<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал САМСОН Пахло глиною, вiкно цiдило непевне свiтло, груба здавалася сiрою, вiн роздивлявся навколо й дивувався, що не помiчав того ранiше. Врештi, вставав удосвiта i брiв на свою нивку. Жилля напиналося на шиï, довге волосся вiялося за спиною, ноги впирались у рiллю, як два стовпи, очi запалювалися вогнем — ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потiм сiяв i збирав жниво. Тер у жорнах i сам мiсив тiсто. Сам варив собi борщi, часом ходив i до лiсу вполювати дичину. Тодi заходило йому в нутро радiсне захоплення. Вiдчував: навколо живе зiлля. Жовто горiли, облитi сонцем, галявини, i вiн сам паливсь у тiй жовтизнi. Стовбури сосен здiймалися навдокiл, i вiн задивлявся на корони, що пропадали в небi. Дихала трава, бiгла папороть, зiтхали сосни, i йому здавалося, що вiн сам — сосна. Тодi для iграшки впиравсь у дерево. Над ним хиталася корона, i вiн любив це почуття: шелестить корона, а вiн сам -: дерево. Тиснув сильнiше, й дерево починало гнутися. I перед ним лягала весела латка неба. Вiдпускав дерево, корона з шумом застеляла ту латку, а вiн усмiхався. Бо його з головою заливало сонце — завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмлоєне, немов хвилювалося. Було то обличчя жiнки, вiн навiть знав його: Мотря. А може, був то яскраво-золотий кiнь, що бiжить через жовту галявину, щоб зустрiти його. Але вiн знав, що то Мотря, дiвчина з сусiднього села, до якоï топче стежку ось уже кiлька мiсяцiв. Дивилася на нього вогкими очима, i вiн розумiв: це дуже гарна дiвчина, хай i дано ïй сонячне тiло. В ньому розмерзалася крижинка, i вiн усмiхався вже Мотрi. Вона вiдповiдала таким же усмiхом — чи зi страху, чи хотiла того: вiд нього вiяло такою силою, що зiщулювалася i ставала щасливо-мала. Коли ж iшов назад i вона бачила, як вiється за ним волосся, ïй хотiлося плакати з розпачу i смiятися з гордощiв... А вiн дихав просторим полем, через яке йшов, i в глибинi єства його визрiвало болющо-добре почуття. Весь свiт бачив у жовтому свiтлi, у тiй болющiй добротi. Ящiрки шурхотiли в канавах, виростали у великих i дивних, йому важко було розрiзнити: лисицi чи ящiрки? Бо й люди, яких зустрiчав, теж ставали дивнi, i ïх теж годi було впiзнати. Тодi вiдчував смуток. Тонкий, як павутина, — бринiв i бринiв, засновував душу; душа його ставала як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом, крапає золота смола; день стає, мов роздута вiтром сорочка, бiлий i чистий, дзвонять жайворони, наче мають собi бiля дзьобiв синi дзвiнки, i тихо пахне трава. Вiн бачив воза: коня й людину — i не розрiзняв, де кiнь, а де людина; бачив собаку — i на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку — в неï дiвоче тiло, а дiвоче тiло — вуж чи витке зiлля. Бринiв смуток, i вiн намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу: за ним бiг золотий кiнь i дивилися з неба великi вологi очi. Через той смуток знову йшов до Мотрi. Назустрiч йому бiг золотий кiнь, назустрiч бiгла галява в лiсi, i виступали, мов легенi, золотi сосновi стовбури. Пана сотника прислали в Новий Орiль недавно. Вiдразу ж узявся порядкувати на свiй лад, i коли виходив на ганок канцелярiï, завше мав вигляд ситого чоловiка. Сiдав на стiльцi й годинами дивився крiзь приплющенi очi на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно вiталися, i вiн вiдповiдав ïм помахом голови. В такi хвилi пан сотник чувся сильним i всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всiх, хто так чемно вiтався, але того нiхто недобачав. Iнколи виходив писар, i вони вели лiниву розмову. Коли траплявся погожий день, пан сотник ставав зовсiм задоволений, бо тодi можна було посидiти на ганку пiвдня а чи й бiльше, часом i подрiмати, спустивши долiшню губу. В один iз таких днiв вiн i побачив Iвана. Спершу злякався — на майданi з'явився велетень. Iшов стрiмко й упевнено, довжелезне волосся вiялося за ним, наче кiнська грива, обличчя виставлено вперед, а очi й не дивляться. Вiн пройшов повз канцелярiю й пана сотника, нiби нiколи ïх не iснувало, й швидкий озлоб струснув пана сотника: вiдчув, що став у ту мить, коли проходив той чоловiк, зовсiм мiзерний. Пан сотник довго сидiв пiсля того й жував рiденького вуса. Писар, якому вiн сповiстив про тiльки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав настiйливiше, неохоче вiдповiв: — То наш дивак, ваша милосте! Вiн майже нi з ним не балакає й не вiтається. — Як так? — аж пiдскочив пан сотник. — Кожна людина має i вiтатися, i з кимось балакати. Коли вiн божевiльний, його треба здати до монастиря, а коли нормальний?... Чи виконує вiн належнi приписи? Писар не вiдповiв. Але пан сотник вимагав вiдповiдi. Тодi писар сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, i, дивлячись у землю, буркнув: — Краще його не займати. В нього сила, як у вола... — Вiл сильнiший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильнiший за людину й кiнь. Але людина кермує й волом, i конем... — Але вiн не вiл i не кiнь, — буркнув писар, — та й до нього всi звикли, i нiхто не зважа. Вiн не чинить шкоди... — Коли людина живе помiж iнших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим... Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до Мотриноï оселi. Треба було пройти кiлька миль, але його це не лякало. Врештi, його не лякало нiчого, а коли виходив на дорогу й опинявся на нiй сам, вiдчував пiднесення. Душу його осявало ясне свiтло, небо дивилося, наче й справдi таïло в собi безлiк очей. Хмари були живi, паслися й пили блiду воду неба, оживали трава i хлiба, а вiн серед того всього чув заспокiйливий шепiт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навiть камiнцi, якi траплялися по дорозi. Бачив, як простукують у ïхнiх темних тiлах ледве виднi серця i як п'ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток зовсiм обволiкав його душу, роззирався, нiби гналися за ним безтiлеснi звiрi. Набрякали на руках м'язи, i коли хто бачив його пiд таку хвилю, вражався — вiд нього вiяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвiдомо ховався в канавi чи хлiбi. А вiн iшов, ставлячи на дорогу важкi, мов стовпи, ноги, нiздрi його роздималися, очi палали пломенем, а за ним плiвся повiвець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета в нього була одна — знайти хату тiєï, що колись прихильно на нього глянула. Як приходив до неï, все переверталося. Вона наче п'янiла, боялася його й нестримно тяглася до нього. Трiпотiла в його руках, немов пташка, i, як тiй пташцi, було ïй морочно. Але в тому ляковi ховалося й задоволення — хотiла болю й сили: вiд нього ж текли такi струми, що ставала радiсно безпорадна. Очi плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крiм того, заздрили ïй дiвчата, хай i осуджували — вiн, цей дивний силань, приходив таки до неï, i це вона приворожила його... Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тiло, бо дiвчата мають щось i вiд цiєï трави, i вiд звiрiв, i вiд сонця. Це все сповнює глеки ïхнiх душ, там важко щось збагнути, бо намiшується туди й казна-що; бачив — вовки залiзають грiтися в тi глеки. Приходять туди кури й лисицi, ящiрки й вужi, риба i раки, видри й корови. Адже там — полин, чорнобривець i деревiй. Лепеха, водяний подорожник i собача рожа. Ще там — дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрi ж — кiнь, адже косить до нього недовiрливим оком. Живе там i сонце, а може, йому тiльки бачиться сонце? Iшов, бо не мiг не йти: i рiдна хата стала незатишна й чужа, а в душi виростав сум, котрий нiвечить усе. Пан сотник знову побачив того дивака. Як i першого разу, пройшов повз нього, й оком не повiвши. Сотник сидiв на стiльцi, мов громом битий, а коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипiв обуренням. Чим далi, тим бiльше дратував сотника цей чоловiчина — несила вже було дивитися на нього спокiйно. Оця незбагненна зарозумiлiсть, оцей повний величi хiд — вiд нього вiяло чимось таким, що в пана сотника зводило корчем горло, а по спинi пробiгали мурашки. Але вiн був теж з бiса затятий, i поступово в його головi почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було марення на ганку пiсля доброго обiду, коли можна приплющитися й погойдатись у солодких хвилях; потiм — ояснення, а вже тепер — настирлива думка. Тож тiльки пройшов той кметь дорогою, вiючи широкими патлами, сотник уже тихенько зiсковзнув iз ганку й потягся через вуличку туди, де стояла оселя велетня. Минув крайнi хати мiстечка й рушив зарослою стежкою. Озирнувся — навколо було порожньо. Ледве вiдхилив здоровенну хвiртку, хоч була незамкнена, i влiз у Йванiв двiр. Тут було чисто й охайно, двiр пiдметений, у кутку — вiз iз шлеєю для плiч, у повiтцi — плуг i борони. Але не ходили нi курка, нi кiт, не було й собаки. Пан сотник зчудувався. Навколо стояла тиша, вiд якоï аж нiяково ставало, i в душу заповзав незрозумiлий ляк, хоч сотник був не з боязких. Тож зводив визирнути з хвiртки, чи не повертається той кметь, а коли впевнився, що все спокiйно, обережно переступив порiг. У хатi було ще охайнiше: ретельно пiдмазана долiвка, пiч помальована чудними квiтами й тваринами, застелений обрусом стiл, а на ньому — хлiбина й грудка солi. Але не було образiв, i пан сотник одзначив це. Пiдiйшов до високоï мальованоï скринi й хотiв пiдняти вiко: було примкнуте. Зайшов до комори, припасiв знайшов небагато — хата була бiдна. I вiн, посвистуючи, побрiв надвiр, а коли причинив за собою хвiртку i, вже на стежцi, оглянувся, на обличчя його лягла зневага. Вiн сплюнув i подибав до свого ганку. Iван iшов шляхом, i йому було дивно вiдчувати тугу. Зараз, коли навколо пахло травою, коли тяглися до нього вiд узбiч дикi грушнi, коли вмирала за ним перейдена дорога, торкало його легке хвилювання. Тож майже зрадiв, коли з високоï трави ступив йому назустрiч лев. Лев був великий i жовтий. По ньому бiгли золотi лагiднi смуги, i вiн видавався зовсiм не страшний, хай i гарчав. Iвановi ж стало зовсiм гiрко, i вiн узявся з левом уручки. Чув його надсадне дихання, сам важко дихав, вони тисли один одного в обiймах, а тодi покотилися по травi. Лев був молодий i дужий, Iван вiдчув, що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зiбрати всю силу — лев уже його долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагiднiсть, вже гарчав несамовито, вже дивилися на нього страшнi його iкла. Тодi сколихнулась у Йвановiй душi важка хвиля, вiн напружився щосили i скинув звiра iз себе. По тому налiг. В душi накопичувалася й накопичувалася гiркота. Нудьга вже зовсiм затопила його: лев рвонувся з-пiд нього й вiдскочив. Тодi вони зiйшлися знову i знову взялися уручки. Довго тягалися, довго сопiли й тужилися. Над ними горiло спокiйне й гойне сонце, вiтер колихав траву, над головою дзвонили жайворони — було тепло й погiдно. Левова шкiра пахла сонцем, так само пах сонцем i вiн. А ще травою, що зелено коливалася в них перед очима, коли отак возилися вони, борючись. Навкруги рiс полин, — велетень i лев були загорненi в той полин i просякли ним наскрiзь. Тож водилися й водилися, доки здолала Йвана гiркота i доки задавив вiн лева. Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, i вiдкинув золоту голову. I велетневi здалося, що над ними задзижчали золотi бджоли. Але не дивився на лева. Пiшов не озираючись, покинув на дорозi лева й свою порожнечу, а велика кострубата тiнь його пiдстрибом бiгла й бiгла, наче не могла його наздогнати. Рипнули дверi в канцелярiï, i пан сотник упiзнав, що то писар. Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля диму попливла над головою в пана сотника, i вiн, не любивши того зiлля, скривився. Вони почали щоденну свою розмову, лiниво перекидуючись словами й вiтаючись на уклони перехожих. Було тихо й затишно, десь кликала господиня курей, десь туркотiла горлиця, вистукував об дерево дятел, i вони дуже швидко згодилися пiти посидiти в шинку. Зiйшли з ганку й подибали через майдан — попереду сотник, а за ним, наче здоровенний лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, i вони поважно вiдповiдали, а коли зайшли до шинку, так само поважно привiтали мир, що там засiдав. — Менi не йде з голови той кметь, — сказав пан сотник, i писар, наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув. — Дався вiн вам, — байдуже промимрив вiн. — Залиште його в спокоï!... — Його милiсть пан гетьман, — фальцетом вигукнув пан сотник, — прислав мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, якi чиняться у вашому краï! Пан гетьман давно невдоволений орiльськими сотнями, i я в себе не терпiтиму непотребства! Писар подивився на сотника крiзь важкi мiшки, в яких ховалися його очi, i не вiдповiв. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо вiн уже мав вiдразу й до писаря. Треба вигнати його к бiсовiй матерi! — подумав роздратовано i смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся. — Чи буває той чоловiк у церквi? — спитав украдливо. — Чи ходить колись у пiдводи, чи несе козачу службу, коли вiн козак? А коли вiн, пане писарю, не козак, то кому несе пiдданство? — Е-е, ви знову своєï, — буркнув пан писар. — Чи не бачите, що вiн не при розумi? — Не бачу! — прошепотiв сотник зловiсно. — Бо я побував у його господi. Хай то й не личило при моєму урядi, але мене прислав його ясновельможнiсть наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господi? Писар, здавалося, зацiкавився. Його очi спалахнули, i вiн присунувся ближче до сотника. — Та в нього начебто нiхто не бував, — сказав. — I що ваша милiсть там побачив? — Лад! — коротко вiдказав сотник. — У дурника не буде так вимито й прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте! — Ха-ха-ха! — зареготав пан писар, i його черево заходило, аж захитався стiл. — А може, то його любаска там порядкує, ха-ха! — Любаска? — здивувався пан сотник. — У нього хiба може бути любаска? — Атож! — смiявся пан писар. — У сусiдньому селi. I нема тут чого дивуватися, ваша милосте! Сотник уже не хотiв розмовляти. Вiн пив пиво, а в його головi знову зароïлося й замигтiло. Думка за думкою, одна проганяла iншу, друга находила натомiсть, ще iнша змiщала ту; пан сотник вiдчував озлiсть, яка давно не знаходила виходу. Суд, — подумав вiн. — Застати його й обвинуватити в перелюбствi. Але чи має та любаска чоловiка? — Дiвка, — позiхнув пан писар, наливаючи собi другу маленьку чарочку. — Тут ви, пане сотнику, не вгризете нiчого! — А я й не гризу! — обурено визвiрився пан сотник. — Я питаю вас, i ви повиннi з шанобою менi вiдповiдати. — Я й вiдповiдаю, — байдуже сказав пан писар i перехилив чарочку... Цей кметь, крутилося в головi пана сотника, й справдi наче заховавсь у шкалупину. Але його треба звiдти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже смокче черв'ячок. Шкода, що справа вiри не в його владi. Адже пiп тут також добра псявiра. З ним у пана сотника не повелося вiдразу. — I невже вiн не п'є горiлки? — знову спитав з надiєю в голосi сотник. — То нечувана рiч, щоб хтось не пив горiлки! — А не п'є, — байдуже вiдказав пан писар. — Хiба що вгостили б ви, ваша милосте... То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвiтлило. Це ще не була до решти зрозумiла думка, власне, й рiшення ще не було, але пана сотника просвiтлило. Вiдчував усiєю душею — у тих писаревих словах був глибший змiст. Але не поспiшав, хотiв обдумати це ретельнiше. Щоб усi ниточки пов'язалися i не було нiде прорви. Поки що можна спокiйно посмакувати пиво, а там видно буде. I вiн перестав розпитувати писаря, начебто довiдався про все. Ковтнув пива й потримав його в ротi. Перекотив мiж зубами й задоволене ковтнув. Пиво й справдi було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися. Iван повертався од Мотрi заспокоєний. Дiвчина зустрiла його, як завше, i вiн вiдчув той ïï непорiвнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього був добрий кiнь, який корився його волi, було й сонце, яке вiдчував, мов жiнку, i жiнка, яку вiдчував, як траву. Зовсiм забув про свою тугу й гiркоту. Забув навiть про лева, з яким так довго водився на дорозi, i про заростi полину, що там росли. Iшов, патли розвiювалися за ним, як кiнська грива, i вiн радий був з того — вiдчував, наче кiнь iде поруч. Сонце стало палке й грiло гарячiше, вiн повертався додому, щоб знову заходитися бiля роботи. Вже вабила його, i хотiв оддатися ïй, як умiв, — усiм єством. Надходили жнива — мав намiр вижати свою нивку за день i нiч. Тодi вимолотити й возити дрова на зиму. Потiм вiн знайде вохри й причепурить хату, а тодi роздобуде зiлля, щоб у хатi добре пахло i щоб не дорiкав йому домовик. Бо той не любив, коли в хатi був нелад, запускав йому в душу пазурi — мусив тужити. Вiн iшов та йшов все швидше i швидше, а коли дiстався туди, де боровся з левом, зупинився. Лев лежав на дорозi, розкинувши жовтогаряче тiло, i вiд його шкури струмувало свiтло. Iван зачудувався й пiдiйшов до лева зовсiм близько. З левовоï голови вилiтали бджоли, а коли Iван нагнувся, запахло йому медом. Бджоли задзвенiли над ним, i вiн вийняв з левовоï голови пахучий стiльник, ïв мед, i йому ставало зовсiм солодко. Мед пахнув усiма тими травами, що росли навдокiл, вiдчувалось у ньому й сонце, що росло в небi. Дзвенiли бджоли й не займали його, а вiн ïв та ïв запахущий мед, чудний i солодкий сiк землi — йому радiсно калатало серце. Узяв ще один стiльник i знову вiдчув траву й сонце. А коли пiшов, на душi з'явилися ясна погожiсть, умиротворення й рiвновага. I вiн вiдчув усю красу свiту. Степ навколо зарiс чебрецем, який лив чудодiйнi запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небi не було нi хмаринки. Вiдчув широкий i неозорий свiт i яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привiльна дорога стелилася перед ним; чисто бринiли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левовоï голови. А навколо все дихало розкiшним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цiєю хвилею i був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербiли до роботи, i вiн думав про неï, як про чудотворення. Але бiля обiйстя вiн побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за спину, й постукував по землi носком чобота. Подивився на нього, i хмарка заслала душу — дивився на велетня тхiр. Але надто погожий був Iван сьогоднi, тож став i чекав, що повiсть йому цей непроханець. Сотник люб'язно всмiхнувся i простяг руку. Це було несподiвано для Iвана, i вiн завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'єднання — людини i тхора. — Ну то що? — спитав лагiдно сотник. — Здоров був! Iван був надто спокiйний сьогоднi, щоб не зважити на цю усмiшку й цей привiтний голос. Тому простяг руку, i сотник раптом вiдчув, що його долоня ось-ось розчавиться. Але стримався i так само спокiйно й лагiдно промовив: — То, може, запросиш у господу? Iвановi знову найшла на душу хмарка, i вiн подивився на пришельця вже не так прихильно. — Чого пановi треба? — розтис вiн вуста, але сотник усмiхався до нього так само доброзичливо й лагiдно. — Прийшов до тебе на розмову, — сказав вiн. — Бо я новий сотник в Орiлi й хотiв би перекинутися з тобою словом... Iван мовчав, тiльки пiдозрiло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не звик, щоб до нього говорили так люб'язно i так люб'язно закликали на розмову. Але сьогоднi, певне, такий уже день, i вiн ледь-ледь усмiхнувся, розсуваючи великi вуста. — Кажiть, що маєте, тут, — буркнув вiн. — Е-е, то не годиться! — швидко й лагiдно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гостi. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником i хочу тримати з усiма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Пiдемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей... Подивився на Iвана очiкувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стiльки солодкоï радостi! Iшли дорогою, i на них звiдусiль ззиралися, бо видовище й справдi було кумедне: попереду ступав дрiбненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на мотуз, повiльний i добродушний Iван. I вiд того, що йшов вiн так незвично, волосся його не розвiювалося, i вiн не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всмiхався. I люди зовсiм чудувалися, а дехто пристав до того ходу. Iван тiльки роззирався: всi всмiхалися начебто доброзичливо, всi були начебто добрi, хоч хто зна, чи всмiхаються вони, чи кплять? Йому проколов душу холодок, i звична настороженiсть запалала у поглядi, але мед, який з'ïв сьогоднi, жив у ньому й досi, i вiн покiрно, як вiл, плентався за сотником. Людей це зацiкавлювало, то й у шинок ïх набилося, що й яблуку не впасти. Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку — молода i в'юнка, вона нагадала Йвановi Мотрю. Вiд того вiн подобрiшав ще бiльше, а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато всмiхнувся. — Пий! — закричав сотник з радiсним упоєнням. — Пий! — закричали вiд столiв люди, ïм стало так само радiсно — тут уже вгадувався бешкет. Iван подивився на келих, йому вдарив у нiс солодкий дух меду, знову згадався лев, жовтий i осяйний, i бджолиний дзвiн, i голосний спiв жайворонкiв. Вiн подумав, що боротьба з левом так i скiнчилася: взяв з його голови мед. А може, прийде вiн туди ще раз i ще раз вийде той лев? Од того розправилися Iвановi плечi, вiн став дужий i молодий, аж усi в шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник пiдхопився з мiсця, скочив до Iвана й стукнув келихом: — Пий! Всi заворушилися, загомонiли, почали цокатися й пити; Iван слухав той веселий гам з покiрною добротою, а тодi обережно пiднiс до губ келиха й уперше в життi ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що поруч спалахнуло вогнище, бо головi й тiлу стало тепло й гарно. Подивився навколо, й товариство гукнуло: Згода! Вiн сам ревнув оте Згода! й побачив, що в його руцi знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й уздрiв зеленi змiйки, що поповзли до нього з усiх куткiв. Потiм вiн зрозумiв, що то не змiйки, а повзе до нього трава й зiлля. I почав угадувати, яка це трава й зiлля. На нього повзли хмiль i березки, пiшов, випнувши груди, звiробiй, а за ним, як нiч, — глуха кропива. Там далi витиналися оман i стародуб, ще далi притулилося вонюче зiллячко, i вiн позирнув на нього з пiдозрою. Але заусмiхалися калачики, захитали голiвками ромашки; вiн уже хотiв встати й пiти, коли помiтив буркун i вдихнув його солодощi. Тодi в руцi знову опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а вiн узяв i випив. До нього посунули якiсь обличчя, дивнi й незнайомi, бо корчили гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались i роздимали нiздрi. Але йому пахло м'ятою, i вiн вибачив цi крики й плювання — в головi повiльно почали крутитися обручi. Один, другий, третiй, вони сплiталися помiж себе й крутилися, наче кола, яким нiколи не розiмкнутися. Вiн подумав: Треба йти додому! Але йому здалося, що чує сотникiв регiт, крiм того, його стусонули; навколо дивнi звiрi, дуже багато звiрiв: людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони нявчали, кричали й галакали, всi вони немов показилися — Iвана вже добряче стусонули пiд ребра. Впало ще кiлька ударiв, i вiн раптом розлютився. Скочив на рiвнi й урiзав комусь так, що перед ним засвiтилося червоне марево. — Облиште, — почув вiн владний сотниковий голос. — Хай вип'є ще! Йому тицьнули до рук ще кухля — випив його з жадобою. А тодi на мозок поклалося кiлька каменюк, i вiн уже зовсiм перестав розрiзняти, де вiн i що з ним коïться. Сотник вiдчував пiднесення. Довго жив передчуттям цiєï хвилини, i ось вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до голови оця думка. I вiн привiв цього кметя сюди, викликавши тим немалий iнтерес. Але хай усе зроблять вони, думав вiн, головне напоïти й натроïти. Пан сотник навiть вирiшив труснути калиткою — людям це подобається, кому не хочеться випити дармового? Вiн пив i сам, а тодi почав горлати якiсь дурницi, що мали б розпалити гультяïв. I гультяï пiддавалися його покликам, ставали веселi й розгнузданi. Iван пив покiрно й охоче, пан сотник задоволене стежив, як соловiють його очi, як сивiють i несамовитiють. Вiн пiдливав ще i ще, шинкарка моталася, немов учадiла, а люди вже червонiли на виду, вже починалися п'янi розмови, сварки й крики. Цього моменту не можна було пропустити, i вiн з кухликом у руцi обходив усiх. Моргав, шепотiв, кивав на Iвана, пiджукував. Всi вже дивилися на велетня налитими кров'ю очима; хай iще не час, але вони вже починали звiрiти. Вже пiдлазили до нього i навiть стусали, але так, щоб той не помiтив. Це викликало хвилю добрячого реготу. Сотник знову всунув Iвановi келиха, а коли той випив, всi затюкали й зареготали. Пiдходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а один вiдчайдух налив йому за комiр пива. Повiтря схитнулося од реготу, а сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував. Iван сидiв за столом i немов не бачив того всього. Його очi посивiли, волосся спадало на плечi брудним вiялом, — дурнувато всмiхався. I сотниковi ще бiльше сколошматилось у грудях, особливо через те волосся. — Гей, ти! — гукнув вiн якомусь парубчаковi. — Ану-но бацни його! Парубчак пiдiйшов до Iвана i вдарив. На те велетень звiвся i став такий страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, i парубчак полетiв сторчака. В нього зацебенiла з носа кров, обiллявши рот i сорочку. — Ага, ти так! — загорлали звiдусiль. — Бийте його! — Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип'є ще! Скочив до Iвана i тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоïвся i одним ковтком випив трунок до дна. А тодi сiв i замотав головою. Потiм звiвся й захитався. Хотiв iти, але його похилило до стiни. — Га-га-га! — зареготали зусiбiч. — Бийте його! — Хай вийде надвiр! — закричав сотник. — Надворi способнiше! Iван i справдi прямкував надвiр. Всi з'юрмилися за його спиною, i сотник побачив, як яро поблискують у всiх очi. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед i, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою. Велетень захитався i гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звiра, й затусали руками й ногами. Кiлька чоловiк тягло палицi й ломаки, i на розпластане тiло посипалася хмара ударiв. Тодi сотник сказився. Вiн закричав, аж звiвся навшпиньки: — Патли! Рiжте йому патли! Його пiдмивала ярiсть, весь вiн був немов згусток виплеснутоï лютi, метушився, кричав, але сам не бив. Люди вже озвiрiли й без того. Рiзали ножами патли й виривали iз голови разом зi шкiрою. Iван важко застогнав i заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а вiн iз закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тодi вдарено його ззаду ломакою, i вiн знову звалився долi. — Очi! — закричав сотник. — Виколiть йому очi! Чоловiк з ножем метнувся до Iвана, i над мiстечком пронiсся рев. Iван знову звiвся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультiпаки, i став на повен зрiст. По обличчю вiд очей юшила йому кров, i вiн ревiв. Ревiв, мов зранений звiр, i безсило махав руками. Люди вже почали розтiкатися по майдану. Тiкали, хто куди, тiкав i сотник, аж доки на майданi не залишилося нi душi, хiба що писар, який сидiв на ганку канцелярiï i спокiйнiсiнько кушпелив свою череп'яну люлечку. Спершу велетень бiг. Хмiль наче спав з його тiла, вiн натикався на паркани, бився об дерева, але бiг. Над ним погасло сонце, чорна нiч окутала зусiбiч, чорнi хмари спускалися на землю, чорний бiль пронизував йому голову, виростали чорнi квiти й пахли кров'ю. Вiн бiг, хоч насправдi ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, нiби все ще бiжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а вiн уповзав у якесь безконечне i безнадiйне провалля, де холодно дихало камiння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезнiй калюжi, в якiй теж не було нi барв, нi свiтла, — обличчя йому засипало попелом, а вiн у тому попелi чув iржавий бiль, що ïв обличчя. Все тiло дерев'янiло, а вiн бiг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було бiгти — єдине, що знав i розумiв. Насправдi ж повз, наче внурювався в неозначену порожнечу, в незвiданий бiль, котрому немає нi початку, нi кiнця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла курява дороги, а вiн повз чи бiг, лiз чи мчав, iшов чи купавсь у сiрому попелi. В калюжi без дна, початку й краïв, бо йому знову болiло, знову скiмлило й. нило; душа його теж була немов калюжа, наче в нiй не жило бiльше нiчого, крiм цього болю. Тiло його гойдалося, його вiшано, прив'язувано до хмари, а хмара та зовсiм лягла на дорогу й на мозок. Бо й мозок ставав хмарою, весь спопелiлий i перетрухлий; з нутра рвалася нудота, i вiн, закручений зовсiм, поламавши всi припони, якi ще тримали його бiля землi, покотився, нiби чорне перекотиполе, б'ючись об грудки й доганяючи себе самого. Потiм його знудило, вiн виблював прямо на чорну землю, по якiй котився перекотиполем, прямо в калюжу, якоï так i не змiг подолати; все спалахнуло так яскраво, що вiн зупинився. Зупинився, вдивився в те палахкотiння, а тодi зваливсь у траву, гублячи рештки свiдомостi й останнi iскри сьогоднiшнього дня. Отямився вiд холоду. Йому здалося, що хтось змочує йому голову. Це було приємно й неприємно водночас, i вiн, зворухнувшись, застогнав. Потiм захотiв розплющитись, але глухий бiль нагадав йому все, i вiн уперше в життi пiзнав вiдчай. Не знав, куди втрапив, не вiдав, що чинити й куди йти. Голова покрилася глухою темрявою — вiдчув це по-справжньому тiльки зараз; хотiв пiднести руку до очей, коли ж зустрiвся з чиєюсь рукою. Аж здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому вiдповiв дитячий голос, вiн навiть подумав, що десь чув той голос i що вiн дуже приязно звучить. — Це ти, Мотре? — запитав вiн. Але це був якийсь сирота, котрий утiк зi школи. Вiн бачив усе, що сталося, i хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало носом. — Чого ти плачеш, малий? — наскiлькимога лагiднiше запитав вiн. — На вас страшно дивитися, дядьку, — вже по-справжньому заплакав хлопчик. — Коли була нiч, то ще нiчого, а зараз, а зараз... — То зараз не нiч? — запитав вiн iз нутровою тривогою в голосi. — Уже ранок, — сказало хлопченя. — А я сиджу тут, бiля вас, цiлу нiч. Ви все пориваєтеся до очей... Вiн запитав, що з його очима. Врештi, про це й питати було годi, але вiн спитав i напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало. — Ну, чого ти мовчиш? — з мукою спитав вiн, i хлопченя заплакало ридма. — Гаразд, — пробурмотiв вiн. — Знаєш, де моя домiвка? Хлопченя знало, i вiн спробував сiсти. Тiло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але вiн звiвся й сiв. — Ну от, — сказав, — а тепер добиратимемося додому. Його знудило, вiдчув, як усерединi все палиться, i знову ледве не виблював. Лоб у нього був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на щось чудне. Волосся в нього майже не було, хiба кущаки, об якi вiн аж руку поколов. — Не чiпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани. Вiн сидiв, важкий i безсилий, кривавi бiльма його свiтили назустрiч ранковi, а побите обличчя було аж сизе. — Ну не плач, — сказав вiн лагiдно. — Чи далеко ми вiд моєï домiвки? — Полем навпрошки, — вiдповiло, плачучи, хлопченя. — Я не знайду, — хрипко пробурмотiв вiн, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести. — Менi страшно, — сказало хлопченя. Вiн знову вiдчув бiль там, де були колись у нього очi. — Зав'яжи менi, — попросив i вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтiли, i вiд зусилля, з яким рвав сорочку, на лобi виросився пiт. Хлопченя в'язало йому очi, i вiн вiдчував малi й трiпотливi пальцi на потилицi. Об тiм'я йому вдарилося кiлька сльозин i опекло. — Тепер треба встати, — сказав вiн. — Чи нема близько палицi? — Нема, — вiдповiло хлопченя, — але я можу збiгати. Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам. — Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дiстатися домiвки. Захотiв устати, вiдчув, як його вхопили за поперек малi рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сiра печаль пойняла його душу. Став навкарачки i спробував вклякнути. Це йому вдалося, i вiн вiдчув на обличчi тепло. Сонце стояло якраз перед ним i лило на нього тепле ранiшнє промiння. I вiн завмер, вслухаючись у це тепло. Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в бiле кудлате дерево. I вiн пiзнав нову силу, що з'явилась у глибинi його єства, в глибинi цього ранку й сонця. Натужно звiвся, а потiм важко дихав, хитаючись на всi боки. Хлопченя пiдпирало його, i вiн зрозумiв, що це йому допомагає. Що тепер вiн зможе навiть пiти. Але навколо стояла глупа тьма, i вiн не знав, куди ступити. Немов висiв у повiтрi i боявся втратити рiвновагу. Бо коли втратить рiвновагу, може нiколи не звестися. — Ти таки побiжиш за палицею, — сказав вiн. — Бо так я не дiйду. Почув, як вiдiрвалось од нього хлопченя i як швидко полопотiли по дорозi босi ноги. — Що це за шлях? — спитав вiн, але згадати не мiг. Та й не було сили. Сидiв i слухав, як дзвонять у вишинi жайворони. Це був теплий мелодiйний дзвiн, так само милий, як ранiшнє сонячне тепло. Вiтерець вiйнув на нього й принiс запахiв зела. Навiть розрiзняв, що як пахне, i це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашнiй день i те, що з ним сталося. Але вiд таких думок болiло, i вiн знову слухав жайворонкiв. Сидiв так довго, зацiпенiв i наче перетворювавсь у камiнь. Важкий, хворий камiнь, який живе тiльки цим дзвоном i ранiшнiм теплом. А ще запахами зела. — Я вже принiс! — почув вiн над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, i вiн, спираючись на неï, звiвся. — То куди ж iти? — несмiливо й наче нiяково спитав. — А просто! — хлопченя важко дихало вiд бiгу. Вiн перекинув палицю в праву руку i ступив перший крок. Його замлоïло, i закрутилася пiд ним земля. Але стиснув губу й пiшов. Сонце грiло на них ззаду — йшло двi чудернацькi постатi: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала бiля великоï, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому свiтлi, наче гойдав ïх ранок i наче пливли вони по зеленому неозорому морю... Вiдтодi почали ходити по Орiльщинi новi жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного слiпця з пошрамленим обличчям — вiн був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив ïх, не мiг стримати жалю. Бо вiд здорованя вiяло дивною силою, що примушувало забувати про його калiцтво, а вiд хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендiтне, мов дiвчинка, з худим, виснаженим личком, воно пiдскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулицi, й починало виспiвувати, танцювати а чи жалiбно спiвати. I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного слiпця, що немiчно стояв серед вулицi й покiрно чекав, доки зробить хлопченя своє дiло. А воно заливалося, i люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самi напливали на очi. — Бiда ж менi на чужинi, — спiвало мале, — не так же тiй сиротинi, як бiднiй головоньцi, що не маю я з ким приязнi, туги розлучити, тiльки звик я безпрестанку на чужинi жити. Ходжу, блуджу по юлоньцi, тяженько зiтхаю, що на чужинi я, бiдний, родини не маю... Вiн спiвав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно свiтилося його личко, що люди не жалiли милостинi. Вони звертали вiд села в поле, а тодi йшли, доки зморювалося хлопченя. Тодi Iван брав малого на руки, i вони знову йшли — малий пiдказував, де баюрина, а де яма, куди повертати i де йти обережно, — в тому ïхньому ходi було щось таке, що забували про своє жебрацтво. Вибирали затишне мiсце й сiдали розкласти вогонь. Ïли, що бог послав, а тодi знову йшли. На нiч спинялися на якомусь хуторi чи просто в полi; тодi Iван розповiдав малому казки, i той, скулившись пiд рукою у свого велетня, слухав з такою цiкавiстю, що велика, кострубата рука слiпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити. Так вiн i засинав. Тодi вiдчував Iван, що йому стає затишно на душi. Бо решту часу вiн жив самою напругою. Бачив звiрiв, що наступали на нього й хапали розчепiреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжнi обличчя, якi колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував бiль — в такi хвилi розмотував голову й обмацував: заростала повiльно, але все ж заростала. В Новий Орiль вони вiдтодi не заходили, i вiн намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хiба iнколи запалювався смуток, приходили до нього веселi, залитi сонцем поля i золотий лев, з яким змагався. Тодi клалася йому на вуста усмiшка, обличчя губило замкненiсть, i хлопченя, бачачи це, радiло. Воно спiвало в такi днi веселiших пiсень, веселiше пританцьовувало й удавалося до довших вiршiв, якi залюбки слухав й Iван, та й люди смiялися, аж за боки бралися. Потiм вони знову йшли, i знову брав Iван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях. Але прийшла ця осiнь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав щiмкий бiль, що раптом озвавсь у ньому. — Це ж яка пора? — спитав вiн, i хлопченя, яке вилiзло з копицi сiна, де ночували, сказало, що вже ранок. — Я не про те, — Iван сiв на сiнi й пошукав обличчям сонця в небi. Але сонця не було, i вiн зрозумiв, що має пiти дощ. Ще настороженiше витяг до неба обличчя: — Я питаю, чи вже осiнь, чи ще лiто? — Вересень, — сказало хлопченя. Тодi вiн зрозумiв, що його тривожило. На нього повiяло тлiном леглого листя, холодним продувом i мертвим духом порожнього поля. — Тобi не холодно? — спитав вiн, але хлопченя не вiдповiло йому. — Так, тобi холодно! — сказав вiн. — Може, повернешся в школу? — Не проганяйте мене, — жалiбно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу. — Та от бачиш! — понуро сказав Iван. — Не можу я бути жебраком. — Це я проситиму, — так само жалiбно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулицi, а я проситиму. — Чи є тут близько лiс? — спитав вiн. — Близько, — дихнуло на нього хлопченя. — Ми пiдемо в лiс. Вiн звiвся, струснув одежу, i хлопченя раптом злякалося його. Бо вiд нього заструмувало такою силою, якоï вiн не знав. — Що ви хочете зробити? — спитав вiн, але Iван уже рушив. — Ви не туди iдете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сiнi, — треба праворуч! Вiн повернув праворуч, а хлопченя побiгло слiдом. Взялося за шворку, прив'язану до Iванового очкура, й повело його. На них дихнув сумний лiс, легле листя, холодок осiннього ранку, прив'яле де-не-де зiлля. Зашумiв вiтер, i хлопченя почало стрибати, щоб зiгрiтися. Iван iшов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, лiс кликав його дивним голосом, i вiн зрозумiв, що то знову виходить на дорогу лев. Вже мiг його побачити, почув його дихання й тепло його шкiри. Лев iшов разом iз ним, вони мали увiйти мiж жовтi сосновi стовбури, i велетень почав пригадувати, який то жовтий колiр. Колiр тепла, — подумалося йому, i вiн усмiхнувся своєму левовi. Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний i невеселий, що йому гiрко так само, що гiрко на душi й хлопченятi, бо тягло за шворку, наче вола. Але вiн знав, що не може зупинити цього ходу i не зможе позбавити хлопченя його гiркоти. Там, де почнуться дерева, вiн знову вiзьметься з левом уручки. — Бачиш того лева? — спитав вiн, i хлопченя заплакало. — Я не бачу нiякого лева, — сказало воно. — Лiс далеко? — запитав вiн. — Вже поруч. Врештi, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тiльки жовтими стовбурами й жовтою шкiрою лева. Вiн згадав раптом про мед, що його ïв iз лев'ячоï голови, й подумав, що йому вже не ïсти такого меду — восени може бути тiльки гiркий мед. Гiркий запах, гiркi стовбури i гiркий лев. Той iшов попереду, вихляв тiлом i начебто тiкав. Iван пришвидшив ходу — не хотiв, щоб той утiк. Над ним уже зашумiли дерева. Тодi вiн зупинився. — Листя вже впало? — запитав, i хлопченя вже зовсiм розревiлося. — Тут немає листя, — сказало воно. — Тут сосна. Але вiн не вiдчував сосни, а тiльки запах леглого листя. Врештi, вiн згадав той жовтий колiр — запах листя, цих дерев i лева. Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й добра, бо вiн сам був сумний i добрий. Але не мiг бути добрий зараз, бо навколо затанцювали звiринi морди. Всi вони занявчали, загарчали й загалакали. Всi вони наче показилися, i вiн вiдчув добрячого стусана. — Обережно, — сказало хлопченя. — Тут скрiзь дерева. Вiн побачив, що навколо нього починає танцювати зiлля. До нього поповзли хмiль i березка, пiшов, вигнувши груди, звiробiй, а за ним стiною стала глуха кропива. Там, за нею, — оман i стародуб, а ще далi притулилося вонюче зiллячко. Вiн упiзнав вiдразу те вонюче зiллячко — повiяло на нього трутизною й цвiллю. Кисло запахла шандра, i вiн здригнувся — зiлля почало заплiтати йому ноги. На облитiй сонцем галявинi все ще стояв лев, бiля нього лежала левиця й гралося кiлька левенят. I вiн зрозумiв, що йому вже не добратися до тiєï галявини, адже тут стiльки цього зiлля й так пахне трутизною! Тодi вiн розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечi — воно виросло! Вже зовсiм виросло, хоч недавно були ще самi кущаки. — Дивись, — сказав вiн, — волосся моє вже виросло. Хлопченя плакало. — Ну, чого ти плачеш, дурне? — Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах i так здобувати хлiб. Вiн подивився на лева там, на галявинi, й сумно всмiхнувся. — Тобi доведеться повернутися до школи, — сказав вiн. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а вiн почав мацати довкола себе. — Де тут дерево? — спитав вiн. Хлопченя взяло його за руку й пiдвело до молодоï сосни. Вiн обмацав руками сосну й вiдштовхнувся. — А бiльше дерево тут є? — спитав вiн, а коли хлопченя пiдвело його до бiльшого, сторожко обмацав його долонями. — Стань за мною! — наказав вiн i раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, i велетень упiзнав це почуття: шелестить корона, врештi, вiн сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев. Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною. — Тепер ми пiдемо туди, — сказав вiн. — Чи є зараз якiсь свята? — Здвиження, — пошепки сказало хлопченя. — От i добре, — мовив Iван. — Я вже давно чекаю цього здвиження. Iшли довго, хлопченя притомилося, i вiн узяв його на руки. Мале кволе тiло тулилося до нього, i вiн хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шумiли корони дерев, хай давно вони вийшли з лiсу, i йшов за ними той-таки лев. Пiзнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, i вiн поспiшав. Кликав незнайомий голос, i вiй пiддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, i вiн м'яко пригортав його до себе. — Там мене знову битимуть, — несподiвано сказало хлопченя, i вiн щенiжнiше пригорнув його до себе. Навколо пахло травами й зiллям; коли вони переходили порожнi поля, пахтiло стернею й волошками. Вiн вiдчував: стерня — темна, а волошки — блiдо-синi. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Вiн подумав, що блiдо-синє — це вiдчуття цiєï осенi, ïï вогкий та привiльний дух. Ïï тепло й павутиння, яке летить i летить. I обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову вiється за ним, як хоругва, бо йде вiн швидко. I сила в нього знову така, як колись. — Глянь-но, — сказав вiн. — За нами нiхто не йде? За ними нiхто не йшов, але вiн вибачив хлопченятi його слiпоту. Бо виразно чув сквапнi кроки, чув солодко-гiркий смак та запах: в душу йому все бiльше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який вiдчував, коли ходив до Мотрi. I вiн уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дiвчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмiшка. Але це був тiльки спалах, зовсiм кволий серед цiєï гiркоти й смутку. Вiн повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголiию руками, i спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якiй украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, i його добродушна морда ще бiльше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрi. Йому раптом захотiлося прогнати лева, хай би йшов до своєï левицi й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотiло, i вiн прислухався. — Мене там битимуть, — сказало воно. — Маєш потерпiти! — прошепотiв вiн, намагаючись не збудити хлопченяти. Але коли воно зовсiм заснуло, вiн зупинився. Бо раптово зрозумiв, що не знає, куди йти. Кiлька разiв спiткнувся й ледве не впав. Тодi вiн поклав долоню на обличчя хлопченятi. Воно прокинулось i засмiялося. — Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й iдемо полем. Вiн i справдi вiдчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, лiг на стерню i спочивав. — Чи далеко ще до Нового Орiля? — спитав вiн, сторожко виставляючи обличчя. До нього приплив дух житла. Запах диму й горiлих бур'янiв. — А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось мiськi паркани. Iван почув, як ударив церковний дзвiн. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, мiж небом та землею i довго не хотiв розпадатися. Але розпався на безлiч вiдголоскiв i вмер. Тодi з'явився другий звук. — Ти проведеш мене до церкви, — сказав Iван. — До тоï, найбiльшоï! Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком. — А що моя хата, — запитав вiн, — видно ïï? — Видно, — пошепки вiдказало хлопченя. — Але звiдти виходять якiсь люди. — Якi в них обличчя? — схвильовано спитав Iван. — Подивився, якi в них обличчя? — Менi не видно ïхнiх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко. — Гаразд, — видихнув вiн i прислухався, чи йде за ним лев. Лев iшов. Iван знову дихнув запаху людських осель i диму вiд горiлих бур'янiв. — Веди мене до тiєï церкви! — наказав вiн. Вони пiдiйшли до паркану, i велетень вiдчув, що дорожнiй порох холодний. — Люди вже йдуть до церкви? — спитав вiн. — Iдуть! — Давай спочинемо. Вони сiли на узбiччя, i вiн вловив запах деревiю. Сидiли бiля дороги покiрнi й похнюпленi, i повз них проходили люди. Виразно вiдчував ïхню ходу, дехто спинявся й кидав ïм дрiбний грiш. Хлопченя брало грошi, а Йван вдихав у себе знайомий запах деревiю. Був солодкий i рiдний — все тут жило й дихало, мов удома, все нiби сонцем налилося. I вiн зрозумiв, що сонце таки грiє. Ненадiйним гiрким теплом. Стало тихо. Зовсiм тихо. Хiба десь сокотав пiвень чи погавкували собаки. — Люди вже пiшли? — спитав, мов пробудився, Iван. — Пiшли, — вiдповiло хлопченя. — Заведеш мене до тiєï церкви, — сказав Iван. Вони встали й повiльно, зморено пiшли. Лев теж пiдвiвся й тихо поволiкся слiдом. Зайшли до церкви. Вiдразу вiдчув це: запах горiлих свiчок, дихання людей, бурмотiння попа i спiв, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою печаллю. Iван немовби пив той спiв, глибокий i спокiйний, сумний i чистий. Запахло димком од ладану, пахло навiть малювання зi стiн — церкву, певне, недавно обновляли. Вiн стояв позаду людей, але його помiтили. Немов пройшовся вiтер, нi, то шумiли корони дерев. Дерев, що здiймаються вгору й губляться десь там, у небi. Можливо, було там i листя. Вiн схилився до хлопчати: — Пiдведи мене до стовпа! Хлопченя взяло його за руку, i вiн обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тiльки зараз упiзнав, що це й справдi була сосна. Ззаду стояв лев, звiв голову i сторожко прислухався. I вiн зрозумiв, що гiркота зовсiм пойняла йому душу. Спiв i голоси людей, шепiт i шелест, дихання й запах ладану — все нiби знялося вгору й розтало там, бiля бань. Бiля хмар, як стерня, i волошкового неба. На нього дихала осiнь i дивився лев. I вiн знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хмiль i березка. Пiшов, випнувши груди, деревiй i темно зашумiла глуха кропива. Там далi витинався оман i стародуб, а за ними притулилося вонюче зiллячко. Зiллячко розлило свою трутизну i цвiль. Кисло запахла шандра, i вiн вiдчув, як зiлля заплiтає йому ноги. Тодi пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечi. I пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозi. Той смак був далекий, як запах тлiнного листу, — з'явилося тепле видиво дiвчини-коня i ïï солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якiсь обличчя. Були дивнi, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотiли. В головi в нього закрутилися обручi. Один, другий, третiй — посплiталися мiж собою й крутилися, наче спiралi. Дивнi звiрi обходили його звiдусiль. У них були людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, i вiн вiдчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцiлував його. — Тепер бiжи! — прошепотiв вiн. Хлопченя плакало, але вiн став раптом такий лютий, що закричав щосили: — Бiжи, я тобi сказав! Хлопченя й справдi перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволi задкувало. Люди обернулися до них, пройшов шепiт, корони дерев там, бiля неба, захиталися й почали губити листя. I велетень глибоко вдихнув повiтря. Натис спиною на стовбур, i все раптом закрутилося. Почувся трiск, закричали люди, закричали звiрi, звiдкiлясь iз темряви виринув перестрашений тхiр. Теж щось закричав — все пiшло колесом, все перетворювалось у кисiль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Вiн вiдчув гiркоту, цiлi хвилi полинового духу ринули на нього згори й обкутали його. Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев'янiли м'язи й зацiпенiло тiло. Хвилi полину покотилися ще густiше — вже не було нiчого, крiм полину та вiдчаю, крiм гiркоти i лева, що швидко пiшов йому назустрiч. Ну от, — встигла мигнути йому думка, — ми знову вiзьмемося з ним уручки. Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла церква, а на них iз гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних дерев.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация