<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал роздiл п'ятий ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ Спека! Крик цикад Полум'ям пiднявсь до хмар, Нерухомих хмар. Сарен, XVIII ст. 1 Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць — несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв, на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на неï задивився. Не мала зараз тоï краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ïï було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них. Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали ïхнi голоси. Хлопець покинув ïх i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiвоï руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози. Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки. Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумав, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос — один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, ïхнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiдає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляноï кулi, яку вiн ïй подарував, власне, хотiла ïï присвоïти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ïï обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ïï очi — двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички. Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ïхнi голоси звучали пiдсилено — жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ïх i сполучила, а водночас i перелякала — Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками. Сторож Степан показав йому на вiдламану свинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше ïï приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно ïï розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала. Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ïх обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна, як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запановує, коли бiлять хати. З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марiï Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, — буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з тоï люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши незрiвнянне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта. Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила ïм буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомленоï землi й першого осiннього листя — було теперiшнє його свiтло й ота радiсть, як серпневе сонце зi своïм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн, i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв — все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, має вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з тоï шапки з десяток насiнин — розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ïх уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому. Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом. Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на неï прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неï. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що ïï чоловiк покинув гору передчасно, не могло ïï не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима. Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж своєрiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук своïх, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав — вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках. Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ïï отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на неï зреагувати, бо на ïï лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни. Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю — його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд своєï залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро. Старий Iван проходив у цей час зi своïми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна. Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, — жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя. — Ну, як тут дiло? — гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях. Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, — одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок. 2 Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за ïхньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує. — Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую. Вiн дав ïй пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями. Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi. Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало ïй щось давнє, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ïï головою. Старий козопас побачив тi метелики, синє небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ïï. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти. Вiн спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ïï очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, — лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний. Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацiï ïï голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, — була вона тонка й сумовита. — Тобi недобре? — перепитувала Марiя, пiдтримуючи його. — Та нi, — всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. — Захотiлося менi трохи пописати... Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, ïï окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом ïли. — Хорошi яблука, — сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. — Де це ти ïх узяв? Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку. 3 Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазяï змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десятоï ранку — доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи своєï роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли — хлiб iз них уже звезли, i стернi надали ïм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, — горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в своєму ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не притягала ïï принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв. Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихоï, трохи сумноï, але напрочуд погiдноï музики. Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цiєю землею вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й легке зудiння в нозi — свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу сферу: ця тиша i цей спокiй по-своєму вражали його й бентежили. За спиною лежала порожня школа, стiни ïï було побiлено, пiдлоги вимито, парти розставлено, в порожнiх класах приємно пахло не до кiнця просохлою фарбою та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм трохи — i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i завзята гурба. Поки що вiн насолоджується цим настроєм, тим бiльше що побiч iз цим живе в ньому й iнше почуття, i вiн намагається затлумити його, але воно весь час виплескується з нього — погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його водою. Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики, було ïх так багато, що вiн мимоволi починав ïх лiчити. Збивався й покидав це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса — вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ïï уперше, коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi — можливо, мелодiю пiдказало йому ранiшнє радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан — настрiй серпневого сонця. Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ïï на горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв; вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже є, а водночас i тихий смуток — те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба стати на неï й пiднятися — мав незвiдь-чому тверде переконання, що його звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок. Вночi йому приснилося, що має там, на горi, свою кiмнатку, заставлену вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак — цiлi вечори сидить вiн у тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи на костури. Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося, вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi розкiшнi й переливнi ïхнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра — спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлiє струмок, озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок, що грає ïï оте чорне клапасте радiо, — таку музику не може написати жива людина, складає ïï вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi. Встав, намагаючись не зруйнувати тонкоï й такоï ненадiйноï матерiï свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з ïï вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала, витерши зап'ястям сльози, — Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димiв стоïть над околицею з двадцять — вони, тi стовпи, пiдпирали небо, як Геркулесовi, — виливались там у вишинi у нестерпно бiлi клубастi хмари. Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на своє утле клубеня миску з бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ïï ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася бiля води й розстелила по течiï бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика полонила його до кiнця, що вона охоплює цiлий окрай, бо й грає ïï для нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей, вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця. Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. 4 Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з ïхньоï гори на гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те синє полотно i рушити по ньому, не озираючись. Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочитає значно пiзнiше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свiй пошук там не вiдчитає. Вiдгадає його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, — покликала його могутнiм голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ïï величчю, вiдчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта все виясниться. Рушив по вогкiй вiд ранковоï роси стежцi i бiг, аж доки зупинився захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн спрагло й тужно вдивлявсь у неï. На ïï краю синiв гребiнь лiсу — спала над ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита срiблистим серпанком — стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на бiк, тоненька постать. Вiн миттю ïï упiзнав i вiдчув, що на серцi йому потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до тоï надмiр тонкоï полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем лiсу. — Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок. — Доброго ранку! — тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його привiтною всмiшкою. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ïх стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. 5 Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля кожноï хати стояла й жiнка, — ïх випило на цiлий день мiсто зi своïми заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, — вдень на багатьох обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки. На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою дiвчачу бесiду. Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь — вулиця, за якою стежить вiн ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ïй колисковоï. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ïï ретельнiше: юна мати з дитям бiля грудей таємниче всмiхалася до свого первiстка. Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт — було йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi старого Власюка, якi наблизив силою уяви, — були вони сивi й пригаслi.Ось вони, моï ровесники, — подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав, тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на запахи обходили Козодоєвий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, — в той отвiр i висувалася жахка брудна цапина морда. Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обоє вiдчули, що доля звела ïх у цьому моментi, може, й недаремно. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калатає в грудях серце. Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках двоє хлопчакiв i одна дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв — спрозорiли стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами. Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ïхнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця заляпанi глиною — чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неï — срiбну нитку вiдчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi. Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, — на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк олiвець. — Обiдати будеш? — спитала вона. — А чи не треба тобi бути у школi? — запитав вiн, i вона побачила його синi й надзвичайно погiднi очi. 6 Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ïхню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ïï рук. Вiн, правда, не просив тоï води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одноï дiвчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ïï при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ïй силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчиноï кiмнати. Вона хотiла заспокоïти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них.До мене свого часу теж приходив такий директор, — сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ïï билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ïх так часто оповiдала бабця. Галя покинула ïï там, у фотелi, з ïï недоречним смiхом, а сама заскочила до своєï кiмнати, де на неï зирнули iз дзеркала ïï ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ïй пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ïï чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ïï зробити саме так. Носик ïï вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ïï такою, сплеснув руками й засмiявся. — Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! — А що, — вiдповiла вона так само задирливо, — до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на неï мудро й вибачливо, — все те, що вiдбувалося з ïï онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона.Така наша доля;подумала стара, залишившись сама в домi, — ми тiкаємо, щоб бути зловленими! Ïй стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. — Ще я дочекаюся дiвчинки, — голосно промовила, i ïï голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом ïй здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала — надто ефемерно сидiло те в ïï головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно буває бачити втiленим те, що мрiється. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. — Я завжди надто боялася смертi, — сказала голосно стара, i ïï голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ïï захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до неï, немов зважувався: пiзнавав ïï чи нi. — Ми там, у вiчностi, чи впiзнаємо одне одного? — засмiялася раптом. — Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ïï чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ïï теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'єдналися. Стара подрiмувала. Голова ïï лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. — Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, — сказала вона своєму чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ïй кивнув. 7 Галя й сама не тямила, навiщо ïй це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ïй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неï широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець засвистiв ïй пiд ногу, ïй стало приємно, що ладнає свiй хiд до тоï мелодiï, легкоï, протяжноï й трохи сумовитоï. Це'поступово заспокоïло ïï, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, — майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ïй ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Цiлий день ïх лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала ïх докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси, якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сидiли навпроти, вiн дивився на неï, а вона червонiла й свiтилася, бо й не могла не вiдповiдати йому. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на йогорiшучi кроки. Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ïх хвилi, — гойдав ïх немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, — лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому спокоï тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiннє листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому спокоï, в голубому повiтрi, в якому гуляє, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ïхнiх крил — такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ïï Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ïй сльози. — Чоловiки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... 8 Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ïй шкребе пiд серцем. Часом це приходило до неï, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покидає ïï сила — вирлоока самотнiсть зазирала ïй пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ïй навiть снилося, що обiймають ïï сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки, ïй випало зажити його справжньоï любовi, тож була просякнута тим струмом iдосi. Такi настроï тривали в неï недовго, але то й був ïï жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися якнайтихiше. Це саме вiдчула вона й того сонячного ранку, коли ïï дочка поставила на бiк миску з бiлизною й пiшла на рiчку полоскати. Тодi прийшов до неï з гори Хлопець, став бiля неï на колiна (Олександра Панасiвна стежила за тим усiм у вiкно) i почав пересипати з руки в руку пiсок, ïï старша дочка повернулася тодi до Хлопця, i в Олександри Панасiвни тьохнуло серце, таку дорослу й дiвочу усмiшку побачила вона на доччинiм обличчi. Цi двi постатi на пiску дивно схвилювали Олександру Панасiвну, хоч Хлопцевi до парубкування, а Неонiлi до дiвування було ще далеко, i, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед ïï погашеним зором, i тихо поскаржилася, що зовсiм нелегко старiти на самотi. Цi хвилi ослабу й вичерпаностi минали поки що швидко — клопотiв у неï була повна голова, руки не встигали переробити всiєï роботи, але тодi, коли на неï находило, мимоволi згадувала, що ïй тридцять сiм, i бачила увiч той рубiж, ступати за який брали острашки... У таку хвилину до неï i зайшов лiтнiй уже чоловiк у бiлому парусиновому костюмi i в солом'яному капелюсi. Цей чоловiк був чисто виголений, мав утомленi очi й тихий, лагiдний голос. Самiтно сидiли вони в хатi, дiтей було спроваджено надвiр, чоловiк поклав темнi спрацьованi руки на колiна, дивився на тi руки й тихим голосом оповiдав, як виходили вони разом iз Миколою з оточення, як вiн був тяжко поранений, той чоловiк, i нiмцi прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, i пiсля того йому довелося випити не один кiвш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, i от тiльки зараз довелося прийти до Олександри Панасiвни, щоб розповiсти про те, що знав. Селяни оповiдали йому, що з тоï пастки не вийшов нiхто живий; вiн сам, той чоловiк, не бачив на своï очi, як загинув Микола, але коли не подав досi про себе звiстки, значить, вiн уже не живе. Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ïï руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй: — Ви не повиннi плакати, жiночко, — сказав вiн. — У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ïх не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, — я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили! Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ïï — мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати. Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно: — Може, я зробив вам боляче своєю розповiддю, вибачте, — сказав вiн. — Менi хотiлося вiддати шану своєму товаришевi й вам. Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн переïв i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував. Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що стоïть вiн у дворi, витягує з кишень цукерки й надiляє ними дiтей. ïï дiти обступили чоловiка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ïï ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вклеïлись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз тим чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ïï двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ïï наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi своï забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своïм дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт. 9 Стара й справдi пiсля тiєï подiï з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ïï став добродушний — зробилася стара незвично говiрка. — Все це й справдi пiшло менi на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелi. — Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька — всi вони наче рiдня мiж собою. Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi — ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ïх на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'ïни — спокiйно пливали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ïх знiмала Галя, пiдкидували ïх вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ïï рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися. — Менi зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ïй тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залишаємося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати, iнакше втратимо ми свою красу й силу. — Ох, i думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якiсь старомоднi думки... — Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки моï неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення iнших. Ми буваємо дурнi, егоïстичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмiємо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ïхнього тваринного схотiнку... — Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, i в неï поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. — Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ! — Я не фiлософ, — рiзко сказала стара, i вiд обурення в неï аж риси обличчя загострилися. — Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумiєш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здивуєшся з тоï закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть тоï ж кровi, що й ти. Тодi ти ïм товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижилоï з розуму баби. — Я нiколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя. — Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, — приходять-бо на ïхнє мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiдаємо й на те любов'ю! — Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквiтаючи своïм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш менi про це саме зараз? — Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ïï немiчнiй поставi, — i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця. — Вже щось змiнилося? — Звiсна рiч, змiнилося, — мовила стара безапеляцiйно. — Вiдтодi, коли переступив наш порiг тойдиректор... — Надаєш цьому стiльки значення! — Як i ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, — вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, — вона не дасть йому спокiйно жити. Вiн ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана — це той, котрий залишить тобi дочку. Знаєш, що менi потрiбно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi. — Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки ïï однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такi речi... Стара дивилася на неï, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ïï вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ïï грала всмiшка. — Нiчого нерозумного я не кажу, — повiльно проказала вона, так само по-таємничому всмiхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми... 10 Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ïй часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненноï роздвоєностi: з одного боку, ïй хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, стоïть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ïй хотiлося, щоб його ще бiльше з'ïдала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ïй хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ïï в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ïï водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила — вона єдиний захисник цiєï фортецi. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збiльшиться клопотiв, але щось спиняло Галю — хай буде, як буде! Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсiм звiльнялась вiд клопотiв, якi вигадувала для себе з дивовижною винахiдливiстю, ïй ставало тужно. Окрiм того, допiкала ïï своïми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити ïï в повенi своïх безконечних розумувань: вiд тих розмов Галя тихо палала, i краса ïï знову розквiтала; вже не намагалася гасити ïï нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу пiднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б вiн назад. Коли ж запалювала вона ввечерi лампи, коли цвiркуни починали свiй щоденний лемент i коли в шибках зацвiтало жовте коло мiсяця, вона покидала стару i Хлопця у вiтальнi i, тримаючи лампу в руках, iшла до бiблiотеки, знаючи, що там, за спиною, стара починає засипати безконечними потоками розповiдей уже Хлопця; iшла назустрiч дзвоновi цвiркунiв, щоб замкнутись у тiй найдальнiй комiрчинi, де було лiжко, дзеркало й безлiч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед вiдчиненим вiкном i вдивлялась у залитий мiсячним сяйвом краєвид. Зачиняла вiкно, щiльно зашторювалася, пiдходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтiле зображення — бачила себе значно старшою, нiж була. Сiдала на лiжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цiй довгiй та сумирнiй кiмнатi як черниця i виплакувала своє чернецтво так само, як виплакують за вiкном закiнчення лiта цвiркуни. Вiд тих слiз омивались i очищалися ïï очi, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розумiти дивний резон слiв староï про науку чекання. Заспокоювалася вiд того, очi ïï холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вiтальню, де стара вже докiнчувала розповiдати Хлопцевi про дивне дерево ïхнього роду. — Чи вже не пора, бабцю, й спати! — обривала ïï Галя на пiвсловi, i голос ïï при цьому ставав дiловий та сухий. Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадiйно запечатану черницю. — Така ти блiда, — казала надто турботливо. — Чи тобi, дитино, чогось не одходить? — Нiчого менi не одходить, — казала Галя, розбираючи лiжка й готуючи постелi. — Поглянь онде на годинник!... Вiд ïï рухiв по кiмнатi знову почали пливати сполоханi пiр'ïни, i цi пiр'ïни кидали тiнi на стiни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися вiд струменя гарячого повiтря й чимдуж мчали по стелi. Постеливши, вона вела Хлопця до його кiмнати. Пропускала наперед, ступаючи слiдом iз лампою в руках, i ïхнi двi волохатi тiнi було вiдкинуто в рiзнi боки. Хлопець iшов мовчки, бо те, що оповiдала йому сьогоднi бабуся, по-справжньому його вразило. Галя вiдчувала цей його стан, але на ïï обличчя лягла недоречна погорда й насмiшкуватiсть. — Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобi баба сiм мiшкiв вовни? — Гадаєш, що то сiм мiшкiв вовни? — Ну, може, п'ять, — засмiялася Галя. — Хiба ти ще цього не збагнув? — Менi здається... — спробував заперечити Хлопець, але Галя обiрвала його категорично: — Тобi нiчого не повинно здаватися. Ти в такому вiцi, коли в казки вже перестають вiрити... Хлопець озирнувся на неï. Побачив облите жовтим свiтлом, замкнуте та холодне обличчя i не впiзнав матерi. — Тобi неприємнi цi казки? — спитав зовсiм по-дорослому. Казки — нi, — захотiлося вiдповiсти Галi. — Неприємно те, що часом iз них щось та й справджується! Вона спатлала синовi чуба — хотiла все-таки втриматися на своïй дорослiй висотi. — Хiба можуть бути неприємнi казки? — сказала засмiявшись. — Я теж так подумав, — серйозно звiстив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу. — Будеш спати чи ще почитаєш? — спитала обертаючись. — Ще почитаю, мамо. Вона зайшла до староï. Та лежала вже в лiжку. — Коли не заперечуєш, — сказала Галя, спиняючись на порозi, — я зачинюся на трохи в бiблiотецi. — Менi зараз легше, — всмiхнулася стара. — В крайньому разi я тебе погукаю. Хочеш почитати? — Хочу почитати, — вiдгукнулася Галя. — Погасити тобi свiтло? — Погаси, ласочко. Галя пiшла дерев'яною ходою через покiй, схилилася до лампи й дунула в скло. — На добранiч, бабцю! — сказала сухо. — Добранiч дитино, — вiдгукнулася стара. — Не засиджуйся! — Так кажеш, наче менi десять рокiв. — Всiм нам по-своєму десять рокiв, — зiтхнула в темрявi стара. Галя пробиралася по темному коридору. Вiдчинила дверi й засвiтила сiрника. Хитливо коливалися довкола ребристi стiни, обтицянi сотнями книжкових корiнцiв. Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ïï нутрi напiвприглуïiiений звук — було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни — було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тiєï роси; на мить ïй здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течiєю, — сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо. Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ïй, що й не про неï вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на неï дорослi й розумнi очi. — Мамо, — сказав вiн тихо. — А це правда, що я... байстрюк? Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього. — Це тобi баба сказала? — Це й без баби можна здогадатися. — О, то таке складне! — засмiялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапляється не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн а чи, може, й помер... Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно. — А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолiєм? — О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала своє через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати? Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на неï вивiдчi й запаленi очi, ïй стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла. — Вибач, мамо, — сказав iз пiвтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке. Звела брови й дивилася запитально. — Прiзвище, — видихнув вiн. — Скажи менi, будь ласка, його прiзвище... Вiдчула, як з-пiд нiг ïй повiльно вислизає пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ïï заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ïï прочитала в блискучих синових очах. — Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взнаєш, що це тобi дасть? — Скажи, мамо! — Пугач було його прiзвище! — кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття. I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний.Пугач! — подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ïï щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравiше i розпалюється так само ïï серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про своє не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю. Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! — вийшла з тоï жовтуватоï прiрви богиня i легко ввiйшла ïй у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неï прийшло... Здається, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iснує на цiй землi — любов, i, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. Здається, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ïх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя своєï онуки. 11 — Хочу показати тобi своï володiння, — сказав Хлопець Неонiлi. Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього всмiшкою. — Багато на це потрiбно часу? — спитала вона. — Годин iз чотири, — сказав вiн, знову зачерпнувши пiску. — На так довго менi треба вiдпрошуватися, — сказала дiвчинка. — Ну, то скажи, що я показуватиму тобi своï володiння. — Ой, що ти! — тихенько зойкнула дiвчинка. — Хiба можна матерi так сказати? Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неï й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цiєï дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчуває гарний спокiй. — Може, мати твоя кудись пiде, — сказав вiн. — Коли вона йде, — засмiялася Неонiла, — то загадує нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома. Хлопець нахмурився. — То, може, ти не хочеш? — сухо спитав. — Ой, дуже хочу! — сказала дiвчинка i аж руки заломила. — Але як? — Це вже сама придумуй, — мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри. — Я зiйду вниз завтра о десятiй, — тоном володаря сказав вiн. — Приходь он до тiєï скелi, — вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся. Вона не посмiла заперечити. Голiвку ïй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але тоï його усмiшки було для неï досить, щоб згодилася на ту ïхню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся. — Спробую прийти, — сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на неï великi материнi очi, а в серце ïï стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум. 12 Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ïй наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало буває вдома. — Лiто! — сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк. — Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — є виритi водою пiдземелля. Я ïх i дослiджую. Знаєте, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до кiнця. Там пiдземелля розширюється, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi кiмнату. Знаєте, скiльки є в мене таких кiмнат? — Мабуть, з п'ять, — сказала Марiя Якiвна. — Двадцять! — гордо сказав золотавотiлий хлопчак. — Я поки що єдиний господар тих печер. — А тобi там не страшно? — Менi? — закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому буває й страшно. Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається ïй, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк. — Чого ж ти туди лазив, шибенику? — смiялася Марiя Якiвна. — Щось мене манило, — признається вiн старiй учительцi... Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ïжi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ïï одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрноï кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв та ступив у сад. Був погiдний i заспокоєний, майже такий, який бував буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув на неï уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його вуста. — Це вже непотрiбно, Марiє! — сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа, почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ïй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожноï ретельно вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до неï й сказав тихо й нiжно: — Сiдай, Марiє, з'ïмо по яблуку. Вона сiла, вiн присунув ïй блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся обчищати новий. Потiм вони поволi ïли тi яблука, якi були чудовi й розкiшне пахтiли, — плив вiд них запах серпневого сонця. Пiсля того вiн поклав ïй на долоню свою руку i сказав так само тихо: — Малий я спадок лишаю тобi, жiнко. — Про що це ти говориш, Iване? — трохи занепокоєно спитала вона. Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт голубий та безмежний спокiй. 13 З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ïïшовкопряда, i з вуст ïï мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ïй застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона пiшла до староï, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але староï вона теж не застала в покоï, що здивувало ïï ще бiльше — бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ïï з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi стоïть невеликий столик, засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недоïдене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку. — Вирiшили поснiдати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своïй дамi серця яри й печери. — Тут нема нiяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годi! — Ну, звiсно, — сказала стара. — Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору — невiд'ємна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко? — Крiм хлопцiв, — усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ïï вроду. — Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, — пiдхопила так само весело бабця. — В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець. — Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? — звела брови стара. — Менi не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером. — Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево! — Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, — пiшла на допомогу синовi Галя. — А насправдi, куди це ти збираєшся, мушкетере? — Пообiцяв Неонiлi показати своï володiння. — I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах? — Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився! — I вона згодилася на це? — А то ж як! — Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився. — В нього достобiса самовпевненостi, — сказала Галя, стежачи, як вiн iде. — В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною. — Вiн не вкладає в те нашого значення, — сказала спокiйно стара. — Тому й не лукавить. — Часом менi здається, що в нього розмито деякi комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемнiсть та скромнiсть. — Це було в усiх чоловiкiв цього дому, — сказала стара. — Майже всiх ïх побивала гординя... Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася. — Що ж у цьому доброго? — Хiба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдiєш. — Все можна змiнити, бабцю, — вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника. Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами. — Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона. — Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного. Галя пiдiйшла до столу. — Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець? — Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, — пирхнула стара. — Снiданок зготувала я! Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в неï обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ïхнього дому, але була та, як завжди, порожня. — Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? — з трiумфом проказала стара. — Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон. 14 Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, — знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початковоï школи. Поруч iнший будинок, у дворi стоïть Олександра Панасiвна, а бiля неï купка ïï дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка доïла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'ï, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовковоï сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиïсь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям.Господи, — шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, — така це мука нестерпна! Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за неï. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приємно ввiйшов йому в груди, прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ïжачки, десь далеко чхнув i затахкотiв поïзд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо розширюється йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але по-своєму принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його бракує повiтря, що свiт став круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на цiй-от партi. Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на нього з гори широким, зимним потоком.Боже, боже, — подумав вiн, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумi Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'єднується вiн iз тим небом у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману, кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу своєï безнадiйноï любовi. Йому навiть чудно стало, що стоïть ось тут, на скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долинає раз у раз пiвняче кукурiкання, — страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i тремтiв вiд вогкоï прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й вiдчай заполонили його всього. За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, приклеïлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ïï й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ïй та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi своï лiта. Здалося ïй, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею.Мiй тiльки, — подумала стара, — не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок i застукав у моє вiкно! Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав, до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ïй аж голова закрутилася вiд хвилювання, бо й хвилюватися було чого. Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди i стоïть перед цiєю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi. Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою.Мiй таки був смiливiший, — подумала вона гордо. — Зрештою, i мiй був... така собi шмата! 15 Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ïй у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла — сонячний свiтанок вiдбився на денцi ïï очей i незвичайно ïх посинив. Галя примiряла всi своï сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi староï, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ïï онука так привабливо. — Хочу пiти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ïï при-мурець. Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз неï i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ïхнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояноï прохолоди в поєднаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ïй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцiєï незвичноï бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, — то було теж прочуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково. Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того ïхнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз... Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала — Хлопець повiв показувати своï володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але ïй стало i смiшно на тих так заклопотаних — енергiйно йшли по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по своєму садку, звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя. З— пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала ïй: сонце свiтило ïй просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ïï стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ïï пiдтримає на тому схилi чиясь сильна рука. Отакою й побачив ïï з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до своïх дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, — метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку? Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах ïï засвiтилася знiяковiла й розгублена усмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе, раптом трiснула. — Добрий день! — мовили Галинi вуста. — Доброго дня, Галино Iванiвно, — мовили i його вуста. — Куди це ви? — На прогулянку, — сказали ïï вуста, i махнула вона голубою рукою. — Не все ж воно й удома сидiти... — А звiсно, — сказали i його вуста. — Я, до речi, теж засидiвся. Може вiзьмете мене в компаньйони? Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд тоï дивовижноï краси, якою вона палала.Я збожеволiвi — подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ïï таких повабливих очей. Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ïï затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве-ледь розчув. — Зробите ласку, — сказала якнайтихiше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення. 16 Хлопець спинився на горi, з якоï розгортався краєвид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому — весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу — саме за неï щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалюється вечiрня заграва, наче той лiс горить. — Оце i є моï володiння, — сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече. — Я тут нiколи не була, — сказала тихо Неонiла, а очi ïï дивилися заворожено й покiрливо. — Звiдси свiт широкий! — промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили. Часом стоïш так, — подумав вiн, — тебе пориває пiти не озираючись. Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено. — Пiшли! — сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори. Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчоï кручi. — Диви, як я бiгаю! — сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом. — Я так не зможу! — крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi. — А ти спробуй! Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ïï пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але затаєний дiвочий iнстинкт спинив ïï i примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячоï зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ïй назустрiч, ïй здалося, що весь свiт дивно одмiнився. — Навчився тут такi коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват. — Знаєш що? — сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до неï. — Ми полiземо в найбiльшу печеру. Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступає в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв. — Все гаразд, — сказав вiн. — Можна лiзти! Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ïï серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем. — Обережнiше, — почула вона в темрявi його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння. Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна ïï потрапляли у вогку землю — дихала на неï холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухоï трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон. — Спочинь, — запропонував вiн. — Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не боïшся? Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ïй мало бути страшно, коли вона разом iз ним? — Молодець! — похвалив вiн. — 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi! Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець — крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима. — Я вiдкрив тобi найбiльшу iз своïх таємниць, — голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. — Не маєш права в iм'я нашоï дружби, — так само урочисто проголосив вiн, — сказати про неï нiкому й пiвслова. Даєш менi таку обiцянку? — Даю! — видихла вона. — Цiкаво тобi тут? — Трошки страшно. — Це тiльки спершу, — промовив вiн поблажливо. — Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу. — Сам? — здивувалася дiвчинка. — А то ж з ким? — сказав вiн самовпевнено. — Це моï володiння, i я не збираюся ïх iз кимось дiлити. — А я? — Ти дiвчина, — засмiявся вiн. — Коли виростеш, можеш стати моєю жiнкою. Хочеш стати моєю жiнкою? Вона зацiпенiла вiд такоï його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по ïï серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, — спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою — згоджувалася бути його жiнкою. — Скажи менi це вголос, — сказав чи радше наказав вiн. Вона принишкла ще бiльше. — Чого ж мовчиш? — Менi якось страшно, — прошепотiла вона. — I соромно... — Нема нiчого соромного, — сказав вiн. — Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися... Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, чи навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспокоïлася. Знала вже, що в цю мить не можна було ïй мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне. — Я хочу бути твоєю жiнкою, — прошепотiла вона. — Тодi давай поклянемося, — урочисто проголосив вiн. — Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'єднаємо свою кров. Вона щасливо здригнулася вiд тоï моторошноï урочистостi, якою забринiв його голос. — Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого! — Клянусь! — сказала вона. — Клянусь i я! — проголосив Хлопець. — Нiколи не забуду своєï судженоï! Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi. — Надрiж i собi! — сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'єднали ранки. — Скрiпляємо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках ïï очей по яскравому кришталику. 17 I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi — тiла ïхнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ïхнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену звiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд тоï хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тiєю жiнкою, образ якоï йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися своïй печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, ïй здалося, що в неï голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ïхнiх примружених очах, в душi в неï гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи ïх вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час. Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, i ïм ледве не зiпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жiнка раптом вiдсторонила його i, всмiхаючись, пiшла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тодi й запищав прохально, наче прохав йому вибачити. Вони вийшли на те мiсце, де дiлив Володимир iз цвiркунами свою тугу, — вiн начебто навмисне привiв ïï сюди. Тут, як i всi рази, танцювали над сивими заростями полину бiлани капустянi, химерно пiдскакуючи й присiдаючи; неподалiк журкотiла рiчка, i плив по нiй човном, одягнений у солдатське галiфе i в куфайку, рибалка. Рибалка перевiряв перемета, пропускаючи крiзь пальцi чорну дротину. — Зараз вiн щось зловить, — сказала Галя й додала по-думки:Нам на щастя! Рибалка раптом нагнувся — з води вигулькнув великий срiбний головень. — От бачишi — сказала Галя. — Вiн таки зловив, а я при тому щось загадала. Йому захотiлося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, i почати його обцiловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав iз гачка головня, головень махав у його руках хвостом, i вiд того дзеркально спалахувала його луска. — Що ж ти загадала? — Не скажу! — вiдказала тихенько Галя. — Щось таке велике, як цей свiт, i хороше. Вiн не допитувався, тiльки взяв ïï руку i сильно стиснув. Вона срiбно-лагiдно засмiялася, аж рибалка повернув до них своє хиже вiд рибальського щастя лице. Володимировi стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо спiвали цвiркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гiрко ставало. Вiн подумав, що все це зайве: полини, метелики й сiре камiння, захотiлося йому широкого поля, де вони тiльки й бачили б золоту стерню, небо й сонце. — Пiшли звiдси! — сказав, i вони пiшли вздовж скелястих круч. Хитався пiд ïхнiми ногами цмин, бур'яни терлися ïм об литки i висипали насiння, i коли зирнув Володимир на Галинi ноги, побачив, що вони свiтяться.Золотонiжка! — подумав вiн захоплено i зирнув на ïï профiль: тонкий i рiзьблений, гiдний рiзця найбiльшого скульптора. Сонце просвiчувало закучерявленi бiля чола та скронь волосинки, i вiд того голова ïï була оточена чистим та рiвним нiмбом. — Куди це ми йдемо? — спитала вона. — А чи я знаю? — засмiявся вiн. — Туди, де небо стовпи пiдпирають. Позирнула на нього з легким усмiхом. Тодi вiн узяв ïï пiд руку, i вони аж зупинилися — напав на них i ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вiтер, якого не буває в серпнi. 18 Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiд них аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйщло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали. Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, — вiн не завважив ïх. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло. Вiн поставив кошика з плодами тут-таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; Старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ïх на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, ïстиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цаповоï буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, ïхнi напiвсоннi жiнки — очi ïхнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир. Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а Галi не було. Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця. В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком — все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро своïх ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ïм у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, — бачив-бо ïх уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, — вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що ïï поставив на своïх писаннях старий козопас, — бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка. Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тiльки тугi, лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, темноволосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискучi зуби. Бризнуло навсiбiч соком, — всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ïли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин — вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в неï були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ïï у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим-таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердоï бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком. П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й доïдали своï яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. — Менi вже пора? — спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бiк сходiв, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку. — Що можу я звiдси забрати? — спитав Iван, але вiдповiдi не почув. Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою — об'ємна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi. Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация