ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
Роман - балада љ
ЧАСТИНА ПЕРША љ ДIМ НА ГОРI љ Повiсть - преамбула љ Роздiл перший љ СПОКIЙ љ Хай буря в серцi пана мойого втихне! Хай заспокоïться бог, якого не знаю... З вавiлонських молитов љ 1 љ Тихий i незвичний спокiй! — подумав Володимир. Не був то спокiй, що знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була глуха; можливо, вiдчувалася так об'Ємно, бо звуки гучали напрочуд влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло розлилося по ньому. Iшов уздовж вулички, брук — тiльки в нiкчемних залишках, iнколи розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi: сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi гнiзда; вiд найближчоï хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те. У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося — вiд незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця — не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою, попереду й справдi заголубiло — лежала мiж городiв та дерев тонка та звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося — спадок по тому життi, яке лишалося за спиною. љ 2 љ Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ïï кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр — утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою — стрiмка, кам'яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з правоï руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля. Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тiЄю куркою, чи, може, з неба впав — вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, якоï зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск. — Нема тут уборноï! — вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi якоï годi помилитися. Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все — володiння його, ба навiть i сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю. Володимир показав дiдовi своï папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на привiтання, вiдтак аж голову закинув — обiйняло його раптом щастя! Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав, Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання; над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька ïжачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi дiм, — хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло двоЄ голих золотистих, як i пiсок, дiтей. љ 3 љ Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала, що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в розчинi попелу. Коло неï рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька ïжачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила, — купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий розлив, що тiло саме вiд себе наливаЄться юною бадьорiстю. Руки ïï звично ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись, баба — дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ïï погляд, була Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до староï, свiтила усмiшкою: молоде ïï обличчя сяяло. — Погiдний випав сьогоднi день, — сказала стара. — Набридли цi дощi! Галя розпрямилася бiля балiï, вiдчуваючи, як солодко ниЄ в неï спина, i задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi краЄвиди; там нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва, лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвiр'ï стояло двоЄ чоловiкiв. — Куди це задивилася? — сумирно спитала вiд порога стара. — Степан iз кимсь бiля школи. — Пити хочеться, — сказала стара. — Чи б не подала ти менi, Галюню, води? Вiдвела погляд вiд того щоденного краЄвиду, щось зазвучало в нiй: мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до староï, i та посунулася, щоб пропустити ïï. — Таке маю враження, — сказала баба, — наче тепер i не лiто... Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi. Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi. — Я ластiвку ледве не зловив, — сказав вiн. — Гарна така була ластiвка! Кварта в руках у староï затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову пiднялася ïй до лiктiв. — ЧуЄш, мамо! — сказав уже смiливiше хлопець. — Я ледве ту ластiвку не зловив! Гарна була ластiвка. Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ïй на кофту. Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг вимазаний у глину. — Де це ти так убрався?! — Я ж тобi кажу: ластiвку ловив. — Ну, i де ж та ластiвка? — Полетiла, мамо. Але я теж полетiв? Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняноï голови поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити глиняного чуба. Галя пирснула, бо несила ïй було дивитися на цього глиняного чоловiчка. Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на неï дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi — блиснули в них сльози. — Смiйся, смiйся! — озвалася з ганку баба. — Коли вiн шию собi зверне, не так iще засмiЄшся. љ 4 љ Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили. — Дошки звiдси я заберу, — сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув. — Сарай нiкому було звести, — сказав винувато сторож. — Цi парти я також заберу. — Стiл хай лишиться, — сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату. В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався. Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись. Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви. — А вещi вашi де, звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечi. — Отут! — Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на нього вражено. — Я зараз допоможу, — сказав Володимир. — Аз ногою у вас що? — спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку. — Нема в мене ноги. — Значиться, на протезi? — Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас Є? — Ковдра зi мною, — засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко шинелi. Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним папером, а друге так закiптюжилося, що краЄвид за ним пливав у сiрому туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалекоï рiчки. В хатi навпроти зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа, що вiн аж зажмурився. — Ви б посидiли, — сказав вiд порога Степан. — Я вже сам справлюся... З далекоï, мабуть, дороги? — З далекоï, — обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього. — Давайте повиносимо парти! — сказав вiн старому. Вони витягли парту; жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвiртку, i очi ïï запалали гнiвом. — Що це за перетрубацiя, Степане? — спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки. — Та це, Олександре Панасiвно, теЄ-то... директор, — сказав Степан сумирно i втер з чола пiт. Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потiк. — Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, — запобiгливо сказав Степан. — Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю дивитися... — Треба було зайти спершу до мене! — вiдрiзала жiнка. Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом, керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд неï. — Чого стали? — роздратовано повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, i я тут приберу... љ 5 љ Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого — i вiн, i кози немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ïхнi вим'я були повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою, бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тiЄю змiною, виривалася з води й пiдстрибувала притьма вгору риба — ковтала чудове i хмiльне вино... П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й витанцьовувала риб'ячi своï танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ïм нести розбухлi вим'я, зорки вiд того розпливались у ïхнiх очах i заповнювали очницi. Мекiт ïхнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася ïм та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки — вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд запалив у ïхнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня... Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на цiпок, а на ногах у неï були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до тоï теплоï й затишноï постатi — саме про неï вони думали, спалюючи в своïх очах золотi iскри заходу, i саме ïï рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря... Оточили ïï звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ïхнi язики вискакували водночас з червоних ротiв — лащилися вони до староï i радiли. Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав i важко боров ядуху, — бiле волосся спадало йому на плечi, а палиця-стiлець подавалася вперед — спирався вiн на неï важко. — Доброго вечора! — сказав вiн, проходячи у ворота. — Чи у тебе, МарiЄ, все тут гаразд? — Все гаразд, Iване, — озвалася стара. — А в тебе? Вiн зачинив ворота, i тi з рипiнням вiдрiзали ïх вiд того краЄвиду, що лягав перед очi з гори. Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям своЄ золоте волосся. — Я, МарiЄ, чогось бiльше задихатися став, — сказав тепло сивань i задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця. љ 6 љ Поки доïлися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю; Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнiï, якi сплiтали на землi свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ïхньоï гри та руху. Марiя в цей час доïла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видоЄну, до неï притьма прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока — все це вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, — витворювала бiлий сiк i перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв, якими обросла веранда, — бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i стежив, як у ïхнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували й ходили, наче важелi й шруби невiдомоï машини, бачив, як збираЄться в ïхнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. Ось воно, ïхнЄ молоко, — думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля доливалася — все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах; заспокоЄнi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на верандi розумiв ïхню втому — в ïхнiх очах довмирали останнi iскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило. Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка наливаЄться вечорами у людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла, тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовляЄ. Олiвець випав iз його стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж таки молоко, обличчям, — вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньоï заграви. — Iване! — покликала тихенько. — ЧуЄш, Iва-а!.. Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували погляд до вчительки, яка переступала класний порiг. љ 7 љ Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й сили небесноï. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй. Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання, навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз горням, повним бiлоï глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату, обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре — Володимир тiльки й мiг, що розвести руками. — Чим же я можу вiддячитися? — спитав вiн. — А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, — сказала трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер, чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого примiщення на Єдиному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд тендiтного й мерехкого свiтла — блiдло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче загублена Вiтром червона хустка. Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення. Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й худу постать — до неï збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте. Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла за плечi старших i повела ïх до хати, решта посунула за нею, а найменше, п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й заплеснуло за собою дверi. Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi голоси. Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i мовчки сидiла з бабою та сином на ганку. — Менi здаЄться, коли я помру, — сказала спокiйно стара, — буде такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл. — У нас завжди така тиша! — засмiялася Галя. — I не треба, мабуть, бабцю, забивати собi голову думками про смерть... — Сиджу цiлими годинами сама, — мовила стара. — Скiльки думок налазить у голову!.. — Про що ж ви таке думаЄте? — дзвiнко запитався Хлопець. — Я, дитино, думаю про все, — сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ïй сльозилося, рот трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона мусить знати бозна-скiльки таЄмниць, оця його прабаба. Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ïх на долоню й задивилася. — Дай менi! — попросив Хлопець. Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ïх угору. Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, — засюрчали й заспiвали. — А менi часом здаЄться, — сказала Галя, — що свiт кiнчаЄться на цих горбах... Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця. Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою. Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ïï закам'янiло, а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена смерку, i не бачила, здаЄться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi, порослi лiщиною горби i не бачила ïх. Бачила тiльки маленький клаптик землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з бiлим песиком: песик ïï наздоганяв, а вона втiкала. Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ïï серцi: побачила в ïï очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру... Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани. Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав свiтлi клубочки... Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать. — Вибачте, — сказав вiн. — Я оце побачив ваших дiтей... — Вiн знiтився й замовк. — Вибачте, — сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. — Це маленький гостинець дiтям... Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ïх бачив. Було це дуже давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi — ця значно старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло неï, високоï й тонкоï, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi — жiнка ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не мiг од них вiдвести. — Чи ви не жили на Рудинськiй? — спитав вiн тихо. — Щось менi таке пригадуЄться. Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася. — Сiдайте повечеряйте з нами. Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот. — Це ваш чоловiк? Тодi заблищала в неï на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на лицi цiЄï високоï й худоï, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що вiн знову засумнiвався: чи та це людина? Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в цьому товариствi — дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку. — ЗнаЄте, — сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. — Там, де я жив, анi хати не лишилося, нi батькiв... ...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили вечiрнЄ молоко. Мовчали, бо така була ïхня заведенцiя, обоЄ були зморенi, вiн — отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона — доïнням. Тепер бiля ïхнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ïх срiбно-синiй сутiнок — тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв за ïхнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк, наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра сидить проти нього, i з якою роздiлив своЄ iснування, — були вони з нею надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку. — ЗнаЄш, — сказала Марiя, заворушившись. — Я вже починаю турбуватись. Прийде новий директор... — То й скажеш йому, що тобi хочеться. В твоïх лiтах... — Ще з першачками я мала б силу справитися. — То вiн i вдiлить тобi першачкiв. — А наступного року? — Що нам гадати про наступний рiк!.. Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а вуста його склалися гiрко. — I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв. — Я знаю! — сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ïï вражав. — Ти знаЄш! — поспiшила згодитися вона. Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ïхнiх чашках перетворилось у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокроï трави. Iшли в тому сутiнку два ïжаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом заграла ïхня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в темрявi задзвенiло фортепiано. Перший концерт для фортепiано з оркестром, — подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усмiхнувся своïй мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у ïхнiх серцях. љ љ 8 љ Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться, скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за плечима... Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi, повернувшись до нього; побачив, як вилiтаЄ з голубого безмежжя Вiтер, котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом. Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу, i бiль теж ставав червоний — нагад про той бiльший, що пережив його в шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй смузi смарагдове заграли ïжачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль та втому тонкий, радiсний настрiй — свiт почав легенько крутитися перед ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом — свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасiвну ще раз, здаЄться, на вечiрцi у старшоï сестри Сонi, коли стояв вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестриноï кiмнати чи стежив за гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки впiзнав Олександру Панасiвну i ïï майбутнього чоловiка... Знову одмiнилася барва — велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола, Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому мiсцi, де був Шурко, з'явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря i землю, знявся чорний i червоний стовп... Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й бiгти скiльки заманеться — нiхто його вже не стримаЄ i нiхто не заспокоïть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i чекали, доки стихне крик? Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ïï масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й тiкали, тарабанячи лапками. Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон — тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував тоï пiщаноï пущi й того бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч своïх вiрних друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чиï обличчя вже майже позатирались у пам'ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули його напругу i його наïття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому ïх широкими голубими крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлюЄться недавно закiптюжена й захламлена кiмната — загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся крiзь сон... љ љ 9 љ Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна, густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в'язала ïм банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй пiнистiй балiï. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньоï кухнi — були це бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньоï печi. Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi надто високо занесена хата, i з'явилася раптом бiля неï струнка жiноча постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на п'яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на те горде й самотнЄ, наче фортеця, обiйстя. Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об його долонi, чи вiд ïï свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову музику, щось таке, як гра рiзнобарвноï роси. Десь i справдi подзенькували дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом, тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини свiту i в дивний спосiб заспокоïли його. Все це мало статися, — подумав вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, — бо коли б не так, хто зна, чи варто було б i виживати... љ љ 10 љ Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукнi, хай i довоЄннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд доброï погоди вiкно i щоб падало в ïï кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ïï очi iз темних голубими. Губи ïï пiд той час розквiтали, як пуп'янки троянди, а тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у неï трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс — головна вада ïï обличчя, тож приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але тодi ïï обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла своЄму носиковi задиратися, як собi хоче, — з'являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i вона не могла не всмiхатися. Отака собi Галя! — казала й тiшилася, хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам'ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля — постiйна темна хмарка серед неба), в тi ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i своЄ тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ïï й непокоïла — досить було ïй оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного болю; здавалося ïй тодi — впливала до неï через вiкно повiтряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в неï через очi, тодi й очi ïï голубiли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона — ïй аж подих забивало вiд такоï зухвалостi. Мала почуття, наче стоïть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi. Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона — нелегко все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз задерикуватим носиком, а ще тiй, котра тримаЄ в серцi богиню i знаЄ про це. Галi аж сльози вибилися на очi — стiльки недоброго було в ïï поведiнцi, така вона невдячна ставала й легковажна. Не ïй носити каптур черницi, i не ïй напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ïï серцi, i вона змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч то були поспiль чужi очi, — на те й цвiте вона тут, перед дзеркалом, щоб на неï дивилися. Такий ïï настрiй часто кiнчався слiзьми, бо насправдi нiхто досi й не подумав зiбратися до них на гору i справдi зазирнути в ïï завше вiдчинене вiкно, але такi настроï все-таки дивно зносили ïï i по-своЄму вивищували. Тодi вона думала, що ïï богиня таки не вигадка, i могла спокiйно виходити в найкращiй сукнi у мiсто, де ходила по вулицях i збирала на себе погляди: чоловiчi, бо була вона незвичайна жiнка, i жiночi, бо була вона знову-таки незвичайна. Той прохiд був черговим виплеском ïï розбубнявiлоï туги, i саме така ïï незвичайнiсть була для неï заборолом — хто-бо там зважився б зачепити таку виняткову й таку горду. Знову винуватцем була ïï туга, ïï трохи кирпатенький нiс i погляд палющих синiх очей — бiльшiсть чоловiкiв все-таки шукають у жiнцi посереднiсть. Стояла вiдтак бiля вiкна й сiрiла, як сiрiЄ вечiр перед зором, i поступово випливала з ïï очей богиня, покидала ïï напризволяще й вiдлiтала, i гоïв ïï тiльки оцей сiрий вечiр або також сiрi уважнi синовi очi. Вдивлявсь у неï, як мандрiвник у незнайомi хащi, i вона хоч-не-хоч накидала на обличчя буденну маску. Тим самим начебто наближалася до нього, щоб узяти за руку i вивести iз хащ, бо що могла зробити iще, коли тi сiрi очi стали нараз такi настороженi? Вона зустрiчала в цьому домi ще однi очi, мудрi й скаламутнiлi, i трохи лякалася ïх — бачили бiльше, нiж признавалися. Стара i справдi бачила богиню в серцi в онуки, i в закамарках ïï пам'ятi з'являлось щось таке, в чому вона й признаватися боялася — оця жiнка-дiвчина, що крутилася перед ïï очима, була вона сама. Зцiплювала корячкуватою пучкою цiпка, на якого незмiнне опиралася, i, дивлячись на стоптанi капцi, що ховали вузлуватi й покорченi ïï ступнi, починала невдоволено бурмотiти, що через Галинi походеньки все в домi запущено, що скрiзь висить павутина, а пiдлога вже починаЄ зацвiтати. Що не готуЄться вчасно обiд i що в комiрчинi зiбралася гора непраноï бiлизни. Зводила очi й задоволене стежила, як поволi спадаЄ з обличчя онуки ïï краса, як сiрiшаЄ вона й блiдiЄ i як вилiтаЄ ïй iз серця голуба блискуча богиня. Галя й справдi ставала спокiйна й заклопотана. Варила ïсти, прала, обслуговувала стару, латала синову одежу. Син тодi спокiйно мiг пiдiйти до неï для вечiрнього поцiлунку, а на вустах у староï заквiтала анемiчна квiтка вдоволення. Вночi вони всi троЄ думали одне про одного i переконували себе, що основне в ïхнiх стосунках — любов! љ љ 11 љ Мала на собi ясно-синЄ плаття i вже знала, що сьогоднi в неï той-таки настрiй; щось хвилювало ïï вночi, два сни вона побачила сьогоднi: один про себе, а другий про незнайомця, який боляче поцiлував ïï в вуста. Лежала на лiвому боцi, i ïй заболiло серце, i не могла вона вiдiрвати вуст вiд тих iнших, що пили й випивали ïï. Сон про неï був простiший: ïй приснилося, що вже почався учбовий рiк i вона стоïть у гудливому, як вулик, класi. Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе ясно-синЄ плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло ïй по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ïï серцi, адже сидiла вже в ньому богиня, i вона винувато позирнула на своЄ вiдображення в дзеркалi. Знову повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння, адже на нiй лежало ïï найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати будь-кого. У коридорi заплескали босi ноги, i ïй стало печально, що таки не повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм, зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя. Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий голос: — Ходи, баба гукаЄ!.. — Iду, синку, iду! — озвалася вона заклопотано. — Скажи, що зараз одягнуся... Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне свiтло. Але пудра цього разу ïй не зарадила, здавалося, краса, яка струмувала вiд неï, поглинала все, що мало пiти на шкоду ïï обличчю. Галя похитала головою, зiтхнула i впокорилася. Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись, граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла своïм чаром Хлопця, який завмер на порозi своЄï кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у поклонi перед цiЄю несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й своЄ пiдборiддя. Ожили в його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн ïх у цьому домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, — в цю хвилину вiн по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з'явилося-бо коло нього те, чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до неï тихенько, ледь розтуляючи вуста. Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом — голуба, осяйна постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом. — Кудись збираЄшся? — спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй розлив, у якому опинився. — Нi, — вiдповiла вона. — Нiкуди не збираюся. Тодi вiн раптом зрозумiв ïï. Не було то розумiння, яке вмiЄ оформитися словом, — було то розумiння однiЄï душi, яка сприймаЄ сигнал другоï. Здавалося, побачив вiн синю богиню в ïï серцi, а поруч з нею i чорну хмарку. Уздрiв ïï тугу, як ту ж таки хмарку, а може, й птаха, котрий летить i летить серед хмар. Був коло цiЄï жiнки чимось випадковим i привнесеним i вiдчув це напрочуд гостро. Закусив губу й дивився, як вона вiдходить: не мав сили пiти за нею або ж покликати ïï ще раз... Галя стала на порозi бабиноï кiмнати в усiй своïй красi. Свiтло з обох вiкон полилося на неï, наче свiтили це два прожектори, i стара в своЄму темному кутку зацiпенiла вiд зачудування. Сяйво вiд тоï постатi в дверях, вiд тоï ясно-синьоï тканини i незвичайно гарного обличчя впало i на неï i розтопило сивi ïï очi. Розтопило якийсь давнiй клаптик землi, буйно зарослий травою, — був вiн круглий, як шапка кульбаби, i в тiй затуманенiй кулi вона знову-таки впiзнала цю ж таки красуню, тiльки та мала на собi не ясно-синЄ, а червоне плаття. Була та сукня й iншого крою, тяглася до землi, було в красунi й свiтлiше волосся — iшла вона i змiтала подолом кульбаб'ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла, усмiхаючись сумовито, а до неï наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка — йшов вiн, ледь накульгуючи, а очi його палали темним вогнем... Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як втягуЄться равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла, схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла, що струмувало вiд онуки, нi ïï ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну, закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око ïй упало не ранiшнЄ промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, — заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до неï була сама. Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути. — Щось хотiла, бабцю? — спитала, не маючи сили стримати радiсного усмiху, Галя. — Подай-но менi горщика, — iржаво i хрипко сказала стара. љ љ 12 љ Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi — вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння. Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд рiчку сiльська жiнка, ïï бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою. Iван проходив зi своïми козами повз верби, що розрослися бiля води: з вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок. Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з'Єднав все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям, а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати, пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався. Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею, вряди-годи вiдштовхуючись вiд неï i палицею-стiльцем. Кутав його ноги туман, i Марiï здалося, що так само не торкаЄться вiн i камiння, коли переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i ïй, як i сорок рокiв тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi своïм чоловiком. Подумала, що на стороннЄ око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять рокiв ïï чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн нiколи не поцiкавився ïхнiм сiмейним бюджетом. Ïв просту ïжу i не загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його разом, тихий смуток заповнив ïï радiсть. Озирнулася i начебто побачила зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що ïх вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова, натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка. Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на колiнах у нього лежала книжка, i цiЄï книжки Марiя теж не могла збагнути — були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а раз так, вона залюбки на те погоджувалася... Старий пiдiймався разом зi своïми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби, земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав неïстiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими в'яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився пiд ноги. Бачив крота, який риЄ нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той сiк тече через корiнь у стебло i розтiкаЄться по листках. Кози хапали тi листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють ïхнi зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi — все це ворушилось i працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонiï: машини були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе рухалось i пульсувало, тiльки лiнiï ïхнi були грубi, а кольори важкi... Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в ïï грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли заспокоïлася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала права вмирати. Пила валер'янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на згорнений зошит. љ 13 љ Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам'яниста й крута, i йому вже в початках тiЄï дороги почала болiти нога. Добре було б пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без неï, тому йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом. Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам'яниста стежка. Хтозна-чому пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди. Спинявся, передихав i дивився на горбистий краЄвид з малою рiчкою в долинi — все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом — запах медових трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до того дому — все це складало настрiй, що його вiдчуваЄш, прокинувшись у залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть — все це наповнювало Володимира, але по-своЄму i знесилювало. В головi зароïлася трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який безнадiйно дряпаЄться на ту гору. Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до обличчя медову вiть i пив ïï чудовий аромат. Серце було готове вискочити з грудей, i вiн з надiЄю зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий. По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на його зграбнiсть та моторнiсть. — Доброго дня! — обiзвався вiн до Хлопця. — Ти з цього будинку? — Тут тiльки один будинок, як бачите! — сказав Хлопець. — Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати? — Моя! — гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. — А ви хто такий будете? — Директор школи, — махнув рукою вниз Володимир. — Ти в якому класi? — Я ходжу в мiсто, — сказав Хлопець. — А в класi я в четвертому... — Не подобаЄться тобi ця школа? — Та нi, — засмiявся Хлопець. — Там же мама вчителькою... — То вона вдома, твоя мама? — А де ж ïй бути?.. Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець дивився йому вслiд. — А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? — спитав вiн. Володимир вiдчув, що його заливаЄ червона барва. — Нiколи не жив на таких горбах, — сказав вiн лагiдно. — А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори. — Ти знаЄш щось про Магомета? Хлопець присвиснув. — А чого б то я не знав про Магомета?! — сказав вiн зарозумiло... Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був певний, однак, що той ще й досi стоïть i дивиться йому вслiд, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, мiж тоï зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком пiдсмiюЄться. Червона барва знову залила Володимировi обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб пiдтягтись по крутосхилi. Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, — подумав вiн, — тим i падали, що не могли лiзти рачки. Вiн все частiше й частiше хапався руками за бур'ян, з червоного обличчя йому густо котився пiт. Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув ïï ранковий настрiй i не покинула ïï серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось стоïть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й дивувалася, i стало ïй на серцi дивовижно тривожно. Отi бабинi розповiдi! — думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець — стара збудилася й побачила, що внучка ïï принишкла бiля паркана. В ïï мозку просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiймаЄться до ïï обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки. — Когось виглядаЄш? — спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос. — Та якийсь чоловiк до нас пiдiймаЄться, — сказала. — I так чудно вiн пiдiймаЄться. — Що за чоловiк? — гостро спитала стара i аж руки зцiпила. — Не знаю, бабцю, — зовсiм кволо обiзвалася Галя. — Вперше його бачу... Знову тенькнуло в грудях у староï i замлоïло. — То, може, це вiн, Галю? — Хто вiн? — Ну, той, що маЄ до тебе прийти! — Оце почнеш вигадувати! — розсердилася Галя. — Може, вiн за дiлом якимсь... — Сюди за дiлом чоловiки не приходять, — озвалася спроквола стара. — Скiльки себе пам'ятаю... — Як почнеш щось вигадувати, бабцю! Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею дiЄться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула спересердя палицею i зашипiла обурено: — Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно буде!.. Галя повернулася до неï здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися очима — стара й молода: молода свiтилася чаром i спокоЄм, а стара позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i тривога пiдступила ïй пiд серце. — Слухай, бабцю... — сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ïï звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя староï заклякло, i тiльки на денцях ïï очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку далеку картину: проситься до ïхньоï господи чоловiк в ошатному костюмi, йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води... љ 14 љ Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi. Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi тримаЄ кварту з водою, навпроти в ясно-синiй сукнi стоïть i нiяково всмiхаЄться, показуючи чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися. — Вам погано? — допитувалася вона. — Вам погано? Володимир спробував усмiхнутися i покрутив заперечливо головою. — Спитай, що йому треба? — гукнула, наче ворон каркнув, стара. — Я давно за вами стежу, — сказала Галя. — Так дивно ви пiдiймалися... Володимир не мiг не дивитися на це ясно-синЄ диво. Сонце заливало Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ïхнiй бiк i наслухала, аж тремтiла. — Галю, — сказала вона, — чуЄш, Галю! Але Галя, здаЄться, зовсiм забула за неï: чоловiк, котрий безпомiчно сидiв перед нею, подобався ïй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в неï очi. Пам'ятав тiльки голубу барву, вiдчуття дивноï, запаморочливоï краси, а поруч iз тим якийсь острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi, з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку, раптом повiрив, що всi людськi казки — це таке ж життя, як i те, що реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупаЄться вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу — не мав сили не дивитися на неï, хоч не мав уже сили й дивитись. — Що йому треба? — спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки офiцiйна. — Менi Галину Iванiвну, — сказав i випростався неприродно. — То це я i Є Галина Iванiвна! — всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на неï. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених вуст. — Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду. Уже не дивився на неï, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти. Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в неï ворушилися, так наслухала. — Що вiн хоче, Галю? — спитала в онуки. — Це новий директор школи, — вiдгукнулася Галя. — Прийшов знайомитися. — А чому вiн не прислав за тобою? — Чому ви не прислали за мною? — м'яко спитала Галя, як питають дорослi в малих. — У нас тут так заведено... — Бачите, — розвiв руками Володимир. — Я ще нiколи не ходив у директорах... Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла. — Ви мене дурите, — сказала вона. — Нiякий вiн не директор. Директори сидять по своïх кабiнетах... — Не зважайте на неï! — шепнула червона, як квiтка, Галя. — Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха... — Може, я й справдi невчасно, — пробурмотiв Володимир. — Я от трохи посиджу? Вiддав ïй кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ïï, не знаючи, де дiти... — Чого вiн сидить, а ти стоïш? — спитала стара. — Я зараз сяду, зараз! — заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима. Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ïï розширилися — глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода. — Галино Iванiвно! — сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ïï лице, холодна хвиля на мить роздiлила ïх. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик. — Були пораненi? — спитала тихо Галя. — Протез! — сказав вiн, рипнувши зубами, i встав. — Сидiть, сидiть, будь ласка! — перелякалася Галя. — Ви менi не сказали, коли буде та нарада. Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла, скоцюрбилася, ïï пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, — навiки зачарувався вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у староï з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку тоï красунi й пришельцеву — крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ïï свiдомостi, i другий чоловiк заходив до ïхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не зостанозитися й не зачаруватися нею... Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непокоïв стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося ïй пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса... Стара всмiхнулася. Розтавала на своЄму ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неï тi двоЄ, то ледве помiтили ïï, таку маленьку й таку скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ïм нiввiк. љ 15 љ Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив Хлопець лазити, — вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн, як завше, до Марiï Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi дому на горi, тож прогулянки до Марiï Якiвни були йому пожаданi. Вабило його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки величний i таЄмничий, що Хлопцевi складало особливу приЄмнiсть навiть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не одну сокровеннiсть, а таЄмницi вабили Хлопця над усе. Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз удома, але досi Хлопцевi такоï нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька грубих, оправлених у шкiру зошитiв, — цi зошити теж були спокусою для Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати — той, що постiйно лежав на верандi... Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало — теж немала дивина — i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марiï Якiвни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала. Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба. — Як там мама з бабусею? — незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав, що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до неï не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею скучаЄ. — Вже скоро й лiто мине, — казала Марiя Якiвна. — У неï вiчно бракуЄ часу, — вiдповiдав Хлопець. — Всiм нам бракуЄ часу, — по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза староï роботи, у нiй доверху було накладено яблук, груш, слив та морелi. — Сiдай поласуй! — казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика. Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде немаЄ таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди — Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залишаЄться сам. Притьма пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi, кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк — глибоким спокоЄм та чаром вiяло вiд тих сторiнок. Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до стола iз фруктами i починав прихватцем ïх ïсти. Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i не одну сливову кiсточку. — О, ти тут не дармував, — задоволене казала Марiя Якiвна i патлала йому вiдросле за лiто волосся. — Чудовi грушi! — незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував ïх на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху. љ 16 љ Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн вистоïть бiля гасовоï будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi своïми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiряЄ йому палющоï рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, — перед тим вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материноï лопати картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить: збiгаЄ на базар, зварить ïсти, викопаЄ картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марiï Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти дiрку на даховi, — минулого дощу текло в хату, витрiпаЄ й вивiтрить дитячi постелi i побiжить до сторожа Степана купити яЄць — сьогоднi iменини в ïï найменшенькоï. Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував ïм Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей свiтитимуться очi, i вони ïстимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi своЄрiдним прихрипуванням — дiти почнуть танцювати пiд ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить ïй на оцi блискучий кришталик сльози, — згадаЄ вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга обвiЄ ïï. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка самовар, обiтре його й промиЄ. НакидаЄ вугiлля й принесе вiд лiтньоï печi жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'ïсти той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з одного боку, а чайник накриЄ полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi цукру: дехто спершу з'ïсть той цукор, а тодi вип'Є чай, а дехто той цукор сховаЄ до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить його ïй мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi зацвiтуть на ïï щоках — буде та iменинниця сьогоднi щаслива. I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою Єднiсть, адже колись були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак, тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а iменинниця розглядатиме дарунки: нову маЄчку вiд матерi, малюнок вiд старшого брата, три голубинi яЄчка вiд брата пiдстаршого, що ïх вiн видер ще на початку лiта, бант вiд старшоï сестри i малу скляну кульку вiд сестри пiдстаршоï. Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме; можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однiЄï з тих шибок прозоре обличчя — тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони очима й пiзнають одне одного: де б то ïм не пiзнати, коли так довго були одним тiлом, та й дiти цi — плiд ïхньоï з'Єднаностi. Вiн помалу вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо несподiвано оясниться, — це помiтить тiльки один чоловiк з цiЄï околицi — старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка, що вiдступаЄ од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову впокоïтися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара бiля високоï й худоï своЄï матерi; вiн пiзнаЄ дивне свiтло в материних очах i знайде назву для нього. Любов, — подумаЄ вiн, i усмiшку, яка розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у цьому зеленому сутiнку нiхто. љ 17 љ Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову: на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка, вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло, жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця. Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл — кози його розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд ногами траву, що все ще пила з землi сiк, — там, нижче, його око уздрiло сiрi i свiтло-жовтi брили глини. Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов. В полi на нього повiяло густим настоЄм трав i серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнЄ. Побачив вiн i чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку. Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ïï бiля свого серця. Вiддаля темнiла Псищанська церква, оточена гаЄм, в гаï тому густо було натикано хрестiв. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева, якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодiï, що видавав той джмiль, — була то та сама пiсня, що спiвав ïï чорногуз. Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв, що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i стис те мiсце, де мало бути серце. Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки. љ 18 љ Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але забрав iз собою немало ïï синяви та й краси, що так щиро свiтилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто захмелiлий. Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн схвилював ïï, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на неï нагально, все-таки руйнувало ïï спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою. Нi, вiн таки озирнувся до неï, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до неï таким же усмiхом. Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася своЄï смiливостi, а водночас i втiшилася — стояв перед нею чоловiк, котрий не застережуЄться перед ïï красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ïï щоках, а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси — вершник без голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб. Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа. Що б сказали про неï Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що скаже про неï й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку? Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але староï там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара без ïï допомоги не ходила. ЗанепокоЄння й розкаяння плеснуло в Галину душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон полилися на неï двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла. — Ти тут, бабцю? — тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та вразилася, якi гарнi вони були. — Бабцю! — вигукнула Галя знову. — Ти встала i пiшла сама? Стара дивилася на неï з легким прижмурцем. — Це до мене прийшов новий наш директор, — несмiло виправдалася Галя. — До мене свого часу теж приходив такий директор, — мовила стара i раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне мереживо кофтини. љ 19 љ Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла навскоси, так легше було для ноги. ЦiЄю стежкою пiдiймався йому назустрiч Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою. Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист. — Застали маму? — спитав Хлопець, обриваючи свист. — А я вiд Марiï Якiвни. — Менi теж треба до Марiï Якiвни, — сказав Володимир. — То ходiть цiЄю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни? — З вiйни, — всмiхнувся Володимир. — Ви часом не танкiст? — спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв пiдбитий танк. — Нi, я з пiхоти, — вiдповiв Володимир. — Пiхота — це не так цiкаво, — сказав Хлопець. — Я б пiшов у льотчики чи танкiсти. — Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти. — Ну, то я теж, як усi! — озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи, засвистiв. — Де це ти навчився такоï пiснi? — спитав Володимир, пiдхоплюючи посвист. — Це не пiсня, а мелодiя, — сказав Хлопець. — I вигадав я ïï сам... Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрноï принцеси. Я виставився там не молодцем, — весело подумав вiн, — але, здаЄться, це не мало значення! Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син, засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоЄ дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд хлiбини маленькi шматочки i кидав ïх до рота, а дiвчата йшли за ним i, певне, поспiвували — Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко, Володимир пiзнав мелодiю, що ïï плели там на вулицi два тоненькi голоси: була то та ж таки пiсня, що ïï висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту пiсню по околицi вiтер, заранжував ïï в хмарах, спустив додолу i вклав до вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ïх пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi пiсня ця почала свою мандрiвку по землi — диво буде тiльки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори i почуЄ свою пiсню в чужих устах. Можливо, вiн почуЄ ïï вперше iз вуст старшоï дочки Олександри Панасiвни, i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись iз неï... Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвичноï форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в його бiк, приклавши до лоба долоню дашком. — Вам кого? — спитала вона голосно. — Я до вас, МарiЄ Якiвно! — так само голосно вiдповiв, не перестаючи подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. — Будь ласка, МарiЄ Якiвно, вiдчинiть! љ 20 љ Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики, обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове. Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав iз великоï бiлоï фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi кожна бадилина. Думав i про своЄ сходження на гору, i про ту неймовiрну зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторiï зi шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що стаЄ пiдлеглим ще й цiЄï жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому наснилося, — вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i волаЄ вiд болю, який шматуЄ тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думаЄ вiн, i Є очi красунi з будинку на горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спускаЄться, як мiсяць, коли йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр Марiï Якiвни маЄ ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно тут той спокiй, що вiдчуваЄться й на горi. — Це в мене буде до вас Єдине прохання, — сказала стара, — бо я тiльки тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi зрозумiлi. — То вiзьмете собi перший клас, — усмiхнувся Володимир. — Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, — трохи знiяковiло проказала Марiя Якiвна. Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно. — А колеги не заперечуватимуть? — Нi, нi, вони не заперечуватимуть! — Олександра Панасiвна просить другий клас. — Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий. — Школа наша — що ставок серед гаю, — незвiдь-чому сказав Володимир? Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напiй, що його випив, по-своЄму хмiльний. Весь свiт став для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв. Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл, але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марiï Якiвни. — А то не ваш чоловiк, МарiЄ Якiвно, кiз пасе? — спитав несподiвано для себе. — Мiй, мiй! — захитала радiсно вчителька. — А знаЄте, що менi здалось у першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич! љ љ љ Роздiл другий љ СИНЯ ДОРОГА љ љ Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози, схованi в пiтьму. Р. Тагор љ 1 љ Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв, i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом — попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до неï. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався — стояли вони за скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола, складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби. Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине — вiдчував у тому тлумi перш за все ïï. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьоï дороги — все минуле, повз яке вiн маЄ зараз пройти, перш нiж дiстанеться до прозороï, густо залитоï перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як вабить залiзо магнiт, — невагомо плив по своïй дорозi, вже наперед вiдчуваючи щастя з'Єднання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i маЄ ще не раз озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив своЄ тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала пишноволоса жiнка — Туга його, а з другого боку — Сум, ще один його син. Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на оцi якоï замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й безнадiйно вiн озирався. љ 2 љ Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту; один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на неï й дивився, i ïй стало дивно, що очi в нього темно-синi, — мали б бути чорнi чи зеленi. Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ïй незвiдь вiд чого запаморочливо стислося серце. — Слухайте, слухайте! — заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. — Починаймо з садiвника. Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi квiти надоïли, окрiм маку... — Ти мак, мак! — закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й справдi червона наче мак. Потрiбно було ïй вигукнути оте завчене: Ой!, i вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався Микола, який так само сидiв у кутку й дивився. — Що з тобою? — спитала Соня. — Влюбилася! — шепнула Олександра, i ïй стало так млосно, що захотiлося покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так приЄмно й тепло пахне свiжою сосною, де стоïть у своïй майстернi батько й теше, теше й теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки. — У кого? — вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть сюди. З червоноï Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиïсь очi? — Я не хочу грати в цю гру, — сказала Олександра. — Голова в мене болить... — Ой! — вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася: з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися. — Ну, ясно! — протягла вона багатозначно й усмiхнулася. — А знаЄте що, — вона таЄмниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям. — Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки, витягла складений надвоЄ листок, на якому було намальоване широке усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих променях було розсипано ряди цифр. — Оце оракул, — сказала вона. — Гадатимемо! Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неï, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице — Олександра знову вiдчула, як обпiкаЄ ïï той волошковий погляд. Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату, найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до неï, i Олександра вiдчувала, що ïï обплутуЄ тими нитками, що стаЄ вона зовсiм безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки своï i що вони незвичайно мiж собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч роздiляв ïх стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цiЄï дiвчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм тратила вiд того голову, непокоïлася й турбувалася, вже хотiла, щоб кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ïй змога побiгти додому й охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки. — Шуро, Шуро! — гукнула Соня. — Ти що, Шуро, оглухла? — Вона скинула очима на подругу, стало ïй зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неï всмiхалася. — Твоя черга, — сказала категорично й тицьнула в руки зернину. Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаЄно дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi навколо неï, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту, рятуючи ïï, Микола: — Давайте я! Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру. — Двадцять два! — видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й пирснула. — Нi! — сказала вона. — Цього я вам не прочитаю. Тодi до неï простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно: — Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ïй оракул, не можна! љ 3 љ Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першоï взуттЄвоï фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб жiночоï статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже досi швець для них — все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi — це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ïм вiд того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ïх зустрiчав той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив ïм роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i йшли вони геть, наче по приску ступали, — похитувався ïм перед очима зелений, дивний i широкий свiт. Очi ïхнi каламутнiли, а дорога, якою йшли, блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт через те волошковiв — нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так несподiвано набралися. В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших утратили глузд на превелику втiху своïм не менш легковажним кавалерам. Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ïм щось чудне, ïх отвережував тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило ïх кволими й немiчними. Сам Микола переймався також цим настроЄм. Кожна з тих нiжок випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про всiх фабричних дiвчат: тих, що на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей, усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам. Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати — оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власноï роботи: всю силу й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок, якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги. Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги, цiлий свiт тодi ïм пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки найсмiливiшi признавалися, що це не покидаЄ ïх дух того незвичайного майстра. Здавалося ïм, що вiн десь тут поруч, йде й тримаЄ нiжно пiд руку, ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не заслiпити тих, кому призначалися. Сам Микола Ващук непокоïвся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару матiр, яка чекала його з обiдом, — не мав сили до обiдiв. Так блукав до сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й небо, — весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й випивав, щоб заспокоïтися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi й чуб, що виглядав з-пiд неï, надмiру широкi груди й плечi, — йшов вiн i плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула б кирпу, — навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий день позбутись. Так воно й тяглося аж до тоï пропам'ятноï вечiрки, коли зустрiв вiн Олександру, але поки дiйде до тоï вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i не одна хвиля гiркоти заллЄ йому груди. Дивувало його в тiй iсторiï найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це сила так немилосердно й химерно його крутить. љ 4 љ Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ïï у вальсi i млiла, дослуховуючись до таЄмних токiв спарених тiл, у танго. Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки, мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила цей веретiльний, розхитаний у Єдиному ритмi тлум. Ще сильнiша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками, взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ïхньоï фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики, i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат ставало на лавках менше — влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й iснувати окремо переставали. — Ну то що? — спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. — Рибку прийшов ловити? Долучився мовчки до своïх хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони: стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали вони зневажливо пiд ноги: по ïхньому ж ряду обережно проходжувалися очi тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли. Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ïх злякавши, але бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася й тiльки торкнулася тоï руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в його руках ватiла, й не ставало ïй повiтря, задихалась i починала спотикатися, i тiльки те, що тримали ïï такi залiзнi й пекучi долонi, не давало ïй втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому — поверталась убiк, але помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона розумiли — це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися. Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з присмоктаними до них пiтними чоловiками. На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених нiжок i туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша — курив вiн швидше й запальнiше. Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками туфель — вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i там, за стовбуром, ïï i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ïï хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i струнка, холодна та врiвноважена красуня. В неï вистачило сили зирнути йому в очi, але i ïй, такiй холоднiй, стало боязко — волошковий вогонь обпiк ïï. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той, коли б вони й справдi стали парою. Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто шив менi туфлi! — скаже подружцi, i вони похихотять вволю... Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ïй тiльки туфлi нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню приятельку-тугу. љ љ 5 љ Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, — за вiкном рiс величезний дуб. Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний зайчик i затремтiв нервово на стiнi. Недiля, — подумала дiвчина, — сьогоднi недiля! Ïй щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона, поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiвуЄ ту ж таки пiсню, яку мугиче в своïй майстернi батько. Стало дивно, що вiн працюЄ i в недiлю — ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа — така, якою стане через п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у неï висiли розсвiченi сонцем сльози. — Це що, батько i в недiлю працюЄ? — спитала здивовано Олександра. — ВиконуЄ замовлення, — сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. Ïï миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли. — Але ж i ранiше в тата була нагальна робота... — То було ранiше, — вiдгукнулася мати. — Тодi нiхто не придирався. Сама ж знаЄш: батько не годен працювати на фабрицi. — Вже не можна мати майстерню? — Приходили iз фiнвiддiлу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!.. У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi, коли ïй ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на своЄму стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно Є, сонце, i Є вона, ота батькова пiсня. — А менi, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабрицi зовсiм добре!.. — Ми старi! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. — 3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися... — А менi-от легко! — всмiхнулася Олександра. — То й слава богу! — сказала мати. — ЗбираЄшся куди? — До Стефи, — сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до неï голубе пiреньце, Що це воно вiдбуваЄться зi мною сьогоднi? — подумала вона. Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося, що весь дiм просякнутий цiЄю мелодiЄю, як i сонцем. Весь дiм вiд того стаЄ великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною. — А тобi-от i турботи до нашоï бiди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснiдаЄш! Те пiреньце на днi ïï серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося неймовiрно — заголубiло все ïï серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата. — Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, — прошепотiла ïй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, — а наступноï недiлi Соня хоче зiбрати в себе вечiрку. — Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, — трохи нiяково сказала Олександра. — Таке скажеш! — пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. — Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!.. Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i затулив весь прочiл могутньою постаттю. — Хтось прийшов? — спитав тривожно. — Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срiбним дзвоном свого смiху. љ љ 6 љ Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що розсвiтився несподiвано, — там попереду лежала прозора куля, до якоï вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ïм i числа не знайти, видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер ïхав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив ïх позаду, в тiй справжнiй хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до якоï простував. Знав: чекаЄ там на нього малий хлопець — брат, i ступне йому назустрiч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ïм не буде нiякого дiла до тоï великоï помiж себе рiзницi. Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, i йому здавалося, що чуЄ навколо шум голосiв i дитячi погуки. На вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ïли в життi, — ïли, а тi, що спали, — спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi — кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер, намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне свiтло. Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше, побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив нiчого — висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цiЄю дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд дашкiв долонь сумнi матерi, коло них — матерi iншi, а далi ще i ще — довга низка матерiв. Довга низка й батькiв — безконечний ряд, — що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави, що були наче смужки чи гiлля, — безконечне дерево, розгалужене навсiбiч, з'Єднувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на своïй дорозi. Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у неï бiлi й круглi свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до якого нещодавно пiдходив, — п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i зробилися раптом серйознi-серйознi — великий всесвiт навiдався до ïхнiх душ i засiяв ïх своïм попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ïхнiх вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ïй пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ïй здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися, зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала, — була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних, але гарних пiсень... Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козопас Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв. Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне клопотання дружини — стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе камiння, — вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з якоïсь книжки: Любов свiт цей ушляхетнюЄ. љ љ 7 љ Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що стоïть серед порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й немаЄ нi душi... (Те саме почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й справдi доведеться бiгти через порожнЄ поле i коли прошиЄ його, перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi, могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль — стiльки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшоï iз дiвчат, яку досi ще нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед iнших пар i мав у своïх руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дiтися з тiЄю колодою, хай i завзято вона гопцювала — ïй теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вiчi дiвчинi, вона витримала його погляд i не затремтiла, як iншi: побачив плоскi зорки, кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би остерiгатися — ця жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ïсти, але все ïхнЄ життя стане ïï помстою за те, що ïï взяв. Вiн покинув дiвчину, трохи здивовану й розсерджену, i вийшов. На бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв смiшком баритон, змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i вiн упiзнав на кiлькох чепурухах туфлi своï. Були кращi й ошатнiшi iнших, i Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав вiн у своïх руках тi такi виточенi нiжки. Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день, коли знову сяде на шевський стiлець. Тодi його руки знову вчинять диво з кiлькома шматками шкiри, уладивши ïх так, що знову вона засяЄ i стане магнетична для жiночих очей. Не було й не буде у нас майстра над тебе! — скаже йому старий начальник цеху й подумаЄ, що цьому чоловiковi шити б взуття для тих, у кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подумаЄ про своï лiта i що його старша дочка вже теж одягла такi туфлi: хто зна, може, пора йому ставати дiдом? Микола входив у свiй завулок. Вiд рiчки кумкали жаби, а навдокiл заливалися натхненно цвiркуни. Все спало, залите неживим, мiражним сутiнком, — стояв серед неба великий i голий мiсяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi. — Чому не спите, мамо? — тихо запитав вiн. — Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, — так само тихо озвалася мати. — Хiба може зi мною щось статися? — засмiявся вiн. — З кожним, сину, може статися... — Е, мамо! — розвiв вiн руками. — В мене такоï сили!.. Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на неï, нi на покiйного чоловiка. Не був схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ïï пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила i той струм — вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася так печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ïй на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю. — Женитися тобi пора, сину, — сказала, а вiн засмiявся: так просто розв'язуЄ вона й пояснюЄ його неспокiй. љ 8 љ Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена бруком, а пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями й костюмами, хлопцi й дiвчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зiрвати квiтку й докласти до букетика, що яснiв у руцi. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло захiдне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька — цiлий день вiн сьогоднi спiвав. Водночас грiло ïï незбагненне ояснення, якого дiзнають дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ïй, що ось-ось хтось прийде до неï, незнайомий i владний, вiдчинить ïï серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, — це поЄднання кольорiв також хвилювало ïï. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному краï неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу. — Глянь, який дiд! — показала вона Стефi на ту химерну хмару. — Хiба це дiд? — протягла зневажливо Стефа. — Це на хату скидаЄться... — Сама ти хата! — засмiялася Олександра. — Диви, i книжку читаЄ... — Книжку? Це скорiше на гусака схоже... Ïй перехотiлося змагатись iз Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд, став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоноï та зеленоï хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу, ледь вловиму музику. Щось маЄ невзабарi статися, — мимохiть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло ïï, i вона не захотiла губити його. Забажалося ïй повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона ïм пояснить усе. Повернулася через те до захеканоï Стефи i засмiялася: — Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят... Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсмiяне обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ïï справжнi. љ 9 љ Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навзаЄм: передавав шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його, вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого серце — чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання. ?диний, хто не усвiдомлював цiЄï сили, був вiн сам, але й вiн знав, що його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть — йшла вона звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував такий погiдний настрiй. Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав. Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили набiк. Клеïлися одне до одного плечима — чоловiча рука пiд дiвочим лiктем, а ноги й землi не торкалися — пливли i пливли. Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була вiльна, i Микола продiвся в неï. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi. Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти туди-сюди алеï, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них i пересмiювалися — ïхнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiдаЄ його, адже нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим тiлом, i духу йому вже не стаЄ, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку повтикано безлiч блискучих зiрок. Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши мiж колiна плаття, дiвчата з ïхньоï фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн помахав ïм на привiтання; знав уже добре — мiж ними нема тiЄï, що ïï мав пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яноï кладки, з якоï повиростали вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й граЄ рiчка. Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда. Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного блискоту хвильок i до тих голiвок — чутливих, чудових поплавцiв. Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола не стримався, звiвся й рушив ïй назустрiч. На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф, пальцi натискали на струни i вiдпускали — гiтара плакала у вечiр, наче жива. Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть — щось мале й дочасне, що iснуЄ навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й пишноï зеленi. В ньому Є i цей настрiй, який виповiдаЄ зараз гiтара, i вiн кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на кущах по той бiк рiчки. — Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? — спитав Микола. — Не хто ж, як Райко, — вiдказав Бовдя, не припиняючи гри. — Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу? — Бере, — вiдгукнувся Бовдя. — Теперечки замовляти в нього саме раз! — А то ж чому. Колю? — Без копiйки вiн сидить, — озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала веселiше. I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до будочок купалень. — Вiн зараз у труднацiï, — сказав -Бовдя, i його гiтара знову взяла печальний тон, що звучав ранiше. — Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, пiвлiтру захопить. љ 10 љ — Так, — сказав йому Райко. — Я спецiалiст — тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був i власником, i директором, i головним майстром. Нiколи не було великих достаткiв, але дiло знав добре... Микола роззирнувся. Сидiли вони в захаращенiй дошками й фанерою кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись панський, пiджак, з-пiд якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа, освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами голову. Очi старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами. Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ïï в руках. — Отакi iнструменти в мене виходять! — сказав i голосно дзенькнув струнами. — Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не гiршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат. Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд руки старого. — Ось з чого я все це клею! — гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи дощок, планок i дикту. Висмикнув вже суху вiд часу, всипану остюками планку iз двома загнутими цвяхами на краях. — Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сiра, — сказав i значуще подивився. — А знаЄш, де я ïï дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота! Райко поставив планку до себе, наче це була гiтара чи балалайка, i зробив рух рукою, наче починав грати. — А ти, хлопче, хто по спецiальностi? — Швець, — вiдказав Микола, крутячи в руках музейний експонат. — То й чудово, дорогий ти мiй! — вигукнув старий i вже знову засiв за стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. — Я за цiну не стоятиму. Поший ти менi, бра, черевики зi своЄï шкiри, а я тобi, бра, балалайку iз мого дерева. љ 11 љ I здалося Олександрi, що та балалайка, яка завжди висить у них на стiнi, раптом глухо застогнала, обiзвалися ïï струни, загувши й забринiвши. Позирнула занепокоЄно в той бiк; дiти вже спали, дружно посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар — наче якась постать людська, широка в плечах i приземкувата; свiтло мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний хрест — у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшоï дочки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила ïï бокастий обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика — побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни вторили мелодiï тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього пахло столярним клеЄм та палiтурою; вона почала розумiти, що з'ЄднуЄ цих двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмi. Не було в свiтi кращоï меблi, нiж та, що ïï робив Олександрин батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола. Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ïй мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, руïни — все це щось несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз себе, прокинувшись, та й чи заспiваЄ колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi речей, принаймнi тих, що ïх торкалися його руки. Великi сльози з'явилися на ïï очах, i Єдиний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ïх у дiаманти. Вони покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали, притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ïх побачив, озирнувшись, самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями: два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали, це й було первiсне щось, яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола, нi Олександра не усвiдомлювали цiЄï гри первнiв, хотiли тiльки наладнати помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб програти на тих струнах мелодiю, яка з'Єднувала ïхнi душi, адже з того поЄднання й виросла ïхня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще п'ятеро народжених у любовi. љ 12 љ Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату (на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд руïнами веселуху Соню, ïï дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ïï. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрiнеш — оте лiжко з матрацом i горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ïï волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його вiдбила. Це й вирiшило ïхню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерiï до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ïхнiй хмiль i пустило гуляти далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста ïï були такi гарячi, що вона аж пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике ïï зчудування вийшовши замiж ранiше за неï, але на те була воля доль ïхнiх. Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна — висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так учасником забави, як ïï свiдком. Зирнув удруге на неï, i вона здалася йому симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ïï голос, а ще за мить побачив вiн ïï руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн починаЄ непокоïтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буваЄ при любовi з першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на неï вже захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отiняв його, начебто ïхнЄ таЄмне спiлкування вже стало голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились — з'Єднали вони таку спiлку, яка iснуЄ в планети та супутника. Два тiла обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й виверження, неспокiй i перетворення — це перший ступiнь до свiтовоï гармонiï. Вона з'являЄться пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень приходить тиша й мир... Любов — це i Є рух до спокою, — подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, — тi, що руйнують, не знають любовi — це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, — без патетики думав вiн, сидячи на верандi, — не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi — без неï воно порожнЄ й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грiЄ боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не твоЄму розумовi збагнути велику машину рiвноваги! Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ïхнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою — вмикнуто було те, що безпохибно дiЄ в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згероïженим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля неï i сказав перше слово, — це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язуЄться захльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ïï серце: обоЄ пам'ятали тiльки, що ïхнi серця застукотiли влад i обом ïм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ïх на жоднiй вечiрцi. љ 13 љ Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всi учасники тiЄï добропам'ятноï вечiрки, лишиться тiльки Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи ïï численна родина. Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi, i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iснуЄ посерединi в тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той момент тiльки старшоï дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагадуЄ фортецю, пiде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступаЄ з землi, наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд ногами захитаЄться, бо пiде вiн до тiЄï дiвчинки, а вона, помiтивши його, раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпаЄ оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але ïй не буде куди тiкати. Тож вона спустить очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ïй узяти вiд чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу... ...Микола й Олександра верталися з тоï вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ïм цiкаво в компанiï. Серед неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ïï пiд руку, i вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв. Через рiк до них прилучиться на ïхньому шляху ще один супутник, i наприкiнцi десятого року стане ïх семеро. Але це ще не буде кiнець ïхньоï iсторiï. Кiнець Микола вiдчуЄ пiзнiше, коли вибиратиметься з оточення... ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули, нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом засмiявшись, кинулися обiйматися. Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче i ближче. Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту своïх патронiв i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт — одноногий птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до неï дiстатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз вiд тоï скирти, до якоï вiн i хотiв дiстатися. Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося раптом попереду... Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. ?диний раз, коли йому буде треба пiдiйти до вiкна своЄï колишньоï домiвки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу своЄï родини. Не перешкодить ïм, а тихо вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв. ОбмиЄ листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче перламутровi. Тодi Микола подаруЄ своïй родинi й цьому живому свiтовi листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилюЄ, i вiн довго сидiтиме в своЄму лозовому крiслi, тихо все те переживаючи... Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почуЄ вона, як тихенько заграЄ на стiнi iнструмент, виготовлений колись напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн прокинеться з похмiлля i пошукаЄ рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що ïï почула й Олександра Панасiвна. Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук. Райко всмiхнеться i Єдиний раз за своЄ iснування подумаЄ, що попри все жив вiн недаремно. љ љ љ Роздiл третiй љ ДIМ НА ГОРI љ В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського љ 1 љ Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай — Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ïй здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в неï на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз малинових заростей, i ïï очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ïï сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в своïй кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у неï на щоках землисто-малиновi рум'янцi. — Що це за чоловiк? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. — Вiн пiднявся iзнизу? — Нi! Власне, я не знаю... — Що вiн тобi говорив? — Розпитував про мiсця. Як, де що називаЄться... — Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Вiн менi не подобаЄться... — Але це ж просто перехожий чоловiк! — здивувалася Галя. — Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... — Та коли у тебе щось запитують... — Не вступай iз ним у розмови! — повторила бабця i вiдчула, що приливаЄ ïй до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але вона туди не дiйшла — коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до неï так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до неï старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в неï тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк — свiтив тодi над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, — Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це ïй приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ïхнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у неï скоïлося. — Хiба може щось скоïтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ïï допотопного лiжка. Вона заснула, i ïй уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-ï жiночоï школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв своïх, ïй приснився саме той мент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ïï й разу, а з КлавдiЄю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ïй вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. — Так? — перепитав, наче не повiрив. — То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!.. Такою скоромовкою вiн це сказав, що сама собi господиня ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. Ïй було приЄмно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ïх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школi не було кращого за неï бiгуна. Але джигун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ïм iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ïï руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ïï пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. — Ви такий чудний! — сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступноï хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, проïдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання староï, i ïй так радiсно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука ïï лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ïï серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. љ 2 љ Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ïй приплющилися, а все обличчя повилося смутком. — Добре себе почуваЄш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. — Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагiдно. — Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ïï. Але наступноï хвилi засмiялася й сiла в постелi. — Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! — У щасливому ти ще вiцi, ласочко, — сумно вiдказала стара. — А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? — Ну, бабцю! — розсердилася онука. Стара подивилася на неï важко й проникливе, i вiд неï не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. — Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця пiсля паузи. — Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'Ється з наших рук, переступаЄ цей порiг i залишаЄться в домi назавжди. Так було в моЄï бабунi, в моЄï матерi i в мене. Так було i в матерi твоЄï, так повинно статись i з тобою... Менi бракуЄ розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... — Ой бабцю! — зiскочила з лiжка Галя. — Таку цiкаву казку ти розповiдаЄш. Тiльки наш дiм не дуже нагадуЄ замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ïï серце. — То тiльки пiвказки, — сказала стара. — Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до моЄï бабцi. До твоЄï матерi i до матерi моЄï. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею стоïть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути — далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до неï. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, моЄ минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моЄ минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ïï слова до серця цiЄï повiтряноï iстоти — не зумiла вона укласти ïх дохiднiше... — Такi це казки, такi казки! — сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. — Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти староï, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ïï серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ïï, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм неприЄмно. — Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач, птах... Являвся, ну i що? — У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обоЄ серед них посiрiли. — У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ïм минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... — Ну, бабцю! — обiрвала ïï Галя. — Таке чудне тобi приходить до голови! — Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобi! љ 3 љ Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ïï за старечi мiстифiкацiï. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ïï серцi, тож вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки купалень бiля хутора злiворуч, з правоï руки — острiв; видно було, як бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень, пiсок та камiнь, i сонце очистило ïй душу, навiявши ясного, як клаптi неба мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ïй за спиною довга, як рiчка, життЄва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала вона, i Є таким першим ïï переступом! Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти, але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ïï очах. Нiчого не повторюЄться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та каяттям, все, що Є пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, — навiки неподiбне. Кожна людина — щось таке, що нiколи i нiяк не повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторiï. Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ïï i знала, що маЄ рацiю: не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше переваг. I все-таки ïй захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки — хай все буде так, як було. Хай дивиться вона на чудовий краЄвид, хай свiтить ïй щедрiше сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На неï дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi якоï замок. љ 4 љ Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на Ïï серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер звiльнене, ïï серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок — дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ïï серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянськоï. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. — Довго збираЄшся сидiти? — спитала вона i впустилась i собi в фотель. — Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, — стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. — Може, воно й справдi не треба тому вiрити? — Ну, звiсно, не треба, бабцю! — дзвiнко вигукнула Галя. — Мене зараз ще одне турбуЄ, — наче не чувши ïï, вела стара. — Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... — Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городi в нас Є досить картоплi. — Самою картоплею не проживеш. — Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд ïï блиснув. — ПодобаЄться тобi сидiти в цiй кiмнатi? — спитала, мiняючи розмову. — Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все украïнськi книжки — не зовсiм весела лектура для дiвчат. — Тут Є Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. — Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс — то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, — сказала, наче спросоння, бабця. — ЗнаЄш, я не прочитала звiдси жодноï книжки... — То ти нiчого не читала? — здивувалася Галя. — О, читала! — засмiялася стара. — Брала книги в своЄï приятельки, власницi бiблiотеки. То були ТургенЄв, Жорж Санд i Мопассан... — I бiльше нiчого, бабцю? — спитала Галя, це ïï трохи звеселило. — I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ïï поставi, щось особливе — поклик на казки, наче було ïй не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ïï ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ïм буваЄ зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось Є в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi: забрати звiдси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому — оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Гi чекаЄ робота й активне життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк — поселець цього дому — розтанув, як розтаЄ дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiймаЄться ранками вiд рiчки). — Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразово на фотокартках. Вони всi, — подумала Галя про жiнок цього дому, — були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке качення... љ 5 љ Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ïï кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цiЄï кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу — хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ïï злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ïï другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цiЄï подiï, було ïй i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ïхнiй вечiр). Побачила його в темрявi — був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до неï бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ïй захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ïм зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступноï хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi — зорили на неï так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ïй iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ïï так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ïï подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi своïми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до неï бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля тоï блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. — Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили ïï, i на мент була вона приклеЄна до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ïй зовсiм легко вдалося звiльнитися — тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ïй неприЄмного, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо неï повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умираЄ в нiй черниця, на серцi в якоï замок, — не було вже не тiльки замка, а й чорноï барви на одежi. Вiн вивiв ïï за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ïй, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ïï ноги — була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ïï поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз Єдиним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився вiд осяяноï мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. — Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка. — Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; — сказав чи, власне, проворкотiв вiн. — Хочете, посидимо на скелi, помилуЄмося краЄвидом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ïï надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ïй ноги, як у тiлi з'явився той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi — байдуже, розглядаЄ вiн ïï ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ïï з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ïï гречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а тоï гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на своЄ вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянськоï. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ïï сiрий павук — вогонь на сподi ïï серця не гас, та й доброï розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий краЄвид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. — Краса яка! — прошепотiв за ïï спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, — обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ïï великi й сильнi руки, коли вуста з'Єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. љ 6 љ Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краЄвид та рiчку; вуста ïï розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали. Тиха розкiш вливалася ïй у груди, вiддавала своï вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ïï руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ïï стали зовсiм дерев'янi, здавалося, стоïть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ïï кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ïï гне й ламаЄ вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з неï i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ïï серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ïй вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до неï ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона стоïть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ïй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. — Вибач, — сказав тепло. — Вибач! — Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! — вибухнула вона, i ïï голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ïï спиною, наче й не було його тут, — давав ïй утихомиритися. — Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоïлася. — Зробив менi боляче, — сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьоï в сутiнку рiки. — Вибач! — повторив вiн. — Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до неï усмiхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути ïй в очi. — З ким би я могла цiлуватися? — спитала здивовано. — Ну, звiсно, звiсноï — поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ïй в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. — Я тобi не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об ïï щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ïхнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо — з несамовитою пристрастю цiлував ïï джигун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами. љ 7 љ Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ïï полум'янiли — дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ïï рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ïй боляче, залiзши ïй за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ïй персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того — не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коïться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася — крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. — Iди вже, йди! — сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ïï голос. — Прийду завтра в цiй порi! — шепнув вiн, легко торкаючись вустами ïï попечених i покусаних. — Чекатимеш? — Iди! — шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. — Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. — Така ти недосвiдчена, ластiвочко, — сказав. — Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подобаЄться... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрачаЄ над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала — хто збагне до решти ïï неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ïй на очi, i запашiло ïй немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ïй на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ïï до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ïй на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ïï коханець. Стало шкода, що все-таки не стоïть вiн бiля хвiртки й не свiтить до неï чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу своЄ тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ïй у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ïï плачу, а спiвчував ïй мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачаруЄ воно не одного цвiркуна й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ïх цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi своï груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ïï тiло змiнювалось у цю нiч також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ïй вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до якоï тулиться, — ïï спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'Єднаннi — людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтлоï туги й синьоï дороги, що ïï прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд своïм вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть Є там, спогадав вiн, де думають про народження. љ 8 љ Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа, залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд темного скла в покоï стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено зiтхнула. В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла, захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався, пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою чорноï плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували стелажi, на столi лежала Людина Кобилянськоï. Вона пiдiйшла до розгорнутоï книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом книгу — повiявся вiд неï сiрий пил. Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось Є. Хтось уплив до неï крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в неï через очi, i очi ïï заголубiли. Те нове, що входило в неï, наповнювало ïï тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неï вiд тiЄï незнайомоï жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ïï любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ïхньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ïй нiколи не стати, адже порушуЄ вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до неï чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли ïй по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ïï в отаку красуню — це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче Єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i переживаЄ щось таке виняткове, що й бабчинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно коïться насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ïй iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. љ 9 љ У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко — стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. — Валер'янки менi, швидше! — прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньоï аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в неï трусилися, як, зрештою, i в бабцi — та випила валер'янку одним духом. — Нога! — сказала стара пошепки. — Менi вiднiмаЄ лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. — Розтирай, Галечко, розтирай! — попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ïй на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ïï пальцями, доки не вiдчула: все тiло староï знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дiЄться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ïх тут тiльки двоЄ — до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ïй з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi. — Стривай, ласочко, стривай! — знеможено сказала стара. — Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ïй на очi волосся, але не прибирала вона його — все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, — зовсiм незнайома, ба навiть чужа ïй видалася. Знову дихнуло ïй у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, — зуб на зуб ïй не потрапляв. — Отак ти перелякалася! — тихо й умиротворено сказала бабця. — Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? — Зачиталася, — сказала вона i стала до староï так, щоб не видно було ïï прокушеноï губи. — Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. — Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ïй загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ïï темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. — ïх двоЄ приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати... Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаЄш... Дивна сила побиваЄ ïхнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, — може, вiн i мстить через те тепер?.. Наче запала в глибший сон, груди ïй високо здiймалися. — Бабцю! Бабцю! — кинулася до неï Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. — Ану-но, подивись, чи немаЄ в мене чого на оцi? — сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до староï. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око староï було залито кров'ю. љ 10 љ Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiï фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. Ïй аж у головi завинулося, особливо пiсля цiЄï страшноï ночi, пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ïï. Уже здавалося, що зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ïï й не було? Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про сон тут iшлося — все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила своЄ: Галя вперше повiрила бабцi — над усiм цим домом i справдi зависла особлива таЄмниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ïï зором часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм, повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення роздвоïлося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, — в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла збагнути секрет цього збiгу — бракувало ïй тями. Що вона знала тодi, ще не до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на свiт i коли так незвичайно б'Ється в грудях серце? Вчинила тодi те, що могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею. Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ïï були зовсiм чорнi i зовсiм чорно засiвалася ïй душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка, яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в неï на губi. Анатоль тепер був для неï як сiра пляма. Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли ïï в сиву краïну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова. Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, якоï вже аж нiяк не мiг узяти сон. Вона думала, що надто переймаЄться тим, що вiдбуваЄться в цьому домi, думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона нiколи; кров стигла ïй у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у неï нога; думала, що, врештi, так швидко пролетiв ïï час; думала, що молодiсть ïï — це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка, якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька рокiв, решта часу — зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи на собi нову хвилю такого прив'ядання, — ïх проходить, тих хвиль, за життя кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, — вiд тiЄï думки все в нiй i щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ïï увiйти i в ту прiрву. Вiдчувала, що не спить ïï онука, i майже напевне знала, що та переживаЄ. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ïï обличчя, i чи вiд тоï усмiшки, чи вiд ночi додалося ïй ще кiлька зморщок. Зачини своЄ серце, моя ласочко, — шепотiла вона, коли онука вже спала, — не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора! Спокiйнiшала, бо знала — спить ïï онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала: жiноче серце — як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрiсть. Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ïй здалося, сумний чорногуз. љ 11 љ Вони обоЄ заспали, але прокинулися водночас i обоЄ вiдчулися, наче ïх побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоЄ збагнули, що вночi сталося щось важливе й неприЄмне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. — Вже не спиш. Галочко? — Як себе почуваЄш, бабцю? — озвалася й Галя. — У моï лiта, — засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, — вже недоречно запитувати про здоров'я! — Як твоЄ око? — Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до староï. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. — Що це в тебе на губi? — Вдарилась учора об одвiрок, — сказала легковажно Галя. — На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i ïï дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. — Треба пiти купити хлiба... — То я пiду. — Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. — Добре, бабцю, — сказала Галя, i в неï раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своЄму лiжку: несподiвано спалахнула ïï онука тою красою, що ïï побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у неï сонячний промiнь i освiтив... — Пiду снiданок приготую, — сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерноï гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця — висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про своЄ наïття — слухала лише тiло своЄ й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало в цей сутiнний ранок. Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до неï через вiкно i лягла ïй на обличчя, тихий смерк холодив душу — здавалося ïй, що чуЄ далеку й печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга — внизу. Важко прокласти ïм одна до одноï мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiтаЄ вiд неï ця пташка i тим бiльше простору ïх роздiляЄ. Стара обвела поглядом кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й забруднилися, сiра небiлена стеля — цього року вона не бiлила, а внука того ще не вмiла, ïй захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ïï постелi, розповiсти ïй щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на неï захоплено й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ïï вуст: надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ïй iз грудей — у вiкно зазирав до неï каштан, посаджений нею в той день, коли виходила замiж. I здалося старiй, що то зазираЄ до неï той чоловiк, що заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя. Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i в тiй хмарi, чи вiд ïï настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом малий яскравий клаптик неба. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги — була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неï i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з неï скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ïï показуЄ на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. љ 12 љ Це був частковий правець лiвоï ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ïй обидвi ноги у вiйну, коли в ïхнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi краЄвиди. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ïï постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до неï ïï вусатий красень. Коли ж вона дочекаЄться того моменту, коли завiтаЄ до них на гору Володимир, коли вип'Є вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть i зайде до своЄï кiмнати без сторонньоï допомоги. ВiдчуЄ тодi те, що вiдчуваЄ королева, коли ïï царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ïх i використаЄ ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ïхнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ïï плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла тоï пропозицiï: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок. Задивилася на чудовий краЄвид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ïй здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладноï вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-своЄму налякана, хоче заспокоïтись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ïï прадiд у перших. Не витримував цiЄï тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у своïх книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй Є щось вiд того прадiда, що ïй також хочеться спуститись iз цiЄï гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi краЄвиди. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ïй навiть здалося, що впiзнаЄ в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ïï ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ïï, але дошка все-таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить. — Що це ти там стукала? — спитала вона. — Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, — спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть, що хвилею плеснула на неï: Галя таки починала набиратися ïï духу. Уявилося старiй, як вони обоЄ тут старiшають, грошi ïм поки що надходять, то ïм i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля неï вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: — Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. — I покидатимеш мене саму? — здивовано i злякано спитала стара. — Ти б зайнялася в'язанням, — трохи немилосердно вiдказала Галя. — Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, — вона знову подивилася на стару впритул, — людина без спецiальностi нiщо... Було неприЄмно ïй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиного батька. љ 13 љ Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у своЄму вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою ПовiЄю Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озброЄними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ïм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамваï. Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. — Слухай, бабцю? — спитала Галя. — А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. — Ти мене щось питала? — повернулася вона до онуки. — Питала про твого дядька. — Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазiï мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... — Ну, а потiм? — Що потiм? — роздратовано сказала бабця. — Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непокоïв ïï той далекий i всiма забутий ïï предок. — Не був вiн жонатий? — Що ти хочеш? — округлила очi бабця. — Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... ГадаЄш, у нього всi клепки? — Дивно, — сказала Галя. — Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й не бачитеся... — Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. — Так дуже не любите одне одного? — Ми рiзноï кровi з ним, Галочко, — сказала гостро стара. — Вiн кровi блудячоï, а я справжньоï... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, — iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... — А я-от до них забiгаю, — сказала Галя. — Така мила та Марiя Якiвна... — Я проти неï теж нiчого не маю, — озвалася бабця. — Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з неï пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторiï. Отак вмерла зачарована тиша ïхньоï згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, що йшли були в цьому вечорi, поïхали машини й трамваï. Зарухався i джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки — вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до своïх гнiзд i вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й розкришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях — вiн швидко йшов геть вiд ïхнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ïï очах химернi й трепетнi iскри. љ 14 љ Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настроï тиждень. Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про своЄ дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз МарiЄю Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона могла стежити зi своЄï гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi. Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий, гарний сивань. Знову життя в ïхньому домi опростилося, бабця вчилася в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд той час, бо сковувала ïх одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi. Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки вiн снився ïй i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як спускаЄться той птах до них у двiр. Ставало ïй тодi страшно й радiсно, i сама не могла збагнути, що ïй хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i те ж: величезний сiрий птах летить до ïхньоï гори й озутий той птах у лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а може, й пугач. Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував ïï i хвилював. Саме вiн одривав ïï вiд пiдручникiв i пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну — сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок — знання, що ïх набирала з пiдручникiв, i другу — голубу й майже казкову. Часом, коли жаль переповнював ïï вщерть, тi двоЄ в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес, краса яких бiльш вiдлякуЄ, нiж приваблюЄ. На те скулювалася ïï душа i тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як притискаються до ïï вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук павутину снуЄ, його вкрадливий голос. Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ïï. Сумирний настрiй розтавав, як розтаЄ на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i знiяковiла перед тими очима, що майже з'ïдали ïï. Вночi прокидалася, бо вiн цiлував ïï, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що ïй болить лiве персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на неï величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око — холодний пiт ошпарював ïï, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i ïï бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, — вiн незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися. Зупинялася i коло забитоï дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху; такi .настроï у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та заговорювала до неï роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину стежили за кожним ïï рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у запрягу: двоЄ вiжок i двоЄ погоничiв маЄ за спиною. Так було вдень, а ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку, починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i вони обоЄ те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi незвичайнi, схожi на декорацiï краЄвиди. Задумувався, аж забував, чого сюди прийшов, а коли стара засинала за своïм прядивом, тихенько пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з мармуру тесане, Галине лице. Впивався ïï красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки стоïть зачаровано пiд тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра й позавтра, а може, саме це наливало ïï таким спокоЄм та впевненiстю. Часом рвалась у ïï серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання. Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ïï кумедну зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ïï обличчя (в цей час Галя будила ïï, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий час чогось важливого. љ 15 љ Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ïй заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ïй пiд парасолю краплi. Лице ïï змокло — на стороннЄ око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повноï повiльноï жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на неï крiзь окуляри i почала розпитувати про ïï освiту й батькiв. — Освiта — десятирiчка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ïï чоловiк. — Продавця нам треба! — сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неï виявилися вставнi. — Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiшаЄ вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ïм так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявляЄ собi ледь-ледь, — вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодноï крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... — Менi довелося на кiлька день виïхати у вiдрядження, — сказав вiн тепло й буденно. — I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. — УявляЄш, мiсця собi не мiг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуЄшся, що це воно сталося?.. Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. — Бiжу оце на роботу, — всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечерi буду. Коли твоя бабця лягаЄ? — О десятiй, — сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. — Ну, я побiг, — сказав Анатоль. — Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози. Боже мiй, — подумала вона, — чи ж я його люблю? љ 16 љ Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, — був то найнеквапливiший танок у свiтi. — Батько твiй нас зовсiм забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. — Я напитала собi роботу. В книгарнi, — сказала так само спокiйно Галя. — В книгарнi непогана робота. А технiкум? — Можна вчитись i працювати. — Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... — Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. — Таки-так, — протягла стара, а на ïï обличчя лягли багрянi тiнi. — Був щодо того пунктуальний. — Може, з ним щось сталося? — Може, щось i сталося, — тим-таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ïï набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. — Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неï вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. — Вiн був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле. — А як не пришле? — Тодi житимемо, як Є. МаЄмо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ïï, i незворушнiсть. — Чому вiн покинув нас, бабцю? — Я тобi вже казала чому, — озвалася стара, i ïï обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. — Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... — Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-бiле. — Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше своïх жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в твоïх батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiддаЄмо ïм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ïхнiх душ i думок ïхнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько твiй, ласочко, добре пiзнав закони цiЄï гори... Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на неï захiдне небо, чи так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвськоï корони. Але вона мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн Є насправдi, ïй, як i жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одноï всiлякi випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив терпiти самоту, вечори при лампi i без неï, довгi днi й ночi без чоловiкiв, — ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя. Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить певнi зобов'язання. З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прирiчковому серпанку чи, може, отак народжувався з нього. Галя подумала, що завше, коли повертаЄться отак додому, дивиться старий на ïхнiй дiм i щось маЄ вiдчувати, бо це i його дiм. Мимовiльно переймалася пошаною до того майже чужого свого дiда. Так бувало завжди, коли бачила його, хоч думала про нього мало. Так само мало думала про брата й стара, ось i зараз дивиться вона на нього, вуста в неï — щiлина, а очi змруженi. Хто зна, що роздiляЄ в життi цих двох, мало б бути навпаки, адже вони найрiднiшi помiж себе. I все-таки було дивно Галi, що в неï i в того величавого старого тече чимало спiльноï кровi; зрештою, коли обважувати нашу кров, вiн бiльше належить до цього дому, нiж вона... Дивилася незмигно на оте чудо, оте народження з туману, таЄмничий i хвилюючий акт — здобула раптом особливу силу бачити: велике, розумне i шляхетне обличчя постало перед нею. Було трохи несусвiтне, але вона полюбила в той вечiр i його — бувають такi високi й дивнi моменти, коли починаЄш любити цiлий свiт. Сiра скеля з того боку рiчки й кущi раптом обiллялись жовтим свiтлом: востаннЄ випiрнуло iз хмар сонце i раптом покрило сяйвом той клаптик землi. Запалали вiдтак оранжево й кози, i той сивань — втрапили у ту стягу i яскраво позначилися. Ось воно, справжнЄ народження! — подумала мимохiть Галя i переповнилася трепетом i благоговiнням перед цим великим та широким свiтом. Дивне бажання зачалось у ïï серцi в цьому вечорi, яке увiбрало в себе все: i ту оранжеву стягу, i того майже незнайомого родича, i цю завмерлу бiля неï на грудку бабусю. Галина душа стала широка, розiйшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, — все, що потрапило пiд ту хвилю в ïï зiр, позначилося святою печаткою ïï любовi. Вiдчули це два чоловiки в тому околi. Один високий та сивий, який дивився-таки на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на ганку: надто юну i надто стару. Вiн зрозумiв секрет ïхньоï задуми, та й не було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Iван на тому ганку i зрозумiв просту й неперехiдну iстину: весна не тiльки заперечуЄ зиму, але Є ïï дитям. Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка, якого не бачила з ганку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок берега, тож Єдине, що вiн мiг учинити, — це вийняти мале люстерко i уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на своï лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими оченятами. љ 17 љ Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ïх, а коли те не вдавалося, злiтав на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспокоïти цим бабцю, а може, й саму себе — прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ïхньоï домашньоï легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ïï рук. Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було... — Ну, що, ластiвочко, — сказав вiн, спираючись на хвiртку, — чекаЄш уже на мене? Галя здригнулася. Схопилася з ганку i завмерла, трошки й злякавшись. Вiн задоволене засмiявся. — Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка... I вона покiрно пiшла. Джигун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було уздрiти на його лакованих туфлях. — Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? — сказала Галя, а в ïï тiло повернувся той трем, який вiдчувала й того разу. — Чи маЄ це значення? — засмiявся Анатоль. — Головне, що я прийшов. Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того полону. Дерев'янiли ïй ноги й руки, здавалося, ще мить — i стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила очi. — Ви аж упрiли! — сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, на ти. — Може, напитися винести? Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник. — Що ж менi можеш подати напитися? — солодко проказав вiн. — Води або що? — озвалася Галя. — Навiщо менi вода? — засмiявся вiн. — Хочеться менi чогось солодшого за воду? Галя озирнулася здивовано. Власне, ïй треба було зирнути на дверi й вiкна: чи все там спокiйно. — А що Є солодше за воду? — спитала повiльно й тихо. — Ти, моя ластiвочко! — сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб скинути iз хвiртки защiбку. ïй стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так ïдять тебе й неволять очi коханого. — Пiшли звiдси! — сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах. Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ïï до паркану й побачив, що в неï в одному i в другому оцi горить по малому запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися, а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як квiтка... љ 18 љ Лежала тут-таки, неподалець од хвiртки, у зiмнутому й потолоченому бур'янi, зiмнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порванiй одежi, закривавлена i знищена. Сперлась шиЄю об паркан i тихо плакала — спливали i спливали по ïï щоках сльози. Мiсяць лискуче грав у тих патьоках так само, як грав вiн на величезнiй росi, що розсипалася навдокiл вiд ïï плачу, — великi сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Так жалкують зламаний колос i зiрваний листок, розтоптана квiтка i здичавiлий мак, так жалiЄ нiч, коли вбиваЄ ïï ранок, i день, коли заливаЄться кров'ю вiд вечора. Червона кров пливла у цей вечiр, сльози також вигравали рубiновими вилисками, вся роса вiдсвiчувала червоним — така вже видалася для неï нiч. Сiрий птах уже давно полетiв з цiЄï гори, знявся прямовисне i зник невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити ïï палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць мiг ïй поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хто зна, може, й прикликав ïï для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця темiнь допомогла ïй отямитися. Не бачила нi рук своïх, вiдкинутих у травi, нi закривавлених нiг — зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона й про час i про те, що треба було б повернутись ïй у дiм; хиталась i хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на неï гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий — це теж був ïï плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з неï кров i сльози, дощ був цiЄï ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що перецвiли, i зацвiли квiти новi. Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi, обвитiй крученими паничами, — був вiн схвильований сьогоднi i не мiг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i гадки не мав, що iснуЄ на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн прийме з ïï рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним поглядом. Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй та Галi глечик козиного молока. Марiï досить буде одного погляду, щоб зрозумiти, що там у них сталося, — ïï приймуть увiчливо i з подякою. Вона не скаже й слова про те своЄму чоловiковi, але той прочитаЄ все, що йому потрiбно, з виразу ïï очей. Той другий не перейматиметься так своïми вiдчуттями, вiн не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон? Дощ перестав раптово. Закiнчилася Галина безголоса пiЄта, i небо знову засвiтилося мiсяцем та зорями. Галя пiдтяглася й сiла, оправивши плаття. Сперлася об паркан — перед нею, далеко в глибинi ночi, густо залита сяйвом, синiла дорога. Обличчя Галино було скостенiле, а очi дивилися надумiр уважно. Було щось старече в тому ïï поглядi, бо тiльки так можна було побачити дорогу в десять лiт, що лежала перед нею. Побачила вона обличчя сина, який народиться через дев'ять мiсяцiв пiсля цiЄï ночi, i вiдчула в очах, руках, у спинi та в плечах утому вiд усiЄï тiЄï роботи, яку ïй доведеться зробити, щоб утримати родину: стару, себе й сина. В ту нiч вона не злякалася того тягаря, який мав звалитися ïй на плечi. Так, вона вчитиметься й працюватиме, водночас прийме на себе долю жiнок цього дому, чоловiки в яких тiльки гостi. Прийме самотнiсть i порожнi вечори, безсоннi ночi — Єдиною ïï втiхою будуть години тишi в батькiвськiй бiблiотецi. Стара почне вiдтодi занепадати на силi, хоч доглядатиме Хлопця перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста — Галя перетерпить i це. Двi дитини вона плекатиме i не покладатиме при цьому рук. Перепливе з ними через хвилi й завiï, переступить важкий рубiж вiйни, аж доки дочекаЄться — таки ступить на ïхнЄ обiйстя чоловiча нога. Iшла вона отак по синiй дорозi, i ïï очi були вже сухi. Повiльно перебирала ногами i чим далi йшла, тим бiльше гарнiшала. Ставала справжньою красунею, але ïï краса бiльше вiдстрашувала чоловiкiв, нiж вабила, — такою вона буде й через десять рокiв. Тiльки один раз пошкодуЄ за свою красу, коли доведеться ïй ховатися в льохах власного будинку, щоб не забрали ïï в Нiмеччину. Анатоль так нiколи й не побачить ïï перетворення — вiн-бо в казки, здаЄться, не вiрив. Можливо, вiн житиме просто й бездумно i нiколи не пошкодуЄ за зло, яке принiс Галi. Зовсiм схожий на нього чоловiк iтиме, вiдступаючи, в тому самому загонi, в якому йшов i швець Микола Ващук. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече i в час вiдпочинку згадуватимуть однi й тi ж мiсця в Житомирi. Того чоловiка зватимуть, правда, ВiталiЄм, i, може, вiн був тiльки рiдним братом Анатоля, — у скрутнi хвилини допомагатимуть собi навзаЄм. Вони схуднуть i потемнiють, а коли перестрiнуть ïх кулеметнi черги, першим упаде Вiталiй. Микола спробуЄ його нести, але це вже буде зайве. Волею долi, може, проясниться в Анатоля, чи б то Вiталiя, розум, i вiн згадаЄ всiх своïх покинутих та покривджених. ЗгадаЄ серед них i Галю i побачить ïï раптом не дiвчатком-каченям, а тою дивовижною жiнкою, якою вона стане. Захоче ïï спiвчуття й ласки й, може, поклянеться, що, коли вибереться з цiЄï халепи, обов'язково пiднiметься на гору i вип'Є з ïï рук води. Можливо також, що в його уявi з'явиться якийсь iнший образ з довгоï низки спокушених та покинутих, i спiвчуття вiн попрохаЄ в тоï iншоï... Усе це побачила Галя на далекiй синiй дорозi, що слалася перед нею в ту пропам'ятну нiч. Навiть пожалiла Анатоля i, коли б вiн справдi вирвався з тiЄï халепи, може, вона й подала б йому води. Але вiн з халепи не вирвався — летiв i летiв у небi сiрим птахом, а може, й справдi залишився нерушно лежати на болотяному полi, де його потiм знайдуть мiсцевi селяни i тихцем поховають, видовбавши могилу в торфi. Вiн лежатиме в тiй могилi не сам. Лежатимуть у нiй i iншi бiйцi, що полягли на тому мiсцi, i лежатимуть вони плече в плече? Синя дорога текла й текла в просторiнь. Iшли по нiй невиразнi, наче в туман закутанi, тiнi; довкола, як зорi, пливали людськi лиця, а попереду яснiло, випромiнюючи гостре свiтло, велике прозоре тiло. До нього й простували всi тi тiнi, що ïх побачила Галя, летiв туди й великий сiрий птах у сiрому костюмi, лакованих туфлях i в солом'яному капелюсi. Галя мовчки благословила ïх i мала на те право, адже матiр'ю вона ставала, творителькою життя i його охоронницею. љ љ Роздiл четвертий љ ВОДА IЗ КIНСЬКОГО КОПИТА љ ...Небо i земля Мимо iдуть. I. Величковський љ 1 љ Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук осiнь, що ïï сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коïться. Iшов через вулицю i десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ïй це неймовiрним: Iван анi пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ïй груди, i вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi. — Кудись зiбралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неï забракло смiливостi признатися, що стурбована i поспiшаЄ назустрiч йому. — Купити солi, — вiдповiла майже пошепки. — Вернися, будь ласка, — запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту стежину. — Iва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобi недобре, Iва-а? Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто поменшав. Стояв бiля своïх ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана. Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй-таки стежцi, ноги зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом, ноги ïй посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою. Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу. — Що ж таке сталося? — спитала Марiя. Мимохiть подивився на неï, була стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна усмiшка. — Та не турбуйся, — сказав вiн. — Сидiв я в тiй конторi, було душно, i щось менi приключилося... — Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж напружилася, щоб вловити той його шепiт. — Вiдчув, що, коли залишуся довше в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, — сказав вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно. Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти. — Тобi щось болить? — спитала обережно. На неï знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока. — Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я вiдчув, що не можу бути в тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. ЗнаЄш, — скинув вiн раптом головою i засмiявся, — коли я вийшов надвiр, так легко й просторо стало на душi! Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий був i надто вичерпаний. — Тобi треба покинути службу, — сказала вона. — Вiдпочити й розважитись... Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ïï слiв, наче взагалi перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним повiяло вiд нього. — На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко. — У мене Є материнi коштовностi, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нiчого не маЄш проти... знаЄш, менi мало доглядати дiм i вести господарство... Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту, що його раптом вiдчули. Був вдячний ïй за таке розумiння, вона ж знала, що тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на неï, не змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала пiд ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася? Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок знову дiйшла до тiЄï ж думки: коли у нього Є вичерпанiсть, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого. љ 2 љ Тепер, коли минуло вiд тоï хвилi стiльки часу, Марiя любить часом, впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступаЄ на неï, щоб трохи там проходитися. Останнiм часом це для неï по-особливому жадана розривка, i Марiя Якiвна не вiдмовляЄ собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов... Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через два роки Iванова хвороба закiнчилася — вiн дописав одного з зошитiв i поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони знову почали жити, як усi. Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того вона вже мала працю в школi... I все-таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця знаЄ, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне вiдчувала, здавалося, запалювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до неï так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше любив вiн ïï, i Марiя аж задихалася вiд його нестримноï до безуму сили, — це не могло не хвилювати ïï як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася всього зрозумiти — мала досить клопоту на роботi i вдома. Страхалася тiльки, що це початок психiчноï хвороби, i з дня на день чекала вибуху. Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ïй по тiлу, а на його вуста лягала погiдна всмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi сповнювалася неземним здивуванням, ïï невимiрне вабили тi його змiненi очi i мудре, шляхетне лице. Часом ïй здавалося навiть, що чуЄ бiля себе шерхiт легких бiлих крил — ïï голубим вiтром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха, блага всмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не вiдчужуються. Того першого разу ïй не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого, непокоïлася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня пiсля отоï пропам'ятноï ïхньоï розмови Марiя зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неï 1911 року, i ïй у дивний спосiб здалося, що хвороба ïï чоловiка i те, що не мали вони дiтей, — це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi обличчя власного чоловiка. Вони зорили на неï такими очима, тi святi, що ïï ляком пробирало. Особливо ж уразив ïï образ, поставлений у кутку, — уздрiла вона там його очi, пласкi, випитi й майже прозорi. Про те своЄ враження вона й оповiла якось йому в добрий, погiдний, лiтнiй вечiр, коли вони сидiли в саду i, як звичайно, дивилися на захiдне небо. Вiн стежив тодi за грою барв, що мiнилися на очах i були такi чистi, що весь свiт од того випогодiв. Зирнула мимохiть у його бiк i вразилася, таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очi синьо прозорiли, вуста пом'якшувалися вiд тремтливого усмiху, i ïй аж голова вiд того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром, тож оповiла тихим, як шелест листя, голосом про своï вiдвiдини церкви i про святого, що нагадав ïй його, Iвана. Дивилася тодi на чоловiка й описувала словами його ж таки. Вiн одiрвався на хвилю вiд споглядання вечiрнього неба, i воно раптом умiстилося в його прозорих зiницях — позирнув на неï пильнiше. Не сховалося вiд нього нi ïï зворушення, нi неспокiй. Впало десь недалеко пiдточене червом яблуко, пахли квiти, а може, й усе повiтря, сповнене трiпотливого й рiзнобарвного свiтла. Вони тримали погляди зiткнутими, i ту хвилину вона згадуватиме всi тридцять п'ять рокiв, що минули вiдтодi. ЗдаЄться, саме тодi й почало складатися остаточно ïхнЄ взаЄморозумiння. Так, це тяглося кiлька секунд, бо наступноï хвилi вiн коротко засмiявся i сказав м'яко, але безапеляцiйно: — Не переймайся!.. Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворi i про своЄ смiшне намагання все-таки знайти пояснення тому, що дiЄться з ïï чоловiком, — все це було жалюгiдне i грубо приблизне; збагнула, що Є речi, над якими, мабуть, не варто застановлятися — все дивне дивним здаЄться через елементарне бажання зрозумiти те, що треба вiдчувати. Зрозумiла: те, що вiдбуваЄться з Iваном, таки не руйнуЄ його душi. Аж зiтхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспокоïтися хоч би на позiр: сидiли плече в плече iз ним у цьому саду i дивилися на захiдне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрi гасли й народжувалися. Знала: не дано ïм прожити життя як у всiх, i раптом, розчулена вiд тiЄï тишi i спокою, що лежали навдокiл, вiдчула вдячнiсть, що ïï суджений, ступивши в якiсь незбагненнi для неï сфери, не вiдштовхнув ïï, а так само хоче вiдчувати поруч зi своïм плече ïï — заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на ïï чоловiка й пальцями показуватимуть. А захiд палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе рiзнотоння барв; наливався тим малиновим свiтлом весь свiт навколишнiй, як i ïхнiй сад; скло на вiкнах раптом запалало гострим i високим полум'ям; топлячись у тiй пожежi, будинок начебто вiддiлився вiд землi, став легкий та примарний, з повiтря витворений. Легкими та примарними стали й вони, i хоч вiн не вiдповiв поглядом пiд ту хвилю на погляд ïï, вона зрозумiла, що тiльки й щастя ïï, що бiля цього чоловiка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине ïï ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справдi сталося, не вiдчула урази й невдоволення — на устах ïï чоловiка знову ожила та ж таки його мила, ледь помiтна всмiшка. љ 3 љ В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через вулицю i не бачив цiЄï вулицi. Довкола неслись екiпажi, проïхав, гуркочучи, трамвай, i обличчя посажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв. Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого високого чоловiка, але той не помiчав ïхнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку, заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув, що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко освiтилося, сяйво те попливло з неба i все Єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоЄм. Всi чуття його обернулись у це Єдине — наслухання й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче приспустилось i лягло йому на душу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим-таки свiтлом, повний гармонiï, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюЄться, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут, на цiй землi, — з'Єднання всього живого, неба й землi, води й землi, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив вiн, як рухаЄться сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi кущiв, як п'Є тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм — все там було сповнене i впоЄне найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiваЄться у просторi. Водночас вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, Єднаючись на пiвдорозi чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла. Невимовне задоволення, яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй, було розсiяне тонкою матерiЄю тихе й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього, все бiля нього i все в ньому iснуЄ. Тодi ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька пiвусмiшка, вiд якоï обличчя його повивалося привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдий наче стiна. Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше по-новому, але результат буде один. ïй доведеться опiкати його пiд такi хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть своï коштовностi, щоб можна було прожити, навчиться простоï роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ïй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз доïти. Жодне слово докору не зiрветься з ïï уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його свiтла переходитиме й на неï. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може, через те не зборе ïï холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неï уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти силу ïï вiдцаностi. Iван тодi зрозумiЄ, що любов, про яку вiн стiльки мiркував i яку добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо перш за все в його подвiр'ï. љ 4 љ У той день, коли довелося Марiï Якiвнi схопитися за поруччя на ганку i коли забило ïй подих, вона вперше й почала згадувати весь ïхнiй довгий спiльний шлях. Сидiла в лозовому крiслi на верандi й, чекаючи, поки заспокоïться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, i бракувало ïй повiтря — не могла признатися Iвановi за свою хворобу. Очi ïï змружилися, власне, приплющилися, тодi й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловiка, який гнав перед собою гурт кiз; i вiн, i кози зголубiли i виблiдли, повилися прозорою поволокою; чоловiк повернув у ïï бiк обличчя, i ïй знову зайшлося серце, знайоме воно було ïй i дороге. Такий безпомiчний вiн у життi, — думала Марiя Якiвна, — i хто зна, чи мiг би прожити сам? Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його тягне, i вiн несеться; свiт для нього — зело, залите сонцем, i вiн тiльки й бачить, що це зело й сонце. Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки, поза межами ïï бачення, Iван раптом вiдчуЄ ïï тривогу. Довго дивитиметься в бiк своЄï домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться. ДочекаЄться вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм збагненний притяжок... — Що тут у тебе сталося? — спитав вiн уже ввечерi, п'ючи своЄ молоко. Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона скинула трохи злякано очима. — Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося? — Та от взяв, — сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста. — Що ж ти знаЄш? — злякалася вона. Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло. Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка. — Iва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось iз серцем, Iва-а! Великi сльози раптом викотились iз ïï очей i бризнули на щоки. — Звернися до лiкаря, — мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ïï роздивляючись. I справдi, побачив ïï серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а очi його запалали. — Не хотiла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки. Не мiг ïй допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодноï житейськоï вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся сивого волосся на ïï скронi. — Ми вже старi. Марiйко! — сказав тим-таки теплим i смутним голосом. — Я так злякалася сьогоднi, — швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту... Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд свiтла, що влилось у неï, вона раптом заспокоïлася. — Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. — Переполохала й тебе, й себе... Дивився на неï тим-таки поглядом, тiльки до ясноï синяви додалося трохи й здивування: побачив ïï такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко всмiхалася, i на щоках у неï цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збруï. Пара здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, — хотiла так вiдiгнати холод, — i пересмiювалася. Щоки ïï рожевiли, носик був гладкий та рiвний, ïï величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ïï рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до неï, як молодий лев, — груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов до неï зовсiм близько, пара з ïхнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цiй ïхнiй iнтимностi лиця... Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тiЄï. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина: вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт. Сюди ми приïхали, — подумав вiн. — У вечiр цей i у цей сад! љ 5 љ П'ятнадцять рокiв по тому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ïй, як нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було за нього, а не за неï. Наштовхнув ïï на цi спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед старою вчителькою, спонукаючи ïï до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ïï осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi розчиниться i зникне а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати раду власним думкам. — Заходила твоя мама, — мовила Марiя Якiвна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри? — Вже не ваблять, — сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергiйним обличчям, схожого i водночас не схожого на ïï Iвана з часiв молодостi: той був високий та худий, цей середнього зросту i повний. I все-таки було щось разюче спiльне мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий 1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося? Випивав склянку молока, заïдав скибкою чорного хлiба, цiлував ïï в лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'ïдав тарiлку борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марiï так i язик не повертався спитати, що з ним дiЄться й куди щодня ходить. Була тодi ще надто юна i не вмiла чекати. В головi ïй почали плестися всiлякi химери, i навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ïй соромно за них... Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: Є речi, що ïх не можна розказувати. Так настирливо розпитував ïï про старого, що в неï все мимоволi сколихнулося. Лежала сама в порожньому домi, мiсяць зазирав у горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiвстiни, i отi пiвстiни раптом прочинилися перед ïï зором, розхилилася неозора далина, i Марiя знову опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та рiвний, озирнувся на неï й начебто попросив чогось очима. — Вибач менi, — зашепотiла бiла-бiла вiд старостi й мiсячного свiтла жiнка. — За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те недоречне стеження... У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi, крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди сокровенний згорток iз сокровенними письменами. љ 6 љ Iван iшов рiвною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався пiд Просиновську гору, за ним, наче тiнь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марiя. Поспiшала пiд гору, бо вiн сховався за закрутом i мiг би легко отак зникнути з очей. Але вiн не зник, iшов розмiрене i наче свiту не бачив. Трохи понурився i, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи проïжджав звощик, нi разу не звiв голови. Бiля театру й водонапiрноï башти зустрiвся йому знайомий. Гукнув до Iвана, i той наче з iншого свiту зiйшов. Стрепенувся i змушений був вiддати знайомому коротку розмову. Марiя тодi звернула в бiчну вуличку, щоб i собi не здибатись iз знайомим, а коли знову вийшла Iвановi в спину, той так само рiвно й неквапно йшов. Звернув на Молочанiвську, i гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, i вiн покiрно перечекав. У звощику сидiла молода жiнка, Марiï здалося, що вона позирнула на Iвана з iнтересом. Той же не помiтив жiнки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлiвськоï. Тут юрмилося чимало людей, i вiн iшов серед натовпу, дивно видiляючись. Позаду пленталася Марiя, ïй аж очi втомилися стежити за ним, тим бiльше що вже почала заспокоюватися — пiдозра й ураза розчинялись у нiй, натомiсть з'являвся сором. На Киïвськiй Iван завернув лiворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, i подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Iван вiдбувся тiльки вiтанням. Подався вздовж базару, минаючи рибнi ряди, — до нього погукували вряди-годи продавцi, але вiн на них не зважав. Бiля магiстрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тодi рушив на Замкову й пiшов по синьо-лискучому вiд сонця бруковi. До нього вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марiï знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, i песика мов водою змило — вже аж у подвiр'ï залився вiн ображеним i вискотливим тявкотом. Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i спекла кiлька разiв ракiв, бо повз неï проходили люди i здивовано на неï озиралися — мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла. Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою — Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона мимохiть замилувалася з його постави i гарноï, стрiмкоï ходи. Це помiтила й та сама дама з повоза, що зустрiлася ïм на Молочанiвськiй. Вона саме висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У Марiï болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула тодi, як терпкий кiлок став ïй у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне своЄ стеження й побiгла додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрiïвську вулицю й подався вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат — сьогоднi його повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та щастя i де вiдчув був такий високий спокiй. В той день вiн i принiс Марiï невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й дала ïй силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ïх мiж сторiнки. Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ïй буде ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на неï, бачитиме червонi пелюстки i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропадаЄ щороку, але щороку живе те саме. љ 7 љ Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду, довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля, клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ïхньоï околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх печей, наповненi плодами сади, — всi обiйстя чiтко розкреслювалися парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як годуЄ котрась iз господинь курей, а друга замiшуЄ потраву поросятi; бачив дiтей, якi рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли проïжджав вiз, вони неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з МарiЄю. Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками, ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по своïх дворищах, вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок. Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася пiд той час по ïхньому обiйстi. Часом на папiр, на якому мережив своЄ хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо. Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли — мiг бачити й кiмнати, що ïх безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та Євреïв, що сидiли бiля прилавкiв, вiдважували чи вiдмiрювали крам, — всерединi тi лавки були наче вулики, заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням — все жило й ворушилося, з'Єднувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одноï i зi смiхом ïх розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв вiн, викладаючи на папiр слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося, те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i запливало в розчиненi дверi — тримала ïх Марiя розчиненими, щоб не грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також вивищуЄться i свiтлiшаЄ, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя. љ 8 љ Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ïм обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi й думала, що коли б жили вони з Iваном як всi люди, з'ïв би поступово будень ïхню любов i взаЄмну прив'язанiсть, як з'ïдаЄ вiн найсвятiшi почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота гарячка, був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, — часто находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн погасав, як гасне лампа, коли з неï виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що так воно буваЄ. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття... ïй важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну в ньому струну. — Не знаю, як тобi сказати, — мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. — Але всидiти помiж чотирьох стiн вище моЄï сили... Звiв тодi на неï безмiрно голубi очi, i ïй стало ще незручнiше. — Бачиш, — сказала вона ще упертiше. — Той час, коли тiльки чоловiк дбав про сiм'ю, минаЄ. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!.. Вiн все ще мовчав, розглядаючи ïï тим-таки поглядом, вiд якого вона малiла i ще бiльше нiтилася. — Звiсно, коли не заперечуЄш, — мовила прихватцем. — Чому б я мав заперечувати? — просто спитав вiн. — Годиться, щоб жiнка сидiла вдома... — Менi нема дiла до того, що годиться, — трохи за-рiзко сказав вiн, i його брови нервово скинулися. Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому, було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним бюджетом, нi тим, що вiн ïсть, начебто те, що людинi треба здобувати грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'ï, знову ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких страждали обоЄ однаково... Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до неï в гостi Хлопець i своïми розпитами розворушив давно заснулий вулик ïï спогадiв. Хлопець зайшов у ïï двiр так несподiвано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так ïï злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i невисокий та повний, але який страшенно нагадував ïй Iвана з молодих лiт, коли були вони ще нареченими. Здалося ïй на мить, що часовi хвилi якось дивно посплутувалися, ïй захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись, коли Iван приходив до неï. Голова ïй при тому закрутилася, i ïй стало зовсiм млосно. — Дай-но менi, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв. — Бачиш, я вже зовсiм немiчна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна нi до чого. Спасибi твоïй мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають мене... То що мама зараз? — Пере, — засмiявся Хлопець. — Аж пiна летить на все подвiр'я! — Вона така енергiйна, Галюся, — сказала стара. — Випало ïй на долю, не доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у неï була дитина й баба, а це неабищо. В вiйну ïй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоïм прадiдом ïм пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз, на тому молоцi й ти вигодувався. Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд тоï усмiшки, чи просто тому, що годi ïй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало ïй погiдно й тепло на серцi. — Не дуже поспiшаЄш? — спитала турботливо. — Що ви, МарiЄ Якiвно? — засмiявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне небо. — Глянь-но, — сказала Марiя Якiвна. — Щовечора сиджу я так i дивлюся. Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. ЗнаЄш, нiколи вони не повторюються, от що дивно! Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрнЄ небо, на вустах ïï грала вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю зовсiм бiлу жiнку, — велику красу старостi помiтило його око. — Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею вiдчував, коли в когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився своЄï доброчинностi, — м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, — бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от тодi i я ставала йому в пригодi. љ 9 љ Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка. Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче розрiдженi; Iван примружився — змiг i через стiну продивитися. Побачив мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в своЄму ложi, побачив зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок. Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiшаЄ в кiмнатi: свiтло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути, звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ïï було прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них — був то Iванiв дядько. Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи пiдбадьорював. Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марiï, яка прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступаЄ вiн до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ïï бiк, i вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його. Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку, перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом. Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях, звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки краЄчком вiльного мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна. Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що повторюЄться те, майже забуте, спершу ïй стало трохи й страшно — встигла увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами, адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн — бухгалтер, а вона — вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка хлiба — це зачепило i ïх, але не закрутило... Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ïхню долю випав теж не зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребуЄ твердоï форми, щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для неï отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ïхнЄ iснування ляжуть на ïï плечi: за якийсь час вона призвичаïться до цього i знову буде задоволена. ЗдаЄться, знову помре для них будень, i це по-своЄму вiдживить ïх обох. Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на воду. Принесе ïй у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробуЄ вдруге знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ïх зберегти. Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ïï Єства мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд чоловiка. Два спокоï змагались у нiй — один буденний, узвичаЄний, що велiв тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ïï вiд свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ïй так легко зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала. љ 10 љ Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно пiдiймався за течiЄю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами, взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака: срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки, в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси1. Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав волю, а тодi брiв за течiЄю вгору, високий та худий, з уже посивiлим волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався того запаху — вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i двоЄ дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в його бiк обличчя. — Диви, з панiв, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосмiхався, блискаючи зубами. — Бач, i справляЄться! — Припекло, то й справляЄться, — буркнув перший, похмурий, i пiшов берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля. — Глянь, худий вiн який! — наздогнав першого веселий. — Шкiра на ньому й костi! — Зате морда благородна! — цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за його спиною залився смiхом. — Потiха з тебе, Андрiю! — Не з мене потiха, а з нього! — буркнув злiсно похмурий, i веселий раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi йде, а над водою. Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й виколупував тi пiщинки — обличчя його було застигле, а очi свiтилися погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт — всiянi зеленню горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ïхав вiз, тягнучи за собою довгий бiлий шлейф — той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала качка i вторував ïй прохриплий голос качура. Вiд найближчоï хати полинув невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ïй в уста, рубiново спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички. Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило поïсти на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме цiлий день на верандi i виписуватиме своï корячкуватi гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ïï лiнiï, як хiромант. Бачив чотири головнi лiнiï на тiй долонi: найважливiша — лiнiя життя, а там лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь. Бачитиме, як з'Єднуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по таЄмних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка конаЄ, i чоловiка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх людей та розгубленi кiстки ïхнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ïхнiх речей: уламки посуду, домашнiх речей, зброï i шматки напiвзотлiлоï одежi. Глибоке й широке зiтхання почуЄ вiн iз тоï землi, i так промовлятиме до нього життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ïï розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як сумуЄ вiдбитий у росi мiсяць. Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ïï. Тодi вiн змушений буде погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ïй додасться в цей вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллЄ в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися своЄï самоти. Вiн пiдiйде до неï, поцiлуЄ в прохолоднi вуста, нагрiЄ ïх i нагрiЄться коло них i сам. љ 11 љ У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти неï i, здавалося, не слухав, а випивав ïï слова. Хто зна, може, в такий спосiб ïï дух долав отак кiлометр за кiлометром синю дорогу — час вiдлетiлий та забутий; для цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ïï двiр, коли вона вже на ладан дихатиме; стане вiн для неï як дорога тiнь, дивно схожа на Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. I дивно завинулося в головi староï вчительки, здалось ïй, що колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий, i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до неï туга ïï. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що зафiксувала колись ïï пам'ять, — хочеться ïй у такий спосiб посумувати за тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки. — Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся. — Всiм нам дiсталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремiсникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та Олександра Панасiвна... Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьоï дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру Панасiвну, яка кроïла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узброïлася пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й смiялася. — Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до неï сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни. — Зате хлiб пiде тобi в смак! I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ïï блискучий, iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до неï: — Давай-но поплачемо, ясочко, га? Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни, побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком молока, яке принесла для дiтей. — Ну, чого ви, чого, дурненькi? — казала вона, також схлипуючи i простуючи до них. — Ой дайте нам, МарiЄ Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць виревтись! Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок, стояла бiля них i плакала. Було ïм усiм чого плакати, бо в тiй хвилi збиралися вся гiркота ïхня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ïм, i цiлому свiту. Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо... — Все життя, яке минаЄ, синку, — сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, — це окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ïх стiльки розгубили по дорозi! Але Є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечiрнЄ небо, що гаряче палало над околицею, — це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть — це i Є та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу. љ 12 љ I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк (було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло, тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; здаЄться, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла, притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Вiн смiшив ïï, розповiдаючи всiлякi iсторiï, i Марiя зупинялася i аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ïй на очi сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ïм пiд ноги химернi свiтлотiннi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий чекав ïх бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк, вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i вози, якi проïздили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ïй щось украй важливе. Ще тремтiла на ïï вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв ïï за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очi слiпила; ïм перелетiла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно, гарно ïï поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в неï розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi було ïм затiсно чи весь свiт вмiстився в ïхньому намаганнi стати однiЄю iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ïм роки ïхньоï спiльноти. Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити. — Ти рахував? — спитала тихо Марiя. — Нi! — вiдповiв вiн. — А ти? — I я нi! — сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату. Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розiллЄться, заливаючи землю. Було таке враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з МарiЄю, не було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше обняли ïï. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсичений у повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння — тисяча бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, — мали зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi -слова, але вiн таки промовив, прихилившись до неï i ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами ïï вуха: — МарiЄ, — сказав вiн. — Народи менi п'ятеро синiв... љ 13 љ Вона залишила на тiй галявинi своЄ дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, — Iван знайшов був ïï пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго стояв... Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови. Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ïï по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало вiдбутися не так просто й прозаïчно, що вона не повинна полум'янiти перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона на ту галявину, не видалася Ïй такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ïï вiн. Вiдiслала Iвана, щоб могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав, тодi ïй стало страшно, що вiн i справдi покине ïï в цьому глухому лiсi. — Iва-аI — покликала вона. — Iва-а! Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними очима. Вiн iшов до неï повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок зiщулилася, мала й нещасна, очi ïï швидко й злякано забiгали, а вiн став бiля неï на колiна i взяв у руки ïï злякане й чудове лице. Подивилася йому у вiчi i ввiйшла в глибину щедроï синьоï ласки, що випромiнювалася з його очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ïй було й соромно, й нiяково. Затремтiли в неï руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного, ïй захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось вибухне ïй iз горла червоний струмiнь — перебiг по ïï тiлi й навiки покорив ïï гарячий, спазматичний вогонь. Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй вечiрнiм фiолетом дорозi — здалося, що йтимуть так вони завжди. љ 14 љ УтретЄ навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в гостинах у Марiïноï сестри Надiï, i доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами, котрi належали чоловiковi Марiïноï сестри, i той почав тихо й натхненно оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому Саlеndаrium Фiлянського i прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв книжечку Боддера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн заговорив про парнасцiв i ïхнЄ вiдбиття — росiйських символiстiв, i його голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ïхнi очi поблискували. Чоловiк Марiïноï сестри витяг з полицi Ладi й Маренi терновий вiнок мiй Пачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи. Те свiтло жовто змоделювало ïï обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi. Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марiïне обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю. Те свiтло зняло з неï всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очi ïï юно засвiтилися — засмiялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловiк Марiïноï сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського. — Це вже сучасний поет, — сказав вiн i прочитав кiлька вiрпгiв, вiд яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки i, прихилившись до лампи, почав перелистувати. Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i майже лисий сестрин чоловiк — його очi по-молодечому палали. Надiя прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому таЄмничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на неï, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук книжечку Рабiндраната Тагора Садiвник. — Божевiльний подорожнiй, — почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, — шукав того камiння, що перетворюЄ все в золото; на тiнь вiн був схожий тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце; очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка... У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ïï велика кудлата тiнь скакнула на стiну. — Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися... Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ïï незабаром помре, а ïï чоловiк пропаде — була це так само бездiтна пара. Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з НадiЄю, а чоловiки сердечно стисли один одному руки. — Приходьте, — сказав Надiïн чоловiк. — Я вам ще не все показав... Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу. Коли-не-коли проïжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настроЄний тихо й мирно. Був вiн у станi спокiйноï, майже пасивноï радостi — все його тiшило i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця,й лiхтарi, що освiтлюють дорогу ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднiвськоï. Саме тут, унизу, бiля рiчки, це й сталося. Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже на все життя. Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка свiтла перейшла й на неï, окрiм того, була вона пiд враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i таЄмничого шепоту. Тихий i ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього i аж примружилася. Що Є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживем! љ 15 љ Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак, прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися. Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав корову, заглядав ïй у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн повзаЄ по тiй коровi, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала. Iван спинився коло огрядноï баби, котра сидiла на розкладному стiльцi, заплющивши очi, — в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очi ïï стали наче гудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний смуток побачив у засклiлих тих очах. Баба розплющилася, очi в неï були зовсiм такi, як i в ïï кiз. — Почому кози? — спитав Iван. Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ïï рота поплив велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо всi три вони Єдинокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар. Красунечки совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не знаЄ, де його й дiвать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак! Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, i коли вiн ïй не вiрить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у неï хата, городець i сад. I городець, i сад вона ще опрятаЄ, а от ходити за козами ïй уже не пiд силу. Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока i змочили за мить усе ïï широке й добродушне обличчя. Iван поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна взялася: — То ви й торгуватися не будете? Наступноï хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило ïï. Вiн тим часом зняв з ïï кiз ошийники i поклав у подiл староï. — Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно побiгли за ним, як собачата. Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей стиснуту руку з грiшми i почала швидко ïх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше здивувалася й перехрестилася. Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий купив у неï кiз, чи нечистий. — Як там не було, — резюмувала стара своïм недовiрливим та захопленим слухачам, — а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це чудо-кiзочки, — плакала вона, — золотко-кiзочки, такi душевно чистi, що аж серце менi за них болить! — Я так i пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надеждо Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи... Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина Iванiвна при цьому мекала, в тон ïй вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе. Так вийшов вiн на Киïвську, i коли проходив повз установу, в якiй пропрацював вiсiм рокiв, з ïï вiкон висунулися всi працiвники. Вони дружно пожалiли його й пробалакали на цю тему до вечора, зiйшовшись на думцi, що ïхнiй завжди пунктуальний спiвтовариш по роботi зсунувся, бiдолаха, з глузду. Вони однодушне поспiвчували Марiï, а бухгалтер Фаня Iсакiвна розповiла при цьому досить повчальну iсторiю про свою родичку, з якою трапилася така ж iсторiя: якою страшною морокою виявилося це родинi! На кiнець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, i тiльки молоденькiй друкарцi Раï вiн приснився був уночi: йшов по березi рiчки високий, випростуваний, з палицею-стiльцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. I здалося тодi ввi снi молоденькiй друкарцi Раï, що вона закохалась у того чудного чолов'ягу i палить ïï через те невгасимий вогонь. Вранцi вона неймовiрно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповiла його нiкому i тiльки значно пiзнiше, рокiв через сiм, коли прийде вона з чоловiком та дитиною на рiчку, побачить раптом ту ж картину, що колись ïй наснилася: iтиме берегом високий сивий i дуже гарний старий i за ним ступатимуть статечнi й задоволенi кози. Вона скаже щось веселе про того старого своЄму чоловiковi, аж той розрегочеться, але в серцi в неï щось тенькне, наче обiрветься тонка струна. Того всього не дано буде знати Iвановi. Вiн пройде повз вiкна установи, де працював вiсiм рокiв, i не помiтить нi будинку, нi цiкавих у вiкнах. Вийде на Кафедральний майдан i спуститься Чуднiвською вулицею вниз. На горi, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один iз найкращих краЄвидiв, якi тiльки може витворити природа. Побачать вони далекi горби i скелi, оброслi лiщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вiтер гойдатиме хлiб, i йому здасться, що тi гори дихатимуть. Здiйматимуться ïхнi груди, завитi в синiй тонкий газ, — сплять вони, наче велети. Iван вiдчуЄ тодi неймовiрний захват, який завжди пронизуЄ мандрiвника, коли той уперше ступаЄ на шлях, а перед ним маЄ простелитися дорога не в один мiсяць. Iван зрозумiЄ, що те, чого вiн шукав, знайдено i що п'ять синiв, про яких мрiяв, вiн народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшиткiв (два iз них уже списано). Вони замiстять йому те, чого не досяг, i це маЄ стати найвищим його щастям. Вiдтак прийшов до Iвана ранковий настрiй, настрiй свiжоï роси, що обкропила трави й освiтилася сонячним промiнням. Весь простiр побачився йому заповнений сонцем, синiм небом, безлiччю моторного птаства, жукiв, метеликiв, комах. Земля була повна корiння, хробакiв, кротiв, мурашви й козачкiв. Соковитий духмяний запах сiна йому почувся, вiдчув вiн у плечах солодкий ломець, наче й справдi цiлий день махав косою. Запах меду почув вiд бiлих та жовтих розсипiв кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, i йому здалося, що вiн повернувся на галявину, на якiй став чоловiком. Сонце грало на листi й пелюстi урочисту пiсню, i пiд ту мелодiю рушив вiн у свiй упереднiй шлях, а за ним, статечно й мiрно покивуючи, пiшли три його вiрнi супровiдницi. љ љ љ роздiл П'ЯТИЙ љ ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ љ Спека! Крик цикад Полум'ям пiднявсь до хмар, Нерухомих хмар. Сарен, XVIII ст. љ 1 љ Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць — несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв, на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на неï задивився. Не мала зараз тоï краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ïï було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них. Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали ïхнi голоси. Хлопець покинув ïх i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiвоï руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози. Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки. Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумав, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос — один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, ïхнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiдаЄ вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляноï кулi, яку вiн ïй подарував, власне, хотiла ïï присвоïти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ïï обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ïï очi — двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички. Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ïхнi голоси звучали пiдсилено — жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ïх i сполучила, а водночас i перелякала — Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками. Сторож Степан показав йому на вiдламану свинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше ïï приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно ïï розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала. Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ïх обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна, як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запановуЄ, коли бiлять хати. З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марiï Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, — буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з тоï люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши незрiвнянне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта. Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила ïм буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомленоï землi й першого осiннього листя — було теперiшнЄ його свiтло й ота радiсть, як серпневе сонце зi своïм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн, i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв — все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, маЄ вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з тоï шапки з десяток насiнин — розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ïх уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому. Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом. Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на неï прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неï. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що ïï чоловiк покинув гору передчасно, не могло ïï не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима. Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж своЄрiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук своïх, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав — вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках. Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ïï отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на неï зреагувати, бо на ïï лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено поЄдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни. Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю — його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд своЄï залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро. Старий Iван проходив у цей час зi своïми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна. Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, — жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя. — Ну, як тут дiло? — гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях. Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, — одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок. љ 2 љ Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за ïхньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбуЄ. — Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую. Вiн дав ïй пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями. Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi. Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало ïй щось давнЄ, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ïï головою. Старий козопас побачив тi метелики, синЄ небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ïï. Здалося йому на мить, що там, у воротях, маЄ стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти. Вiн спинився, трохи занепокоЄний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно синЄ небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ïï очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, — лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний. Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацiï ïï голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, — була вона тонка й сумовита. — Тобi недобре? — перепитувала Марiя, пiдтримуючи його. — Та нi, — всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. — Захотiлося менi трохи пописати... Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, ïï окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом ïли. — Хорошi яблука, — сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. — Де це ти ïх узяв? Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку. љ 3 љ Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазяï змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десятоï ранку — доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи своЄï роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли — хлiб iз них уже звезли, i стернi надали ïм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, — горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в своЄму ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не притягала ïï принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв. Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихоï, трохи сумноï, але напрочуд погiдноï музики. Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цiЄю землею вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й легке зудiння в нозi — свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу сферу: ця тиша i цей спокiй по-своЄму вражали його й бентежили. За спиною лежала порожня школа, стiни ïï було побiлено, пiдлоги вимито, парти розставлено, в порожнiх класах приЄмно пахло не до кiнця просохлою фарбою та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм трохи — i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i завзята гурба. Поки що вiн насолоджуЄться цим настроЄм, тим бiльше що побiч iз цим живе в ньому й iнше почуття, i вiн намагаЄться затлумити його, але воно весь час виплескуЄться з нього — погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його водою. Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики, було ïх так багато, що вiн мимоволi починав ïх лiчити. Збивався й покидав це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса — вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ïï уперше, коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi — можливо, мелодiю пiдказало йому ранiшнЄ радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан — настрiй серпневого сонця. Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ïï на горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв; вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже Є, а водночас i тихий смуток — те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба стати на неï й пiднятися — мав незвiдь-чому тверде переконання, що його звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок. Вночi йому приснилося, що маЄ там, на горi, свою кiмнатку, заставлену вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак — цiлi вечори сидить вiн у тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи на костури. Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося, вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi розкiшнi й переливнi ïхнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра — спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлiЄ струмок, озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок, що граЄ ïï оте чорне клапасте радiо, — таку музику не може написати жива людина, складаЄ ïï вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi. Встав, намагаючись не зруйнувати тонкоï й такоï ненадiйноï матерiï свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з ïï вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала, витерши зап'ястям сльози, — Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димiв стоïть над околицею з двадцять — вони, тi стовпи, пiдпирали небо, як Геркулесовi, — виливались там у вишинi у нестерпно бiлi клубастi хмари. Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на своЄ утле клубеня миску з бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ïï ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася бiля води й розстелила по течiï бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика полонила його до кiнця, що вона охоплюЄ цiлий окрай, бо й граЄ ïï для нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей, вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця. Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. љ 4 љ Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з ïхньоï гори на гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те синЄ полотно i рушити по ньому, не озираючись. Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочитаЄ значно пiзнiше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свiй пошук там не вiдчитаЄ. ВiдгадаЄ його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, — покликала його могутнiм голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ïï величчю, вiдчув, що обливаЄ його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта все виясниться. Рушив по вогкiй вiд ранковоï роси стежцi i бiг, аж доки зупинився захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн спрагло й тужно вдивлявсь у неï. На ïï краю синiв гребiнь лiсу — спала над ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита срiблистим серпанком — стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на бiк, тоненька постать. Вiн миттю ïï упiзнав i вiдчув, що на серцi йому потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропадаЄ, але то був легкий жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до тоï надмiр тонкоï полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем лiсу. — Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок. — Доброго ранку! — тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його привiтною всмiшкою. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ïх стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. љ 5 љ Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля кожноï хати стояла й жiнка, — ïх випило на цiлий день мiсто зi своïми заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, — вдень на багатьох обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки. На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою дiвчачу бесiду. Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь — вулиця, за якою стежить вiн ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ïй колисковоï. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ïï ретельнiше: юна мати з дитям бiля грудей таЄмниче всмiхалася до свого первiстка. Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт — було йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi старого Власюка, якi наблизив силою уяви, — були вони сивi й пригаслi. Ось вони, моï ровесники, — подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав, тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на запахи обходили КозодоЄвий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, — в той отвiр i висувалася жахка брудна цапина морда. Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обоЄ вiдчули, що доля звела ïх у цьому моментi, може, й недаремно. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калатаЄ в грудях серце. Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках двоЄ хлопчакiв i одна дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв — спрозорiли стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами. Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ïхнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця заляпанi глиною — чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неï — срiбну нитку вiдчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi. Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, — на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк олiвець. — Обiдати будеш? — спитала вона. — А чи не треба тобi бути у школi? — запитав вiн, i вона побачила його синi й надзвичайно погiднi очi. љ 6 љ Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ïхню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ïï рук. Вiн, правда, не просив тоï води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одноï дiвчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ïï при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ïй силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчиноï кiмнати. Вона хотiла заспокоïти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. До мене свого часу теж приходив такий директор, — сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ïï билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ïх так часто оповiдала бабця. Галя покинула ïï там, у фотелi, з ïï недоречним смiхом, а сама заскочила до своЄï кiмнати, де на неï зирнули iз дзеркала ïï ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ïй пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ïï чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ïï зробити саме так. Носик ïï вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ïï такою, сплеснув руками й засмiявся. — Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! — А що, — вiдповiла вона так само задирливо, — до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на неï мудро й вибачливо, — все те, що вiдбувалося з ïï онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона. Така наша доля;— подумала стара, залишившись сама в домi, — ми тiкаЄмо, щоб бути зловленими! Ïй стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. — Ще я дочекаюся дiвчинки, — голосно промовила, i ïï голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом ïй здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала — надто ефемерно сидiло те в ïï головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно буваЄ бачити втiленим те, що мрiЄться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це даЄ нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. — Я завжди надто боялася смертi, — сказала голосно стара, i ïï голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ïï захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до неï, немов зважувався: пiзнавав ïï чи нi. — Ми там, у вiчностi, чи впiзнаЄмо одне одного? — засмiялася раптом. — Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ïï чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ïï теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'Єдналися. Стара подрiмувала. Голова ïï лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. — Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, — сказала вона своЄму чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ïй кивнув. љ 7 љ Галя й сама не тямила, навiщо ïй це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ïй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неï широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець засвистiв ïй пiд ногу, ïй стало приЄмно, що ладнаЄ свiй хiд до тоï мелодiï, легкоï, протяжноï й трохи сумовитоï. Це'поступово заспокоïло ïï, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, — майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ïй ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Цiлий день ïх лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала ïх докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси, якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сидiли навпроти, вiн дивився на неï, а вона червонiла й свiтилася, бо й не могла не вiдповiдати йому. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його рiшучi кроки. Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ïх хвилi, — гойдав ïх немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обоЄ вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, — лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому спокоï тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiннЄ листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому спокоï, в голубому повiтрi, в якому гуляЄ, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ïхнiх крил — такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ïï Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ïй сльози. — Чоловiки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... љ 8 љ Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ïй шкребе пiд серцем. Часом це приходило до неï, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покидаЄ ïï сила — вирлоока самотнiсть зазирала ïй пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ïй навiть снилося, що обiймають ïï сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки, ïй випало зажити його справжньоï любовi, тож була просякнута тим струмом i досi. Такi настроï тривали в неï недовго, але то й був ïï жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися якнайтихiше. Це саме вiдчула вона й того сонячного ранку, коли ïï дочка поставила на бiк миску з бiлизною й пiшла на рiчку полоскати. Тодi прийшов до неï з гори Хлопець, став бiля неï на колiна (Олександра Панасiвна стежила за тим усiм у вiкно) i почав пересипати з руки в руку пiсок, ïï старша дочка повернулася тодi до Хлопця, i в Олександри Панасiвни тьохнуло серце, таку дорослу й дiвочу усмiшку побачила вона на доччинiм обличчi. Цi двi постатi на пiску дивно схвилювали Олександру Панасiвну, хоч Хлопцевi до парубкування, а Неонiлi до дiвування було ще далеко, i, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед ïï погашеним зором, i тихо поскаржилася, що зовсiм нелегко старiти на самотi. Цi хвилi ослабу й вичерпаностi минали поки що швидко — клопотiв у неï була повна голова, руки не встигали переробити всiЄï роботи, але тодi, коли на неï находило, мимоволi згадувала, що ïй тридцять сiм, i бачила увiч той рубiж, ступати за який брали острашки... У таку хвилину до неï i зайшов лiтнiй уже чоловiк у бiлому парусиновому костюмi i в солом'яному капелюсi. Цей чоловiк був чисто виголений, мав утомленi очi й тихий, лагiдний голос. Самiтно сидiли вони в хатi, дiтей було спроваджено надвiр, чоловiк поклав темнi спрацьованi руки на колiна, дивився на тi руки й тихим голосом оповiдав, як виходили вони разом iз Миколою з оточення, як вiн був тяжко поранений, той чоловiк, i нiмцi прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, i пiсля того йому довелося випити не один кiвш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, i от тiльки зараз довелося прийти до Олександри Панасiвни, щоб розповiсти про те, що знав. Селяни оповiдали йому, що з тоï пастки не вийшов нiхто живий; вiн сам, той чоловiк, не бачив на своï очi, як загинув Микола, але коли не подав досi про себе звiстки, значить, вiн уже не живе. Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ïï руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй: — Ви не повиннi плакати, жiночко, — сказав вiн. — У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ïх не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, — я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили! Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ïï — мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати. Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно: — Може, я зробив вам боляче своЄю розповiддю, вибачте, — сказав вiн. — Менi хотiлося вiддати шану своЄму товаришевi й вам. Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн переïв i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував. Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що стоïть вiн у дворi, витягуЄ з кишень цукерки й надiляЄ ними дiтей. ïï дiти обступили чоловiка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ïï ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вклеïлись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз тим чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ïï двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ïï наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi своï забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своïм дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт. љ 9 љ Стара й справдi пiсля тiЄï подiï з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ïï став добродушний — зробилася стара незвично говiрка. — Все це й справдi пiшло менi на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелi. — Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька — всi вони наче рiдня мiж собою. Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi — ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ïх на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'ïни — спокiйно пливали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ïх знiмала Галя, пiдкидували ïх вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ïï рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися. — Менi зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ïй тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залишаЄмося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати, iнакше втратимо ми свою красу й силу. — Ох, i думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якiсь старомоднi думки... — Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки моï неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольняЄмо себе, наше справжнЄ задоволення — любов, тобто задоволення iнших. Ми буваЄмо дурнi, егоïстичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмiЄмо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ïхнього тваринного схотiнку... — Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, i в неï поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. — Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ! — Я не фiлософ, — рiзко сказала стара, i вiд обурення в неï аж риси обличчя загострилися. — Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумiЄш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здивуЄшся з тоï закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть тоï ж кровi, що й ти. Тодi ти ïм товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижилоï з розуму баби. — Я нiколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя. — Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоЄ бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, — приходять-бо на ïхнЄ мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiдаЄмо й на те любов'ю! — Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквiтаючи своïм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш менi про це саме зараз? — Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ïï немiчнiй поставi, — i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця. — Вже щось змiнилося? — Звiсна рiч, змiнилося, — мовила стара безапеляцiйно. — Вiдтодi, коли переступив наш порiг той директор... — НадаЄш цьому стiльки значення! — Як i ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, — вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, — вона не дасть йому спокiйно жити. Вiн ще поборсаЄться, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана — це той, котрий залишить тобi дочку. ЗнаЄш, що менi потрiбно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi. — Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки ïï однак палали пекучим вогнем. — Ти починаЄш говорити такi речi... Стара дивилася на неï, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ïï вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ïï грала всмiшка. — Нiчого нерозумного я не кажу, — повiльно проказала вона, так само по-таЄмничому всмiхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми... љ 10 љ Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ïй часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненноï роздвоЄностi: з одного боку, ïй хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, стоïть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ïй хотiлося, щоб його ще бiльше з'ïдала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зачаЄно в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ïй хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ïï в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ïï водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила — вона Єдиний захисник цiЄï фортецi. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збiльшиться клопотiв, але щось спиняло Галю — хай буде, як буде! Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсiм звiльнялась вiд клопотiв, якi вигадувала для себе з дивовижною винахiдливiстю, ïй ставало тужно. Окрiм того, допiкала ïï своïми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити ïï в повенi своïх безконечних розумувань: вiд тих розмов Галя тихо палала, i краса ïï знову розквiтала; вже не намагалася гасити ïï нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу пiднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б вiн назад. Коли ж запалювала вона ввечерi лампи, коли цвiркуни починали свiй щоденний лемент i коли в шибках зацвiтало жовте коло мiсяця, вона покидала стару i Хлопця у вiтальнi i, тримаючи лампу в руках, iшла до бiблiотеки, знаючи, що там, за спиною, стара починаЄ засипати безконечними потоками розповiдей уже Хлопця; iшла назустрiч дзвоновi цвiркунiв, щоб замкнутись у тiй найдальнiй комiрчинi, де було лiжко, дзеркало й безлiч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед вiдчиненим вiкном i вдивлялась у залитий мiсячним сяйвом краЄвид. Зачиняла вiкно, щiльно зашторювалася, пiдходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтiле зображення — бачила себе значно старшою, нiж була. Сiдала на лiжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цiй довгiй та сумирнiй кiмнатi як черниця i виплакувала своЄ чернецтво так само, як виплакують за вiкном закiнчення лiта цвiркуни. Вiд тих слiз омивались i очищалися ïï очi, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розумiти дивний резон слiв староï про науку чекання. Заспокоювалася вiд того, очi ïï холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вiтальню, де стара вже докiнчувала розповiдати Хлопцевi про дивне дерево ïхнього роду. — Чи вже не пора, бабцю, й спати! — обривала ïï Галя на пiвсловi, i голос ïï при цьому ставав дiловий та сухий. Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадiйно запечатану черницю. — Така ти блiда, — казала надто турботливо. — Чи тобi, дитино, чогось не одходить? — Нiчого менi не одходить, — казала Галя, розбираючи лiжка й готуючи постелi. — Поглянь онде на годинник!.. Вiд ïï рухiв по кiмнатi знову почали пливати сполоханi пiр'ïни, i цi пiр'ïни кидали тiнi на стiни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися вiд струменя гарячого повiтря й чимдуж мчали по стелi. Постеливши, вона вела Хлопця до його кiмнати. Пропускала наперед, ступаючи слiдом iз лампою в руках, i ïхнi двi волохатi тiнi було вiдкинуто в рiзнi боки. Хлопець iшов мовчки, бо те, що оповiдала йому сьогоднi бабуся, по-справжньому його вразило. Галя вiдчувала цей його стан, але на ïï обличчя лягла недоречна погорда й насмiшкуватiсть. — Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобi баба сiм мiшкiв вовни? — ГадаЄш, що то сiм мiшкiв вовни? — Ну, може, п'ять, — засмiялася Галя. — Хiба ти ще цього не збагнув? — Менi здаЄться... — спробував заперечити Хлопець, але Галя обiрвала його категорично: — Тобi нiчого не повинно здаватися. Ти в такому вiцi, коли в казки вже перестають вiрити... Хлопець озирнувся на неï. Побачив облите жовтим свiтлом, замкнуте та холодне обличчя i не впiзнав матерi. — Тобi неприЄмнi цi казки? — спитав зовсiм по-дорослому. Казки — нi, — захотiлося вiдповiсти Галi. — НеприЄмно те, що часом iз них щось та й справджуЄться! Вона спатлала синовi чуба — хотiла все-таки втриматися на своïй дорослiй висотi. — Хiба можуть бути неприЄмнi казки? — сказала засмiявшись. — Я теж так подумав, — серйозно звiстив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу. — Будеш спати чи ще почитаЄш? — спитала обертаючись. — Ще почитаю, мамо. Вона зайшла до староï. Та лежала вже в лiжку. — Коли не заперечуЄш, — сказала Галя, спиняючись на порозi, — я зачинюся на трохи в бiблiотецi. — Менi зараз легше, — всмiхнулася стара. — В крайньому разi я тебе погукаю. Хочеш почитати? — Хочу почитати, — вiдгукнулася Галя. — Погасити тобi свiтло? — Погаси, ласочко. Галя пiшла дерев'яною ходою через покiй, схилилася до лампи й дунула в скло. — На добранiч, бабцю! — сказала сухо. — Добранiч дитино, — вiдгукнулася стара. — Не засиджуйся! — Так кажеш, наче менi десять рокiв. — Всiм нам по-своЄму десять рокiв, — зiтхнула в темрявi стара. Галя пробиралася по темному коридору. Вiдчинила дверi й засвiтила сiрника. Хитливо коливалися довкола ребристi стiни, обтицянi сотнями книжкових корiнцiв. Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ïï нутрi напiвприглуïiiений звук — було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни — було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тiЄï роси; на мить ïй здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течiЄю, — сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо. Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ïй, що й не про неï вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на неï дорослi й розумнi очi. — Мамо, — сказав вiн тихо. — А це правда, що я... байстрюк? Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього. — Це тобi баба сказала? — Це й без баби можна здогадатися. — О, то таке складне! — засмiялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапляЄться не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн а чи, може, й помер? Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно. — А одружена ти з ним була? Його й справдi звали АнатолiЄм? — О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала своЄ через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати? Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на неï вивiдчi й запаленi очi, ïй стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла. — Вибач, мамо, — сказав iз пiвтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке. Звела брови й дивилася запитально. — Прiзвище, — видихнув вiн. — Скажи менi, будь ласка, його прiзвище... Вiдчула, як з-пiд нiг ïй повiльно вислизаЄ пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ïï заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ïï прочитала в блискучих синових очах. — Нащо питаЄш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взнаЄш, що це тобi дасть? — Скажи, мамо! — Пугач було його прiзвище! — кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття. I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний. Пугач! — подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ïï щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюЄться все яскравiше i розпалюЄться так само ïï серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про своЄ не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю. Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! — вийшла з тоï жовтуватоï прiрви богиня i легко ввiйшла ïй у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неï прийшло... ЗдаЄться, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iснуЄ на цiй землi — любов, i, поки вона Є, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. ЗдаЄться, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ïх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя своЄï онуки. љ 11 љ — Хочу показати тобi своï володiння, — сказав Хлопець Неонiлi. Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього всмiшкою. — Багато на це потрiбно часу? — спитала вона. — Годин iз чотири, — сказав вiн, знову зачерпнувши пiску. — На так довго менi треба вiдпрошуватися, — сказала дiвчинка. — Ну, то скажи, що я показуватиму тобi своï володiння. — Ой, що ти! — тихенько зойкнула дiвчинка. — Хiба можна матерi так сказати? Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неï й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цiЄï дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчуваЄ гарний спокiй. — Може, мати твоя кудись пiде, — сказав вiн. — Коли вона йде, — засмiялася Неонiла, — то загадуЄ нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома. Хлопець нахмурився. — То, може, ти не хочеш? — сухо спитав. — Ой, дуже хочу! — сказала дiвчинка i аж руки заломила. — Але як? — Це вже сама придумуй, — мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри. — Я зiйду вниз завтра о десятiй, — тоном володаря сказав вiн. — Приходь он до тiЄï скелi, — вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся. Вона не посмiла заперечити. Голiвку ïй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але тоï його усмiшки було для неï досить, щоб згодилася на ту ïхню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся. — Спробую прийти, — сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на неï великi материнi очi, а в серце ïï стукаЄ, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум. љ 12 љ Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ïй наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало буваЄ вдома. — Лiто! — сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк. — Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — Є виритi водою пiдземелля. Я ïх i дослiджую. ЗнаЄте, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до кiнця. Там пiдземелля розширюЄться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi кiмнату. ЗнаЄте, скiльки Є в мене таких кiмнат? — Мабуть, з п'ять, — сказала Марiя Якiвна. — Двадцять! — гордо сказав золотавотiлий хлопчак. — Я поки що Єдиний господар тих печер. — А тобi там не страшно? — Менi? — закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому буваЄ й страшно. Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признаЄться ïй, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк. — Чого ж ти туди лазив, шибенику? — смiялася Марiя Якiвна. — Щось мене манило, — признаЄться вiн старiй учительцi... Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ïжi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ïï одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрноï кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв та ступив у сад. Був погiдний i заспокоЄний, майже такий, який бував буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув на неï уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його вуста. — Це вже непотрiбно, МарiЄ! — сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа, почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ïй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожноï ретельно вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до неï й сказав тихо й нiжно: — Сiдай, МарiЄ, з'ïмо по яблуку. Вона сiла, вiн присунув ïй блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся обчищати новий. Потiм вони поволi ïли тi яблука, якi були чудовi й розкiшне пахтiли, — плив вiд них запах серпневого сонця. Пiсля того вiн поклав ïй на долоню свою руку i сказав так само тихо: — Малий я спадок лишаю тобi, жiнко. — Про що це ти говориш, Iване? — трохи занепокоЄно спитала вона. Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт голубий та безмежний спокiй. љ 13 љ З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звиваЄ з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ïï шовкопряда, i з вуст ïï мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ïй застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона пiшла до староï, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але староï вона теж не застала в покоï, що здивувало ïï ще бiльше — бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ïï з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi стоïть невеликий столик, засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недоïдене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку. — Вирiшили поснiдати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збираЄться показати своïй дамi серця яри й печери. — Тут нема нiяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годi! — Ну, звiсно, — сказала стара. — Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору — невiд'Ємна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко? — Крiм хлопцiв, — усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ïï вроду. — Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, — пiдхопила так само весело бабця. — В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець. — Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? — звела брови стара. — Менi не до вподоби, коли мене хтось називаЄ кавалером. — Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево! — Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, — пiшла на допомогу синовi Галя. — А насправдi, куди це ти збираЄшся, мушкетере? — Пообiцяв Неонiлi показати своï володiння. — I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах? — Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився! — I вона згодилася на це? — А то ж як! — Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився. — В нього достобiса самовпевненостi, — сказала Галя, стежачи, як вiн iде. — В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною. — Вiн не вкладаЄ в те нашого значення, — сказала спокiйно стара. — Тому й не лукавить. — Часом менi здаЄться, що в нього розмито деякi комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемнiсть та скромнiсть. — Це було в усiх чоловiкiв цього дому, — сказала стара. — Майже всiх ïх побивала гординя... Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася. — Що ж у цьому доброго? — Хiба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдiЄш. — Все можна змiнити, бабцю, — вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника. Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами. — Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона. — ЗнаЄш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного. Галя пiдiйшла до столу. — Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець? — Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, — пирхнула стара. — Снiданок зготувала я! Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в неï обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ïхнього дому, але була та, як завжди, порожня. — Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? — з трiумфом проказала стара. — Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон. љ 14 љ Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, — знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початковоï школи. Поруч iнший будинок, у дворi стоïть Олександра Панасiвна, а бiля неï купка ïï дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка доïла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'ï, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовковоï сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиïсь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. Господи, — шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, — така це мука нестерпна! Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за неï. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приЄмно ввiйшов йому в груди, прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ïжачки, десь далеко чхнув i затахкотiв поïзд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо розширюЄться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але по-своЄму принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його бракуЄ повiтря, що свiт став круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на цiй-от партi. Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на нього з гори широким, зимним потоком. Боже, боже, — подумав вiн, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумi Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'ЄднуЄться вiн iз тим небом у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той краЄвид, який розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману, кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горельЄфи. Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу своЄï безнадiйноï любовi. Йому навiть чудно стало, що стоïть ось тут, на скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долинаЄ раз у раз пiвняче кукурiкання, — страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i тремтiв вiд вогкоï прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й вiдчай заполонили його всього. За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, приклеïлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ïï й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ïй та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi своï лiта. Здалося ïй, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. Мiй тiльки, — подумала стара, — не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок i застукав у моЄ вiкно! Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав, до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ïй аж голова закрутилася вiд хвилювання, бо й хвилюватися було чого. Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди i стоïть перед цiЄю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi. Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. Мiй таки був смiливiший, — подумала вона гордо. — Зрештою, i мiй був... така собi шмата! љ 15 љ Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ïй у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла — сонячний свiтанок вiдбився на денцi ïï очей i незвичайно ïх посинив. Галя примiряла всi своï сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi староï, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ïï онука так привабливо. — Хочу пiти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ïï при-мурець. Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз неï i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ïхнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояноï прохолоди в поЄднаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ïй здалося, що недовго витримаЄ вона свого знесення, оцiЄï незвичноï бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, — то було теж прочуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково. Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того ïхнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз... Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, — маЄ протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала — Хлопець повiв показувати своï володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але ïй стало i смiшно на тих так заклопотаних — енергiйно йшли по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по своЄму садку, звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя. З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала ïй: сонце свiтило ïй просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ïï стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ïï пiдтримаЄ на тому схилi чиясь сильна рука. Отакою й побачив ïï з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до своïх дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, — метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку? Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах ïï засвiтилася знiяковiла й розгублена всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе, раптом трiснула. — Добрий день! — мовили Галинi вуста. — Доброго дня, Галино Iванiвно, — мовили i його вуста. — Куди це ви? — На прогулянку, — сказали ïï вуста, i махнула вона голубою рукою. — Не все ж воно й удома сидiти... — А звiсно, — сказали i його вуста. — Я, до речi, теж засидiвся. Мо', вiзьмете мене в компаньйони? Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд тоï дивовижноï краси, якою вона палала. Я збожеволiвi — подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ïï таких повабливих очей. Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ïï затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве-ледь розчув. — Зробите ласку, — сказала якнайтихiше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення. љ 16 љ Хлопець спинився на горi, з якоï розгортався краЄвид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому — весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу — саме за неï щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалюЄться вечiрня заграва, наче той лiс горить. — Оце i Є моï володiння, — сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече. — Я тут нiколи не була, — сказала тихо Неонiла, а очi ïï дивилися заворожено й покiрливо. — Звiдси свiт широкий! — промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили. Часом стоïш так, — подумав вiн, — тебе пориваЄ пiти не озираючись. Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено. — Пiшли! — сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори. Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчоï кручi. — Диви, як я бiгаю! — сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом. — Я так не зможу! — крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi. — А ти спробуй! Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ïï пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але затаЄний дiвочий iнстинкт спинив ïï i примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячоï зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ïй назустрiч, ïй здалося, що весь свiт дивно одмiнився. — Навчився тут такi коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват. — ЗнаЄш що? — сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до неï. — Ми полiземо в найбiльшу печеру. Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступаЄ в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв. — Все гаразд, — сказав вiн. — Можна лiзти! Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ïï серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем. — Обережнiше, — почула вона в темрявi його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння. Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна ïï потрапляли у вогку землю — дихала на неï холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухоï трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон. — Спочинь, — запропонував вiн. — Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не боïшся? Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ïй мало бути страшно, коли вона разом iз ним? — Молодець! — похвалив вiн. — 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi! Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець — крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима. — Я вiдкрив тобi найбiльшу iз своïх таЄмниць, — голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. — Не маЄш права в iм'я нашоï дружби, — так само урочисто проголосив вiн, — сказати про неï нiкому й пiвслова. ДаЄш менi таку обiцянку? — Даю! — видихла вона. — Цiкаво тобi тут? — Трошки страшно. — Це тiльки спершу, — промовив вiн поблажливо. — Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу. — Сам? — здивувалася дiвчинка. — А то ж з ким? — сказав вiн самовпевнено. — Це моï володiння, i я не збираюся ïх iз кимось дiлити. — А я? — Ти дiвчина, — засмiявся вiн. — Коли виростеш, можеш стати моЄю жiнкою. Хочеш стати моЄю жiнкою? Вона зацiпенiла вiд такоï його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по ïï серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, — спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою — згоджувалася бути його жiнкою. — Скажи менi це вголос, — сказав чи радше наказав вiн. Вона принишкла ще бiльше. — Чого ж мовчиш? — Менi якось страшно, — прошепотiла вона. — I соромно... — Нема нiчого соромного, — сказав вiн. — Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися... Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспокоïлася. Знала вже, що в цю мить не можна було ïй мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне. — Я хочу бути твоЄю жiнкою, — прошепотiла вона. — Тодi давай поклянемося, — урочисто проголосив вiн. — Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'ЄднаЄмо свою кров. Вона щасливо здригнулася вiд тоï моторошноï урочистостi, якою забринiв його голос. — Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого! — Клянусь! — сказала вона. — Клянусь i я! — проголосив Хлопець. — Нiколи не забуду своЄï судженоï! Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi. — Надрiж i собi! — сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'Єднали ранки. — СкрiпляЄмо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках ïï очей по яскравому кришталику. љ 17 љ I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi — тiла ïхнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ïхнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену звiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд тоï хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тiЄю жiнкою, образ якоï йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-синЄ небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися своïй печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, ïй здалося, що в неï голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ïхнiх примружених очах, в душi в неï гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи ïх вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час. Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, i ïм ледве не зiпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жiнка раптом вiдсторонила його i, всмiхаючись, пiшла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тодi й запищав прохально, наче прохав йому вибачити. Вони вийшли на те мiсце, де дiлив Володимир iз цвiркунами свою тугу, — вiн начебто навмисне привiв ïï сюди. Тут, як i всi рази, танцювали над сивими заростями полину бiлани капустянi, химерно пiдскакуючи й присiдаючи; неподалiк журкотiла рiчка, i плив по нiй човном, одягнений у солдатське галiфе i в куфайку, рибалка. Рибалка перевiряв перемета, пропускаючи крiзь пальцi чорну дротину. — Зараз вiн щось зловить, — сказала Галя й додала по-думки: Нам на щастя! Рибалка раптом нагнувся — з води вигулькнув великий срiбний головень. — От бачишi — сказала Галя. — Вiн таки зловив, а я при тому щось загадала. Йому захотiлося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, i почати його обцiловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав iз гачка головня, головень махав у його руках хвостом, i вiд того дзеркально спалахувала його луска. — Що ж ти загадала? — Не скажу! — вiдказала тихенько Галя. — Щось таке велике, як цей свiт, i хороше. Вiн не допитувався, тiльки взяв ïï руку i сильно стиснув. Вона срiбно-лагiдно засмiялася, аж рибалка повернув до них своЄ хиже вiд рибальського щастя лице. Володимировi стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо спiвали цвiркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гiрко ставало. Вiн подумав, що все це зайве: полини, метелики й сiре камiння, захотiлося йому широкого поля, де вони тiльки й бачили б золоту стерню, небо й сонце. — Пiшли звiдси! — сказав, i вони пiшли вздовж скелястих круч. Хитався пiд ïхнiми ногами цмин, бур'яни терлися ïм об литки i висипали насiння, i коли зирнув Володимир на Галинi ноги, побачив, що вони свiтяться. Золотонiжка! — подумав вiн захоплено i зирнув на ïï профiль: тонкий i рiзьблений, гiдний рiзця найбiльшого скульптора. Сонце просвiчувало закучерявленi бiля чола та скронь волосинки, i вiд того голова ïï була оточена чистим та рiвним нiмбом. — Куди це ми йдемо? — спитала вона. — А чи я знаю? — засмiявся вiн. — Туди, де небо стовпи пiдпирають. Позирнула на нього з легким усмiхом. Тодi вiн узяв ïï пiд руку, i вони аж зупинилися — напав на них i ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вiтер, якого не буваЄ в серпнi. љ 18 љ Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiд них аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйщло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали. Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, — вiн не завважив ïх. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло. Вiн поставив кошика з плодами тут-таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; Старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ïх на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, ïстиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цаповоï буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, ïхнi напiвсоннi жiнки — очi ïхнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир. Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а Галi не було. Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали двоЄ. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця. В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком — все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро своïх ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ïм у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, — бачив-бо ïх уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, — вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що ïï поставив на своïх писаннях старий козопас, — бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка. Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тiльки тугi, лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, темноволосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискучi зуби. Бризнуло навсiбiч соком, — всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ïли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин — вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в неï були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ïï у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим-таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердоï бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком. П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й доïдали своï яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. — Менi вже пора? — спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали двоЄ по один бiк сходiв, а двоЄ по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку. — Що можу я звiдси забрати? — спитав Iван, але вiдповiдi не почув. Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою — об'Ємна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi. Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi. љ љ љ Роздiл шостий љ ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ љ Ясний мiсяцю! Тiнь моя зi мною йде, Аж додому йде. Содо. XVII ст. љ 1 љ Хлопець побачив той краЄвид, як тiльки зiйшов на Чуднiвську. Лягли перед ним золотоволосi покатi лоби, оточенi кучерявими заростями лiщини й грабчакiв; з правоï руки витиналися скелi, трохи збоку, мiж низьких хат Павлюкiвки, вивишався бiлий дах школи. Не мiг iти, бо схопило його зажма за горло: саме цей краЄвид примарювався йому, коли мiряв вiн голу сопку в Заполяр'ï, зрештою й ускрiзь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уявi, i тиха туга починала звiльна колисати його. Останнiм часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було вiдчужено знайоме, притихле й несмiливе, чи, може, став вiн такий перед лицем оцього рiдного й таки забутого свiту. Сама Чуднiвська змiнилася невпiзнанне: було висипано по нiй насип i прокладено через Кам'янку новий, удвiчi виший вiд попереднього мiст. Стара дорога спускалася з лiвого боку, лишився вiдтак лiвий бiк, а хати з садами з правоï руки, так само й гайок на мiсцi колишньоï яйцебази, зникли без слiду. Назустрiч Хлопцю пiдiймалася по старiй дорозi жiнка iз напрочуд знайомим обличчям, вiн миттю впiзнав ïï — жила неподалiк колишньоï 12-ï школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рiдному мiстi схвилювало його. Пiшов униз, широко вимахуючи майже порожнiм чемоданом, вуста його мимохiть склались у дудочку, i засвистiв вiн, як любив у дитинствi. З розчиненого вiкна на свист визирнула кругла, як колесо, фiзiономiя, волосся ïï було позатягувано в бiгудi — антена невiдомого ще зразка. Очi ïï стали так само геометричне круглi, як i лице, а коли Хлопець пiдморгнув тiй головi-антенi, лiва ïï брова стала схожа на перекинуту галочку, що ïï люблять ставити у своïх звiтах бюрократи. Дощi вже встигли порозмивати брукiвку, i Хлопець ступав по хиткому камiннi, як колись по рiчкових греблях; внизу, бiля зарослого травою насипу, стояв дiд, у правицi якого була звернена набiк паличка, а за кiлька крокiв скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя. Хлопець пiшов по колишнiй Чуднiвськiй, що стала тепер завулком, i по дорозi траплялося йому все бiльше знайомих облич. Хати тут були тi ж таки, зате Просиновська гора зовсiм розмилася водою. Сидiла на своЄму каменi ряба Катька, тiльки була вона невимiрне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, i йому здалося, що тi очi клацнули, як фотоапарат, навiки запам'ятавши його обличчя. Та жiнка, подумалося Хлопцевi, справжнiй фотоархiв цiЄï вулицi, — зберiгалися там негативи всiх облич, що тут проходили. Його погляд, однак, потягся далi, в кiнець вулицi. Перебiгала дорогу кiшка, ген вiддаля, бiля Дядюкiв, лежав у пилюцi чорний пес, iшла з порожнiми вiдрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцевi забилося прискорено — втягало його в той отвiр вулицi, наче могутнiм насосом. Захотiлося побiгти в цю блiду порожнечу; нi, нi, подумав вiн, не варто так перейматися! Здавалося, невiдома сила пiднiмаЄ його над землею, на око вибилася непрохана сльоза — пiшов вiн швидко-швидко, навiки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогоднi кумасям про дивака, який не йшов по ïхнiй вулицi, а летiв, а може, й плив. Але в цей момент Хлопцевi було байдуже до рябоï Катьки, вiн i справдi летiв! Навколо незвично посрiблилося повiтря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила — летiв i не мiг перелетiти простору вулицi: блиснули гостро шибки колишньоï школи; на одну iз лавочок бiля хвiртки сiла сива, як молоко, стара; нi, йому нема чого аж надто поспiшати! Бiля Олександри Панасiвни притишив ходу i крадькома зирнув через паркан. У дворi було охайно пiдметено, аж знати було на землi вiника, лiтню пiч уже розiбрали, а на столi бiля стiни свiтлiла велика миска з падалицями. Яблунi, якi колись допомагав садити й вiн, були великi й розложистi, вiття ïхнЄ гнулося вiд щедрого плоду. Тут, бiля цього обiйстя, вiн став раптом обережний. Щось густе й свiтле сколихнулось у його душi, щось пiдзабуте, але сокровенне. Вiдступив од паркану i вже звiдси побачив гору i рiдний на нiй дiм. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янiлий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкiсно i застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула бiля дому ясно-синя постать, — вiн мимоволi забув за тi десять рокiв, що тут не був. Здалося йому, що повертаЄться зi своïх хлопчачих цiлоденних мандрiвок i його очiкуЄ, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений i заболочений, бреде вiн пiд гору, i йому солодко й любо стаЄ бачити матiр, яка приклала дашком долоню до лоба i дивиться-виглядаЄ його зi свiту широкого. Зараз вiн i справдi повертавсь iз того широкого свiту, в руках у нього — майже порожнiй чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежнi вiтри, що назбирав вiн ïх пiд час своЄï багаторiчноï блуканини. Вже не золототiлий юнак брестиме зараз пiд гору, а втомлений, трохи огрядний чоловiк, який зрозумiв раптом неперехiдну iстину: тiльки тодi по-справжньому вiдчуваЄться втома, коли ось-ось маЄш переступити порiг рiдного обiйстя. Я син марно-травний, — думалося спроквола йому, — але я все-таки повернувся! Вiн iшов поволi пiд гору, жорства вилiтала з-пiд пiдошов i котилася долi, можливо, вiн надмiр поспiшаЄ i в нього надто калатаЄ серце — важко йому йти i задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертаЄться, сухi його очi течуть угору — майорить там i майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матiр, думаЄ вiн, вдивляючись; iде, однак, i йде, свiт хитаЄться перед очима: скiльки ще потрiбно часу, щоб дiстатися нарештi на ту гору i щоб промовити тим своïм шарудявим язиком: Доброго ранку тобi, мамо! Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-бiле кружало Єдиноï хмари; стежку, що тече пiд гору, ледве втоптано; росте довкруг i пахтiЄ полин, перелiтають з куща на кущ коники; десятки дзвiнких голосiв дзвонять у нього над головою; вiн озираЄться здивовано — кiлька жайворонкiв зависло в синьому небi. СпиняЄться, щоб перевести подих, хоч нiколи ранiше не зупинявся, виходячи пiд цю гору, — вимахував пiд неï за раз; сьогоднi вiн i справдi втомлений та спустошений, тому вiдвертаЄться вiд дому й дивиться на краЄвид. Греблю бiля електростанцiï збудували й пiдняли воду ще до його виïзду, але все одно: чужа йому ця збiльшена штучно вода. Пiску Є тiльки трохи бiля острова, i там так густо насипано людських тiл, що здаЄться йому звiдси — пiсок рухаЄться й коливаЄться. Очi йому болять дивитися на все це, вiн повертаЄться, але вже не бачить ясно-синьоï постатi бiля будинку. Стоïть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволi стишуЄ крок: трохи нiяково йому, а трохи боязко туди заходити. Бiля скелi сiв, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволi вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку рiчки, по краю одного з них бреде чоловiк iз собакою — постатi цi здаються звiдси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим iз люльки наповнюЄ Хлопця i помалу заспокоюЄ його; очi мружаться i стають вузькi, а на вуста вибиваЄться всмiш-ка — кладеться йому перед очi широка синя дорога. Тихо заспiвав поруч цвiркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби срiблиста тиша, аж чути стало вiд далекого пляжу тонкi погуки. Вийшла на подвiр'я Олександра Панасiвна, так само висока й худа, як i колись, в руцi в неï було порожнЄ вiдро. Серце застукало Хлопцевi в грудях, i вiн втомлено звiвся. Назустрiч йому йшла легка юна дiвчина в ясно-синьому платтi. Обличчя ïï було трохи сонне, а очi голубi. — Добрий день! — сказав вiн дiвчинцi. — Ти часом не з цього будинку? — З цього, — вiдповiла трохи здивовано дiвчина. — А вам кого? — Галину Iванiвну, — вiдказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсмiятися. Сестра подивилася на нього холодно, в глибинi ïï очей мигнула темна iскра, але вiдразу ж згасла. — Вона вдома, — сказала i повернулася, щоб iти. Йому не захотiлося ïï затримувати: сестра його не впiзнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, i вiн пiшов пiд той супровiд до знайомоï вiддавен хвiртки. Каштан серед двору стояв незмiнний, незмiнний був i малинник. В густому шпоришi, що ним обрiс двiр, стояв столик, а бiля нього два старi стiльцi. На столику, як i в Олександри Панасiвни, жовтiла миска з падалицями. Обiрвав свист i озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, i вiн раптом пошкодував, що не признався до неï. Покинув серед двору чемодан i перейшов по стежцi до саду. Тi ж таки кiлька фруктових дерев, той-таки мiцний паркан вiд лiкарень. З одного боку побачив вiн у парканi хвiртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; бiля каштана, як завжди, висiв умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспiвали сiнешнi дверi. На порозi стояла повна жiнка. Вони дивилися одне на одного, i в обох раптом затремтiли вуста. — Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловiк. Якась далека подоба ïï сина вгадувалась у ньому, але це була радше тiнь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впiзнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку. — Бачу, не впiзнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсмiявшись. Хлопець. — Це я — птах перелiтний! љ 2 љ Цей майже незнайомий чоловiк, в якому лишилися тiльки залишки колишнього ïï Хлопця, хвилював i дивно страшив Галю. Вiд нього грубо пахло потом, руки в нього були величезнi, важкi й мозолястi, очi глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалоï сили; вiн ходив по домi залiзними кроками, аж гула вiд того пiдлога. Здавалося, в ïхню тиху забiч ввiрвалася незнайома сила, що маЄ розкидати й зруйнувати весь спокiй ïхнього iснування, а з другого боку, це був таки вiн, ïï первiсток, за яким вона вже й очi проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жалiла й любила його. Здобув вiн безцеремонну манеру висловлюватися i майже не випускав iз рота люльки. Весь дiм вiдразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галi в горлi, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так i тодi, коли вони сидiли на кухнi: вона смажила млинцi, а вiн скупо оповiдав, кушпелячи люльку, про своЄ життя. Вiд диму тютюнового й диму вiд сковороди повiтря навколо них зовсiм посинiло, хоч Галя й вiдчинила вiкно. Зрештою, оповiла йому про своЄ життя i вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона вiдразу по тому, як подався вiн у свiт. — Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе нiколи. — Мала рацiю, — сказав вiн, напускаючи на обличчя хмару диму. — ïдучи звiдси, я таки не думав повертатися. — Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав? — Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив вiн. — Чоловiк i донька... — Не мiг вибачити менi того шлюбу? — Та нi! — Вiн почав цокотiти пальцями по столi, iмiтуючи стук поïзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартнiй полицi. — Я нiколи тебе не осуджував. Просто я вiрю, як би тобi це сказати... В кожного, очевидно, Є своЄ призначення. Мабуть, менi потрiбно було облiтати пiвсвiту, щоб повернутися сюди. — А як же з намiром не повертатися? — Коли в нас у сiдницi шило, ми не завжди здатнi до розважку. Ми тодi найменше думаЄмо про iнших. Але про тебе я думав. Тодi, коли менi хотiлося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидiти на мiсцi, я думав найбiльше про тебе, мамо. — Дуже втiшно, — сказала не без iронiï Галя, викладаючи на тарiлку готовi млинцi. — Втiшнiше менi було б, коли б ти прислав хоч одного листа. Вона вилила на сковорiдку тiсто, i воно зашипiло. — Я писав тобi листи, мамо, — сказав вiн несподiвано нiжно i аж очi опустив вiд зворушення. — Написав тобi тисячу листiв... — Овва! — засмiялася Галя. — Хотiла б я одержати з тоï тисячi хоч би десять. — Вони були б нуднi й неприЄмнi, — вiдмовив вiн. — На тих листах я вчився володiти пером. — Володiти пером? — Галя була щиро здивована. — Так, — сказав вiн, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрiвках про ще одного чоловiка. Про дiда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшиткiв. Ти нiчого про них не знаЄш? — Зшитки? — задумалася Галя, i в неï ледве не згорiв млинець. — Якi це зшитки? Старий i справдi мав якiсь дивацтва. Марiя Якiвна... — Я хочу прочитати цi зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрiвках я часто думав про дiда й про тi його зшитки. Але перш нiж за них сiсти, я мусив навчитися науки красного письменства. — Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потiшена Галя. — Хочеш, щоб я освiдчився тобi? — засмiявся Хлопець. — Те, що син справдовуЄться перед матiр'ю, i Є його освiдчення. Вона почервонiла. Стало ïй невимовне тепло вiд його слiв, тож вона таки спалила млинець, надимiвши бiльше, нiж вiн люлькою. — Ти не бачив Оксани? — змiнила вона тему. — Бачив, — криво всмiхнувся Хлопець. — Вона мене не впiзнала. — Ну, звiдки вона може тебе впiзнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? ïх лишилося у мене тiльки двi, i то з часу, коли ти ще не вмiв ставити свого я. — Фотографiя — це облуда, — рiзко сказав Хлопець. — Блюзнiрське обшахраювання часу! — Як ти сказав? — здивувалася Галя. — Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час i весь час намагаЄмося обдурити себе. Спогади, листи, фотографiï — все це без вартостi, хiба що вбираЄться в одежу мистецьку. Тодi воно витворюЄ хоча б iлюзiю. — Це якiсь не зовсiм збагненнi думки. Якi твоï плани? — Вiддам тобi тi грошi, що маю. Потiм знайду роботу i спробую жити тут. Галя поставила перед ним тарiлку з млинцями. — Годилося б випити за твоЄ повернення доброго вина, — сказала вона, — але вiд нас до магазину неблизько. — Що це за хвiртка в парканi? — спитав вiн, посилаючи до рота млинця. — А, це для Володимира, — вiдмахнулася ножем Галя. — ЗнаЄш, вiн помер. Це сталося так несподiвано, буде вже тому п'ять рокiв. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятоï школи, вiн змушений був жити внизу, а я на горi — не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зiйти вниз рiшуче вiдмовлялася. О, вона була наïвно безцеремонна! Коли в тебе Є дочка, казала менi раз у раз, навiщо тобi вiн? Жiнки цього дому не мають потреби в чоловiках, вони пiддаються тiльки пориву, — Галя засмiялася i засоромилася раптом, що сказала синовi таку сакраментальнiсть. Але очi його свiтилися так ясно i щиро, що ïï мимоволi тягло до вiдвертостi. — Я тодi жартувала: треба менi збудувати халабуду посерединi гори, притому геометрично точно вимiряти вiдстань, щоб жодна сторона не була уражена. Вона замовкла й подивилася в вiкно, наче й справдi побачила оту халабуду серед гори. — Оксана видалася така крикуха, — всмiхнулася вона, — що я змушена була перебратися на гору. Тут бiльше простору... Але чого я тобi це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати. — Я й пам'ятаю, — сказав вiн. — Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здаЄться, пiсля тебе. Володимир дiстав роботу в мiстi, i ми прорiзали в парканi оту хвiртку — Володимир сам ходив до головного лiкаря за дозволом. Тепер я ïï знову забила... — ПозбавляЄш себе зручностей? — Через ту хвiртку почали лазити всiлякi суб'Єкти, хворi i бозна-хто. А ми тут зовсiм самi. — Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жiночий дiм на горi — дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своЄму розкошували. — Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки. — Саме про книжки, — сказав Хлопець. — Незвiдь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу ïх перечитати. — О, то велика робота! ЗнаЄш, звiдси не пропало жодноï книжки, ïх почав збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла ïх i спалити. Я ледве ïх вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а чоловiкам тут нiчого робити. — Вона була фемiнiстка? — Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазiю. — Ну, а тепер? — спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр. Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi роки добряче поповнiла. Але обличчя ïï було так само нiжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшоï жiнки на землi за його матiр; женившись, вiн не вибиратиме красуню. — Тепер? — перепитала Галя, i на ïï обличчя лягла легка хмарка задуми. — Тепер я думаю iнакше. ЗнаЄш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi чоловiчi книжки i майже всi ïх перечитала. Тепер менi, — вона всмiхнулася широко й гарно, — доведеться стати мiж тобою й Оксаною. — А що вона? — О, це штучка! — Мати нагнулася й сказала притишено: — Чим бiльше вона пiдростаЄ, та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки... — Казка — це те, чого ми хочемо, — сказав Хлопець. — Це своЄрiднi символи наших бажань. — А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, здаЄться, здiйснюються... Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi порожньоï вулицi. — Я хотiв би тебе спитати ще про одне, — сказав Хлопець, i голос його при тому став металевий та сухий. — Коли я був у тих роз'ïздах, то думав ще про одну людину... — Неонiлу? — спитала за його спиною Галя. — О, вона часто прибiгаЄ до мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили. — Яка ïï доля? — Ïй не пощастило вийти замiж, — сповiстила Галя. — Олександра Панасiвна згризла ïй голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У жiнок, знаЄш, буваЄ таке... љ 3 љ Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно стало тугi струмки води. Великоï сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами книжок — буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi за вiкном теж були жовтуватi — просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну, пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i, наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi, зросили йому обличчя — просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрнЄ сонце. Небо грало багрянцем, а над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло неï двiр, в дворi стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не ховаЄться в хату: Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика вiдстань, зустрiлися вони очима з тiЄю жiнкою i нiяк не могли ïх розвести. Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон — стояв i пускав у вiкно синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi Олександри Панасiвни стояла й стояла. Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав про золотистий дощ за вiкном i про ту постать iз парасолькою. Хтось iшов коридором, i вiн поспiшно звiвся. Вiдчинилися дверi: гарна повна жiнка виросла в прочiлi. — Все куриш? — засмiялася Галя. — В цьому домi так давно нiхто не курив. — Гроза! — сказав Хлопець, усмiхаючись. Галя присiла на канапку. — Отак раптово зiрвалася. Не чув, який був шалений вiтер? У нас поламало стару сливу. Це ту, з якоï ти колись був упав. Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував iз того, що тут дiялося, й повертав усе з натугою. Мати поставила лiктi на колiна, поклала на долонi пiдборiддя — дивилася на нього з прижмурцем. — Такий смiшний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобi твоя, а хвиля чужа. — Це лiта, — сказав вiн, набиваючи люльку. — Найсмiшнiше, що в мене щодо тебе таке ж враження. — В тебе не повинно бути такого враження, — мовила мати, вигнувши брови. — А то ж чому? — У нас нiчого не змiнилося. Поглянь. Всi речi на своïх мiсцях. Дивилася на нього iз тим-таки прижмурцем, i це Хлопця трохи iритувало. — I все-таки в мене таке враження, що й цi нерухомi речi побували на тiй-таки каруселi. — Це тобi вiд незвички, — сказала мати i встала. Пiдiйшла до полицi, взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, i на ïï вустах заграла всмiшка: — Оксана зготувала вечерю. Виходь! љ 4 љ Вони сидiли за тим самим столом серед двору, на якому побачив вiн миску з падалицями. Зараз стiл був накритий ясно-бiлим обрусом — по бiлому полi було розкладено найлiпшi тарiлки iз ïхнього столiтнього сервiзу; дивлячись на тi тарiлки, хлопець вiдчув, як щось тенькнуло всерединi. За столом уже сидiла мати, i вiн пiшов просто до неï. — Оксана зараз вийде, — сказала добродушно Галя, i ïï голос тут, на повiтрi, став ще тихiший та м'якший. — Уяви собi, вона нiскiлечки не здивувалася, коли я сповiстила про твiй приïзд. — Чого вона мала б дивуватися? — Ну, знаЄш... — злегка обурилася Галя. — Все-таки ти рiдний ïï брат! — Пiврiдний, — виправив з легенькою усмiшкою Хлопець. — Просто я не складаю в ïï життi нiякоï вартостi. Людина, спiлкуючись iз людиною, користуЄться нею, iнакше пропадаЄ глузд у спiвжиттi. Я ж для неï вiдрiзана галузка. Вiн казав це спокiйно й без урази. — Ну знаЄш! — знову обурилася Галя. — Чи все можна мiряти на вартiсть? ? речi глибоко схованi, i Є почуття, яким не можна налiпити базарноï цiни. Саме такими почуттями ви й повиннi з'Єднуватися. На ганок у цей час вийшла Оксана, i вони замовкли. Дiвчина несла тарiль iз вiдвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору, а губи трохи скривила. — Добрий день! — кинула вона знехоча i поставила тарiль на стiл. — Ще що подати, мамо? Вiн не вiдповiв на сестрине вiтання, а тiльки пильно ïï обдивлявсь. Дiвчина була майже сформована, але краса, якою розцвiте вона на повну силу рокiв через п'ять, ще була майже схована в нiй. Хлопець вiдчув, однак, той сiк i оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тiлi, i легенький смуток пройняв його: ця iстота була й справдi чужа йому — не Єднали з нею нi спогади, нi колишнi сантименти. Зовсiм незнайомий свiт уздрiв вiн у двох синiх кружальцях, якi здивовано вiдповiли на його безцеремонне розглядання. Вiн побачив на днi тих кружалець холодне поле, вкрите снiгом та кригою. Але побачив вiн там i iнше: снiг той та крига вкривали не пустелю. — Ну от! — сказав вiн, щоб обiрвати незручну паузу. — Брат ми з тобою i сестра. Оксана смикнула зневажливо плечиком, i погляд ïï провис десь над його головою. — Подай-но, доню, ще хлiба й чарки, — сказала Галя, ïй стало теж сумно на це не зовсiм приятельське знайомство ïï дiтей. — Вона норовиста, як лошиця, — додала, коли Оксана пiшла. — Дiвчина цього дому, коли ти вiриш у прабабину легенду. Галя засмiялася. — А справдi! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим ïй не сподобався ти? Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, — подумав Хлопець. — Вiдвикла вiд домашнiх чоловiкiв! Вiн узяв зi столу пляшку й обдивився зусiбiч. Вино звалося Троянда Закарпаття. — Бабця перед смертю згадувала i про тебе. До речi, вона тебе не любила. Не могла вибачити менi, що я не послухалася ïï, коли до мене ходив той твiй батечко. — Його прiзвище i справдi було Пугач? Галя почервонiла. Дивлячись у тi очi, що так пильно зорили, наче читали ïï, не могла сказати неправди. — Дiвчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачнi, — мовила вона обережно. — Вони часом забувають звичайнi речi. Ах, краще ти мене про це не розпитуй! — Ти не знала його прiзвища? — Ну от, таке скажеш! — роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця, i вони раптом розсмiялися. З каштана упало кiлька плодiв, i в цей час знову з'явилася на порозi дiвчина. — Я розбила кiлька чарок, ти не сердитимешся? — спитала вона, уникаючи дивитися на брата. — Нашi параднi чарки? — перелякалася Галя. — Парадних я не брала, — наïвно озвалася дiвчина. — Хiба треба параднi? Вже починаЄться, — подумала Галя i встала. — Iди сiдай, я сама принесу! — Ну, що ти, мамо! — так само наïвно озвалася Оксана, — Коди треба коняче парадних чарок, я зараз подам. Вона вiйнула платтям i сховалась у сiнях. — Так уже любить розпекти мене! — сказала вся червова Галя. Хлопець реготав. — Це маленькi-маленькi химери, мамо, — сказав вiн. — Не зважай. Вона зараз наче в театрi, в якому Є один глядач, ну а що це за гра одинцем? — Я вже застара для гри! — Галя починала сердитись i на нього. — ЗнаЄш, чим ти чудова як мати? — сказав Хлопець, проïдаючи ïï поглядом. — Я нiколи не чув вiд тебе верескливого, бридкого крику, якого навчаються жiнки, пiдстьобуючи своïх нащадкiв. — Станеш батьком... — почала Галя, але в цей момент знову з'явилася дiвчина. Несла на тацi хлiб i чарки й тримала пiддертого носика. — Алло, Оксано! — просто сказав Хлопець, — Дай-но менi, будь-ласка, склянку сироï вода. Я звик запивати ïжу сирою водою. Оксана аж здумiла вiд такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота розкрила, а очi ïï заметали iскри. Поставила хлiб та чарки i церемонно поколивалася знову в дiм. — Ну, тепер начувайся! — сказала Галя. — Вона не терпить до себе наказового тону. Але Хлопець уже налив собi й матерi вина. — Не ображайся, мамо, — сказав вiн тепло. — ЗдаЄться менi, це гоструха, що й приборкував ще Шекспiр. Я вiдiслав ïï, щоб випити першу чарку з тобою сам на сам. Зрештою, перш нiж з'явилася вона, був у тебе я. — Ну, тобi стало мало мене, — сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку його. — Дуже рано понесло тебе в свiт. То що той свет, Хлопче? — Вiн напрочуд однаковий, — сказав Хлопець, випивши чарку. — Але пiзнати цю iстину не дасться скоро. Принаймнi менi... Дiвчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, i було тiЄï вода до половини. Але Хлопцевi очi радiсно засвiтилися. — Золотко низе, Оксано! — вигукнув вiн. — Ти сама не знаЄш, що за чашку ти принесла! Пам'ятаЄш, мамо? — Еге, еге, — захитала головою Галя. — Ти пил iз неï козине молоко. Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута iграшка. В одному оцi в неï просвiтилася сльозинка, а коли позирнули на неï Хлопець та Галя, не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була колись давно хiба що сама Галя. — Сiдай, сестро, — тепло сказав Хлопець. — Я, здаЄться, вже повiрив, що ми з тобою однiЄï кровi. љ 5 љ Вiн спускався з гори легко пiдхмелений, i тихий свист виривався iз його вуст. Синi сутiнки хиталися над землею, бiля рiчки завмерла, обiйнявшись, закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дiвчина була одягнена в червону кофту, i та кофта майже палахкотiла у смерку. Парубок повернувся до Хлопця, коли той проходив, — обличчя його було надмiру юне. Вiд рiчки пахло мулом та рибою, плив човен, i в ньому також була закохана пара. Пари йшли i там далi, через дощатий мiст на Тетеревi — ïхнi двоголовi силуети рiзьбилися побiч темних лiнiй перил. Серед неба стояв ще блiдий мiсяць, але зiр ще видно не було. Вiддалiк на рiчцi заспiвали дiвчата, i ïхнi повiльнi голоси злагоджено озвучили сутiнки. Хлопець спинився бiля недобудованих сходiв, що вели до води, й сiв на приступку. Хотiв дослухати пiсню й викурити люльку. Все-таки почував у душi скутiсть та напругу, а курячи, весь час позирав у той бiк, де темнiв будинок Олександри Панасiвни. Йому здалося раптом, що i старша дочка Олександри Панасiвни теж вийшла надвiр i слухаЄ цю пiсню, зараз вона прийде сюди, до сходiв, i це буде та ж таки дiвчинка, яка вибiгала колись, щоб вiн мiг подарувати ïй скляну кулю чи повести ïï у свiй хлопчачий свiт. Берегом iшов чоловiк iз сивими вусами, мiж вуст у нього тихо тлiла цигарка; дiвчата-спiвачки змовкли, але за мент заспiвали знову, а та пара, що ïï Хлопець був сполошив, знову з'Єдналася в обiймах. Хлопець пускав перед себе сивi клубки диму — давно не вiдчував вiн такоï злагоди i спокою. Хотiлося, щоб довше спiвали дiвчата, щоб вiчно плив човен iз темними силуетами i щоб пливли тiнi на двi голови й там, на мостi. Мiсяць свiтив яскравiше, а в люльцi в Хлопця зашкварчало — тютюн допалювався. Вiн устав i повiльно пiшов до того дому, з якого все-таки не вибiгла до нього старша дочка Олександри Панасiвни. На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотiв ланцюгом — Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули дверi, й на ганку з'явилася Олександра Панасiвна. Навiть сутiнки не ховали, як вона постарiла, але Хлопцевi було не до того — дивився на цю жiнку радiсно й ласкаво. — Вам кого? — спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасiвна. — Вас, Олександре Панасiвно, — тихо сказав Хлопець. Вона все ще придивлялася до нього. Спiвали вiддалiк дiвчата, i все ще казився на ланцюгу лахматий пес. — Пiшов у буду! — крикнула на нього господиня, i пес начебто того й чекав, загримiв ланцюгом i сховався. Олександра Панасiвна пiдiйшла ближче до Хлопця i вдивилась у нього пильнiше. Якийсь далекий спогад торкнув ïï серце, здалося, що було щось у цьому пришельцевi вiд Миколи. Але наступноï хвилi вона впiзнала, хто це стоïть перед нею. — А, це ти! — сказала вона спокiйно. — Заходь. Пiшла в сiни схилившись, щоб не гримнутись у занизький одвiрок, i Хлопець мимоволi повторив цей рух. Зачинив дверi i начебто вiдрiзав вiд себе й хитливi сутiнки, й мелодiйний спiв. — Хто там, мамо? — спитав iз глибини жiночий голос. Вони увiйшли в кiмнату, пахло тут старим житлом, за столом, пiд лампочкою, сидiла молода жiнка й читала, розклавши лiктi по цератi. Вона звела вiд книги великi тихi очi, i тi очi раптом затремтiли, сполучаючись iз його. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою i радiстю, з жадобою, яка виключаЄ прицiнки i розважки, — ïм не треба було великих церемонiй та обряду, щоб упiзнати одне одного, в обох у них загорiвся один вогонь i вiдразу ж ïх сполучив. Сотнi тонких невидимих ниток протяглися навзаЄм вiд нього до неï i навпаки; чим бiльше дивилися вони, тим близькiшали й рiднiшали. Збоку стояла i стежила за цим чудодiйством висока, вже майже стара жiнка, кiлька кришталикiв заiскрiло в ïï очах, а вони дивилися одне на одного й дивилися. Не було нiякоï сили розвести ïм тi погляди, обом здавалося, що досить ïм те учинити, i зникне навiки ця чудова iлюзiя, цей неправдоподiбний та короткочасний сон. Олександра Панасiвна вiдчула це й метнулася за стiльцем. — Сiдай, чого стоïш! — сказала, але Хлопець мав iнше на думцi. — Вибачте, Олександре Панасiвно, — сказав вiн, i вона вразилася, як тихо й гарно засвiтилися його очi. — Чи не будете ви проти, коли я заберу у вас дочку? Вона не встигла нiчого вiдповiсти, бо вони, i дочка, i цей пришелець, знову з'Єдналися поглядами. Тодi повернувся вiн до дверей, а дочка ïï покiрно встала, щоб покiрно пiти за ним — було це так само, як i тодi, коли вiн водив ïï дертися разом iз ним по крутосхилах. Олександра Панасiвна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець повернувся в дверях i приязно попрощав ïï, тож змушена вона була тiльки й вiдповiсти на його прощання. — Я, може, затримаюся, — сказала на вiдходi дочка, i мати раптом усвiдомила, що зовсiм не знаЄ цiЄï дiвчини — зовсiм вже легко й просто покидаЄ вона ïï хату. Була це вже не ïï дiвчина, а чиясь, i той, чия вона була, вже виходив, переступаючи порiг. Переступила так само порiг i дочка, — тихий смуток лiг на серце Олександрi Панасiвни, адже покидала ïï хату остання дитина. Глуха тиша задзвенiла раптом навколо неï, коли заплеснулися за тими двома дверi, i сльози непрошено бризнули на обличчя — все це так раптово вiдбулося! Сiла на стiлець, який приготувала для гостя, i здивовано роздивилася по хатi. Була та порожня, i сидiла коло Олександри Панасiвни на такому ж стiльцi, як i в неï, така ж жiнка, як i вона, позiхала в рукав i мала зморщене обличчя, а очi напiвпригашенi — i звалася та жiнка Самота. љ 6 љ Вони стояли на залитому мiсяцем березi, бо ще й досi не надивилися одне на одного; вже не спiвали дiвчата i не бовванiла наподалець, обiйнявшись, закохана пара. Не плив i човен iз силуетами, i не пливли тiнi через мiст — були вони самi на тому березi, побiля них гравсь у водi й безгучно плескався мiсяць, а зорi густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами — дивно й сумно ïм було дивитися у вiчi одне одному, зорi кiльчилися й кришилися вже в ïхнiх очах. Отже кожне око ïхнЄ — це було небо й небо, сполучене в одне; все вiдбувалось у тих небах, як у iнших, макроскопiчних, все сполучалося i так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутнiми струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собi — за плечима в кожного стояла Самотнiсть, довга на багато рокiв, i вони мимохiть озиралися на неï надто довго iз нею жили. — Чому ти не писав? — з мукою в голосi спитала Неонiла. — Хiба нам щось перешкоджаЄ? Тодi вперше старша дочка Олександри Панасiвни заплакала. Впустилася тут-таки на траву й губила в ту траву сльози — ïх набралося за цi роки хтозна й скiльки! Зрошувалася вiд тих слiз земля, бо це були щирi, а може, й щасливi сльози; вона тут-таки, в його ногах, малiла й малiла, наче розтоплювалася, — треба було ïй виплакати той бiль, якого накопичилось у грудях цiлi солянi гори. Вiн стояв коло неï, трохи розставивши ноги i заклавши руки в кишенi. Не хотiв перешкоджати ïï плачу, адже мала вона на те право, тож терпляче перечiкував, доки позбудеться вона своЄï туги. — Чому ти не писав? — знову спитала вона i звела на нього очi. I побачила вона камiнне лице з мiцно заплющеними очима, широку, важкувату постать, що потужно стояла на землi. Зрештою, розплющилися його очi, i сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й палахкотiло стiльки свiтла й сили! Побачила його стиснутi вуста i зрозумiла раптом: прийшов вiн до неï, виступивши з якихось не зовсiм збагненних сфер — вiн завжди вiдходитиме вiд неï i зникатиме в тих сферах. В його серцi, зрозумiла Неонiла, вона буде тiльки гостем, це тiльки ïй судилося заповнити ним своЄ серце до решти, ïй стало соромно, що вона тратить час, що виставляЄ перед ним свою знесилу i кволiсть; вона пiзнала пiд ту хвилю й iншу iстину: це вiн приходитиме з'являти перед нею свою знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася iз землi i витерла сльози. — Я вже перестала була тебе виглядати, — сказала просто. — Зрештою, чи так уже треба вiддаватися дитячим обiтницям? Подивилася на нього i раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже побачила його знесилу, ту знесилу, задля якоï i сходилися вони докупи. љ 7 љ Тим часом там, на горi, Оксана переступила порiг материноï кiмнати. На обличчi ïï застигла рiшучiсть, а губи стали зовсiм тонкi, так стиснулися. Галя сидiла в бабчиному фотелi, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули дверi, подивилася на дочку з-поза окулярiв. — Я тобi не заваджу? — спитала Оксана, проходячи й сiдаючи навпроти. — А я й не читаю, — сказала Галя. — Сиджу, й рядки тiкають з очей. — Цей твiй синок... — Вiн розтривожив у менi вулика, — запосмiхалася Галя. — Колись нiяк не могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець i Хлопець! Був як вихор, i годi було втримати його на одному мiсцi. — Говориш про це з таким захопленням... — Таж вiн менi син, — гордо сказала Галя. — I чому б я не мала говорити про нього iз захопленням? — А мене вiн дратуЄ, — Оксана сплела на колiнi тонкi пальцi. — Вибач, мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оцi накази! — Так i знала, що це тобi дошкулить, — засмiялася Галя. — Ну. певно, дошкулить! — спалахнула Оксана. — Тодi, бiля столу, вiн поставився до мене, як до служницi чи офiцiантки. — А ти не хотiла б бути служницею чи офiцiанткою? — Як ти могла подумати таке, мамо? — з обуренням сказала Оксана. — Не бажаю нiкому в життi прислуговувати. Тодi, за столом, я хотiла тiльки полегшити роботу тобi. — Прислуговувати — це i Є полегшувати комусь роботу, — всмiхнулася Галя. — А взагалi, менi сумно, що ти так кипиш. Рiдний брат, i до того ж Єдиний... — Що менi до того, що вiн мiй брат? — загарячкувала Оксана. — Коли вiн вiявся, щось значило для мене: Є вiн чи нема? Брат щось значить, коли ростеш разом, а коли з'являЄться отакий птах перелiтний i наказуЄ приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на дверi... Вона аж розчервонiлася, так розпалилася. Вуста ïï тремтiли, очi зокруглiли, пальцi сплiтались i розплiтались на колiнi, i вся вона була як нiчний метелик, що б'Ється об шибу, за якою горить вогонь. — Ти сказала оце зараз щось погане, — мовила зимно Галя. — Може, ти й не усвiдомлюЄш цього, але це таки щось негарне. - Вiн маЄ бiльше права на цей дiм i на мене — вiн мiй перший!.. — Але вiн твiй незаконний! — сказала дiвчина i загонисто звела брови. — Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе з'явилось у ïï обличчi, бо Оксана раптом зiв'яла й опустила погляд. — Вибач, — пробурмотiла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловiк... господи, як вiн мене роздратував. Я не зможу жити з ним пiд одним дахом! Галя вже наливалася полум'ям, очi ïï починали палахкотiти гнiвом, вона стягла з перенiсся окуляри, i ïï вуста стали такi ж тонкi, як i в дочки. — Посмiй менi ще раз таке сказати! — прошепотiла вона. — Посмiй тiльки!.. — Такий дорогий тобi цей блудяга? — загонисте спитала дiвчина. Галя потерла собi скронi. Било в них, наче молоточками. — Дай-но менi раунатину, — сказала дочцi. — I склянку води. Оксана пiшла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку i втомлено глянула на дiвчину. — На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, — сказала вона тихо. — Вiн проживе тут стiльки, скiльки вважатиме за потрiбне, — поки що це Єдиний дiм, який вiн може назвати своïм. љ 8 љ Хлопець важко пiдiймався пiд гору, стояла довкола нiч, оксамитна та глуха. Мiсяць покривався хмарами, з'явилися вони на небi чорнi й скаламученi, тiльки вряди-годи проломлювалися помiж них зiрки. Хлопець тихенько насвистував: було йому на серцi просторо. Бiля хвiртки свого обiйстя стояла Неонiла й дивилася йому вслiд, хоч уже й не бачила його. Здалося ïй, що в ïï тихе життя увiрвався раптом вiтер, сколошкав ïï, захопив та понiс. Не могла й досi отямитися, може, тому й стояла тут, бiля хвiртки. З'являлися перед нею тiльки-но перебутi епiзоди зустрiчi, окремi слова, уривки розповiдей, що ними вони хотiли заповнити ту часову прiрву, яка розрiзала ïхнЄ спiльне iснування, — все це було безладно накидане й насмикане. Пiзнiше, проздовж того мiсяця, який вони чекали, поки зможуть стати чоловiком та жiнкою, вони дорозповiли про себе все, що тiльки можна було згадати. В майбутньому часi тi згадки вже виникали уривково, а часом i повторювалися. Бiльше мiг розповiсти вiн, i Неонiла, завмерши, слухала про всi тi дивнi перипетiï, якi вiн пережив, — було то як казка. Нiколи не побачить вона тих краïв, що побачив ïх вiн, та й не тягло ïï до того, тож розповiдi сприймала з деякою поблажливiстю — добре було й те, що своïми мандрами вiн не пишався... Зараз же, коли стояла вона бiля хвiртки i не могла зважитися повернутись у хату, у нiй все кипiло й нуртувало. Той спокiй та байдужiсть, з якими сприймала нечастi вже зальоти в ïï городець, десь дiлися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, i з ïï лиця навiки щез сухий, строгий вираз, що ним старi дiвчата бороняться вiд свiту. Жила в нiй iще iнерцiя старого, майже чернечого життя, але то було десь там, глибоко в цiй ночi, наче блiде око замуленого джерела. Хотiла впевнити себе, що це конче так, що все, що вiдбуваЄться, вiдбуваЄться насправдi, ïï нацiлюванi вуста палали на обличчi, наче виросла там вогняна квiтка, очi горiли ще яскравiше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрi Панасiвнi кинулися перш за все тi очi, а тодi й вуста. — Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неонiла, — було ïй трохи соромно показувати своЄ зворушення. — Та от заклопоталася, — невинно вiдказала Олександра Панасiвна, а що вони обоЄ ракiв пекли, незграбно звернула на iнше: — Глянь, уже й глина сиплеться зi стелi, чи не пiдмастити?.. Неонiла всмiхнулася. — Пiшли спати, мамо, — сказала тепло. — У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати. — ЗдаЄться, я виходжу замiж, — засмiялася дiвчина, i в ïï смiховi було стiльки щастя, що Олександра Панасiвна зiтхнула. — Так зразу? — Виходить, що зразу. — Ой, цi скоротiчнi шлюби! — Це не скоротiчний шлюб, мамо, — сказала Неонiла, — обличчя ïï м'яко й нiжно сяяло. — Це скорiше запiзнiлий шлюб. — Дай вам боже щастя, — зiтхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву? — Завтра. Маю вiдпроситися з роботи. Тепер треба мiсяць чекати, поки розпишуть. — Ну що ж, — сказала мати, i сльоза блиснула в неï на оцi. — Готуватимемо весiлля. — Але ми не хочемо весiлля, мамо. Менi вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь свiт. — Та й сорому в тому нема. — Але вiн? ЗнаЄш, мамо, вiн не терпить нiяких церемонiй! љ 9 љ Вiн пiдiймався в цей час по сходах ганку. Дiм був темний, i, перш нiж зайти, вiн сiв на приступцi й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив вiн нi рiчки, нi супротилежних горбiв. Витинався тiльки неподалiк кострубатий каштан, i вогко бiлiв серед двору емальований умивальник. Вiдчував Хлопець на серцi мир, дим хвилями розходився вiд нього, i цей дим, заповзши в розчинене вiкно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пiшла до виходу: мигнула ïй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув. Намацала залiзо, засув був i справдi засунутий. Галя якнайтихiше спробувала його вiдчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозi. Хлопець повернув до неï обличчя. — Ти стукав? — тихо спитала Галя, сiдаючи коло нього. — Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо вiдповiв вiн. — Це чудова рiч, отак сiсти на ганку й покурити: свiт тодi такий умиротворений! — Вже прагнеш умиротвореностi? — Уяви собi. Останнi мiсяцi тiльки й думав, що про цей дам на горi. — Чому ж не приïхав ранiше? — Ще не був готовий. Я, як той плiд, що важко й довго зрiЄ. — ГотуЄш себе до якоïсь роботи? Повернувся до неï i засвiтив усмiшкою: — Чому ти так подумала? — Мабуть, тому, що трохи вiрю в тi казки, що ïх розповiдала твоя прабаба. Прийшлi чоловiки цього дому шукали спокою, чоловiки ж, тут народженi, навпаки... — Чому дiд Iван не жив у цьому домi? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б мiсця i йому, i його дружинi. — Цей дiм — жiноче царство, — просто сказала Галя. — Вiн же хотiв збудувати царство своЄ. НавiдаЄш Марiю Якiвну? — Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись. — Як тебе зустрiла Неонiла? — Ми завтра подаЄмо заяву на одруження. — Ну, та я тебе вiтаю! — Це все маЄ вiдбутися тихо, мамо. Зовсiм тихо! — Щодо нас, то в тебе тiльки й родичiв, що я, Оксана й Марiя Якiвна. Що ж до неï... — Там усе буде, як треба, — сказав вiн i випустив такий клубень диму, що той заголубiв навiть у темрявi. Вони сидiли й мовчали. I вiдчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозумiння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Вiдчув вiн, що, коли б не було тут оцiЄï жiнки, котра може вгадати його думки iз натяку, бiлоï оцiЄï королеви з ïï палацом i теплою всмiшкою, загубився б вiн навiки на несходимих своïх шляхах. Добра мати й добра дружина, — подумав вiн, — ось два первнi, що повертають заблуклих до рiдного дому. Батько зустрiчаЄ, а мати пригрiваЄ, коли ж нема батька, дiм отнiй — вона! Гадя думала щось подiбне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина Єства ïï i тiла ïï. Не могла не вiдчувати його як себе, бо й був вiн частиною ïï. Те чуже й навiяне, незнайомi пласти, нарощенi на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанiв. Золототiлий хлопчик прийшов раптом iз ночi i сiв отут, бiля ïï нiг. Тiло його свiтиться й граЄ жовтими переливами, вiн наче золота статуя, тiльки зуби його — слонова кiстка, а очi — аметист. Прилетiв до неï, як прилiтаЄ до дiтей жар-птиця, i вежа не могла не вiддарувати йому ласкою. Сидiла коло нього, i йшло вiд неï до нього тепло. Знала: вiн прийме його, як приймав колись iз ïï грудей молоко. I хоч йому вже двадцять сiм рокiв, вiн так само для неï той, кого треба нагодувати. — Я мамо, — сказав вiн сокровенна, — почну вiдзавтра читати книжки, якi Є в нашiй бiблiотецi. Вже зараз маю в собi особливе наповнення... Не знаю, що в мене iз того вийде, але, менi здаЄться, чекаЄ мене попереду велика радiсть. — Це буде радiсть i для мене, — сказала Галя, i ïï голос став пiд цю хвилю трепетний. љ 10 љ З ранку до ночi сидiв вiн у бiблiотецi, часом лягав, а часом ходив по кiмнатi, тримаючи перед очима книжку. В роцi в нього незмiнна курiла люлька, дим стояв такий, що можна було б i сокиру вiшати, — випливав iз вiкна, як iз комина, просочувався крiзь двернi шпарки i тiк через коридор до iнших кiмнат. Цей дим будив Оксану, дiвчина розплющувала очi i стиха проказувала супроти брата прокляття. Тодi вставала, розбита й повiльна, iшла до дзеркала i сердито душила на лобi чи пiдборiддi поодинокi прищi. Спиняла кров ваткою з одеколоном, тодi роздягалася зовсiм i холодно й пильно вивчала своЄ тiло. Груди в неï були невеликi, але в стегнах була широка, — понуро милувалася на своЄ тiло i тихо ненавидiла його. Робила перед тим-таки дзеркалом зарядку i, збуджена, розтривожена, накидала на голе тiло халата. Хлопець у бiблiотецi свистiв. Свист був рiзкий i неприЄмний, i Оксана затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матерi, що вже заходжувалася бiля снiданку i з розмаху плюхалася на стiльця. Хлопець ходив по бiблiотецi, i його чавуннi кроки вiдбивались у найдальшому кутку дому. — Смердить, свистить i тупаЄ, — казала крiзь зуби Оксана. — Доведеться менi таки йти з дому. — Куди ж бо то? — смiялася Галя, дивлячись на насуплене дiвоче обличчя. — Свiт за очi. Моï нерви — як напнута гума. — А ти ïх не напинай. — Господи! — схопилася за голову Оксана. — Коли це кiнчиться, господи! А вiн що, приведе сюди й жiнку? — Це ще не вирiшено, — казала Галя, чистячи картоплю. — Може, вони захочуть жити в Олександри Панасiвни, там теж досить мiсця. Але коли йому захочеться жити тут, я не перечитиму. Менi було б це догiднiше, бо ти не такий дотепний спiвбесiдник. Оксана сидiла понура, як предковiчна богиня. — Ну, то хай би вже женився скорiше, — сказала вона. — Мене це так утяжуЄ. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи дверi, не можеш поблукати в нiчному по домi, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у тi мандри? Хай би ще подивився свiту, — Оксана по-змовницькому пiдморгувала матерi. — Отак глянути збоку, — засмiялася Галя, — то подумати можна, що ти, нiвроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе... — Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скiльки менi коштуЄ нервiв здаватися при ньому отакою гречною, — вона присiла, розвiвши поли халата, — i отакою чарiвною, — вона скорчила страшну фiзiономiю. — Я при цьому як позавчорашнiй борщ. Всi отi вашi розумуваннямання, пфе! — А все-таки вiн непоганий спiвбесiдник. — Сумнiвноï якостi. ЗнаЄш, — Оксана раптом примружилася, — коли б вiн пiшов жити до Олександри Панасiвни, я б не ставилася до нього так беззастережно. — А як би ти ставилася? — Нiяк, — сказала Оксана, задираючи носика, i йшла у двiр витягати з криницi воду. Досi вона роздягалася тут, у дворi, догола i виливала на себе вiдро криничноï води. Зараз брала те вiдро i, бурмочучи пiд нiс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защiбку дверi, тодi роздягалася i повiльно зливала на груди й спину льодянi струменi. Це ïï влагiднювало, i виходила вона з сарая iз обличчям янгола. В цей момент i з'являвся на порозi розхристаний i зачумiлий брат. Збiгав зi сходiв, не помiчаючи янгольськоï подоби сестри, i бiг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кiлька пригорщ води в лице i хапався за рушника. — Доброго ранку, братику, — спiвала за спиною Оксана. — Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-пiд рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка... — Мене збудив твiй тютюновий дим, — церемонно пiдтискала губи дiвчина. — Вiн мене будить також, — засмiявся Хлопець. — Щоразу пiд ранок сниться менi, що я закурюю, i це будить мене. Оксана розширювала очi на такi братовi резони, тодi знову задирала носика i дефiлювала повз нього в дiм. — Алло, Оксано! — кинув якось вiн ïй. — Скажи, ти читаЄш книжки з нашоï бiблiотеки? — Я? — повернулася Оксана. — До вашого вiдома, я взагалi не читаю книжок. — А що ж ти читаЄш? — Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи пiдборiддя. — Я живу! љ 11 љ Вiн же читав. Жадiбно, ненастанно, перериваючись тiльки, коли кликала Галя його ïсти чи ж коли заскакував до неï сам перекинутися кiлькома словами. Вечорами вiн спускався вниз, де чекала його наречена, i вони рушали тодi в безконечнi своï мандрiвки, безперервно балакаючи i заповнюючи отак прiрву часу, що ïх роздiляла. Потiм вони поверталися з пощемленими вустами i з гарячими очима. Оксана раз пiдстерегла такий прихiд: вона вийшла, щоб вiдчинити братовi дверi, якi сама ж зачинила, а коли переступив вiн порiг, клацнула вмикачем. Побачила вона тодi дивне обличчя, нiжне якесь i несамовите, братовi очi палали синiм полум'ям, а губи червоне цвiли. Дiвчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало ïй у душi незрозумiлий трем. Вiн пiшов до своЄï бiблiотеки, дошки важко рипiли в нього пiд ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслiд широко розплющеними очима, i щось несподiвано тепле увiйшло ïй у душу. Здалося ïй, що десь бачила вона таку важку, широку спину, вiд якоï теж струмувала велика, загадкова сила; ïй захотiлося тодi якнайшвидше повернутись у свою кiмнату i, закутавшись iз головою в ковдру, замрiяти, вигадуючи бозна-якi фантасмагоричнi пригоди. Можливо, вона допустить сьогоднi туди й брата, але дозволить тiльки пiднiжково прислужувати собi i якнайпокiрливiше перед нею схилятися. Вона вимкнула свiтло, як тiльки переступив вiн порiг бiблiотеки, i прокралась у темрявi до своïх дверей. Ще чула, як кашляЄ вiн у себе, як тре сiрника й закурюЄ своЄ огидне кадило; ступала отак навшпиньках i пiдiйшла до вiкна. Побачила залиту мiсяцем долину, повну трiпотливих драглiв, синю дорогу рiчки i на тiй рiчцi самотню постать, що начебто на водi стояла. Здалось ïй, що та постать змахнула раптом крильми i злетiла над рiчкою: велика, сiра й кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було нi постатi, нi птаха, цвiла тiльки безлюдно синя долина, i поблискував на хвильках, що ïх зворушив набiглий легiт, мiсяць. Похитувався серед неба, великий та круглий, i, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свiй мрiйливий настрiй, вуста ïï стали тонкi й з'ïхали набiк — подумала вона, що ось-ось закiнчаться канiкули i ïй треба буде йти до школи. Знайома нехiть прокинулася в ïï серцi, i вона аж зубками скреготнула. Хлопець у своïй кiмнатi ще читав. Але був надто зворушений, щоб вiддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на стiлець. Лежав i дивився на стелю. Не бачив, однак, ïï, тiльки широке небо, повне лахматих зiр i з мiсяцем посерединi. Лежало в нього на обличчi, i вiдчував вiн кожним фiбром шкiри його вологий, прохолодний шовк. Потягся до вмикача i поринув у темряву. Явилося тодi до нього в усiй своïй красi нiжне Неонiлине лице, хиталося, розмите сутiнками, всмiхалося широко й тремтливо, свiтило та грiло очима. Лежачи отак самотньо на твердiй канапi, чув вiн запах ïï тiла i, вдихнувши його на повнi груди, поринав у золотi купелi сну. љ 12 љ У недiлю вони перейшли з Неонiлою Бердичiвський мiст, а тодi подалися через поле до лiсу. Над ними зашумiли коронами сосни, земля була встелена широким шаром глицi; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша обiйняла ïх звiдусiль. Часом Неонiлин туфель натрапляв на шишку i пiдвертався, вона стискувала тодi його пальцi, рука його при тому твердiла, даючи пiдпору. Йшли так довго, над ними мiж хитливих корон свiтлiло розкiшне, iз срiбними хмарами небо, сонце слало ïм пiд ноги яскравi килими, i коли ступали вони на них, вiдскакували вiд них майже сполученi тiнi. Потiм вони втрапили в заростi папоротi i йшли, шарудячи тiЄю папороттю; по тому вийшли на дорогу i рушили по нiй. Була заросла травою, по узбiччях вибивалося корiння, позбиване колесами возiв, вигинала перед ними ясно-зелене тiло, густо покроплене яскравими сонячними латками. Вiн почав смiшити дiвчину, вона зупинялася вряди-годи i аж згиналася вiд смiху. Падала ïм на голови й плечi свiтлотiнна мережа, i вони, зловленi в ту мережу, ставали посмугованi i вiд того трохи незвичайнi. Неонiлине обличчя пiд ту хвилю помолодiло, вiн схилявся, щоб зазирнути ïй у вiчi. Втрапляв у море безмежноï ласки й терплячоï любовi, здавалося йому, що саме про таке мрiяв вiн колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях. Вона ж бачила ясно-синi озерця й напивалася iз них чистоï води, хмiлiла радiсно — те свiтло обiгрiвало й освiтлювало ïï. Йшли, перейнявшись навзаЄм цiЄю наснагою, i здалося ïм обом, що свiт у цей час тiсно омежився — був для них i у них. Тодi перелетiв через дорогу птах, великий, з жовтим та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив дiвчину i вiдчув на своïх вустах свiжий запах ранку. Вони цiлувалися, злившись тiлами, i сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули по шишцi, i тi шишки попадали ïм до нiг. Тодi вони трохи опритомнiли, подалися далi i йшли, аж доки Хлопець стис Неонiлi руку — завмер, пильно вдивляючись перед собою. Густий бджолиний гуд почули вони — лежала перед ними галявина, вщерть заросла квiтами, посерединi росла стара розлога груша, а все повiтря аж хиталося вiд величезноï кiлькостi прозорих крил. Бджоли й метелики пили iз квiтiв нектар, i Хлопець iз Неонiлою зрозумiли, що вони шукали саме цього мiсця. Вони пили один одного, як п'ють воду спраглi мандрiвцi. Свiт пропав для них, бо вони раптом забули про час i простiр; навiть бджоли перестали густи. Синя тиша оточила ïх. Неонiла, розплющуючи очi, бачила синЄ небо чи не менш синi його очi. Була майже роздягнута перед цим небом i цими очима, i тiльки тiло ïï цiпилося вiд страху чи чекання. Вiн же побачив перед собою землю, темну й зарослу травою, побачив ще темнiшi ïï очi, чорне волосся ïï розстелялося по тiй землi, i цвiла на нiй червона квiтка вуст. Очi ïï вже не свiтилися вогнем, а наче припали порохом, погаслi, пласкi, майже змертвiлi, йому до болю в душi захотiлося увiйти в ïхню неозору темiнь i все-таки засвiтити там вогонь. Той вогонь уже палав у його тiлi, в очах i пальцях рук та нiг. У вустах, якi скрешав вiн iз тою червоною квiткою на землi; вогонь жив i в тiй землi, червона ж квiтка вже аж кров'ю стiкала. Тодi вiн зважився прийняти той вогонь i в себе, ввiйти в ту землю i самому стати землею. Вiдчув нiжний шовк шкiри, обпiк ïï i обпiкся й сам. Глибокий лiс зашумiв навколо — чорно-червону троянду уздрiв вiн на вкритiй квiтами землi. Знову загули над ними бджоли, i вiн теж став бджолою, i зiйшов вiн до тоï троянди заплiднити ïï i забрати ïï мед. љ 13 љ О тiй порi i з'явився на горi стрункий, одягнений в ошатний костюм дженджурик. Мав на головi височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на ногах у нього були лискучi туфлi, а на мiзинному пальцi витинався здоровенний срiбний перстень. Дженджурик пройшовся по горi i сiв на скелi помилуватися на розлогi довколишнi краЄвиди. Вiн побачив Оксану, котра пiдiймалася пiд гору, гречно всмiхнувся до неï i спитав, як зветься ця рiчка i чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними очима i буркнула пiд нiс назву рiчки, а про ïï глибину не сказала нiчого. Дженджурик, однак, не вiдстав i спитав, чи не знаЄ вона, де здаються на цьому кутку квартири. Вiн би хотiв оселитися тут на деякий час, бо йому страшенно сподобалися цi мiсця. Вiн подивився на ïхнiй дiм i, показавши на нього пальцем, сповiстив, що охоче найняв би кiмнату тут. Оксана аж спинилася вiд обурення. Подивилася на дженджурика, наче хотiла вбити його, але натомiсть наштовхнулася на такий погляд, що ïй аж мурашки по спинi пройшли. Вiдчула, що, коли не збереться на силi, обов'язково розслабне i ще, чого доброго, вступить iз тим прилипайлом у розмову. Вона звела погордливо носика i, дивлячись кудись повз дженджурика, сповiстила, що тут нiяких квартир не здають i нiколи не здаватимуть. Знову пiшла, але дженджурик був не в мiру причiпливий i поволiкся слiдом. Йому дуже шкода, сказав вiн, невимiрне шкода! Тут такi чудовi краЄвиди; може б, вiн зайшов i поговорив з ïï матiр'ю? Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у неï й по-своЄму бентежив. Але вiдчула бiльше омерзiння й погорду, нiж симпатiю: коли ж вiн уразив ïï самолюбство, вуста ïï стали тонкi й безкровнi. — Такi речi я можу вирiшувати сама! — сказала вона з притиском. — I можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають. Тiльки скоса ковзнула поглядом по його обличчi, але й цього було досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на неï, а наче випивав. Знову заговорив якнайчемнiше, а що вона пiдiйшла вже до хвiртки, зупинився. У дворi Галя прала бiлизну. Вона побачила дженджурика, i раптом щось гостре врiзалося ïй у серце. Оксана плеснула перед дженджуриком хвiрткою, а вiн, побачивши Галю, позадкував, хоч сам тiльки-но просив завести його до неï. — Що це за один? — спитала Галя поблiдлими вустами. — Та прив'язався якийсь, — смикнула плечиком Оксана. — Квартиру шукаЄ, чи що... Сподобався, бач, йому наш щм. — А що ти йому? — Що я могла йому сказати? — Оксана гнiвно заворушила нiздрями. — Сказала, хай забираЄться, бо ми не здаЄмо нiяких квартир. — Звiсно, звiсно! — пробурмотiла Галя. — А вiн прийшов на гору знизу? — Звiдки менi це знати? — роздратовано сказала Оксана. — Я його застала на скелi. Сидiв i лупився на тi краЄвиди. А взагалi, чого це ти так розхвилювалася? — Менi здалося, що вiн проводить тебе додому. Оксана розсмiялася. — Причепився, як шевська смола. А якi в нього очi, мамо! Як у гадюки... — Очi, кажеш? — зморщилася Галя. — Ну, так, очi. Ледве мене, бiдолаху, не з'ïв. Вона пiдтисла вуста, задерла носика й пiшла в дiм, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в неï серце, кров прилила до обличчя, — вона присiла на лавочку. В домi безтурботно заспiвала Оксана, з Хлопцевого вiкна випливав дим; як i завжди, Хлопець вiд ранку до вечора топив себе в тому дикi i в книгах, ïй захотiлося прийти до нього i все розповiсти. Про сiрого птаха, очi якого обезволюють та засiвають у кров невiдомi досi бахання. Але розповiсти Хлопцевi про те — розповiсти йому таЄмницю його народження. Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах блукала в неï всмiшка. — Твiй синок свистить, димить i гримить! — Вона витягла патетично долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. — Слухай, мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу? љ 14 љ Але Галя не пiддалася на цi доччинi шпильки. Сидiла на лавочцi й слухала, як шумуЄ ïй у головi кров. — Щось менi недобре, — сказала вона дочцi. — Можемо-переш? — Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло. — Не ходи! — скочила нервово Галя. — Я тебе прошу: не ходи! Оксана холодно i здивовано озирала матiр. — Що з тобою, мамо? — Е, це довго розказувати, — сказала Галя. — Зрештою, о цiй порi... Нi, менi варто було б тобi розказати... Бачиш, це не зовсiм правдоподiбна iсторiя... — То чого на це зважати? — У свiй час я теж так думала, — сказала Галя. — Але з роками... З роками ми стаЄмо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо, це звичайна самоосторога? Фу, менi бракуЄ слiв. — Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простiше: яка ж та iсторiя? Галя розповiла ту iсторiю, дивлячись у землю. Було ïй нiяково повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд химерноï фантазiï своЄï бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують ïхнiй дiм, що приходять вони сюди двох гатункiв. Першi вiдвiдують дiм, коли дiвчата починають ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi красунi. Не було в цьому домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може в тому пересвiдчитися, погортавши ïхнiй альбом, але неоднакова доля ïх чекала. Тi, хто не мiг устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у домi, а хлопцiв мучив дух неупокорений — ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку, сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi, i ïм зiрвано було вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана. Оксана стояла проти матерi так само з задертим носиком, i зневажлива усмiшка пливала по ïï обличчi. Галя не бачила тоï усмiшки, бо коли б побачила, не змогла б розказати тоï iсторiï до кiнця. — Не всi дiвчата пiддаються тому першому, — казала вона, — але тi, що пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на них чекаЄ i велика гризота через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, — доказала Галя, — вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж! Галя звела нарештi очi й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмiшку. — Тепер менi ясно, — сказала та не без погорди, — де взявся твiй улюблений синок. — Всi ми з одного тiста, — мовила Галя. — Овва! — пхикнула Оксана. — ГадаЄш, мене можна звести? — Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем. — Менi той вогонь нi до чого, — вiдповiла Оксана. — Але я не збираюся ховатись i в кущi. У неï затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася вона тiЄю несусвiтською красою, яку побачила в нiй Галя вперше при приïздi Хлопця. Сумно й тепло стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню. — Вiриш, дочко, — сказала вона, взявши дiвчину за руку. — Може, воно й смiшно, але колись давно подiбна розмова вiдбулася у мене з твоЄю прабабою. ЗнаЄш, що найкумеднiше в цiй ситуацiï? — Ну? — звела брови Оксана. — Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила ïй щоки. Вона сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно: — Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих почуттiв. ïх сколихнуло вiд цiЄï взаЄмноï вiдвертостi: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину наïвну й трохи смiшну серйознiсть. Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно й Хлопець. Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчi з'явилася розгублена всмiшка. В серцi йому загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування тут йому захотiлося знову покинути рiдний дiм. љ 15 љ Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову, хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i все його тiло, замiсть рук були в нього крила, але ноги мав людськi, взутi в лискучi черевики. Птах кружляв над ïхнiм обiйстям, а вона лежала серед двору в лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне тiло стрiмко рiже повiтря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав крила й раптом пiрнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ïï пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi ковдра летiла наче килим-лiтак, здiймаючись вище й вище, де цвiв i палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi. Цього разу вiн зiрвав iз неï сорочку, роздерши ïï пазурами, i вдарив дзьобом ïй пiд серце. Кривава рана зачервонiла ïй пiд персом, а бiле полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i меншав, доки зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним серцем i не могла й пальцем кивнути. Прокинулась у холодному потi, стало важко ïй дихати. Болiло серце, i нестерпно стукотiло в головi. Здалося ïй, що ось-ось трiсне ïй мiзок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ïх стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту стiну. Щось завовтузилось у глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона Хлопця. Вiн вiдчинив дверi й зазирнув до неï. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася. — Менi погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або нi, дай менi гiрчичника. Отут, на полицi. Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матерi до шиï. — Таблетку валiдолу, — сказала Галя. — Теж на полицi. Вiн подав таблетку, i вона поклала ïï пiд язик. В шию почало грiти, кров помалу вiдпливала вiд голови. — Давно це в тебе? — Хiба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя. — Лежи. Я посиджу коло тебе. Вiн сiв коло неï заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що вiн значно старший своïх лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi руки, почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але тепер у нього несвiже обличчя i якась глибока втома ховаЄться в очах. ïй полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова всмiшка освiтила ïï обличчя. — Завдала тобi клопоту. Коли в мене таке починаЄться, спить у цiй кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапляЄться весною, але ось бачиш... — Тобi не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — I бiльше вiдпочивай. — Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi. Вона приплющилася, на щоках ïй заграли нездоровi рум'янцi. Хлопець звiвся. — Може, розбудити Оксану? Хай переселиться... — Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речi, все забуваю тобi сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до неï? — Ще нi. — Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити. љ 16 љ Вони сидiли з МарiЄю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсiм такий самий, як той, коли доживав своЄ старий Iван. Марiя Якiвна подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був вiн чимось схожий на Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце свiтило на них, роблячи голову Марiï Якiвни срiблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого, — давно вже не випадало ïй стiльки говорити. Грали на сонцi викладенi у вазу яблука, грушi та сливи, лiтали над ними жовтогарячi оси, i стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи ïх з плодiв. — Знуджую тебе старечим базiканням, — сказала Марiя Якiвна. — Дуже хотiлося менi тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло. Хлопець зирнув на неï майже прозорими вiд сонця очима. — Коли я був далеко звiдси, — сказав вiн повiльно, — часто згадував вас, МарiЄ Якiвно, i дiда Iвана. Все менi здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати тi зошити, що ïх вiн списав. — Це я тобi дозволю, — засмiялася Марiя Якiвна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракуЄ, щоб розiбрати тi iЄроглiфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловiка, i я ïх через те бережу. — Менi завжди здавалося, — правив своЄï Хлопець — що там неабищо. До речi, все, що стосуЄться дiда, для мене також неабищо. Кожен чоловiк шукаЄ в життi вiдповiдностей та вiддзеркалювання себе в iнших. Часом вiн сам вiддзеркалюЄ, але зв'язок вiд того не порушуЄться. Те, що говориться про спорiдненiсть душ, — не марниця. Я довго над цим мiркував: спорiдненiсть душ — одна з найдiйовiших форм боротьби людини iз самотнiстю. — Кажеш складнi для мене речi, — мовила Марiя Якiвна. — Але що таке самотнiсть я пiзнала добре. В першi роки пiсля дiдовоï смертi я, здавалося, втратила зовсiм смак до життя. А вгадаЄш, що мене рятувало? ВечiрнЄ небо. Дивилася на нього й мимохiть заспокоювалася... ЗнаЄш, я все-таки пробувала читати тi зошити, що тебе цiкавлять, — може, хотiла якось долучитися до нього, але не по менi та робота. Ми жили довго й гарно, — голос Марiï Якiвни повiльно плив, — але спiлкувалися, видно, не всiЄю душею. Тобто я вiддавалася йому повнiстю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних менi. Уяви собi, вiн виявляв дивовижну делiкатнiсть при цьому, не вiдчувала я iз ним нiколи себе упослiдженою... — Я багато сподiваюся знайти в тих зошитах, — сказав Хлопець. — Ой, не поспiшай! — вiдповiла Марiя Якiвна. — Можеш розчаруватися. Але все одно спадкоЄмцем ïх станеш ти. I знаЄш, що я в тебе попрошу? Ти, звiсно, мiрятимеш ïх мiрками правильними, пристосовуючи тi писання чи до мистецтва, чи до чого там iще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нiчого для себе цiнного, не викидай його i не упослiджуй. Хай лежить собi в тебе у тихому куточку, ïсти воно не просить. Зiтри раз на пiвроку з тих зошитiв куряву i поклади знову. I передай, будь ласка, це побажання своïм дiтям? — Чи не заранi ви, МарiЄ Якiвно, заповiти складаЄте? — Ох, не заранi, хлопчику, не заранi. Серце в мене — як зiпсутий мотор у машинi. Вже так зiпсутий, що його не полагодиш. Марiя Якiвна зирнула на нього крiзь кришталики слiз i на вуста в неï лягла добра й гарна всмiшка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб вiн iшов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на цiпок. — Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче менi з тими сходами. На сходах вiн узяв ïï пiд руку, i вона сперлася на нього. Рука ïï була дивовижно холодна. — А ти надовго приïхав до матерi? — спитала тихо, коли пiдiймалися вони сходами. — Гадаю, назавжди. — Казала менi Галя про тебе й Неонiлу. Це правда? — За тиждень ми розписуЄмося. — Вiтаю тебе. То славна дiвчина. Вона до мене частенько забiгаЄ i, спасибi ïй, допомагаЄ. Причепурить менi хату, що й на серцi веселiше. Твоя мати й сестра теж менi допомагають. Таку маЄш славну сестру! Хлопець згадав пiддертого носика й гордовито стиснутi вуста. Було йому трохи дивно. — Я рада, що ти зiйшовся з Неонiлою, — сказала стара, вiддихуючись на верандi. Так само стояв тут стiл, i так само плелися крученi паничi. Бiля столу стояло лозове крiсло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крiсла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвiр'я. — Отут вiн любив сидiти, — перехопила його погляд стара. — Я нiчого тут не порушую... Вони зайшли в кiмнату. Була вона й справдi напрочуд чистенька, пофарбована пiдлога ляскотiла, дорiжки на нiй були рiвнi й наче випрасуванi, на вiкнах свiтлiли бiлiсiнькi гардини. — Пiдлогу фарбувала твоя сестра. Рiк тому. Таке воно невгомонне, те дiвча!.. — Менi здалося, вона трохи занозиста, — не витерпiв Хлопець. — Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марiя Якiвна. — Я того за нею не помiтила. Вона пiдiйшла до шафи, вiдчинила й вийняла звiдти загорнутий у повощений папiр пакунок. — Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи. Папiр сухо й легко шарудiв, а Хлопець аж очима прикипiв до тих зошитiв. Були вони грубi, оправленi в шкiру, пожовтiлi на зрiзах, на одному iз них красувалася велика зiркаста клякса. П'ять зшиткiв, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб. — Оце те, — сказала Марiя Якiвна, — на що поклав вiн своЄ життя. љ љ 17 љ Дженджурик ходив по горi туди й сюди, тлiла в його вустах сигарета, синiй димок вивсь угору, i дженджурик примружував вiд диму лiве око. Його наваксованi туфлi аж сяяли, сiрий костюм сидiв бездоганно, погляд пострiлював навсiбiч, аж доки уздрiв Оксану. Пiдiймалась угору iз набитою пакунками авоською, i вiн миттю опинився бiля неï, простягнувши руку. — Чи не дозволите пособити? Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокiйна, а вiн заскакував до неï чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудовi мiсця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звiдсiля. Сказав, що снилася вона йому сьогоднi i що дивну тугу вiдчув вiн, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокiйна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зi шкури лiз, аби зазирнути ïй у вiчi. Зрештою, на самiй горi вiн зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього пiддертого носика i спитала крiзь щiльно стисненi губи: — Ви сказали все? — Нi, нi, — заквапився дженджурик. — Можете, звiсно, трактувати мене за нахабу, але менi так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильнiше. Ваш холод убиваЄ мене, i менi так прикро стаЄ на серцi! Коли дозволите, — сказав дженджурик, — приймiть вiд мене оце, i я бiльше нiколи вам не з'явлюсь на очi. Дивно змахнув руками, як фокусник, i в пальцях його виросла розкiшна червона троянда, така свiжа, що краплинки роси нiжно тремтiли на ïï пелюстках. Оксана подивилася на цю троянду, i в ïï очах на мент загорiвся теплий промiнець. Але вона не взяла троянди. — Подаруйте ïï якiйсь своïй ровесницi, — сказала зимно й рушила далi. Вiн протяг до неï руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до неï i, забiгаючи чи з того, чи з того боку, засипав ïï улесливими й лагiдними словами. Тi слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячi iскри, i вона знову змушена була зiбратися на силi, щоб не пiддатися тому шаленому чару. Носик ïï так само гордо стримiв доверху, а вуста були стиснутi. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвiрткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Вiн запосмiхався там, за хвiрткою, ïй у спину, i було в тiй усмiшцi бiльше смутку, нiж кохання. В руцi обвисла вже зовсiм обстрьопана троянда, а блискучо-чорнi туфлi покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив iз кишенi носовичка i почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, i глумлива посмiшка розцвiла в неï на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвiрткою, почервонiв, як пiон, очi його стали зовсiм крихiтнi, й Оксана вiдчула, як уколов ïï той погляд, наче голки. Але була вона вiд дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподiвано для себе засвистiла ту мелодiю, якою так сильно надокучав ïй брат. Цю мелодiю почув через вiдчинене вiкно i Хлопець. Вiн визирнув, випустивши широчезний клубень диму, i був у тому димi як чорнокнижник, що чаклуЄ. — У тебе непоганий слух, сестро! — гукнув вiн i послав ïй повiтряний поцiлунок. Оксана розсердилася на себе за те невдатне своЄ мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це пiдкреслив, а ще бiльше розсердилася вона на дженджурика, який i досi стояв за хвiрткою i погляд якого палав непогамованою печаллю. љ љ 18 љ У той вечiр, коли Хлопець дiстав до рук заповiтнi зошити, вiн не пiшов до Неонiли, бiгцем попередивши ïï про те, i вона знайшла нарештi час на хвильку заскочити до Марiï Якiвни. — Так давно у вас не була, — сказала нiяково, заходячи у хвiртку, — вже й сором мене пече. Марiя Якiвна сидiла на приступцi ганку, пiдмостивши пiд себе витерту козину шкуру. — Вiтаю тебе, дитино, — сказала вона якнайтеплiше. — Мабуть, дуже була зайнята? — Ой, дуже, МарiЄ Якiвно! — заполум'янiла Неонiла. — Воно на мене як снiг звалилося. — Чи ж ти щаслива? Неонiла спинилася серед подвiр'я й зацвiла промовисто всмiшкою. — Ну й чудово, дитино, — сказала стара. — Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, i ми чудово вправлялися... — Я зараз у вас приберу, — кинулася Неонiла. — Та нiчого, дитино, й прибирати, — засмiялася Марiя Якiвна. — Та Оксана така невсипуща!.. Але добре, що прийшла. Вiзьми он там, у сiнях, стiльця i сядь. Бачиш онде — небо пала! Неонiла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотiло й мiнилося. I, дивлячись на те небо, мимохiть перейнялася Неонiла спокоЄм, яким дихало обличчя Марiï Якiвни. — Мiй покiйний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. ЗнаЄш, вони нiколи не бувають однаковi! Неонiла сiла на стiльця пiвобертом до Марiï Якiвни, а пiвобертом до того палахкого неба. — Сьогоднi був у мене Твiй, — сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марiя Якiвна. — Так вiн мене схвилював: не бачила його десять рокiв. Вони всi якiсь дивно однаковi, цi Шевчуки, i це по-справжньому вража. Багато маЄш вiльного часу? — Цiлий вечiр, — сказала дзвiнко Неонiла. — Прибiг такий захеканий: буде сьогоднi страх як зайнятий! — Це я йому Iвановi зошити дала, — вона замовкла i якийсь мент пильно дивилася на Неонiлу. — Добре, що ти завiтала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне дiло... Хотiла виповiсти йому, але якось язик не повернувся, дуже був вiн зацiкавлений тими зошитами... Небо навпроти них грало. Малиновi смужки вливались у бузковi, якi розчинялись у густо-червоному, натомiсть бринiли навдокiл оранжевi стяги. Кiлька бiлих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марiя Якiвна дивилася на те небо i наче забула, про що хотiла тiльки-но повiсти. — Ви про якесь дiло казали, — нагадала легенько Неонiла. — Та те дiло невелике. По одруженнi ви де житимете? Неонiла зирнула на стару знiяковiло: — Та повiрите, МарiЄ Якiвно... — У вас не було про це й розмови, — засмiялася Марiя Якiвна, але вiдразу змовкла. — Якось i тобi це незручно казати... — Та господь з вами, МарiЄ Якiвно! — Ну, добре! Я маю цей дiм i сад. I маю я родичiв тiльки Галю та ïï дiтей. Ну, вже й тебе. Я хотiла б вiдписати цей дiм вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збираЄться Твiй знову в мандри? — Та начебто не збираЄться. Але, МарiЄ Якiвно... — Незручностi це менi не справить, — сказала стара. — Тягти менi лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива i вiрю i в тебе, i в нього... Я зараз, дитино, як те небо, що гасне... Небо i справдi гасло. Зникало з нього червоне й фiолетове, лишився самий тiльки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'ïдав його ледь помiтний серпанок, що вже наповзав на землю. — Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна... — Марiя Якiвна замовкла. — Буде менi любо насамкiнець утiшитися вашим молодим щастям. љ љ 19 љ Вночi до обiйстя прилетiв великий сiрий птах. Черкнувся пiдошвами лискучих туфель стежки i звiльна пiшов по нiй до самiтного будинку на горi. Небо сьогоднi було засипане величезними зорями, iнколи одна iз них зривалася й креслила бiлу риску. Птах iшов по стежцi й помалу втрачав пташину подобу: пiр'я на його головi стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, i поклався йому на плечi той-таки неодмiнно сiрий костюм. У такiй подобi спинився вiн бiля хвiртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвiр'я. Було там порожньо, тiльки бiлiв емальований умивальник, а на столi стояла велика миска з жовтими падалицями. Дженджурик, нечутко ступаючи, пiдiйшов до вмивальника. Тут висiв забутий звечора рушник, вiн зняв його й притис до обличчя. Три запахи вiн розрiзнив: рiзкий чоловiчий, вiд якого йому аж у нiздрях закрутило, i два м'якi: один звичайний, а другий такий, що очi його засвiтилися жаринами. Цей третiй був найсильнiший, бо останньою вмивалася на нiч Оксана, i дженджурик запхав собi рушника до кишенi. Край його з китичками замаяв у нього бiля ноги, коли вiн пiшов далi, а пiшов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтiше яблуко, сiв на приступку ганку i вкусив. Сiк цвiрконув на обидва боки, в цей час знову злетiла зiрка, — беручка печаль стисла йому серце. З'ïв яблуко, а недогризок поклав у миску мiж падалицi. Знову пiшов, метиляючи бiлим хвостом рушника, — ступав уже пiд вiкнами. З розкритоï кватирки долинало сипке дихання: пахло звiдти запахом м'яким, але звичайним. Друге вiкно ще горiло, дженджурик пiдкрався до нього i, пiдтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик — очi його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, i тихо зсунувся додолу. Порачкував вiд вiкна i сiв пiд стiною, щоб заспокоïтися. Сидiв довго, чекаючи, щоб погасло, нарештi, те навiсне вiкно. Павучок спустився в цей час до нього з гiлки й обснував його обличчя павутиною. Вiн стер ту павутину тiльки тодi, коли вiкно таки згасло. Зорi над головою побiльшали, але вже й поблiдли. Дженджурик устав i прислухався. З розчиненого вiкна випливав запах тютюнового диму, але долiтало вже й могутнЄ хропiння. Дженджурик сплюнув i посунув далi. Коло третього вiкна вiн спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким вiяло з кiмнати, його обворожив. Стояв i ловив його трепетними нiздрями, а з очей його котилися сльози. Свiтло зiр кришилося в тих сльозах, i став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Вiн пiдтягся на руках i тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша вiдповiла на цей постук, i дженджурик важко зiтхнув. Озирнувся навдокiл: внизу, наче синя дорога, завмерла рiчка. Лiтали бiля нього нiчнi метелики й комарi, снували нитки павуки — рух i життя множинних тiл вiдчув у цьому свiтi дженджурик. Довго стояв пiд глухим вiкном i безнадiйно чекав. I тiльки коли затремтiло над головою небо, коли зорi пiшли раптом угору, вiддаляючись од землi все далi й далi, а над головою пропливли першi подмухи надранкового леготу, тiльки тодi дженджурик отямився. Був звiдусiль обплутаний павутиною, тож мусив вилiзти з неï, як з одежi. Став проти вiкна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародiй, i в його долонях вирiс букет найчудовiших i найсвiжiших троянд. Дивився на тi квiти й обливався гiркою печаллю. Солодкий бiль пiк його, вiн махнув рукою, i букет вiльно пролетiв у вiдчинену кватирку. Впав на пiдлогу бiля лiжка, де спала Оксана, i вiдразу ж розсипався сотнею пелюсток. Дженджурик за вiкном змерз i замахав руками, щоб зiгрiтися. Вiд того руху знову почав заростати пiр'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострi пазурi. Вiн хитнув крильми i на мить притулився обличчям до скла. В пiвтемрявнiй кiмнатi, осяяна блiдим, мерехким свiтанням, спала красуня. Обличчя ïï полум'янiло й свiтилося, а вуста щось неспокiйно шепотiли. Птах ударив iз розпачем крильми об шибки i на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повiльно поплив над сонним обiйстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помiтною крапкою. Тодi освiтило його перше свiтло, i вiн умер раптом, загуснувши серед безмежного простору на ще одну з мiльярдiв зорю, котрi швидко й нестримно вiддалялися од землi. љ љ 20 љ Оксана прокинулась у той ранок ранiше. Снився ïй дженджурик, вона тiкала вiд нього, а вiн здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летiла, а дженджурик бiг за нею слiдом i тяг угору руки. Обличчя його було спотворене вiд розпачу, i в ïï грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився ïй i брат, котрий вискочив iз хати й кинувся бити дженджурика. На мент ïй стало жаль i дженджурика, i брата, захотiлося кинутися помiж них i розборонити. Вона йшла по якiйсь синiй дорозi, бiля неï поруч ступав, накульгуючи, батько, i йшли вони до крихiтного будиночка, на порозi якого сидiла стара як свiт бабуся. В небi пливали великi сферичнi тiла, i в тих сферах проглядали людськi подобенства: витягнутi й змiщенi, наче у кривих дзеркалах. Ïй стало страшно на тiй дорозi, хоч вона добре знала, що то за шлях — свiт колишнiх людей та вiдлетiле життя. Iшла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче пiщанi яблука, пiд ногами зорi, i ïй раптом здалося, що душа ïï ширшаЄ i стаЄ необмежена, що вона проростаЄ в увесь цей свiт, над усi тi постатi, котрi сомнамбулiчно блукають довкола. Тодi дiвчина раптом злякалася свого розросту й цiЄï дороги — помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкi тiла зiр. Сiрий птах з обличчям дженджурика летiв коло неï i щось ïй казав, але не почула вона його слiв. Рвонула геть iз дороги i дивне диво побачила: довкола свiтилися вiкна i порядкували за ними зовсiм звичайнi люди. Вона заплющилася й почала падати. Побачила пiд собою ясне кругле тiло землi з чiтко прозначеними материками. Летiла в глухiй темрявi назустрiч цьому свiтлу й цiй землi. Любила те свiтло й ту землю — ясностiнний дiм побачила вона й раптом закричала вiд щастя, що наповнило ïï ущерть. Оксана прокинулася i раптом побачила, що вся пiдлога встелена червоним пелюстям. Тут-таки валялося цурпалля, з якого те пелюстя осипалося: дiвчина здивовано сiла й опустила ноги на пiдлогу. Ïй стало нiжно-лоскiтно вiд того пелюстя, вона впала навколiшки й набрала його повнi долонi. Свiтилося в ïï руках, як чарiвне, тож мимохiть занурила в нього обличчя. Тихий щасливий смiх вирвався з тих притиснених до лиця червоних долонь, повiльно осипалося з них пелюстя, наче язички полум'я; дiвчина струснула головою, закидаючи за спину важке волосся, а на вустах ïï заграла переможна всмiшка. Вона встала, пiдняла колюче цурпалля й викинула у кватирку. Тодi запнула вiкно шторою, скинула сорочку i згорда зирнула на себе в дзеркало. Стояла там уже цiлком зрiла дiвчина, а пiдлога навколо неï трепетно палала. Оксана змружила очi, задерла носика i мiцно стисла гарячi, як жар, вуста. љ љ 21 љ 26 серпня 1963 року Хлопець поставив свiй пiдпис на актi громадського стану, що стверджував його шлюб iз Неонiлою Вашук, 27 рокiв. Неонiла поставила на тому актi пiдпис i свiй, i вони вислухали дерев'яне привiтання, яким обдарувала ïх виблiдла й пересушена дамочка. Свiдчили ïм Оксана i старший син Олександри Панасiвни, який випадково завiтав на цей час у Житомир. Мавши доручення вiд жiнок купити те i се, вiн залишив молодоженцiв бiля загсу, i вони подалися додому в супроводi мовчущого божества з задертим носиком. Вдома Хлопець забрав свiй майже порожнiй чемодан i в супроводi матерi й сестри спустився донизу. Тут його зустрiли дружина й теща. Олександра Панасiвна поцiлувала Хлопця в лоб, а особливо сердечне обнялася з Галею. Оксана стояла збоку iз незворушним виразом й позирала на все спогорда. Хлопець передав свiй напiвпорожнiй чемодан Неонiлi, натомiсть узяв у руки двi ïï валiзи, кожна вагою понад два пуди. Потяг тi валiзи пiд гору, за ним пiшла, помахуючи майже порожнiм чемоданом, Неонiла, за нею матерi з набитими ïжею сумками, а ззаду ступала дивовижно спокiйна i на позiр байдужа Оксана iз сумкою, в якiй лежали подарунки молодим вiд неï й матерi. Марiя Якiвна стояла бiля широко розчинених ворiт, спираючись на палицю. Одягла вона при тому свiтле плаття, але найяснiше свiтилася ïï голова. Вона всмiхалася назустрiч й помахувала легенько бiля голови рукою. Оскiльки перший пiдiйшов Хлопець, вона обняла його, потiм почала обiймати всiх по черзi, i всi жiнки, крiм Оксани, пустили при тому замиловану сльозу. Оксана дивилася на все примруженими очима, й обличчя ïï при цьому було погiдно незворушне. Жiнки пiшли гомiнкою юрбою в хату, а Хлопець, затягши валiзи на веранду, спустився зi сходiв у сад. Великi яблука густо утяжували гiлки, зеленiли грушi й синiли сливи. Вздовж дорiжки було щедро насаджено квiтiв: флокси, жоржини, нiчнi красунi й троянди. Вiн пiшов тою дорiжкою до краю саду, пiд ногами в нього нiжно порипував пiсок. За садом починався город, що сягав прямовисноï скелi, яка переходила в кручу. Хлопець рiзко повернувся i пiшов назад. Жiнки клопоталися на кухнi, а вiн обережно пiдступав до столу на верандi. Вiдсунув лозове крiсло й сiв. Крiсло затрiщало пiд ним всiма прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума. Перед ним лежало море дахiв ïхньоï вулицi, тож вiн сидiв, поклавши руки на стiл, i дивився. Там удалинi побачив вiн розлогий двiр п'ятого номера. Бiля будинку стояли пiвколом сараï, один iз них вiдчиняла немолода вже жiнка в чоловiчому пiджаку. Побачив вiн i горбатого чоловiка, що сидiв на порозi, зiбгавшись у грудку, i пильно й презирливо оглядав свiт. Побiч нього, спершись плечем об одвiрок i гарно вигнувши стан, стояла його сестра, а син тоï жiнки, що вiдчиняла сарай, плiвся по вулицi, запускаючи врядигоди руку до кишенi й кидаючи до рота насiння. Прогуркотiв моторчик — повз чоловiка з насiнням протрюхикав на мопедi один з сусiдiв — Ювпак. Бiля хати на горбi з'явилася висока, суха чоловiча постать, спинилася, розставивши ноги, а бiля нього стала, так само розставивши ноги, корова. Ряба Катька сидiла на каменi i аж шию витягла, так пильно кудись дивилася, а з машини знiмав тiльки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав ïï на плечi i став героЄм науково-фантастичного фiльму: бiля нього з поважною мiною крокувало його подобенство — син. Широка, в три обхвати, жiнка стояла в дверях, заступаючи весь прочiл, i обдаровувала Йонту золотою усмiшкою. Iшла вiд двору до ворiт, грiзно похитуючись, Гармашиха, а у ворота в цей час гулькнув ïï маленький плюгавенький зять. В дворi Старого Пiчкура хлопцi збивали з дощок плота, сам Старий Пiчкур сидiв на каменi бiля хати i спокiйно посмоктував цигарку. По вулицi ïхав допотопний кабрiолет, за кермом сидiв круглолиций, схожий на кота, старий, а в глибинi ховалася жiнка з худим, жовтим обличчям i довгообразий юнак. Юнак висунувся з вiкна i задивився на пару: дiвчину опiдруч iз довгоногим курсантом. З ворiт дванадцятого номера вийшов швець i зупинився, наче вирiшував, куди iти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками, бухгалтер, i вони вклонилися вiтаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю, сiла на лавi й задивилася на свiт круглими оченятами. Хлопець сидiв, обiйнятий м'якою радiстю: широкий свiт клався йому перед очi. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, i вiн побачив себе загорненим у хмару вогненного свiтла. Озирнувся, бо подумав, що жiнки перестаралися там, на кухнi, i запалили дiм, але палала вже цiла вулиця i весь краЄвид перед очима. Тодi вiн зрозумiв, що свiтло горить у ньому самому. Мозок його освiтила миттЄва блискавка — чудове сяйво увiйшло в його душу, заплiднивши навiки його життя. В серце впала iскра блаженства, залишивши в ньому назавжди вiдчуття неба. Звiв очi й пiзнав раптом космос, повний нескiнченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тiлами. Погiдний ритм упiзнав вiн у всьому — там, у небi, i тут, на землi: рух планет, соку й кровi, рух живих та мертвих тiл. Вiн збагнув раптом: не мертвий свiт лежить навколо нього, а жива тремтлива матерiя, що виповнюЄ небо, землю i все, що Є. Живу присутнiсть вiн пiзнав у всьому, i це наповнило його справжнiм щастям. Зрозумiв: весь свiт дивовижно уладжено i все дiЄ спiвмiрно до добра кожному, а основним принципом свiту Є все-таки любов. За кiлька секунд побачив i пiзнав бiльше, нiж за всi десять рокiв своïх мандрiв. Вiд цього затремтiли в нього нiздрi, а очi пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепокоЄння та бiль. Рука його мимохiть потяглася, щоб натрапити на олiвця чи ручку, але завмерла в повiтрi. — Тiльки не поспiшати, — прошепотiв вiн. — Тiльки не поспiшать! љ
ЧАСТИНА ДРУГА љ ГОЛОС ТРАВИ љ Оповiдання, написанi козопасом Iваном Шевчуком i приладженi до лiтературного вжитку його правнуком у перших љ ДОРОГА љ Наприкiнцi лiта 1618 року в маЄтку Гудищi сталася неймовiрна подiя. Повiсився господар маЄтку пан Юрiй, не сказавши нiкому жодного слова й не полишивши заповiту. Найнезрозумiлiше було те, що у вчинковi пана Юрiя не було глузду. Але нещастя сталося, i це таки напевне. Вранцi в маЄтку був переполох. Снiдали похапцем i без звичноï урочистостi. В чоловiковiй кiмнатi жiнка знайшла скриньку з родовими документами — досiль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрiй, певне, переглядав папери. Ïх переглядали загалом рiдко: змiст знали, а доводити своЄ шляхетство й права конечноï потреби не було. Зачинившись у себе в кiмнатi, жiнка почала мiркувати. Чоловiк, попри все, останнiм часом вiв себе дивно. Те, що вiн не цiкавився господарством, ïï не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на ïï плечi, i вона давала собi раду. Жiнка зiтхнула. Чоловiк полюбляв днями просиджувати у своïй бiблiотецi й навiть занедбував подружнi обов'язки. Господиня вдруге зiтхнула: вже вкотре пошкодувала, що дiтей ïм бiг не дав. Друга пристрасть чоловiка — астрономiя, радше бесiди з астрономом, котрого вiн виписав iз Нiмеччини i якому обладнав невелику обсерваторiю. Панi звелiла негайно покликати до неï астронома. Низенький, кволий чоловiчок зi зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господинi. — Я хотiла б знати, якi розмови вiв iз вами мiй чоловiк? — спитала вона. Астроном стис долонями голiвку, його очi напружено заблищали, а вона раптом вiдчула, що ненавидить цього блазня. — Та, здаЄться, нi про що особливе, — нарештi мовив вiн. — Розмовляли про зорi й безмежнiсть... Про книги й про людське iснування. Я не можу вкласти це до голови! — Я також, — сухо вiдказала жiнка. Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспiшали якнайшвидше сховатися за окоЄм. Земля дрiмала в сiрому свiтлi, ця сiрiсть уливалась у душi людей, i всi ходили трохи роздратованi. Подiя пасувала до пейзажу, пасувала до настроïв астронома й господинi: незрозумiле, незагоЄне почуття — тривога, що ïй годi знайти назву. Негода по-своЄму визначала ïï i оте стовписько на небокраï, де штовхалися, як вiвцi в отарi, хмари й поспiшали сховатись у насурмленiй далинi. Опрiч цього — нiчого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сiрий, як цi хмари, котився вiн i котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвiтку... љ В маЄтку Гудищi, як i в кожному домi на тi часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовиковi груди стис одчай. Я поставлений для того, — тужно думав вiн, мiряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домi не траплялося лиха! Крiзь вiконце лилася блiдава, мов нежива, нiч, i домовика потягло на свiтло зiр. Було спокiйно й тихо. Виднiлася бiла дорога, що витiкала з маЄтку й губилася мiж ночi. Мене зачарувала ця дорога, — думав далi домовик. — А коли домовикiв зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дiм, а не про дороги... љ Днiв за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справдi завiтав господар. Був похмурий i думний — мав забагато у поглядi пригноби. — Щось пановi сталося? — Астроном присiв на ослiнець i протер хустиною зболiлi вiд напруження очi. Пан Юрiй сiв навпроти. — Як на мене, в життi взагалi не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаЄте чому? Дививсь у поставленi проти нього каправi астрономовi очицi й усмiхнувся раптом. — Бо в життi немаЄ нiчого нового, а вiдтак i несподiваного. Злопригоди чи навiть смерть — це щось таке буденне й нецiкаве. Астроном здивувався. — Що нового там? — вiдразу ж змiнив розмову господар, киваючи в бiк неба. — Там уже мусить бути цiлковитий спокiй! — Спокою нема нiде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно. — Стережiться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпнi згоряЄ найбiльше зiр... Вони дивилися на оголений i поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навiть цвiркуни замовкли в цiй пригнобленiй теменi. ОбоЄ нараз вiдчули, що ïхнi серця стискаЄ незрозумiла жорстка туга. Такi хвилини траплялися не раз, вони навiть звикли до них й любили переживати ïх разом. — Земля — це маленька крапка, — повiльно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсiм, зовсiм мiзерна... — Можливо, й так, — вiдгукнувся астроном. — Земля таки справдi щось невеличке в цьому великому, — вiн провiв рукою туди, де виднiлися зорi. — Ми й не уявляЄмо цiЄï величини, бо й чи Є вона, коли немаЄ краïв? — Астроном сумовито усмiхнувся, тодi встав i поставив шматком крейди на темнiй дошцi до записiв крапку. Крихти посипалися з-пiд пальцiв i запорошили одежу. — А на цiй крапцi ми, — сказав пан Юрiй, — отой порох, що сиплеться вам з-пiд руки. — Але ми Є! — сказав астроном. — МаЄмо нашi справи й пристрастi. Так було й так буде. — Це все марнотна метушня, — пан Юрiй зирнув на спiврозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стiльки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в свiтi таки немаЄ нiчого нового! Через це людина й пропадаЄ у ньому, як комаха чи птах. Через двiстi рокiв нiкому не буде дiла до того, що становили як особи такi-от, як ми. Запишуть вiйни, якi вели можновладцi не меншi королiв, цiкавитимуться, чи розводили ми корiв i як обробляли землю. Але до наших душ не буде ïм дiла: вони належать нам i найперше нам... Сидiв, опустивши голову, його думний погляд розгорiвся особливим темним вогнем. В цей момент зацвiрчали цвiркуни. Повiяло леготом: звiддалiк запахло зрiлим хлiбом та сiном. — Стережiться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людинi проростають, i недовго до того, щоб i душу засмiтити... — ГадаЄте? — спитав пан Юрiй. — А я от часом думаю, що Є рацiя вiдiйти з життя, i це, може, розумнiше, нiж бути його звичайним спостерiгачем... Астроном скинув головою: в словах господаря вiдчувалося щось зовсiм нове. Хотiв ще дооформити свою думку, спрямувати ïï в певнiше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був? Пан Юрiй подивився на астронома тим-таки чудним поглядом i усмiхнувся. Цього усмiху астроном витримати не змiг. Затурбувався, навiть звiвся. Господар тихо засмiявся. — Так скочили, пане, — мовив вiн, — начебто щось маЄ скоïтися! — Менi здалося, — вiдказав астроном, — що вже щось скоïлося... љ У нiч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маЄтку, перемахнув через мур i стрибнув у бур'яни. Зашарудiла кропива — пройшовся вiтер, запалюючи в глибинi ночi метушливi спалахи: нiч народжувала перелесникiв. Малi й веселi, вони гайсали по землi, забивались у глухi забiччя, вишуковували яри й темнi ями, чагарi й кропив'янi нетрi. Це був безтiлесний свiт, наповнений невтишним рухом, i вiн вабив домовика. У селi рипали дверi, вiдьми кралися вздовж тинiв, ведучи на повiддях сонних корiв. Корови безгучно ступали по пухкiй дорозi, i ïхнi очi були заплющенi. Iржали неспокiйно конi, пастухи тислися до вогнищ, що боронили ïх од ночi та ïï дiтей. Домовик не боявся пiтьми, вiн взагалi нiчого не боявся, бо вiдтодi, як запала в нього неспокiйна думка про дорогу, все в ньому поламалося. Треба знайти собi подругу, — думав домовик, залягаючи в заростях дерези. Вiдьми вели своïх корiв, а вiн пожадно вдивлявсь у ïхнi обличчя. Були такi почварнi, що вiн аж здригався. Вiдьми на мить зупинялися, лагiднi корови тислися до них теплими боками, i вiдьми лоскотали ïм животи. Тодi знову тягли за налигачi й пливли по бiлiй спокiйнiй дорозi, немов тiнi. Довкола лiтали перелесники, наче лилики, — свiтлi спалахи, перелесники-влесники!.. Домовик поплiвся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименiв. Молоко парувало — солодкий хмiльний дух забивав домовиковi памороки; вiдчував, що тремтить. Лiс глухо застогнав, коли вiдьми ступили пiд його покрову, домовик почув той стогiн — вiдгукнувся йому на серцi. Але не стишив ходи — його вабила незвiдана сила. Це сила дороги, — спогадав вiн, — Єдина сила, перед якою я ниций! Астроном прокинувся, вiдчувши холодний пiт. Оточила його зусiбiч темрява, у вiкно дивилися глибокi, як безвiсть, зорi, а все покривалося непрозорою прохолодною плiвкою, яка непроникне, щiльно заслонювала свiт. Тiльки в золотих прорвах розкришувалося промiння зiр; на шиï вiдчувалося кiльце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрiбнi й даремнi привиддя! Нiяк не мiг позбутися враження подiï. Не мiг подолати сьогоднiшню нiч, ïï широкий холод та безмежнiсть. Щодня, — думав вiн, — ми живемо, щоб померти на нiч i знову народитися вранцi. Щодня ми вмираЄмо i цим звiльняЄмося вiд потреби розв'язувати найхимернiшу з загадок — темряву. Але приходять такi хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тодi на нас звалюЄться iЄроглiфiчне марення неба, i ми намагаЄмося його прочитати, щоб вiднайти спокiй. Це не завжди вдаЄться, адже людина — денне створiння i для ясностi ïï думок потрiбне сонце. Я астроном, — думав вiн, — i призначений читати небо. Але я така ж людина, як i всi, i те, що порушую вiдвiчний закон про денне призначення людини, мститься на менi. Земля захоплюЄ мене у свiй полон, як i кожного iншого. Тому безсоннi ночi менi так само нестерпучi, як i всiм... Вiн довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що вiн почав побоюватися, щоб не трiсли йому вiд перенапруги слуховi перетинки... љ Господиня2 обережно ввiйшла до кiмнати панi. — Пана Юрiя вже прибрано й покладено в його мешкальнi. Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла бiля вiкна в тужнiй задумi. Лився крiзь шиби голубий день, великi купчастi хмари тяглися по голубiй дорозi неба i зникали на окоЄмi. Будинок стояв на горбi, i вона бачила долину рiчки, густо всипану бiлими хатами з пишною зеленню садiв, бачила синю бинду рiчки, мерхотiли жмури, трава зеленiла отавами — темно-зелена й соковита. Панi дивилася на дорогу, що витiкала з села i перебивала розлогi жита: по шляху йшов, одягнений у бiлу полотняну одежу, слiпий дiд. Був без проводиря, витягав руку й стукав по дорозi чорною, аж смоляною палицею. Панi дивилася на далекi горби, що оддалiк заступали крайнебо. Ставало жаль: чи того, що дiтей вони так i не мали, чи того, що залишилася сама. Сьогоднi навiть не займалася господарством — була лише слабкою, ображеною жiнкою. Котилися на нивi жита, вигинаючи золотистi вже хвилi. Слiпий сiв на узбiччi i, очевидно, переïдав — бездумно виставив бiлу пляму бороди. Був сивий, як молоко, а на колiнах лежала, як змiя, чорна смоляниста палиця... љ ТiЄï ночi домовик довго плiвся за вiдьмами, аж доки дiйшли вони до простороï галявини. Було зовсiм темно, все завмерло, мов неживе, дерева стояли, як сторожа, — не постогнували, а суворо-нерушно дивилися. Домовик улiз у лiщиновий кущ, притулився до теплоï вогкоï землi й почав стежити за вiдьмами. Тi поприв'язували сонних корiв — худоба спала, молочно дихаючи й неспокiйно переступаючи ратицями. Вiдьми тим часом зносили хмиз: мали уповiльненi рухи i страшнi, перекошенi обличчя. Тут я не знайду подруги, — сумно подумав домовик. — А ïï менi треба знайти неодмiнно! Вiн почув, як старша вiдьма плеснула в долонi — серед галявини спалахнула раптом велетенська ватра. Вiдьми зарухалися жвавiше, ладналися до танку, пiдтягуючи спiдницi, роззуваючи чоботи й розпускаючи волосся. Вогнище запалало ще яскравiше, кинуло йому в обличчя червоний вiдсвiт, а корови порозплющувалися. — Ну! — гукнула старша вiдьма й знову плеснула в долонi. Вiдьми пiдходили до корiв легкою танцiвливою ходою, корови стали дибки, i вiдьми схопилися за ïхнi переднi ратицi. — Почали! — гукнула старша вiдьма. Вони затанцювали: корови, пiднятi на дибки, й моторнi юрливi вiдьми. Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою музикою, долинав перестук золотих молоточкiв — корови стрибали по зеленiй травi як заведенi. Домовик простер очi. Приглянувся до наймолодшоï iз вiдьом — дивний неспокiй заполонив його душу, а з серця швидко й безболiсно почав змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, якоï не бачив нiколи. Вигиналося юне тiло, розкiшне солом'яне волосся розсипалося по плечах, великi чорнi очi свiтилися рiвним гарячим вогнем, а бiле обличчя сяяло: Це казка, — подумав вiн, — це таки щось неймовiрне! Тихенько покликав ïï. Почула, бо рiзко повернулася до нього. — Чого тобi? — запитала голосно, i вiн вiдчув, що йому заклало дихання. — Втечемо звiдси! — прошепотiв. — Я тебе хочу мати за подругу! Вона засмiялася. — Не треба так голосно, — прошепотiв вiн, — вони почують. — Не почують! — майже вигукнула вона. — А хочеш, пiдемо! Менi все одно не вистачило корови. — Я не корова, — сказав вiн. — Я звичайний собi домовик! Вона знову засмiялася. Тодi вiн подав ïй руку й повiв з лiсу. — Побiгли! — сказав вiн, i вони побiгли. Коли ж зупинилися, дерева хитали над ними кронами, а над головою горлали сичi. — Йди сюди! — сказала вона, лягаючи на траву. — I заплющ очi! Трава запахла сiном, а крiзь вiття прозирнуло небо. Вони притулилися одне до одного, i вiн вiдчув, що його трусить. — Ну, чого ти, дурнику? — сказала вона. Вiн заплющився й простяг до неï руки. Враз щось холодне обпекло йому пальцi, i вiн злякано скочив. Перед ним лежав, розкарячивши коренi, великий, трухлявий, що поблимував мертвим сяйвом свiтлякiв, пень... љ Панi нiяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловiка з астрономом було замало, щоб класти якiсь визначення. Вiдчула раптом, що чоловiкова смерть, як це не дивно й не страшно... ïï не вражаЄ. Вже у перший день пiсля похорон довго сидiла, зачинившись у своïй половинi, погасивши свiчки й затуливши вiкна. Сидiла в цiлковитiй, крутiй темрявi, i це ïï чорно втiшало. Хотiла плакати, але слiз не мала. Не мала нi жалю, нi урази — нiчого, крiм розпачу й вiдчуття порожнечi. Таки не витримала затворництва, розхилила в нiч стулки вiкна i побачила раптом перед собою небо. Ïï вразила ота спокiйна, неозора, позачасова глибина — несподiвано iскристий мерхiт мертвого промiння. Без мiсяця небо було як поцвяхований срiблом килим. Сiла на услон i втопила обличчя в долонi. ?дине, чого хотiла, — доокруглити розiрванi так нагло кола... Дверi безшумно розчинилися, i вона злякано сахнулася. — Це хто? — Я, — почувся хрипкуватий голос домовика. — Чи можна менi зайти? Вона вiдчула раптом, що хоче з ним розмови. — Заходь! — Тут немаЄ свiтла, — сказав вiн, — i я зважився зайти. — Що це в нас у домi твориться? — безпомiчно спитала вона. — Ти наставлений тримати лад... Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона бачила його всього: вугласта постать — чи людина, чи кiт, чотирикутна голова, а на малому личку — ледве накресленi обриси — палахкотiло двоЄ розпалених жарин. Жiнка подумала, що нiколи не бачила його так близько, що це, врештi, може бути й сон — його нiхто не бачив так близько. — Чому це сталося? — з мукою в голосi спитала вона. Домовик стенув плечима, а його обличчя раптом освiтилося промiнням зiр — було гладке й синЄ... љ Астроном сидiв у себе в обсерваторiï i так само смутився. Поклiпував малими повiками, i йому здавалося, що свiт побудовано зовсiм не так, як уважав ранiше. Сидiв на лавi, тручи пальцем i без того блискуче дерево, а зорi мигали до нього, немов глумилися. Я ранiше гадав, що кожну рiч можна пояснити, — думав астроном, — але тепер мене посiв сумнiв. Бо коли не можна пояснити кожну рiч, для чого нам розум? До нього тяглася листками липа. Зiрвав один, пом'яв i вдихнув пряного аромату. Може, в цьому листку розгадка? В листку чи в зiрцi, — подумав вiн. — А може, в цiлому деревi життя? Безшумно вiдчинилися дверi, i вiн радше вгадав, нiж помiтив домовиковий прихiд. — То що? — спитав астроном. — Можеш менi щось пояснити? — Це я у вас хотiв запитатися, — зiтхнув домовик. — Ми з тобою рiзнi, — сказав астроном, хоч i не бачив, з ким розмоволяЄ. — Ми з тобою аж геть неоднаковi. Ти прагнеш покинути затишок дому, до якого прив'язаний, щоб пуститися в мандри, — правильно я кажу? У кутку щось важко зiтхнуло. — Я ж навпаки, — сказав астроном. — ?дине моЄ бажання: завершити мандри i до кiнця днiв осiсти в якiйсь добрiй оселi. — Давай змiняЄмося, — сказав iз теменi голос. — Я й справдi не можу й кроку ступити за межi будинку, а мене вабить дорога. Мушу охороняти цей дiм, а мене манить широкий свiт? Астроном усмiхався. Дихав пряним ароматом липового листка i вже знав, що буде завтра. Завтра знову почнеться моя мандрiвка, — подумав вiн. Панi наказала покликати до себе астронома. Коли позирнула на нього, видався вiн ïй ще нижчий i мiзернiший. — Гадаю, ви вже зрозумiли, — зимно мовила вона, — що менi в господарствi астрономи непотрiбнi. В астрономових очах зламалися iскри. Але похилився й покiрно мовчав. — Я довго розмiрковувала над тим, що сталося, — сказала панi дому. — I от до чого додумалася: пан Юрiй звар'ятував, а виннi в тому найбiльше ви. Астроном скинув головою. Все тiло його напружилося. — Вам хочеться так думати, — сказав вiн тихо. — Сподiваюся, менi дадуть конi, щоб довезти прилади i книжки? — Нi! — сухо вiдрiзала пани. Звела пiдборiддя i погiрдне глянула на астронома. — За годину вашi прилади та книжки будуть спаленi. Вам же раджу поспiшитись, — ïï голос став дражливо-металевий, — бо коли не виберетеся звiдсiля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем i гнати до меж моïх земель. Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було блiде й спокiйне. — Гаразд, — сказав вiн. — Я попрошу у панi з книжок лише одну. — Одну я вам узяти дозволю, — жiнка встала, i ïï груди заходили. — Але вибирати буду я. I вибiр цей — святе письмо! Блiда усмiшка майнула на обличчi астронома. Вiн повернувся, щоб iти. — Вiзьмiть свою платню! — сказала йому навздогiнцi панi. Але астроном уже виходив. Збиралося на нiч, i вiн подумав, що доведеться йти пiшки серед темряви. Його мале обличчя затвердiло, очi засклiли, на губи поклалася гiрка й мудра усмiшка... Вночi палили книги й астрономiчне приладдя. Панi дому була одягнена в чорну одiж, ïï повне блiде обличчя з гострим носом та великими очима було жорстке й рiшуче. Слуги виносили книги й приладдя з веселими погуками, конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе. Нагадувала в цей момент велику сову, яка чекаЄ на здобич, — вiдчувала приплив великоï й чорноï, як i ïï одежа, сили. ?дине, за чим пошкодувала цiЄï митi, — випустила так легко зi своïх рук астронома. Вчений святого письма не взяв, i це була б добра приключка для розправи. Взяв лише суковиту палицю й рушив у нiч. Треба було спалити його разом iз цим диявольським начинням, — думала панi й ламала хрускотливi пальцi. Гаряче спалахнуло полум'я, вона вiдсторонила владним порухом слугу i взяла до рук першу книгу. Книга на летi розгорнулася, зашелестiла сторiнками — вогонь пухкнув догори i начебто проковтнув жертву. Панi ж вiдчула пiднесення. Накоти лютi й утiхи, нахiд темноï сили — все це загасило ïï розважнiсть i потьмарило зiр. Вже не тямила, що чинить, лише хапала книги й приладдя i шалено жбурляла у вогонь. Багаття гоготiло й смiялося, розливало червоне свiтло, заповнюючи небо, подвiр'я й будинок. Навiть чорна сукня панi збуряковiла, а ще червонiше стало ïï натхненне розпашiле обличчя. Ступала довкруж вогнища, як кiшка, волосся ïï розпатлалося, а погляд сипав червоними iскрами. Рот скривився, i вона наче в особливому ритмi коливалася, Чула й задоволення, бо поривало ïï затанцювати в цьому червоному свiтлi, скочити на вогнянi язики i товкти закаблуками те, що лишилось i вiд приладдя, i вiд книжок. Ходила, як кiшка, довкола вогню, i радiсть заповнювала ïï вщерть. — Я зрозумiла, — сичала вона хрипко, — саме це було причиною моïх нещасть! Чортяка мучить нашi душi i завжди знаходить, як нас захопити... Ще довго кружляла, довго сипiла й бурмотiла, а коли багаття загасло i все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закiнчився. Слуги покiрно стояли вiддалiк i чекали розпорядження. — Iдiть спати! — махнула вона рукою. Тiнi зникли. Ще дивилася якийсь час на тлiле вугiлля, вiдтак подалася до покоïв i сама. Була втомлена i вже не вiдчувала нi радостi, нi втiхи. Лишилося все, як було, а коли спинилась у темнiй хатi, крiзь вiкно знову посипався до неï, як струменi вiчностi, зiрковий пил. Квiти зiрок поналiплювалися на скло й нервово здригалися. љ Пiсля тiЄï пам'ятноï ночi домовик уже не покидав маЄтку. Вилазив на горище i снував по завитих павутиною кутках. Iнколи пiдходив до вiкна, але знову повертався. Йому було самотньо й тужно. До нього завiтав голова громади домовикiв. — У твоïм домi сталося нещастя, — сказав вiн. — Знаю. — Що можеш сказати на своЄ виправдання? — Чи можна менi одружитися? — спитав домовик. — Не тобi пояснювати, — сказав голова громади, — ми живемо поодинцi. Порозважатися ми тобi дозволимо, але не бiльше години. — Нi! — сказав домовик. — В такому разi, — гостро мовив голова громади, — маЄш померти. Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився. — Вибирай, — сказав той. — Чи можна менi блукати по дорогах? — спитав домовик. — Нi! — вiдповiв голова громади. — Мусиш охороняти дiм, в якому мешкаЄш. Чи тобi не кладуть жертов? — Кладуть, — сказав домовик. — Тодi вибирай. — Важко менi, — сказав домовик. — Але вибирати мусиш. Вiн довго мовчав. Дивився з кутка туди, де свiтиться ясною плямою вiкно. — Ну? — вже нетерпеливився голова громади. — Чи, може, менi за тебе вибрати? Домовик зiтхнув. — Гаразд, — сказав вiн. — Я корюся звичаям громади... Астроном iшов мiж ночi. Благенька одежа не хоронила його вiд прохолоди; вiн давно вийшов iз помiстя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землi, не пiднятий за допомогою труб до неба, вiн починав боятися. Боявся кущiв, темряви i своЄï самоти. Я завжди любив усамiтнення, — думав вiн. — Мене нiколи не вабили торжиська. Але сьогоднi, позбувшись улюблених приладь та книг, вiн здався собi комашкою, котра повзе i нiяк не може переповзти заклятоï вiдстанi.
А може, ця дорога й не веде нiкуди, — гадкував астроном. — Я добре орiЄнтуюсь у небi, але погано на землi! Вiн звiв голову, але неба сьогоднi не побачив. Груба вата хмар полонила мерехтливу зоряну стихiю i лягла на землю. Астроном сiв на узбiччi дороги й затулив долонями обличчя. Врештi, куди я йду? — думав вiн. — Навiть не знаю, куди менi йти! Йду, бо дому нiколи й не мав. Сидiв, як малий гном, розгублено клiпаючи очима, хотiлося йому дiстатися до тихоï мiсцини, знайти десь у забiччi добру хату i заходитися вираховувати — папери своï таки захопив. Бо я, — думав вiн, — мушу вирахувати зiрку, яка, можливо, визначаЄ долю свiту. Коли ж не свiту, то принаймнi мою! Його очi спалахнули тугою. Звiвся i знову рушив. Хоч би вийшли зорi, — мрiяв вiн, — тодi можна було б розглянутися й вибрати той чи iнший напрям. Астрономовi здалося, що блукаЄ вiн уже роки. Знайшов калюжу й пригнувся, щоб побачити своЄ вiдображення. Але було темно, i вiн не побачив нiчого. Треба таки йти, — гадав вiн. — Рано чи пiзно я натраплю на село. Там можна буде переïсти й спочити; головне — подолати цю кляту дорогу! Астроном засунув вузькi долонi в рукави i, притупуючи, побiг. Вiн бiг довго, аж пiт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобi. Десь пiд ранок вийшов на горб i побачив, що внизу розляглося поселення. Довго дивився на хати, до слiз напружуючи очi, i намагався вгадати, куди його пригнала доля. Але з горба вiн таки не спустився. Лише зморено сiв на траву й приплющився. Перед ним лежало те саме мiстечко, вiд якого вiн тiкав цiлу нiч... љ љ љ ПАННА СОТНИКIВНА љ Це сталося вночi, коли мiсяць висiв над ïхнiм високим дахом i розламувавсь у дрiбних шибочках вiкна, коли вiд неï пiшов сон, а вона, розкинувшись у постелi, лежала поверх ковдри i гарячкове дивилась у стелю, — здалося ïй, що чиïсь руки соромiцьке торкнулися ïï грудей. Було то раптово, аж вона здригнулася: мiсяць за шибками сколихнувся й затремтiв, розширюючись на цiле вiкно. У хатi стало видно, вона могла розрiзнити найдрiбнiшi вiзерунки на килимах, що ними обвiшано було стiни. Це тривало, проте, лише мить, бо потiм усе знову стало, як ранiше: мiсяць заповнював лише пiвтори шибочки, в кiмнатi стояла сутiнь, було парко, а вона нiяк не могла заснути — намагалася вловити хоч якусь заспокiйливу думку. Вiд того несподiваного ояснення залишилося тiльки одне: вiдчуття доторку на грудях. Вона схвилювалася, та все довкола спало — всi речi в кiмнатi було охоплено тим зацiпенiнням, яке приносить тiльки сон, i сон прийшов до неï вiдразу, гойднув волохатим хвостом, огорнув ïï розмлоЄне тiло, погасив думки, захопив на легкi сiрi крила й заколихав, як дитину. I вона вiдчула себе дитиною, була-бо легка й радiсна, весела й танцiвлива. Скочила на бочку, на ïï кругле лискуче денце, вдарила чобiтками й закрутилася. А тодi повiльно падала мiж зеленi хвилi лiта, гралася з сонячними зайчиками, а потiм збирала ïх у пелену. I сонячнi зайчики гралися з нею: один ускочив ув одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоЄ — на щоки. I коли вона смiялася, дзвонили з неба голубi дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом iз дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком i залицявся до неï, танцював навколо, цiлуючи ïй бiлi босi ноги. I ïй було приЄмно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка, щоб потiм сховатись у високiй тирсi й послухати цвiркунових секретiв. Вони говорили помiж себе такi чуднi слова i спiвали таких веселих любовних пiсень, що вона боялася дихнути, аби ïх не злякати... Вранцi сотникiвна прокинулася з важкою головою. Сон був свiтлий, але щось тривожило ïï. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею, що затопила ïй груди, потiм пiдiйшла до свiчада. Оголила праве персо, те, на якому вiдчула вночi доторк, i побачила на ньому темний синець. љ Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Вiн довго стояв заворожений у густому лiсi й роззирався навдокiл. Все було йому дивне й незвичне i зовсiм не таке, як там, унизу. Юний чорт вийшов на галяву. Мiж деревами розгорялося величезне свiтило. Внизу пiд ногами заграла роса, i чорт став на колiна, здивовано розглядаючи чудовi самоцвiти. Боявся торкатися ïх пальцями, а коли торкнувся, розсипалися вони на тисячi дрiбних променят, що запалили довкола тисячi iнших. Чорт звiвся, колiна йому були мокрi. Як увi снi, пригадував настанови, якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тодi довго й нудно, а вiн все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його захоплювала змiна спалахiв, мерехтiння — постiйний гарячковий рух. Подумав iще тодi: Всi настанови мають рацiю, вони даремно не даються. Ми народженi до чогось одного й не повиннi переступати меж. Тут, на землi, все було зовсiм не таке, все у сто крат красивiше й привабнiше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився помiж квiток: здалося йому, що це тi ж таки самоцвiти, яких тiльки-но торкався, але пахливi. Чорт захоплено вдихнув повiтря. Тодi сiв на пеньок, поклав на щоку долоню, i йому захотiлося плакати. Вiд радостi й надмiрного розчулення; вiд того, що Є отаке золоте кружало, котре грiЄ i так свiтить, що несила на нього дивитися; вiд дивного камiння, що розпадаЄться, як торкнешся його пальцем, i вiд ще дивнiшого камiння, яке пахне. Свiт значно багатший од наших первiсних про нього уявлень, — подумав юний чорт. Дивився на свiт широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене море. Було в ньому щось потаЄмне, щось таке, вiд чого чортова душа зiщулювалася, хоч вiн нiколи не втрачав поважностi. Його пустили на землю з пiдозрою, що вiн так i не втямив урочистих настанов, хоч i сказав: Я буду старанний! — Ти можеш стати бiлим хортом, — казано було йому, — вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як вiтер. Тобi надаЄться сила для перетворень! Юний чорт пiшов через стежку. А що, як справдi перекинутись у коня й помчати, мов вiтер? — подумав вiн, чуючи, як боязко завмираЄ душа. Та коли ти порушиш закони нашого iснування, — застережено було його, — залишишся тим, ким став. Став конем — будеш конем, став парубком — будеш ним, став хортом — у хорти перейдеш. I переймеш ïхню долю. Вiн був конем i дивувався на своЄ розкiшне лискуче тiло. А тодi побiг. Застугонiла пiд ним земля, а вiн пiзнав неземну радiсть. Вiтер гостро бив йому в обличчя. Я можу так домчати бозна-куди, — радiсно подумав вiн. — Я вiльний. Можу бiгати й казитися, можу танцювати. Звiвся дибки i затанцював на лiсовiй галявинi. Але танцювати конем було незручно, i вiн став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити i задрiботiв пiдборами. Йому весело закрутилася голова, тодi вiн упав на землю, обiймаючи ïï обiруч, — дихав запахом пахучого зела. I поповз мiж бадилля золотим вигинливим вужем, свiтячи розпаленими оченятами. Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик i покотився стежкою, а коли не стало сили котитися хуткiш, перекинувсь у бiлого хорта, який мчить через лiс швидше за вiтер i маЄ собi за помiчника й невiльника й той вiтер, i сьогоднiшнiй настрiй, i це, вiн зупинився й кинув оком догори, сонце. Його заслiпило промiння, залило з головою, i юному чортовi здалося, що в нього розiрветься вiд щастя серце. љ Ранок привiв до них студента, чорного i смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив води, й сотникiвна винесла йому глибокого глечика — вiн пив i зорив поверх глечика на чарiвну дiвчину. День видався сонячний, перед цим сотникiвна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню нiч i свiй неспокiй, який так i не полишив ïï. Може, тому той пильний студентовий позир ïï схвилював, тож коли пiшов, гречно подякувавши, вiдчула жаль. Цвiли вишнi, мов оббiлятi молоком, i цей колiр знову нагадав ïй минулу нiч i той спалах, коли все свiтилося таким чудним свiтлом. Стояла в саду й бачила крiзь дерева струнку постать студента, котрий вiддалявся, — аж дихати ïй не стало чим. Так минуло кiлька днiв, у суботу пiд вечiр заïхав до них козак. Був шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срiбнi остроги. — А може, дасте менi кухоль води! — гукнув вiн голосно, i сотникiвна аж рота розтулила вiд здивування: був цей козак одного обличчя зi студентом. Це знервувало чи роздратувало ïï, але води вона винесла, i козак довго пив, зирячи на неï з-над кухля. Уздрiла вона в тому поглядi несподiвану тугу, i стало ïй на мент страшно. Швидко пiшла, як тiльки вiддав ïй до рук кухля, — чула всiЄю постаттю: той погляд пронизував ïй тiло. Потiм вона довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози, бiлi пелюстки вишень. Жаль було вiд оцього опадання, через цi сльози, i вона, схилившись на лавi бiля найбiльшоï й найстарiшоï вишнi, даремно хотiла впоратися зi своïми почуваннями. Стискувала ïй серце тривога, в'ялила тiло, i вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана вишневими пелюстками. Захотiлося ïй утекти а чи просто зiрватись i побiгти. Через луки i яри, через долини, кудись у незвiдь, але вона сидiла нерушно й дивилася, як граЄться вiтер iз леглим цвiтом... По кiлькох днях попросив пити третiй подорожнiй. Був у мiщанському строï, високий i вродливий, як i першi. I знову здалося сотникiвнi, що й вiн, i козак, i той студент, який прийшов перший, схожi один на одного, як три краплi води. Що й обличчя в них однаковi, й постави, й голоси. I тiльки добре розмiркувавши, вона вирiшила, що були вони й рiзнi: два високi, а третiй — нижчий, у студента синi, в мiщуха чорнi, а в козака зеленi очi. Однак боялася вона ïх однаково: не простi це подорожнi, та й не випадковi, подумала вона, нинi — щось iнше... Мiщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звiдкiлясь усi троЄ знали сотникiвну, бо назвали ïï на ймення, — вона ж бачила ïх уперше. А може, хвилювали ïï не так цi перехожi, як ночi, якi перетворились у неï на несподiванi гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, спiвала, гралася з зайцями, коли до неï злiталися пташки i сходилися звiрi, а вона чулася помiж, них царiвною... Тiльки пiд ранок ïй снилося щось темне й тривожне, i прокидалася вона з важкою головою. Оголювала груди й помiчала на них новi синцi. Проте вiд синцiв груди не болiли, а тiльки солодко вiдчувалися, начебто ось-ось бризнуть молоком i заллють цiлий свiт. Вишнi вже були залитi таким молоком, i коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася. љ Ворожчина хата була зсередини така бiла, що аж слiпило. Величезна пiч виставляла, наче роти, кiлька жерел, з них курiло синьо-брунатним димом, що пах сосновою живицею; попiд стелею навiшано пучкiв сохлих квiтiв та трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скорiше старою служебкою, а не чарiвницею. Незвичайнi в неï були тiльки очi. Великi й молодi, в якi важко зазирнути, були вони настороженi й несподiвано бездоннi. Сотникiвна сидiла на лавцi й дивилася, як стара порядкуЄ бiля печi. Нарештi повернулася й кинула на стiл пучечок квiтiв. Квiти розсипалися на дошках золотими монетами. — Чiт чи лишка? — спитала ворожка. — Лишка, — прошепотiла сотникiвна. Звела погляд на стару, i мороз пробiг ïй поза спиною. Перед нею стояла суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-пiд очiпка сивими пасмами, а очi... жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Вiд печi бухнув густий клубень диму. — Плесни в долонi! — наказала ворожка. Сотникiвна сплеснула: в димi зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на пiдлогу й зойкнув, шалено викручуючись. — Наступи! — скрикнула ворожка. Сотникiвна скочила, заплющилась i вдарила пiдбором. Вiдчула, як провалюЄться ïï нога в щось липке та м'яке, й кинулась убiк. ïй стало легше дихати, тодi вона звела очi й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хатi, а в просторому степу. На вiкнi не було перехрестя рами — зяяла в простiр голуба пройма, з кутка, де мали б висiти образи, всмiхалося до неï обличчя. За мить на його мiсцi з'явилося друге, а тодi третЄ — вона впiзнала всiх трьох своïх гостей: студента, козака i мiщуха. — Вони? — спитала гостро ворожка. Сотникiвна хитнула. — Не думай про них, i покинуть тебе. — Я боюся, — прошепотiла сотникiвна. — Саме тому треба про них забути, — повторила ворожка. — А забути — це значить спровадити. — А потiм? — Потiм звiльнення дiстанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебрецi. — ïй терпко запахло сухими травами. — Бабусю моя мила, — сказала вона. — Ви такi добрi... — Таке вже моЄ ремесло, — мовила стара. Вони сидiли в порожнiй хатi мiж бiлих стiн, заклечаних сохлим зiллям. З жерел печi пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею. — Нелегка моя праця, — зашамотiла вона. — Живу, донечко, мiж зiлля i мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини — мусять поЄднуватися. Кожна людина теж як зiлля, i до неï треба ключа. Твiй ключ, твоЄ зiлля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята вiдштовхнулась од тебе. Свiтла в тебе душа, доню, — сказала стара, а на свiтло завше нетля летить. Не пускай ïï в душу, щоб не очорнила... Сотникiвна злякано зойкнула. — Серед зiлля, як i серед людей, змагання йде, — сказала ворожка. — Дня й ночi, темного i свiтлого. Але щось у твоïй долi чудне прозираЄться... Дiвчина глянула у вiкно: рами стояли на мiсцi. Тодi вона поцiлувала ворожцi руку й пiшла через залиту сонцем стежку туди, де розливали бiле молоко цвiту вишнi. Опинившись на землi, юний чорт став веселий i розбишакуватий. Як тiльки запалювалася край неба зоря, вже хотiлося йому розгулятися, вдарити об землю лихом i сколошматити свiт. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а коли спадали сутiнки, крався до мосту: тут бiля води завжди можна було перепинити й полякати подорожнього. Любив вiн i посидiти у легкому смерку, слухаючи мелодiйний дзюркiт води, аж забував часом про замисленi пустощi. У легкому димi, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мрiялося про далеке й несподiване, але був вiн ще юний, тож i мрiяти не вмiв. Тодi знову виникав бешкетливий настрiй, i з нетерпiнням очiкував на подорожнього. Одного вечора вiн застав бiля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залiзла пiд мiст, а коли зрозумiла, вирiшила, що краще сховатися пiд воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном i вже досягла в летi води, коли якась сила повернула ïï, i жаба плеснулася на те ж таки мiсце, де сидiла передоцiм. Чорт засмiявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоïлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе мiсце. Вiд цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, i чортовi на хвильку стало ïï жаль. В цей час через мiст загуркотiв вiз, i вiн миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу бiлим хортом i помчав за возом. Дядько, що сидiв на передку, побачив бiлого хорта i вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугонiла земля, iржали конi, кричав дядько, курiла пилюка, кiнськi копита гупали по дорозi, наче хотiли пробити ïï наскрiзь, — чорт повiв воза вбiк на забутий путiвець, а звiдти погнав його через поле. Конi мчали по рiллi, як по дорозi, трощили молодий хлiб — навколо котилися зеленi хвилi. Конi швидко втомилися i вже брели по колiна в зеленiй водi, iнколи й по круп, i голосно iржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза i хрестив небо, а воно осипало на нього зеленi краплi. Тодi дядько признався боговi в усiх грiхах, а коли й це не помогло, забився пiд передок — конi наче через бурхливе море пливли. Роздимали нiздрi й хапали губами повiтря — очi аж з орбiт вилазили... Чортовi дивно стало на цей страх. Вiн зiскочив з пiдводи, i та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений i наляканий, злiз iз воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Мiсця йому були незнайомi, i вiн зачухмарив роздумливо потилицю... Чого мене бояться? — думав чорт, бредучи через хлiб. — Адже я тiльки бавлюся! Йому самому захотiлося стати отаким дядьком на возi, отож покотився дорогою, повiльно впливаючи в кучерявi задимленi сутiнки. Минав сади, що квiтли, минав тихi, соннi села, переïздив мости. Ото було б любо, — блиснуло йому в головi, — коли i мене хтось полякав! Озирнувся, i серце його радiсно тьохнуло — за ним таки помчав бiлий хорт. Ударили копитами конi, закрутився, замиготiв довкола свiт. Наче в каруселю потрапили й вiн, i хорт — помчали, ламаючи зiлля й кущi, блакитнi сутiнки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чортi сп'янiв, перекрутився кумельгом i сам ударив копитами — помчав конем, а хорт iззаду вже вивалив язика, втомився i знесилiв. Тодi стрибнув угору юний чорт, зчухрав з тополi листя й вичавив сiк iз того зела над хортовою головою. Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, приклеïвся до дороги i обернувся старим як свiт дiдом. Вiдтак скочив юний чорт дiдовi на спину, але той знесилiв до решти, упав i закотив очi. — Ти чого? — засмiявся юний чорт. — Умирати задумав? — Тьху на твою голову! — втомлено звiвся старий. - Думав, хтось iз людей вичворяЄ. Витер рукавом пiт i сумно похилив голову. — Заганяв я тебе, дiду! — спiвчутливо сказав юний чорт. Опiвночi, коли найяскравiше загорiвся мiсяць, стара ворожка вибралась у лiс по таЄмниче зiлля. Крадькома пробралася через стежку, щоб ïï не побачив сусiда, теж характерник, який уже кiлька мiсяцiв ïï вислiджував, i з полегшею зiтхнула, коли ступила на бiлу пiд мiсяцем дорогу. Iшла повiльно, нiч була мiсячна й тепла, а вона виспалась удень i бурмотiла заклинання супроти лихого наслання. Думала про своï домашнi клопоти й про сусiда, який заповзявся проти неï, i спершу не помiтила, що ïï залило яскраве свiтло. Але розгорялося все дужче i нарештi стало таке яскраве, що вона спинилася, пiдвела голову i сторопiла. Але зметикувала кинутися вiдразу ж пiд тин, бо повз неï промчав з шаленою швидкiстю вогняний смерч. Забилась у бур'ян i злякано звiдти зорила: свiтло розливалося все бiльше, мiсяць розрiсся на пiвнеба i кипiв, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що ослiпне вiд цього сяйва, але цiкавiсть перемогла, i вона знову розплющилася. I здалося ïй, наче йде землею величезний бiлий чоловiк. ВимахуЄ велетенськими чобiтьми, аж нiчого, крiм них, не видно. Стара ворожка тричi перехрестилася i знепритомнiла. Чорти сидiли в пустицi з забитими вiкнами, дiд палив люльку, було затишно, лагiдна пiвтемрява голубила ïх i заспокоювала. Дiд пихнув димом i несподiвано всмiхнувся беззубим ротом. — Нелегке наше життя, хлопче, — прошамрав вiн. — Але як ти мене, старого, пiдвiв! I треба, щоб удалося таке капосне! Юний чорт загорнувсь у сутiнок i дрiмав. За вiкном плюскотiв дощ, а тут було м'яко й сухо. — Багато я бачив за своЄ життя, — сказав дiд, посмоктуючи люльку, — а от не пiдводив мене так, як ти, нiхто. Був, правда, колись один чоловiк... — Розкажи, — попросив юний чорт, поринаючи в солодкi хвилi дрiмоти. Пiсля сьогоднiшнiх жартiв тiло болiло, i вiн з насолодою вiдпочивав у сутiнку, що його привiяв сюди знадвору дощ. — А хто це там носом сопе! — скрикнув, аж пiдстрибнув юний чорт, дiд. — Ану вилазь! — Хто, хто! — забурмотiло з розваленого комина. — Розгалакалися тут? Юний чорт здивовано помiтив, як з-за цеглини висунулася чудернацька вусата голова, а за хвилю на долiвку скочило, стукнувши ратицями, дивне розколошкане створiння. — Прийшли в мою господу, ще й гарикають! — Сiдай до гурту, — мирно сказав дiд. — Домовик, — сунуло юному чортовi лапу створiння. — Я тут хтозна-скiльки, показалися моï господарi й покинули мешкання... Живеш, як собака! — Домовик зачухмарився. Дiд пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрiмотi. — Дай тютюнцю, — сказав домовик. Дiд дав йому торбинку, i домовик заклав у нiздрю здоровенну нюшку. — Тiльки не чхай! — сказав дiд. — Як то не чхати? — домовик розтулив рота i ловив повiтря, вибалушивши очi. — Апчхи! — вибухнув вiн, i юний чорт знову здригнувся. — А в цього малого, — сказав домовик, — нерви!.. Вже, як нюхати, — повернувся до дiда, — то й чхати... — Не нерви, — сказав поважно дiд, — а молодий ще... То от я й розказую. Наша доля незавидна: вiрять у тебе — живеш, не вiрять — умираЄш. Скiльки вже нашого брата переставилося нi за цапову душу... — А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от i сталося: господар петлю собi накинув, а його жiнка вiд того розумом розслабла. Отак i сиджу на пустицi... Коливались у сутiнi, й кожен думав про своЄ. Здалося тодi юному чортовi, що десь на днi його Єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очi — i свiт заллЄ такими барвами, що не витримаЄ його молоде серце. Хочеться менi чогось незвичайного, — подумав вiн. — Що цi жарти менi, коли вiд них нема доброго задоволення! Вiн довго сидiв i думав, п'ючи солодкий сутiнок. Грала в ньому кров, i це так приЄмно було! — Малий твiй? — спитав домовик. — Та нЄ, — сказав старий. — Якийсь вiн трохи не теЄ... Спить, чи що? — Спить. Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душi стало тривожно й смутно. Тодi вiн i побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвiли, наче срiбнi, вишнi. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарiвне видiння. Панна була гарна, такоï краси ще не зустрiчав вiн на цiй землi, тож, дивлячись на неï, вiдчув на душi смуток i щастя. На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волiв, а по тому загупали бубони. Застрибали тисячi тiней, чорних i вигинливих, якi затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тiл, серед цих срiбних вишень, бiля чарiвноï панни, що витанцьовувала найшпаркiше, упало його роз'ятрене, закривавлене серце... љ Вчинити так навчила панну сотникiвну ворожка. Мала пiднятися, щоб нiхто не бачив, опiвночi й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокiй душi. Можливо, тодi знову почне спати спокiйно i прожене своïх залицяльникiв, якi почали приходити до неï щоночi. Часом приходили всi три, а часом зливалися в одного — примушували ïï танцювати й веселитися цiлу нiч. Вiкно було заздалегiдь вiдчинене, i вона спустилася через нього до саду. Сад дихав утомою i сном, зiтхав, шелестячи змореним листям, кущi витиналися, наче велетенськi жаби, облитi цвiтом вишнi нагадували сивi голови. Пiшла помiж тих голiв, обережно ступаючи босими ногами, i ïй здавалося, що це сниться ïï важкий сон. В грудях жив неспокiй, знайомий з ночей, коли до неï почали приходити чуднi видiння. Вона сiла на садовiй лавi й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли синi смуги, i вiдчулася вона, немов на днi моря. Довкола плавали великi риби, а на них, наче на конях, перекинувши хвости через круп, сидiли русалки й покурювали маленькi тонкi курички. Мали довгi, пофарбованi в зелене нiгтi, а груди було пiдперезано лискучими нашивками. Риби пiдпливали до неï й тупалися носами в скло — були наче у велетенськiй прозорiй коробцi. Внизу хиталися водоростi й сидiв зелений, зарослий мохом водяник... Сотникiвна розплющилася i скочила на ноги. Перебiгла стежку до виламаноï в парканi дiрки й обпеклась у кропивi. Це остаточно ïï остудило, i вона завагалася: йти далi чи повернутися? Але ноги самi повели ïï до церкви, i за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкi кроки. Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив ïï на узвишшi посеред церкви, роззирнувся. Мiсячне свiтло проливалося через вiконця й трiпотiло на пiдлозi та помальованих стiнах. Святi й титарi з оселедцями на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотiли зрозумiти цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорi залопотiли крила, i студент здригнувся. Стояв у мiсячнiй стязi високий, гарний i смутний. Зiтхнув тяжко i полiз до труни. Стало тихо, дивно тихо, i сотникiвна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотiли крила, а за тим вдруге почулися важкi кроки. У церкву зайшов мiщух. Був у бiлiй одежi й тримав перед собою свiчку. Свiтло вiд неï падало знизу, i його обличчя через те було страшне. — Ти вже тут? — спитав глухо. — Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе? Сотникiвна молилася. Гаряче вишiптувала слова, а на неï так само непорушне дивилися зi стiн святi й титарi з оселедцями. ВтретЄ затрiпотiли крила, i прийшов козак. Був у чорному й безшумно почав крастися до труни. Мiщух рiзко повернувся, i вся церква раптом освiтилася яскравим свiтлом. Воно потекло через усi вiкна, спадало з банi й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальованi козаки. В глибинi церкви щось ухнуло й кинулося. В трунi трупом лежав студент, а мiщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно пiдстрибнув, i сотникiвна болiсно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвiст, а замiсть нiг виглядали бруднi ратицi. љ Сотникiвна боролася з хаосом у собi, а може, боролись у нiй сни. З'явилися золотi павуки на довгих тремких лапах, вони сплiтали мiж сонцем та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I коли вона вистрибнула босонiж на iскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягненi в барвисту одежу дiвчата. Розсiлися по цiлому небi, зайнявши простiр од землi до сонця, а бiля сонця сiв бiлий дiд. Дiвчата торкали струнипавутиння, лунала срiбна музика — лилися чудовi пiснi. Дiд ударяв раз по раз у сонце золотою булавою, i згори сипалися iскри; м'яко подзенькували дзвiночки, що ïх безлiч було розвiшано довкола сонця. Похитувалися дiвчата, плакали пiд ïхнiми пальцями золотi струни, а до сотникiвни пiдiйшов бiлий кiнь i став, кланяючись, на колiна. Сiдай на мене, — сказав кiнь, — я хочу тобi свiт показати. Вона сiдала у верхи i мчала, наче вiтер, i заспiвувала й сама. А тодi танцювала на спинi бiлого коня, i було ïй свiтло, аж очi заплющувала. Тодi надбiгав чорний кiнь, сипав вогнем iз нiздрiв i мчав за нею, а сотникiвна обхоплювала руками свого бiлого, i ïï душив страх. Може, через те опинялася на спинi в чорного коня, вiдтак мчав за нею бiлий, але не мiг наздогнати — вороний увозив ïï в царство тiней. Вона потрапляла на вiдьомський шабаш, де вигиналися чорнi стрункi красунi, де струни викидали зруйнованi мелодiï i вила труба. Звук труби нагадував ïй вовче виття, а може, й плач над померлим. Навколо вiдьом вистукували ратицями чорти i вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке сплiталося й творило довкола танцiвникiв вогняне коло, — по той бiк поля стояв бiлий кiнь i тужно, заклично iржав. Тодi до неï i пiдiйшов юний чорт. — Я тобi показую все це недарма, — сказав вiн. — Хочу вiдкритися перед тобою — полюби мене! Вона побачила його темнi чудовi очi, в яких палав глибокий сум. — Нам вiдведено мало часу для життя, — мовив вiн. — I ми, i ви, люди, пiдданi одному прокляттю: прийде огненний чоловiк i потопче нас. Не губiмо часу, панно, вiддамося коханню, бо ж i ми, i ви однаково живi iстоти. — Але в нас Є душа, — сказала сотникiвна. — Душа — це байка, — зашепотiв чорт, простягаючи до неï руки. — Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, iнакше ловитимеш самi хвости. Тодi ïй стало страшно. — Не торкайся мене! — закричала вона, вiдштовхуючи гарячi руки, що бралися ïï обiйняти... Прокинулася серед ночi. Мiсяць густо заливав помешкання, в його холодному трепетi грали узорами килими. Довго дивилася крiзь вiкно на отi зорi в дрiбних шибках, i душу ïï поймав дивний жаль. Тодi вона заплакала, бо в нiй зiбрались у цю мить усi свiтовi болi, усi жалi, бо вiдчула вона на душi високе одкровення, яким обдаровуЄ смертних життя один лише раз. — Я не пiддамся тобi, чорте, — прошепотiла вона, — бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнЄ щастя — це як чисте небо над головою... До неï пiдходив бiлий кiнь, i знову починалася шалена гонитва: мчав, як стрiла, спiвали пiсень дiвчата, дзвонили дзвоники бiля сонця, сонце саме було велетенським дзвоном, а сивий дiд тримався за промiнь i хитав той чудовий дзвiн. Дзвонив вiн, як на Великдень, а сотникiвна опустилася на колiна i звела очi догори — душа ïï заспiвала разом з дiвчатами. Тодi пiдповз до неï чорний вуж i став навпроти на хвоста. Ударив темною головою ïй у груди i скинув ïï з бiлого коня. Летiла, повiльно обертаючись, у запаморочливу прiрву, а бiля неï бiгли чудовi сумнi очi юного чорта, який дивився на неï i нiяк погляду вiдвести не мiг. — Слухай мене, кохана, — шепотiв вiн. — Ми народженi у свiт через випадок: i ти, i я. Ми прийшли сюди насолодитися мiсяцем та сонцем, росами й деревами... Дозволь, я тобi ще одне чудо покажу... Вона сидiла на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала галявина з темно-зеленою травою й бiлими вогниками ромашок. На нiй стояв чорний кiнь, вiн голосно заiржав, а тодi метнувся через зелене поле. Пiдстрибнув угору, вище за дерева, впав на колiна i почав танцювати на заднiх ногах. Срiбнi копита кресали iскри, i сотникiвна зачудовано вдивлялася, як перетворюЄться кiнь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготiв срiбними пiдборами, застукотiла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тодi впав парубок на землю, i вона впiзнала того вужа, що бив ïï у груди. Зцiпила, щоб не закричати, зуби i непевно намалювала перед собою хреста... Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустицi й печально звiдти зорив. Дiд викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димi, серед м'якого затишшя пустицi, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотникiвни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, i нинi, коли в тiлi не було сили, його опанувала нудьга. Сотникiвна вiдтрутила його, це вiн добре зрозумiв, але те, що почав вiн своЄ життя поразкою, не давало йому спокою. Ïх не зовсiм можна зрозумiти, людей, — думав вiн, — адже я для неï всього себе клав! — Треба було взяти ïï одуром, — майнуло йому в головi, але здригнувся вiд цiЄï думки: не хотiв бути схожим на iнших. За вiкном iшов дощ, а чорт думав про сон, який побачив пiсля останнiх вiдвiдин сотникiвни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього i ледве не роздушив. Менi не заходило на звичайнi зальоти, — думав юний чорт, — хотiлося розбудити у нiй потяг до волi. — Таки не вдалося тобi взяти ту дiвку, — сказав, попихуючи куривом, дiд. — Бо дурний ти i несвiдомий... Зi свого кутка вилiз домовик, зачухмарився i сiв бiля дiда. — Що зi мною буде далi? — сказав вiн. — Хата валиться, i менi вже до того байдуже стаЄ... Дай-но нюшку! Дiд дав тютюну, i домовик голосно чхнув. — Оце я з малим балакаю, — сказав дiд. — Не взяв-таки тоï дiвки. Хiба вона дiвка? — смутно думав юний чорт. — Вона красуня, якоï свiт не бачив. — Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах. — Чув, як кидався тут увi снi... Не з того боку, певне, танцював... Хай би вона була вiдьма, — думав юний чорт, — тодi б ми й зiйтися могли. Або ще простiше: вона дiвчина, а я парубок... — Хотiв ïï умовити, хе-хе, — захихотiв дiд. — А в нашому дiлi так нiчого не вiзьмеш? Кублилися сутiнки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю. У свiтi повиннi бути вiдповiдностi, — думав юний чорт, — iнакше вiн не триматиметься купи. Свiт без гармонiï нi до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на смiття. — Певне, i в коханнi ïй освiдчувався, — глумливо сказав дiд. — Мовляв, я таки чорт, але не чортiвська моя любов, хе-хе... — Я випробовував закон вiдповiдностi й гармонiï, — сказав юний чорт. — Що-що? — здивовано вирячив очi дiд. — Щось ти заговорюЄшся, хлопче... Закон... як ти сказав? — Закон вiдповiдностi й гармонiï, — смутно повторив юний чорт. — Я не хотiв ïï дурити... Вони сидiли в темрявi, замисленi й похнюпленi. Дiд смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав. Несподiвано вiдчув — щось дивне коïться з ним. Здалося йому, що розчиняЄться в повiтрi, вже розтала одна нога й починаЄ розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справдi зникали, наче горiв чорний папiр. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокiйнiше. За якийсь час вiн мав уже саму голову, а замiсть тiла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тiла. Як мало я жив, — думав вiн, вiдчуваючи, як звуглюЄться його язик, — i ще нiчого не встиг удiяти. Певне, не годиться нашому братовi так захоплюватися красою — от i учинив я щось негаразд. По пустицi потягло продувом, i вiн помiтив, що вiтер здуваЄ його згорiле на попiл тiло. Лежала на пiдлозi сама голова. Хай би лишилася голова, — подумав вiн. — Менi ще потрiбно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, — попросив вiн, — я зараз ïï скажу. НемаЄ ж нiякоï рацiï вiдходити, коли тiльки прийшов, коли тiльки почав усвiдомлювати себе, нема ж нiякоï рацiï... Але голова його трiснула, як старий горщик пiд важким чоботом. Величезний, важкий ступак налiг на пустицю й розтер ïï на порох. Велетенська iстота пронесла вслiд за собою хвилi скаженого вiтру — вона поспiшала. Десь гримнув грiм, а навколо задвигтiла земля. љ Вранцi сотникiвну випроводжували в монастир. Ïï посадили на вистеленого килимами воза, i вiзниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони ïхали довго, здалося сотникiвнi, кiлька рокiв, а може, кiлька десяткiв рокiв бо коли панна витягла з-пiд килима люстерко, побачила раптом старе обличчя незнайомоï жiнки. — Скiльки минуло часу, дядьку? — спитала у вiзницi. Той не вiдповiв, тодi вона торкнула його. Вiзниця похитнувся i звалився з передка: з витрухлоï одежi випав на дорогу давно висохлий кiстяк. Вона, проте, не здивувалася. Зiйшла на дорогу, i ïй здалося, що побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помiтила велетенського чоловiка в бiлих розметаних шатах — рушив на неï, махаючи в повiтрi величезними чобiтьми. Свiтло заливало простiр рiвномiрно й монотонне, вiд того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обiч шляху. Побачила, як побiгли по гiлочках швидкi бузковi тiнi, i дерева раптом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж ïх спопелив. Тодi сотникiвна побачила, що навколо неï згоряЄ цiлий свiт, вона впала ниць, але ще зберегла ту мить, коли свiдомiсть нагадуЄ спалах блискавки, яка немов застигла в небi. Пожадно вбирала все, що вiдбуваЄться, в очi, бо ïй раптом стало треба навiчно це закрiпити: попiл згорiлих дерев, попiл згорiлоï дороги, що скручувалася, нiби зотлiла тканина, кiлька червоних гiр i могутнi вихори, що несподiвано плюснули на неï. Вона встигла подумати, що все те може вiдбуватися не поза нею, а в нiй самiй, що життя ïï вiд якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось перебачила — ïï захопили швидкi палахкотючi червонi крила й пiднесли над землею. I коли вона падала долi, уздрiла раптом дуже чiтко й близько вiд себе великi, чорнi, повнi ясного вмиротвореного свiтла чоловiчi очi, якi вона знала колись давно, якi, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так i не спромоглася. љ љ ДЖУМА љ Мандрiвний цирульник вiдчув утому. Вiн зiйшов з дороги i прилiг у холодку бiля самотнього куща глоду. Простерлося над ним високе небо, дзвенiли жайворонки, кущ уже був обплутаний вересневою павутиною, сюрчали коники, швидко пролетiла зграя горобцiв, великий лелека проплив над головою, виставивши довгого дзьоба. Цирульник заплющився: в очах замиготiли червонi смуги й плями. Вiн подумав, що цього разу шлях од села до села виявився надто довгий, — був уже голодний, але не хотiлося рухатися й турбувати цю тишу й спокiй. Не зле було б i напитися, думав вiн, та криницi поблизу все одно нема; пливли перед ним червонi смуги й плями, розжарюючи темряву, в яку поринув. Врештi, темрява теж була червонувата, i вiн розгледiв у нiй обрис — чи машкара, чи колода. Далi побачив незнайомi обличчя: одне, друге, третЄ, — були спокiйнi й холоднi, тiльки в кожного надмiр розширенi очi... Цирульник розплющився й сiв. Рiзонуло в очах вiд яскравого свiтла — з-за хмари визирнуло сонце. Хотiв звестися, але незримий тягар зiгнув його. — От тобi й на! — пробурмотiв вiн, упираючись обома руками в землю i знову намагаючись пiдвестись. Але тягар так само гнув його до землi. Цирульник обмацав собi плечi, латану сорочку на спинi, роздивився навкруги — на глодовому кущi червоно палали ягоди, i йому аж очi заболiли вiд цих вогникiв. Одначе треба було встати, i вiн, спершись на руки, напружився, скiльки мiг. Ледве-ледве розiгнувсь, од напруги зросився лоб, тремтiли руки, вiддих став важкий i нерiвний. Перехрестився, зирнувши на небо, i йому наче полегшало. Пiдняв iз землi торбу зi струментом i здивувався, яка вона легка. Тягар зi спини, проте, не спав, гнiтив його так само, але вiн вирiшив iти — до того ж вiддалiк виднiлись уже першi хати села. Вийшов на дорогу i спробував закинути торбу на плечi. Але вона нiби вдарилась об щось тверде i знову злетiла йому до рук. Повернув голову, зазираючи за спину, проте не побачив нiчого, хiба що туман простелявся за ним, не дуже густий, однак непроглядний. Цирульник накрутив на руку шворку вiд торби й налiг на цiпок. Тягар зi спини не спадав, вiн крекнув, пiдкинув його, мов лантух, i ступив крок. љ Iшов важко й повiльно. Навколо блимотiли квiти. Розросталися, бiльшали на очах i ставали волохатi; ромашки гойдалися десь над головою, гули великi, як лелеки, бджоли — цирульник бачив ïхнi виряченi очi, — трава здiймалася, нiби дерева, шумiв вiтер, i цi дивнi дерева гули. Вилiз здоровенний, як теля, цвiркун i подивився на нього з тупою байдужiстю. Позiхнув, розтуляючи сiрого беззубого рота, й почухмарився. Цирульник витер з чола пiт i зненацька вiдчув, як щось лоскоче йому шию. Змахнув рукою, тодi наблизилося до вуха щось жорстке, наче губи. — Зараз тобi полегшаЄ, — сказав чи то вiн сам, чи то iнший голос. Знову озирнувся — туман нiби порiдшав, квiти швидко меншали, дрiбнiшали цвiркуни та бджоли, пташки з шурхотом зiрвались у повiтря, i вiн вiдчув з полегшею, що тягар йому трохи спав. Сiв на узбiччi й передихнув. Такого менi ще не траплялося, — подумав, поступово доходячи тями. Село вже було недалеко, i вiн знову взявся за цiпок. Ззаду на нього кинулося довге вечiрнЄ промiння — тiнь його видовжилася й лягла на дорогу. Цирульник здивовано вдививсь у ту тiнь — бiгла перед ним, наче стежка. Ступав на неï, а вона рвалася з-пiд нiг, ваблячи й принаджуючи. Мала дивну голову — машкара чи колода, а на нiй стримiв великий, мов лантух, горбисько. љ Вранцi цирульник вийшов на сiльський майдан. Iшов порожньою вулицею й дивився, як сходить сонце. Було веселе й умите, блищала трава, довкола стояла тиша — село iще спало. Вiн не гаяв часу, навiть не зайшов до хазяïв, у яких ночував, а вiдразу ж поспiшив на майдан. Сiв пiд крислатою липою й розклав свiй струмент. Але люди до нього не сходилися — майдан був порожнiй, порожнi були й вулицi. Вчора прийшов сюди й був гостинно стрiнутий. Переспав, прокинувся просвiтлiлий, здавалося, полегшало й спинi. Однак навколо дивно порожньо. Сидiв бiля свого струменту, i до нього нiхто не приходив. Вiн навiть гукнув: — Гей, хто хоче причепуритися! — Але вiтер погасив його голос. Висла густа тиша, сонце вже пiдбилося високо, вiтер схитнув липу й затанцював на листi. Цирульник скинув брилика, вiтер скуйовдив йому чуба. Хати стояли принишкло й насторожено, а над ними не курилося димком. Обличчя в цирульника видовжилося. Ще посидiв якийсь час, приглядаючись чи принюхуючись, а по тому звiвся. Був здивований i посмутнiлий, i це здивування повело його до першоï хати. Обережно зайшов на обiйстя, наперед вiдчуваючи щось лихе. Ще бiльший подив охопив його — серед двору лежав, виваливши язика, мертвий собака. Цирульник вiдчув, що й хата дихнула на нього пусткою. Торкнув дверi — все в ньому напружилося, — але довкруг було тихо. Дверi вiдхилилися з рипом, i вiн здригнувся. Переступив порiг, тремтячи, — в нiздрi вдарив дух мертвого тiла й пустинi. На столi лежала хлiбина, грудка солi й стояв штофик горiлки. — Чи вдома пани господарi? — спитав тонким голосом. Його починало трусити. Було тихо, так тихо, що чув власне дихання. — Гей! — гукнув тим-таки тонким голосом. — Чи вдома пани господарi? Боявся ступити до свiтлицi — лише наблизився до дверей, безсилий спинити трем у колiнах. Зазирнув досередини й заплющився, бо хвиля нудоти прокотилася по тiлу. — Ну, звiсно! — пробурмотiв, уже повертаючись до виходу. Йому бракувало повiтря. Цирульник вийшов надвiр. Чудне зацiпенiння охопило його. Сiв на ганковi й утопив обличчя в долонях. Пальцi йому все ще тремтiли, а перед очима пропливали якiсь незнайомi обличчя. I вiн вiдчув жах. Хлюпнуло межи очi чорним димом, чорною водою, слизькi вужi поповзли йому в душу, i вiн зрозумiв, що не витримаЄ всього цього. Скочив на рiвнi й кинувся на вулицю. Тут було так само порожньо. Знову не мiг отямитися: вчора вiн прийшов сюди — село було спокiйне й мирне. — Гей! — загукав раптом цирульник на все горло. — Чи Є тут хто живий? Прокричав це ще раз i ще. Але вiдповiддю було безгомiння, i вiн став задкувати, вiдчуваючи, як хльоскаЄ його, мов батогом, той-таки жах. Стояв серед порожньоï вулицi у полотняних штанях та сорочцi, i йому здавалося, що вiн ще й досi спить, що це тiльки страшний сон, який зникне, варто тiльки прокинутися. Цирульник сiв бiля якогось тину й заплющився. Треба заснути, — подумав вiн, — перебити цей сон iншим. Однак навколо стигла та ж таки моторошна тиша, а цирульник був людина твереза. Вiн бачив, що тин, на який спирався, був справдi тин, покритий дорожньою курявою, — з потрiсканого палiччя лущилася кора. Перед ним стояла хата, i вiн уздрiв ïï посинене вiкно й шибку, складену з двох шматкiв скла; бiлу стiну, обляпану брудними цятками вiд дощу; солому, що вкрилася зеленим мохом, а з неï вибилася блiда й хирлява травинка. Це все було надто зриме, як i його закiптюженi босi ноги, як слiд од воза, вчавлений у сiрiй землi. Побачив ще свiжi кiнськi кiзяки й застромлену кимось у тин жовту квiтку. Треба тiкати, — стукотiло йому в скронi, — а то ще не вийду звiдси. Згадав про струмент, розкладений на майданi, — могли б украсти, доки вiн ходить. I то було б добре, — пробурмотiв, з острахом позираючи на хату з обляпаною стiною. Звiвся й обтрусив порох зi штанiв. Хотiлося, щоб ця тиша хоч якось сколихнулася, хай би й напали на нього собаки. Але йшов порожньою вулицею, i навколо не чути було анi звуку. От би зустрiтися з кимось, — уже з вiдчаЄм подумав вiн, — i попросити хоч би тютюнцю до люльки. Цирульник знову вийшов на порожнiй майдан — тут i досi гуляв вiтер, звiюючи куряву. Пiд липою лежав струмент, якого нiхто не зачепив, — вiтер устиг завiяти його сiрим попелом. Вiн згорнув шматину, струсив куряву i вклав струмент у торбу. Тодi ще раз обдивився довгим поглядом хати, порожнiй майдан, вулицю, що тяглася вглибину, — здалося, йому зовсiм небагато треба, щоб почутися щасливим: хай би загавкали собаки чи заревiла худоба. Але навколо було пустельне, аж холодно, i вiн розбито й утомлено рушив iз села, вiдчуваючи на плечах осоружний тягар, а на душi скiмливий жаль. љ Мандрiвний цирульник був немолодий. Хтозна-скiльки блукав вiн дорогами, обличчя його обвiтрилося й покрилося густим закальцем, лоб був помережаний зморшками, очi — наче зашнурованi в мiшечки, великi губи потрiсканi й сухi, а над ними — сiрi кущики вусiв. Одежа завжди абияка — полотнянi штани й сорочка, на головi — брилик. У торбi — пара чобiт та струмент, зiлля та лiки. Вiн ходив дорогами, зiгнутий i замислений, — його вже знали по селах давно. Коли з'являвся, до нього валом iшли люди, — на сiльському майданi ставало весело, бо вiн, працюючи, завше пританцьовував i наспiвував. Заможнiшi хазяï кликали його до хати, частували обiдом i чаркою, а тодi вже — всiлякi замовлення, ради й чепурiння. Хто хоче чепуритися, — гукав вiн веселим голосом. — Дiдiв роблю хлопцями, а бабiв дiвками! День був сухий, з рiзким теплим вiтром. Цирульник iшов дорогою, важко переставляючи ноги. Довкола нiмiли лани, ощетинившись високими стернями, бовванiли самотнi дерева й кущi, розтиканi тут i там, — вiн плентався вiд одного дерева до другого; вiтер кидав в обличчя курявою, хрумтiло на зубах, а йому нестерпно болiли плечi — тягар зi спини не спадав. З кожним кроком начебто наростав i притискав дужче: горб був високий та гострий — вiн це бачив на власнiй тiнi. Але треба було йти, — не мав у ротi сьогоднi нi крихти. Село, яке так тяжко вразило його, вже сховалося з очей, i вiн плентався полем, вислаблий i знiчений. Чи не смерть то моя? — подумав, зупиняючись бiля невеликоï обскубаноï грушнi. Пiд нею було густо грушок, i вiн став ïх жадiбно ïсти, не помiчаючи нi терпкоти, нi смаку. Лiг на траву, вiтер обвiяв обличчя, i вiн подумав: отак би лягти й заснути навiки або ж заснути i, прокинувшись, переконатися, що все це тiльки запаморока. Вiн лежав, i йому важко нила спина, болiли плечi й вiддавало в шию. Голова каламутнiла, вiн дивився щiлинками напiврозплющених очей туди, де громадилися хмари й подекуди зблискували синi латки неба. В цiй хвилi не було в нього нi болю, нi урази — тiльки глухе здивування, з яким дививсь у небо, i глуха туга, що гойдала його й пригашувала мозок, який заволiкався м'якою вовною. Здавалося, що нею заросло все небо й земля, млоïлося в очах, судома стискала горло, i вiн тiльки тепер вiдчув, якi терпкi були грушки, що ïх наïвся. Але не мiг лежати — до вечора хотiв утрапити в село, де сподiвався на вечерю й звiльнення вiд цього наслання. Звiвся, спираючись на руки, й розбито почвалав дорогою. Як i того разу, побачив на узбiччях велетенськi, бiльшi за людину, ромашки, бджiл, як лелек, що гули над тими квiтами, врештi, й самого лелеку, котрий стояв, як журавель, бiля криницi. Цирульник згадав, що його давно палить спрага, схопив лелечий дзьоб i спустив його в темну прiрву криницi. Лелека пив воду, а вiн зазирав до того джерела, безсило черкаючи долонями прохолодну вiльгiсть. — Ну, годi! — пробурмотiв вiн, втираючи сухi вуста. Десь близько уже мало бути село, воно й справдi з'явилося попереду — мерехке, як марево, з липами, в'язами й бiлими, наче мальованими, хатами. Путiвцем гнали худобу — знялася сива курява, пастухи й череда пливли в нiй, наче по водi йшли. Цирульник повеселiв, вiдчув на губах смак свiжого молока, аж слина потекла, побачив його теплу густину й бульбашки поверх на краях кухля. Наддав ходи, височезна трава зашелестiла услiд, наче очерет, i вiн пiшов мiж того очерету, змагаючись iз вiтром, який дув в обличчя, i вiдчуваючи, що геть вислаб i йому стаЄ все важче долати цю дорогу. љ Цирульник любив входити в село, коли спускаЄться блакитний сутiнок, затихаЄ вiтер, змовкаЄ худоба, чоловiки виходять iз хат i сiдають на призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи — пахне вечерею, теплим молоком, спiлими яблуками. ЧуЄться рип журавля бiля криницi, неголосна жiноча розмова, покашлювання дядькiв, якi смалять на призьбах люльки з вишневого кореня, погуки матерiв, дитячий гамiр, поквоктування курей, що всiдаються на сiдалi. Хати вiдпочивають, розхиливши дверi, — всерединi гуляЄ темна сутiнь. Люди в цю пору м'якшають i добрiшають, завертають подорожнього й запрошують на вечерю, особливо коли йде цирульник. Вiн постриже й виголить, причепурить вуса й бороду, дасть жiнцi трави на немiч. Питиме молоко й оповiдатиме дiтям казки. А молоко, яке вiн вип'Є, буде свiже й тепле, за це молоко вiн ладен вивернути всю свою торбу, вiн щедрий, як щедрi до нього й господарi. Цирульник бачить все це, приплющивши очi, — до села вже зовсiм близько, вiн хоче насправдi до нього дiстатися. Не любить турбувати господарiв, коли тi облягаються. Запах сiна, на якому вiн спатиме в повiтцi, вже й зараз лоскоче нiздрi, як i запах молока. Сонце б'Є йому в спину, вiн бачить перед собою довгу горбату тiнь й напружуЄ силу, бо попереду село, його вечiрнiй молочний дух, його теплi сутiнки, що пахнуть сiном та яблуками. В таку хвилю цирульник i сам добрiшаЄ, дивиться лагiдним зором, хоча тягар так само чавить на спину. ПригадуЄ знайомi обличчя: вiн знаЄ це село так само давно, як знаЄ його воно. Дерева ближчають, бiжить бiла дорога, стелються смужки вiд колiс, вони теж бiжать, начебто ïде вiн возом. Цирульник зустрiчаЄ першого чоловiка й вiтаЄться. Той вiтаЄться також, i цирульник задоволений — за кiлька хвиль увiйде в село, де його зустрiне добрий дух сiна й молока, добрий дух людськоï працi й гостинностi. Але вранцi цирульник знову вiдчув страх, що вповз йому в груди слизьким вужем. Навiть здалося: тут, серед майдану, осiлося безлiч гаддя, яке обплутало його тiло, сичить ув очi, а вiн, мов кам'яний, сидить серед нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а вiн виповнений здивуванням та болем. Й досi наче спить, бо де це бачено, щоб було стiльки гаддя i щоб воно обплутало так людину, хай навiть вона й кам'яна. — Був один хлопець, — шепотiв його сухий язик, начебто оповiдав дiтям, — який скликав гаддя... Повелитель гаддя! — подумав вiн. Танцювало листя на липi, струмент укривався курявою, вiн сам покривався тiЄю курявою, i там, де пролазили вужi, курява злизувалася — залишалися смуги, а може, це так темнiЄ йому в очах? Були тi смуги наче дороги в степу, i по них повзли великi, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на свiт, i вiн раптом злякався: а що, коли все повторилося? Вiдчув, як закололо йому пiд серцем. Вже добралися й туди, — подумав вiн про мурах. Сидiв на порожньому майданi й думав, що таке не може повторитися двiчi, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той жах. — Вже час би й худобу виганяти, — сказав собi. З двору, де вiн ночував, теж не вигонили корiв, i вiн пожалкував, що таки не зайшов до хати, як прокинувся, — не хотiв набридати. Звiвся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його — нi гавкоту, нi запаху диму, нi квоктання курей, нi пiвнячого спiву, нi iржання коней, нi мукання корiв. Голова його була втомлена. — Двiчi нiчого не повторюЄться, — сказав вiн. Нiмi вулицi, нiмi городи й двори, нiмий майдан, лише дерева говорять — лопотять i лопотять, начебто не можуть нагомонiтися. Нiмували журавлi бiля криниць, опустивши дзьоби в студеницi й безперестанку п'ючи воду. — Гей, скiльки можна пити тоï води! — пробурмотiв вiн, все ще намагаючись утримати свiй чудний настрiй сну. Бо то не може не бути сон. Вiн раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всi разом пiдняли голови й сичали. Вiн майже побiг, щоб позбутися цього видива, — боявся вiрити й не вiрити, боявся розумiти те, що накладалося одне на одне з такою нещаднiстю. Ускочив у двiр, де ночував, його гнав бiль, гострий та холодний, мов шабля. Побачив садок бiля хати i стiл, за яким учора вечеряв; собаки не було — лежав, певне, в будi; побачив зачинений хлiв, а звiдти — нi звуку; побачив зачиненi дверi й завiшанi вiкна, а на стрiсi — порожнЄ лелече гнiздо: нi лелеки, нi лелеченят. Вiн позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумiв мозок; врештi вiн давно це знав — ще коли побачив порожнiй майдан; вiдчув, як лопнула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, Єдина квола сподiванка, що двiчi нiчого не повторюЄться. Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтрiпане вiтром i склеЄне потом; йому здалося, що на спинi в нього кривава рана, i вiн став скрадатися попiд парканом, щоб тихцем вискочити iз села. — Це я, я! — казав вiн. — Все це треба було зрозумiти ранiше — той горб не просто горб! — Вiн повторював однотонно, наче крапала вода: — Це я, я! Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. Все це , один вузол, — подумав вiн. — Це я, я погубив обидва села! љ Ну от, — подумав вiн зморено, коли вiдбiг так далеко, що не бачив поселення, — знову те саме! Перед ним здiймалася стерня ледь не людського зросту, вiн iшов мiж цього дивного лiсу рурок, у якi свистiв вiтер, на плечi боляче тиснув тягар. Вiн раптом спинився: сiрi хмари повили небо, сiрi гуси летiли по ньому — все це сповнювало свiт сiрими драглями. Вiн обдивився поле — навколо нi душi, а збоку — заростi верболозу. Рiчка! — подумав вiн. Поступово спадало збудження — стерня бачилася мов стерня, а небо як небо, набрякле й сiре. Вiн довго стояв у тому полi серед почорнiлого пагiння; над головою крикнула сорока — вiтер схопив ïï i жбурнув убiк. Стояв серед великого порожнього поля, вiтер гнув на межi вибiлену траву — вижухлу й суху. Вiн згадав, яке село лежало перед ним, i тихо прошепотiв його назву. Вже надходив вечiр. У селi вечеряють, — подумав вiн. СпадаЄ сутiнок, м'який, голубий, затихаЄ вiтер — чоловiки виходять iз хат, сiдають на призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи. Вiн бачить обвiтренi обличчя, зарослi щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника, чуЄ неквапнi розмови про бiлий свiт. А це вже вiн оповiдаЄ казки дiтворi, що аж вуха порозвiшувала; ось потай прибiгла до нього по жiноче зiлля молодичка, зазирнули дiвка чи парубок, якi захотiли любасного зiлля... Вiн стояв серед голого поля, малий, зiгнутий, у простiй полотнянiй одежi, його босi ноги були темнi, неголене обличчя обросло густiше, пiд кущастими бровами свiтилися настороженi очi. Вже не мiг нести на плечах той горб — знав, що не вступить iз ним у жодне село. Згадував знайомi обличчя, i дивна лютiсть поймала його. — То оце б я мав пiддатися! — гукнув вiн, намагаючись обхопити себе руками за спину. Ляпав по спинi долонями, тодi упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тiльки-но зводився, тягар знову клався йому на спину. Лютiсть торсала його дрiбне тiло, вовнянi клубенi забивали мозок, вiн бiг i падав, знову качався по стернi, а тодi знову бiг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очi палали болем та жахом, сорочка вже висiла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: вiдчував його усiм своïм збуреним Єством, хоч не знав: була то жива iстота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровуЄ з себе ту бридоту, але це була омана. Тодi вiн побачив палицю. Лежала на стернi, жовта й довга. Схопив ïï i люто вдарив себе по спинi. Бив i гатив себе, — палиця вже горiла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу i впав обличчям на сиру прохолодну землю. љ Лежав долiлиць, розкинувши руки й ноги, поклав пiдборiддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був бiля верболозу. Шумiло листя, вiн побачив мiж гiлля синю смужку води — торкнулася ïï швидка синя пташка. Вiн подумав: Воно перемогло! Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як ранiше, давив його. Обливався холодним потом i намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лiкував. Цi люди приймуть мене, — подумав вiн. — Воно знаЄ, що цi люди приймуть мене! Дивився на верболози, на смужку води, i в ньому знову закипала лютiсть. То оце б я мав пiддатися? — подумав вiн. Тодi нова сила влилась у його змучене тiло, молода й мужня. Вiн аж скрикнув, як звiр, що викликаЄ ворога на герць. — I ти, i я! — проказав крiзь стиснутi зуби й, напружившись, поповз по травi, тягнучи своЄ тiло й тягар, що сидiв на ньому. — I ти, i я! — бурмотiв вiн, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну рiчки, вiдчуваючи, як тiло його заливаЄ водою, i знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водоростi й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожаднiстю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тодi вiдчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тiло. Вогонь спалював i зiлля, за яке цупко тримався руками. Пiдхопила його хвиля й понесла. Вiн побачив, як розкришився пекучий бiль i заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, i вiн покотився в ïï неозорiсть. љ љ ВIДЬМА љ Князь Долинський часом мав дивнi забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалi про страшне й таЄмниче, завжди вiдчував хвилювання. Без цього його заïдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й вiдiйти до себе, щоб вiддатися химерним та рожевим маренням. Врештi, жив самотньо: жiнка вмерла, дiтей не було, тож дозволяв собi й химери. МаЄткiв у нього також не густо, що не зовсiм пасувало до його високого титулу князя, але вiн знав князiв ще убогiших. У глибинi душi мав сподiванку на майбутнЄ вивищення, але на те в пана Долинського не було нi сили, нi хисту. Проте яка то втiха сiсти бiля вогню й помрiяти! Щоб вiдступився вiд тебе будень з його незмiнними клопотами (гей, як не любив отих клопотiв!) i почалося щось таке дивне й цiкаве, вiд чого аж голова крутиться. Пiд таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожiлого пана Твардовського, що вмiв чудово оповiдати небилицi, й садовив проти себе. — От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуЄте про упирiв, вiдьом та чортiв. А теЄ-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправдi хоч одного? Пан Твардовський, звiсно, бачив ïх не одного, вiн iз ними всiма запанiбрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чiпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростаЄ якесь чудне обличчя. У ньому все навиворiт: очi — де рот, а рот — де очi, i воно смiЄться навзаводи й пiдморгуЄ. Звiсно, пан Долинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смiшно на простуватi брехнi Твардовського, але що, коли любив i брехнi, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського. — Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б менi до маЄтку хоч яку вiдьму! Сказав це i зомлiв, настiльки сподобалася йому власна думка. Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом i мовчав. — То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоïсь вiдьми до мого двору? В очах Твардовського мигнули лукавi iскри. — Я мiг би, — мовив вiн обережно, — але... — Ну що але, пане Твардовський. Коли можете, то приведiть. Твардовський мовчав ще довше, вiн дивився пiд ноги, наче набивав собi цiну, а коли звiв погляд, очi його палали. —љљљљљ Я б змiг, — сказав вiн, — але чи, пане, не боïтеся того? Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, пiдхихикнув. — Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, i, як завжди, коли ходило про грошi, Долинський скривився. — Я обiцяю вам свою ласку, — сказав вiн бундючно й позiхнув: не було про що говорити бiльше. љ Але виспатися йому сьогоднi не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю нiч борсався серед пiскiв, над ним горiло спечне сонце, а в небi кричали великi чорнi птахи. Довкола палали багаття, i князь побачив проти себе те саме обличчя, що з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум'я й начебто втiху вiд того вiдчувало. Дивiться, дивiться, — шепотiло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горiти! Вогонь уже пiдповзав до князя, i вiн з жахом побачив, як починаЄ тлiти одежа. Згинь! — закричав вiн. — Згинь, пропади, нечиста сило! Тодi вiн уздрiв, як тiкаЄ од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкiрився до нього й показав здоровеннi, наче в кабана, iкла. Долинський прокинувся. Ще миготiли в очах вогнi, ще дивилося на нього страшне обличчя, а вiн, мокрий i переляканий, лежав на своЄму ложi й бубонiв задублими губами молитву. Потiм важко встав i пiдiйшов до вiкна, за яким холодно палав мiсяць. Круглий i легкий, вiн тремтiв, розсипаючи довкола холодне срiбло. Князевi захотiлося ковтнути свiжого повiтря, i вiн потьопав у сiни. Поруччя ганку були мокрi вiд роси, i пан Долинський солодко позiхнув. Сiв на лавицю й кресонув вогню. Сидiв на ганку, смалячи люлечку, i нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньоï розмови з Твардовським, i вiн поволi почав вiддаватися солодкому мрiнню. Сидiв, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, мiсячним промiнням, i уявляв, як переступаЄ порiг справжня вiдьма i як починаЄться в нього казкове й незрозумiле життя... Князь вибив попiл зi своЄï люлечки. Йому стало ще сумнiше, бо мiсяць сьогоднi царював. Дерева тяглися до нього з безнадiйною тугою, витягували гiлля й листки, немов хотiли вiдiрватися вiд землi й полинути вгору, де вiльно гуляЄ той чарiвник. Князь навiть уявив собi, як з трiском рветься ïхнЄ корiння i як починають пiдiйматися вони, немов бульбахи, зi своïм витягнутим догори гiллям та листям, з розчепiреним корiнням, з якого осипаЄться земля, i повiльно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсiм. љ Вранцi вiн довго лежав, доки дiйшов сяк-так тями. Встав i, важко позiхаючи, поплентав зi спальнi. Йому назустрiч уже бiг слуга з мисою та втиральниками, але вiн вiдсторонив його. — Пане Твардовський! — загукав вiн. — Пане Твардовський! Йому нiхто не вiдповiв, i Долинський невдоволено почухмарився. Тодi до нього пiдскочив покоЄвий i, вклонившись, почав щось швидко торохкотiти. Але Долинському зi сну позакладало вуха, тож вiн покрутив головою: — Га? — Просив передати... Встав рано й поïхав, як велiв ваша милiсть... — Хто поïхав? Куди? — Прошу ласкаво, як велiв ваша милiсть. Поïхав пан Твардовський разом зi слугою... — Так скоро? — буркнув князь i сiв на услона. — Зволив сповiстити вашiй милостi, що так велiв ваша милiсть! — Гаразд! — буркнув князь, i йому раптом все зрожевiло навкруги. Здивовано й зачудовано звiв брови, розтулив рота, тодi замотав головою i задоволене, щасливо прорiк: — А хай йому чорт! љ Князь, здаЄться, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привiз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двiр, вiн аж закляк на ганку — на нього зорiли темнi, морочнi очi й бiля них зарубенiли чудовi вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся ïï постать наче виринула з-пiд землi. Меланка всмiхнулася, i князь раптом вiдчув, що всi його роки змиваються з нього, як пiсок, що вiн i досi молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющi срiбнi хмари. Його обплутувало недовiдомим чаром, а може, це вiд того, що дiвчина невiдривне на нього дивилася. У неï було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кiлька стрiчок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тiшило. — Вона справдешня вiдьма, — сказав вiн. — Ми напитали ïï аж у Барському староствi. — Ти справдi вiдьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, i вiн помилувався вiдчайдушними вогниками, що спалахнули в ïï зорi. — А що вмiЄш робити? — Все, ваша милосте, — смiливо вiдказала дiвчина, i пан Твардовський задоволене засмiявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корiв молока, я вчена й можу бути вiд корiв, гусей, кiз, риби, гаддя, бджiл та грибiв. Можу наслати град, що виб'Є пановi посiви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити вашi конi, корови, кури й пси, — вона раптом усмiхнулася до князя радiсно й просто. Вiн не витримав тоï всмiшки й вiдповiв ïй такою ж. — Ти вiдважна дiвка! — сказав лагiдно. — А чому тебе досi не спалили? Вона струснула волоссям (пановi Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) i засмiялася: — Бо не вчинила нiкому зла! — Вiдьма повинна чинити зло, — знову посуворiшав князь, — бо з чого тодi виказуЄться вiдьмацтво? — З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана. — Ха-ха-ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай! — Нi! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас iншим разом — цього не повиннi бачити стороннi очi. Твардовський задоволене закивав головою. Вiн хихотiв, i його очi були наче шкварки в салi; пановi Долинському вiн уже заважав: князь був надто зачарований з'явою цiЄï дiвчини. — То ти приïхала насилати на моï ниви град i вбивати моï корови? — спитав весело вiн. — Отакоï! — вiдказала Меланка. — Я не хотiла нiкуди ïхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю... — Ну-ну! — спохмурнiв Долинський. — Iди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опiсля... Пiшов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на вiдьму, обпiкся ïï гарячим поглядом i ïï надзвичайною, справдi чарiвницькою вродою. љ Вiдтодi в маЄтку пана Долинського все перевернулося. Вiн сам ходив, наче очманiлий, бо скрiзь бачив перед собою гарячi, лискучi Меланчинi очi. Коли ж справдi вони здибувалися, пан Долинський не мiг витримати чарiвливого струму, що плив од дiвчини, й тiкав. А Меланка миттю заволодiла домом пана Долинського. Пересовувала речi, поганяла слугами, понаносила квiтiв та зiлля — вiд статурного спокою й ладу в домi Долинського не лишилося й слiду, i вiн, який не дозволяв i услоновi зсунутися з мiсця, мовчав, лише сопiв i ховався. Не мiг навiть розмовляти з нею, бо усмiшка сама налiтала йому на вуста, i князевi, вже немолодому чоловiковi, хотiлося жартувати, як парубковi, й говорити дурницi. Твардовський подався зi своïм слугою в своï подальшi мандри, i Долинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далi, тим менше терпiв стороннi очi. Ще особливiше життя у них починалося, коли вечорiло. Вночi Долинський зовсiм тратив тямку, бо, як тiльки запалювався мiсяць, Меланка з'являлася серед двору зовсiм гола. Розпускала на спину волосся i, вклякаючи, шепотiла якiсь заклинання. По тому скрадалася до хлiва, де стояли спокiйнi й соннi корови, вибирала найкращу, i пан Долинський, сховавшись поблизу, чув, як лагiдно вона з твариною розмовляЄ. Пестила ïï й цiлувала морду, а тодi тулилася до неï, i Долинському здавалося, що пiд ним розверзаЄться земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити вiдьму разом з ïï коровою. Меланка ж смiялася й плакала, корова покiрно приймала ласки, а потiм виходили вони у двiр. Iшли через подвiр'я — гола вiдьма й мовчазна, тиха корова. Ступали, наче соннi, немов сковував ïх мiсяць; Меланка погладжувала коровi спину, — пан Долинський дивився на все це широко розплющеними очима, а коли обряд кiнчався й Меланка ховалась у домi, вiн крався, наче злодiй, до себе в покоЄць i цiлу нiч не мiг склепити очей, вiдчуваючи, що весь тремтить, що збудження забиваЄ йому до горлянки язика, що в ротi в нього сухо й палко i що вiн ось-ось збожеволiЄ. Вiн повiдпускав слуг — це сталося пiсля того, як помiтив, що й вони стежать за нiчними Меланчиними походеньками, — i несподiвано лишився сам на сам з чарiвницею. В той вечiр, коли вони опинилися сам нам сам, вона повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений i очманiлий Долинський, i вони проблукали так доти, доки зник з неба мiсяць. Тодi Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покiрно стояла бiля неï, вiддалiк ховався пан Долинський, i серед цього плачу, серед ночi вiн раптом зрозумiв, що його опановуЄ непевнiсть. Вiн раптом повернувся й пiшов додому, а вона сидiла в травi, заломивши руки, й безмовно дивилася. Вранцi й увесь день вона порала голодне князеве господарство й приносила пановi ïсти. Вiн мовчки приймав ïï послуги, але в розмови не входив. Так тривало цiлий тиждень, врештi, не витримала й вона i, коли вiн порпався в ïствi, що нiяк не лiзло йому в горло, запитала, чого вiн тримаЄ ïï бiля себе. — Хочу побачити справжню вiдьму, — сказав вiн, ледь-ледь усмiхаючись. Вона не вiдповiла, а вночi, коди вийшла гола до своЄï корови, вiн також ступив на ганок. Стояли пiд мiсячним свiтлом, облитi неземним його трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала, що не знаЄ про його пiдглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким, аж болючим сумом, вiн оглядав, не соромлячись, ïï тiло, ïï тугi й великi перса й густу темноту в паху —волосся ïï струмувало в нiч, чорне, як почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очi ïï дивилися темно й морочно, i вiн пiдiйшов до неï впритул. — Не треба! — сказала вона пошепки, i вiн звалив ïï на траву. Рвав iз себе одежу, а коли впустився в ïï розжарену темноту, вiдчув, що земля закрутилася щосили, що вона стала глибока-глибока, що груди ïï печуть, як жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав i вiн, i вони покотилися разом iз землею й мiсяцем у неозору безвiсть, якiй немаЄ нi кiнця нi краю i в якiй горить чорний вогонь, що спалюЄ i нiч, i його обiйстя, i небо, i все живе та неживе. — Ти не вiдьма! — сказав вiн пiсля всього. Вона втупилась у землю й ридала. Тодi вiн схопив ïï за плечi й повернув до себе. — ЧуЄш ти! — закричав вiн. — Ти не вiдьма, не вiдьма! — Я вiдьма, — прошепотiла вона крiзь сльози. — I ваша милiсть у тому ще переконаЄться... љ Щоразу, тiльки починало сутенiти, вона вiдчувала неспокiй. Потай вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, i вона покинула водити корову) i, вилiзши крiзь дiрку в парканi, повiльно йшла геть. Простувала вузькою стежкою в просi аж до простороï левади, за якою темнiв, як гребiнь для неба, гай. Пан Долинський iшов слiдом, а коли вона помiчала переслiдника, прибавляла ходи. Нарештi кидалася бiгти, але вiн був немов прив'язаний до неï. Вiдчувала жах, що немилосердно стьобав ïï, до того долучалося хвилювання й солодка тривога, i вона бiгла, наче заслiплена. Але за нею, мов тiнь, плелася кощава князева постать, i вона вже бiгла понад силу. Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевiльнi, коники; з-за гаю випливав мiсяць, великий i червоний, як розпечений кавун, — вона вiдчувала трепет перед цим чудним свiтилом i впала б ниць помолитися його холоднiй порожнечi, коли б за нею не тупотiли чоботи князя Долинського. I вона знову бiгла, цього разу через заростi кущiв. Ховалася за тi кущi, але чорна князева постать знаходила ïï скрiзь, i вона бiгла далi, задихана й перестрашена, волосся ïï чiплялося за гiлки й боляче смикалося, одежа розтрiпувалася, босi ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання. I знову бiгла, рвала сплутане гiлля, часом падала, але миттю зводилася, бо над нею нависала чорна постать i вже тягла руки, щоб схопити ïï. I вона бiгла, а за нею ступали важкi чоботи, i важке дихання обпiкало ïй спину. Тодi Меланка вiдчувала, що вже не в силi бiгти, й повертала до темного переслiдника перекошене з жаху обличчя. А вiн iшов до неï, швидко й упевнено, вона ще бiгла мiж дерев, в гiллi плутався мiсяць, гукав пугач, шелестiли крилами кажани, — сильнi руки жбурляли ïï раптом у траву. Ридала, коли з неï зривано одежу, й боронилася, дряпаючись i випручуючись, доки не втиснено ïï в землю й доки рештки сили не витiкали з неï. I вона вiдчувала, як пахне земля, як чавить ïï страшенна вага, як проходить крiзь неï пекучий струмiнь i захоплюЄ ïï тiло важкий ритм. Вгорi гойдалися мiсяць i дерева, сльози мочили ïй лице, i вона просила, молила не займати ïï, хоч уже давно була займана i хоч нiкуди уже ïй утекти. Потiм лежала, розтерзана й переможена, а вiн смiявся. — Ти не вiдьма! — чула вона твердий i, ïй здавалося, радiсний голос i не могла стриматися, щоб не ридати ридма. Вiн стояв над нею, великий i темний, а тодi повертався й iшов. Вона зводилася з землi, збирала одежу й покiрно, як приборканий кiнь, плелася за ним слiдцем. I все ставало навпаки: вiн iшов попереду, а тiнню його ставала вона. Вiн навiть не повертався в ïï бiк, i вона вже бiгла за ним, дряпаючи й ранячи тiло, доки опинялися перед дiркою в парканi. Тодi вiн наказував ïй одягтися, i вона одягалася тремтячими руками, а потiм, уже в його лiжку, коли ïï знову чавив страшний тягар, вiдчувала ще сильнiший трем i вiддавалася йому з таким гарячим палом, що вiн безсило вiдкидався на подушки й вiдразу ж засинав. Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, i ïй хотiлося вбити його пiд таку хвилю. Тiло ïï струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту зненависть, i вона довго й важко думала, як би ïй утекти. Вже вiдчувалася, мов стеблина на вiтрi, ще один подув, ще удар — i вона зламаЄться навiки. љ Але прийшов мент, якого вона не сподiвалася. Одного вечора, коли покликав ïï вiчний княженко-мiсяць, вона не почула за собою крокiв. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, i все пiд мiсяцем поперетворювалось у руïни. Наче потрощенi фортецi, витиналися дерева; мов розритi вали, тяглися кущi, i вона опинилася раптом вiч-на-вiч з мiсяцем, iз сухим шелестом кажанячих крил i з тужливими та розпачливими гуками пугача, ïй здалося, що тут, у цiй дивнiй ночi, коли втратила власну тiнь, вона руйнуЄться, як i все навколо, розпадаЄться й перестаЄ iснувати. Бо й справдi, була сама i ще не могла прийти до тями, ще сподiвалася важкого хрускоту за спиною, ще сподiвалася, що ïï схоплять сильнi, ведмежi руки й розчавлять, мов квiтку, але довкола розляглися руïни, мiсяць також був поруйнований, навколо вмирала трава, i Меланка краЄчком мозку зрозумiла, що на неï дихаЄ холодним ротом осiнь i що все навколо неï жовте. Дерева теж майже вмерли, так само, як i цiла земля. I ïй стало холодно, пропасниця струснула ïï тiло — вона впустилася на опале листя. Зимно дихав лiс, зимно горлав пугач, — була беззахисна й нiкчемна, сльози роз'ïдали ïй обличчя, i вона перетворювалась у засипану листям землю, по якiй течуть крижанi струмки. Мiсяць збуджував i гнiтив ïï, вона вже ледве-ледве дихала i ставала пiд цим небом i пiд цим мiсяцем наче заблукла мураха, що втратила надiю розшукати свiй мурашник. I вона почала проказувати в цю нiч i до мiсяця лихi слова, вiд яких терпла в неï на спинi шкiра i якi до решти руйнували ïï. — Хай виздихають у тебе корови, — шепотiла вона, — хай найдуть на тебе й на твiй дiм жаби i зжеруть тебе разом з усiм майном твоïм, хай паде тобi на голову страшний мор i хай зрiвняЄться з землею рiд твiй! Хай оточить тебе гаддя, i ходи в тому кiльцi, поки не задубнеш, ходи i плач, ходи i хай не ляже тобi на вуста усмiшка, хай розпадеться тiло твоЄ i хай станеш ти живою руïною. Нехай жiнкою той буде собача кропива, а товаришем колючий будяк! Шепотiла все пристраснiше, i ïй здавалося, що навколо повзають жаби й гаддя, що пугач б'Є ïï тупим дзьобом у тiм'я, що вона вже зовсiм не живе у цьому свiтi, хiба що лишилися цей мiсяць i зруйнований лiс. Бо вона тремтiла дрiбним дрожем, i ïй було навiть жаль од тих слiв, якi вимовила. Але холодна рiшучiсть знову заволодiла нею, i вона повiрила в те, у що досi не вiрила сама i в що нiяк не хотiв вiрити князь: ставала серед цiЄï ночi вiдьмою, належала цiй теменi й належатиме ïй завжди. Вiд того дивний жах заколисав i запестив ïï душу, вона побачила, що ïï тiло — суха гiллячка, що ïï руки — хмиз, а ноги — поламанi пагони. Очi ïï — зорi в небi, а волосся ïï — нiч, у якiй спить криниця, вуста ïï i журавель бiля криницi — жах ïï, вуха ïï — крик пугача, а шия ïï — шумкий осiннiй лiс. Жила в усьому тому дивним життям, поволi збирала в себе мiсячне сяйво, щоб залишити там, у небi, холодну зиму й крижану вистиглу тарiль, яка поки що сипле й сипле неживе срiбло, хмiльне, немов трунок, i нещадне, як крик... љ I мор прийшов. Ще зранку в селi забили в дерев'янi калатала. До пана примчав вершник вiд сiльського уряду i сповiстив, що з села вже вивозять перших мертвих. Запахло димом, горiли хати уражених, калатала не стихали нi на мить, сонце в небi посiрiло — дув важкий вологий вiтер. Дерева теж вiдчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось i змертвiло. Меланка зачинилась у своЄму покоïку, i коли князь застукав до неï, не вiдповiла. Вiн довго лаявся, грозився висадити дверi, але в покоï чулися тiльки зiтхання й плач, i Долинський наказав слугам позачиняти всi хвiртки й ворота. Слуги дивилися спiдлоба, жах уже доповзав i сюди, вили собаки, й неспокiйно ревла худоба — в цей тривожний ранок ïï забули погодувати. Конюший пана Долинського пiдiйшов до господаря, коли той вилiз на вежу над ворiтьми. Видно було дими пожеж, бiгали, збираючи пожитки, люди, ладнали вози, щоб утiкати. — Ваша милiсть, певне, вiдаЄте, звiдки це нещастя? — спитав конюший. — Всi нещастя, — задумано вiдповiв князь, — вiд руки господньоï. Конюший усмiхнувся, його обличчя освiтилося твердою затятiстю. — Вiд руки господньоï чи вiд руки нечистого, — пробурмотiв вiн... Вiд села вже ïхало до них кiлька вершникiв. Князь побачив той хiд одразу, уздрiв сивi бороди дiдiв, що сидiли на конях, юрбу селян, що зiбралася серед сiльського майдану. — Ïде сюди копний суд, — сказав конюший. — Не мели дурниць! — обiрвав його князь. — Я тiльки сказав, — з притиском повторив конюший, — що ïде копний суд. — Чхати менi на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежi не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рiдко коли вiдчував його, але коли вiдчував, мучився. Вершники вже були зовсiм близько, i вiн, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо вiдразу зник, i пан Долинський удруге вiдчув розкаяння. Ну й хай! — подумав вiн. Вершники доïхали до рову, i вiн побачив ïхнi схвильованi обличчя. — Що скажете, люди? — голосно запитав вiн, — Ти ховаЄш вiдьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя... Долинський озирнувся — вiд будинку уже вели Меланку. Була розстрiпана, а одежа подерта. Але краса ïï так само паленiла, а може, навiть бiльше, нiж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, i вiн хапнув ротом повiтря. — Вона не вiдьма! — сумирно сказав вiн. — Ми позиваЄмо ïï на суд, — сказав найстарший з дiдiв. — Гаразд! — сказав князь. — Ви ïï судитимете!.. Суд уже в'ïжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та вiдповiла йому iскристим поглядом, i вiн вiдчув, як кольнуло йому всерединi — всi тi ночi, якi провели вони разом, прийшли раптом у цю квилю; ïхнiй бiль та радiсть. Але довкола стояла сутiнна мла, довкола сутiнно плавали обличчя членiв копного суду й слуг. Вiтер був аж мокрий, i через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали брязнути дощем. — Слухай, дiвчино, — сказав князь. — Цi люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя? Вона подивилася на нього незмигно й майже радiсно. Губи ïï торкнула легка, як тремтiння стебла, всмiшка. Пан Долинський опустив очi. — Тебе питають! — крикнув люто конюший. — Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, i менi допомагали ïхнi сiльськi вiдьми... — Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе. — Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила грiх, i вони можуть судити мене... Вiн мовчав, тiльки дивився на неï з холодним здивуванням. — А чи знаЄш, що чекаЄ тебе? — Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Менi i вiдьмам ïхнього села. — Хто допомагав тобi? — спитав найстарший з селян. — Палагна i Ганна, — твердо сказала Меланка. — Чи вести тут зiзнання, чи, пане, накажете забрати ïï? — спитав найстарший. Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неï було пiдбите око й роздерта бiля шиï сорочка. Руки ïï стискались у кулаки, а босi ноги мiцно стояли на сухiй безросiй травi. I його гойднула раптом хвиля незрозумiлого презирства, незбагненного зла i яростi. Вiдчув майже на плечах це розтривожене небо, вiтер i хмари, вiдчув тупу нерозважну самотнiсть та порожнечу. — Забирайте! — коротко сказав i пiшов геть. I йому здалося, що чуЄ за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нiчних своïх гульок, що вiн зайде зараз до свого покою i прийме ïï в лiжко. А тодi все закрутиться, завертиться, все розтопиться i зникне, лишиться тiльки ïï палючий вогонь i ïï неймовiрно прекрасне обличчя. I вiн вiдчув, що йому хочеться тiкати з цього двору, вiд цiЄï трави, по якiй ступають його ноги, i вiд цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти вiд цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгi вечори, слухати патякання слуг чи принагiдних гостей i кликати до голови найрiзноманiтнiшi марення. Тодi не буде нi цього пломеню, нi цiЄï важкоï, як нiч, i незрозумiлоï, як нiч, порожнечi. Вiн тiкав до своЄï затишноï оселi i щоступня все бiльше вiддалявся вiд своЄï дивноï пристрастi i вiд свого, може, останнього божевiлля. Але до свого дому вiн не дiйшов. Спинився раптово й вiдчув, що заповзаЄ йому в душу незбагненний страх. Здалося йому, що у темних сiнях хтось чи щось його чекаЄ. Здалося йому, що то жiнка iз темним обличчям i дивовижно морочними очима. Чорна жiнка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем. љ љ СИВI ХМАРИ љ Свояк пана Ходачкiвського Никифор Твардовський приïхав до нього надвечiр. Кинув повiддя слугам i ледве не вбiг у покiй, де пан Ходачкiвський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво мiцною наливкою, i вiд того обличчя в пана Ходачкiвського було набрякле й червоне. За столом сидiло ще з шестеро, тож Никифор Твардовський пiдсiв до самого господаря i шепнув йому, що привiз важливi вiстi. — Зачекайте, пане Твардовський, — задоволене й сито вiдповiв йому Ходачкiвський, — я дослухаю, що менi розказуЄ цей кабанець! Позавчора, пане, у кас були чудовi лови! Всi шестеро, що сидiли за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидiв, мiцно стуливши вуста. — У пана такий таЄмничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачкiвського. — Може, розкажете про новини й нам? Пан Твардовський не вiдповiв. — Хiба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачкiвського. Всi знову засмiялися, а Твардовський сидiв — анi пари з вуст. Ходачкiвський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звiвся з-за столу. — Ходiмо, пане Твардовський, — вiн гикнув i втерся рукавом. — А то панство помре з цiкавостi... Застiльники ввiчливо ошкiрилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тiлистим Ходачкiвським. — Ах, цей пан Твардовський! — манiрно сказала донька Ходачкiвського. — Завше вiн зi своïми таЄмницями. У свiтлицi, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усi кутки, навiть за дверi визирнув. — Все боïтеся пiдслухiв, пане Твардовський, — пробурмотiв Ходачкiвський. — У моЄму домi нема пiдслухачiв. — Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський. — Ну, гаразд, — заспокоïв його Ходачкiвський, увалюючись ув услон. — Можете розповiдати, тут i справдi нiкого нема. Твардовський умостив дрiбне тiло на дзигель, i його обличчя споважнiло. Позирнув на Ходачкiвського гострими оченятами i нарештi розтис тонкi пошерхлi вуста: — Привiз вашiй милостi вiстi, яких сподiвалися... Ходачкiвський засопiв i насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя. — Пан Долинський... — Що пан Долинський? — жваво пiдхопив Ходачкiвський. — Пан Долинський за тиждень вибираЄться зi слугами до Луцька. Ходачкiвський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотiв просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокiйно витримав панський погляд. — Це певнi вiстi? — спитав нарештi Ходачкiвський. — Як те, що сиджу перед вами, — спокiйнiсiнько вiдмовив Твардовський. — Ïхав до вас, два днi не злазячи з коня. — Достойнi речi достойно винагороджуються, — буркнув Ходачкiвський. Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вiтер, але то не завдавало турбот пановi: мав-бо кебету в головi i завше вмiв це доказати. Вiн виïхав вiд Ходачкiвського задоволений. У кишенi побрязкувало кiлька талярiв, i Твардовський усмiхнувся куточком рота. Позаду телiпався на охлялiй, майже слiпiй клячi слуга, i Твардовський задоволене подумав, що вони можуть пропити своï таляри у Звягелi. Його кiнь був теж абиякий, хоч ронди й мали срiбне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, i пан Твардовський оце тепер, задоволене ïдучи по дорозi, подумав i про новi ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила це вправно — пан Твардовський мiг носити голову гордо. Вiн iще вб'Ється в колодочки i покаже цьому нiкчемному панству, яка сила таïться в його мiзерному тiлi. Поки що мусив волочитися зi слугою дорогами — той прирiс до нього, як реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти i його; вони об'ïжджали свiй звичний шлях вiд пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай i без пошанiвку. Зате привозив часом гостинцi й своïй жiнцi, що влаштувалася в панiв Грунських господинею i могла прогодувати й десять таких, як ïï чоловiк. Але пан Твардовський мав свiй гонор, вiн не здолiв би витримати пiднiжкового становища i ладен був мiряти курнi шляхи, доки носить його старий кiнь. Коня й справдi треба було мiняти, не так його, як оту служкову слiпу й обiдрану шкапу, з-за якоï супроти них найбiльше скалять зуби. Зараз Твардовський ïхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а вiн погрiЄ руки. Рiч вiри гiдна: не треба лише втягати в те можновладних? Був задоволений iз своЄï вдачi, його дрiбне лице спогiднiло, i це а чи його задума приспали його бачнiсть — бiля вуха раптом просвистiла стрiла, i пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стрiла зачепила його за рукав — притьма скотивсь у дорожнiй порок. Його слуга зробив те саме, i ïх миттю обскочили вусатi обличчя. — О пане Твардовський! — зареготав провiдник розбишак. — А я гадав, натрапили на великого пана! — Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви. — Вставай, пане! — реготав Ясинський. — Будь певний, такому вельможцевi не вчинимо лиха. — Ще б пак! — криво всмiхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. — Зрештою, я i ïхав, щоб зустрiтися з вами... Розбiйники ошкiрили зуби, i Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляЄ, блищать проти нього оцi ошкiренi зуби. — Але я й справдi розшуковую вас, пане Ясинський! — То ходiмо з дороги, — весело сказав Ясинський. — Гадаю, пане, не вiдмовитеся й пообiдати з нами. Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радiсно всмiхався. Твардовський теж вiдчув, що в його животi заграли сурми. — О, так! — сказав вiн. — Вiд гостинностi ясного пана я не посмiю вiдмовитися. Розбiйники зареготали, а Твардовський полiз на коня. Зiрвався, стрибнув удруге i, опинившись у сiдлi, полегшено зiтхнув. Вони в'ïхали в лiс. Розбишак було п'ятеро, i Твардовський зазначив мимохiдь, що п'ятого вiн не знаЄ, певне, прибився недавно. Ясинський ïхав попереду, в нього була широка сiдниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Врештi, Ясинський мав i свою маЄтнiсть, хоч про його розбiйництво знали всi. Але тримав носа до вiтру — маЄтностi його не чiпано зi страху: пан Твардовський подумав про це не без заздростi. Шумiли високi сосни, наче там, угорi, велася таЄмна розмова неба з землею. Зiлля плутало ноги коням, навколо все бiльше сутенiло. Лiс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Мiж сосон почали замiшуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобiр: чувся трiск ломаччя пiд копитами, густе дихання коней i людей. Ïхали довго, i Твардовський обмислював, як сховати отi кiлька своïх талярiв. Плiвся у хвостi розбiйницького пiд'ïзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, i цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останнiй, полегшено зiтхнув i гукнув до Ясинського фальцетом: — То чи довго ще ïхатимемо? Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби: — Бiльше протрусишся, пане, бiльше з'ïси! Звiддалiк потягло димом i добре знайомим запахом смаженi. Слуга вдихав його на повнi груди i аж зiтхав млосно. — Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися! — Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де? — Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!.. Обличчя в слуги стало печальне. — Вже, пане, приступаЄ до мене, — сказав вiн тужно. — Вже я, пане, сам не свiй! Вже навiть покинути вас годен! Твардовський зирнув на нього гостро, i слуга понурився. —Ти менi, хло, диви! — процiдив Твардовський крiзь зуби... На галявi горiло вогнище, слуги смажили сарну. Розбiйники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи. — О, нашi гостi поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, вашi вельможностi! — Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — i ми б собi поïхали! — Так дуже поспiшаЄш, пане? — подивився зизом Ясинський. — Дуже! — сказав пан Твардовський. — Маю за день утрапити до Звягеля. — Що у Звягелi? — Ярмарок. — Ну? — А на ярмарку буде Гозьський. — Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський i вдарив батогом по халявi. — Звiстка добра, пане Твардовський, — вiн блиснув слiпучими зубами. — I, як вiдомо пановi, я не звик не вiддячувати за добрi звiстки. Злазь! Слуга вже зiскочив з коня й пiшов до вогнища. Розбiйники вiдрiзали вiд тушi кавалки печенi. Твардовський зiтхнув i покiрно сповз з коня, — в животi в нього голосно грали сурми. Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечiр. — Ага, — закричав Долинський, — саме вас, пане Твардовський, я й очiкую! В цiй господi нiхто не може зiграти зi мною в шахи! Твардовський був звiсний мастак до шахiв, зрештою, як i князь. — Радий вiтати вельможного пана в моïй господi! — кричав Долинський, i Твардовський добродушно не зважив на насмiшку. Кинув повiддя слузi, i то був величний рух. — Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Тi ляшки, що ваша милiсть рекомендував, цiлковитi нiкчеми. Я ïх порозганяв, прошу пана, бо вони тiльки й умiють жерти, пити i до чужих жiнок око ставити. — Це новочасний звичай, — ввiчливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цiлi зграï ляшкiв. — А чхати я хотiв на цi звичаï! — вигукнув Долинський. — Теперечки i справдi все мiняЄться. Не встигнеш сiсти до столу, як лiзе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаïв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кiт на пiдборах до твоЄï жiнки моститься. — Але пан Долинський давнiй удiвець! — Твардовський вiдчував задоволення: князь був у доброму гуморi, коли лаяв новi звичаï. — Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Мав до вас дiло... Твардовський умiв приïжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, i Твардовський задоволено це вiдзначив. — Нiмчика я теж спровадив, — сказав князь, усiдаючись до столу й дивлячись на Твардовського iз властивим собi презирством та насмiшкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Нiмчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такi мудрi речi, що я майже нiчого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у свiтi, пане Твардовський? Слуги заставляли стiл м'ясивом та кашами. Твардовський не поспiшав вiдповiдати. Взяв шматок волятини i вiдкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузi. Той кинувсь у куток, i звiдтiля почулося голосне чавкання. — Я вже давно нiкуди не виïжджав, — сказав князь. — Все цi клопоти, кат би ïх погриз, все клопоти! А треба було б розiгрiти кров! Пам'ятаЄте, пане Твардовський, що сталось у дворi Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там пiдстрелили? — Кiлькох слуг, ваша милосте, — вiдповiв Твардовський. — А що Меланка? Питання було недоречне: пан Долинський побагровiв. Нахилився через стiл до Твардовського i сказав злiсно: — То не Меланка, а вирвикорiнь. Треба було б, щоб разом з нею згорiли i ви, пане Твардовський! — Ваша милiсть забажали жiнку гарячоï кровi! — незворушно вiдказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам i вистарав ïï... Князь зирнув на Твардовського, i його вуста покраяла всмiшка. — А ви, пане Твардовський, чи не закладаЄте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарiвник? — З мене нiякий чарiвник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звiсно, коли казати про кебету... — Але ж, пане, ïздите на цiй нiкчемнiй шкапi. МаЄте порванi ронди, а про пановi маЄтки оповiдають на дорогах вiтри. Чи, може, ви так само мудрий, як той нiмчик, котрий i сам не розумiв, що патякав? Твардовський сидiв за столом, як бог. Пив пиво й спокiйнiсiнько поклiпував каправими очицями. — Ваша милiсть, — прорiк вiн байдуже, — теж абиякий пан. Хай i князь, але чи виïздите, ваша милiсть, каретою у вiсiм коней? Долинський хапнувся за бiк, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю. — Хочете, пане, — сказав вiн iз притиском, — щоб ваша вельможнiсть перекинулася догори ногами за дверима? — Нi! — спокiйно вiдповiв Твардовський, кладучи собi в мису шмат лосятини. — Я хочу пограти з вашою милiстю в шахи. Крiм того, ваша милiсть цiкавиться новинами. ? неабиякi, i заради них я й приïхав, бо шаную вашу милiсть не за статки, а за добру натуру й щедру душу. Князь усмiхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, вiн справдi маЄ кебету. Часом приïжджаЄ з доброго дива: пан Долинський чудово знаЄ, що хоч i водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього нi шеляга. — А я вже хотiв ставати з паном на герць, — сказав князь насмiшкувато. — У Звягелi, — вiдповiв весело Твардовський, — на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево... — Га-га-га! — реготав Долинський. — Ото пан такий герой! I що там, у тому черевi, пан випоров? Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору. — Я вибив йому з рук шаблю, — сказав вiн незворушно, — i випустив з нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привiз вашiй милостi, — вiн схилився над столом i засипiв, вiючи на князя перетравленим м'ясивом та вином. — Ваш лютий ворог за тиждень вибираЄться у Луцьк до своЄï рiднi... Долинський захоплено скочив. — Ота свиня — Ходачкiвський? То це ж чудова новина, пане Твардовський! — Я два днi не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповiстити ïï вам. — О, я пана не забуду! — забiгав Долинський. — У мене, пане, зовсiм застоялася кров, i я вже давно думаю, як би ïï розiгрiти! — Радий посприяти вашiй милостi, — схилив голову Твардовський. — Може, складете зi мною компанiю? — запитав глумливо князь. — Такий славний герцiвник, так славно порете животи... Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербатi зуби, а очi стали вузькi. Пан Твардовський сидiв незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живiт i тицькав пальцем у спiвтрапезника: — Я порву собi через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав вiн фальцетом. — Нi, з вас таки славний вояк i лицар! Твардовський уже дивився на Долинського зизом. — Даремно ображаЄте, ваша милосте, — сказав вiн сухо. — На жаль, мене чекають невiдкладнi справи, а коли б не це... я б i справдi не вiдмовився б доказати пановi силу своЄï шаблi. Князь перестав реготати. — Сподiваюся, не супроти мене, пане? — ошкiрився вiн. — Чи б змiг я так