<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал КРОВ НА СНIГУ Незвичнi настроï обсiли сьогоднi Iллю Торського, iгумена Густинського монастиря. Вiн ïхав, загорнутий у вовчi хутра, притомлений кiнь уже не бiг, а йшов, i вiзниця-чернець у величезному кожусi подрiмував на передку саней. Над головою похитувалося блiдаве небо, i холодно палало в тому небi сонце. Грала навдокiл та iскрiла широка снiгова рiвнина, перелiски теж були засипанi снiгом i поставали звiддалiк, наче гори. Тонкий сум торкнув душу Торського; в головi ще стояли слова, якi вiн почув од киïвських знайомих, — ще блiдiли в уявi й обличчя ïхнi, хиталися, як небо оте над головою, немов вирiзанi з тонкого i м'якого паперу. Хотiв обдумати тi важкi й неприємнi для краю звiстки, про якi оповiли йому тi обличчя, але не мiг утримати бiля себе нi думок, нi облич отих — вiдпливали, наче брала ïх з собою прозора вода, а тодi припливали знову. Дорога порипувала пiд кiнськими копитами й санками, тихий i злагоджений ритм того рипу заколисував Iллю. По дорозi вiн заïхав був у батькiвське обiйстя. Iгуменiв батько, сивий козак, обiйняв сина, й на оцi йому блиснула сльоза. Iлля озирнувся. Побачив його там, у глибинi цього поля, коло далекого перелiска, бiлого на бiлому тлi, наче вицвiченого; стояв на дорозi з кийком i в бiлому кожусi, дививсь услiд саням, — було це так, коли вiн покинув рiдне обiйстя. — Гей, сину, — сказав старий на прощання, — чи ж побачимось у цьому свiтi ще? Вже я немолодий, i до мене бiла гостя приходить! Iллi здалося, що бачить оту бiлу гостю, — стояла за батьковими плечима в бiлiй сукнi, аж до землi волочилася, i обличчя в неï — як баби снiговоï. Там, бiля села, стояли й баби снiговi, було ïх три, i дивилися вони в ïхнiй бiк також; батько бовванiв на порожнiй дорозi i теж був наче з паперу вирiзаний. Iллi захотiлося раптом повернути конi й пробути з батьком ще один день. Щоб вони могли посидiти в порожнiй хатi i щоб, дивлячись один на одного, вiдбули отак прощання своє. Довшого прощання захотiлося Iллi Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався на баби снiговi й на батька бiля них, повiрив раптом, що з батьком уже й справдi нiколи вони не зустрiнуться. Три снiговi баби вийшли за село й зорили червоними очима; жiнка у бiлiй сукнi йшла вслiд за батьком, який повертавсь у свiй порожнiй дiм. Бiля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жiнка бiля нього; Iлля Торський аж очi приплющив, так боляче йому стало. — Менi, сину, не жаль, — почув вiн старечий батьковий голос, — що ти пiшов у ченцi, менi жаль, сину, що наш рiд вигибає, ти ж бо у мене останнiй! Його обличчя при цiй мовi було спокiйне й навiть строге; Iлля тим був по-справжньому дiткнутий — легше б перенiс батьковi дорiкання. Натомiсть огорнула ïх тиша, сiра й пелехата, роз'єднала у сивiм мороку: спадали тодi на землю сутiнки, плели синювато-бiлi тканки; вони раптом стали як два коконцi, мiцно вкутанi власними думками. Iлля не знав, що вiдказати батьковi, та й до чого тут були слова. Рипнули дверi, а вони й пальцем не кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупанi. Був прозорий, як привид, та й був це привид. Сiв бiля них, та й поринув у мовчанку. Iлля крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього i старого оцього, тiльки був козак смутнiший та понурiший. Знову рипнули дверi, i вони почули шелест важкоï жiночоï одежi — красуня увiйшла до ïхньоï хати. Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сiла обiч батька. Старий i голови не звiв, не зводив голови й Iллин брат, не звела голови й мати ïхня, котра теж була прозора, як дим, i вже давно сидiла бiля них; Iлля не змiг витримати тоï напруги, встав, необережно зачепивши услона, i той з грюкотом упав на пiдлогу, аж скинули вражено головами всi тi дорогi тiнi, котрi заповнили дiм. Батько нарештi звiв погляд: очi його були синi. Вицвiлi, мов зимове небо, i горiло в них по вогнику. Дивився отак на сина, й не могли вони розвести очей. — Землю нашу, — сказав спокiйно батько, — перетворено на руïну, ми не можемо вже ïï оборонити, але сiм'я своє ми повиннi на нiй покинути. Запам'ятай оцей мiй заповiт... Iгумен Iлля Торський рипнув зубами. Не мiг витримати такоï розмови, адже, вiдколи виïхав iз рiдного обiйстя, не покидають його цi слова. — Гей, Михайле! — гукнув вiн вiзницi. — Чи доберемося сьогоднi? — Конi пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не пiдiймається. — А ти пiдiйми ту руку, пiдiйми! — сказав Iлля невдоволено. — Iнакше ночуватимем у лiсi!... Михайло змахнув пужалном, i конi побiгли веселiше. Стелилася навколо мертва порожнеча, i тiльки невеликий лiсок iз правоï руки був як дивовижна галера — зi щоглами поламаними i з вiтрилами обiрваними. — Гай, гай, що тут було, отче iгумене, — сказав кривоокий воротар, пострибуючи вiд холоду з однiєï ноги на другу, єдине око його сльозилося. — Татари налетiли на село цiлим чамбулом. Хто зумiв утекти до нас, той уберiгся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селi тепер ледве чи й половина людей! — Коли це сталося? — нахмурився iгумен, а вiзниця поклав на груди хреста. — Вже з тиждень!... Тиждень, — подумав Iлля, i холодний пiт покрив його: тиждень тому вiн виïхав з батькового обiйстя. — Прискакували й сюди, — розповiдав воротар, пританцьовуючи на снiгу, наче птах. Махав руками, бо, хоч був у кожусi, добряче змерз. Чорний, малий, з отим кривим оком i сльозою в оцi здоровому, вiн починав уже дратувати iгумена. — Обкидали нас стрiлами, але проти стiн вони неохочi йти... Бахнули ми на них кiлька разiв, та й по всьому... — Iди до себе! — наказав iгумен, i вiзниця торкнув коней. Воротар перестав танцювати, вклав червонi, мов варенi, п'ястi в рукави, зiгнувся, втягши голову в плечi, й подибав до надворотноï келiï. Ще озирнувся, перш нiж зайти в дверi, але iгумен того не бачив: молився подумки. Назустрiч вискакували, наче чорнi птахи, брати по обителi, вийшов i отець Гервазiй, що заступав його, — ченцi допомогли iгуменовi зiйти. Вiн все ще ворушив вустами, молячись, i наче не бачив своïх пiдлеглих. Сiрий звiр сидiв йому в грудях i тоненько дримбав кудлатою лапкою. — Вiтаємо, отче iгумене, з поверненням! — уклонився отець Гервазiй. — Певне, натомились у дорозi? — Натомився! — сказав Iлля, бо вже кiнчив молитву. Подивився на братiю, виладнувану довкола: обличчя в матовому свiтлi були плоскi й сiрi. Дивилися на нього порожнiми зорками i наче на щось очiкували. Снiг у двориську був нерозчищений, тiльки тяглися ледве вбитi стежки. Слiд од його санок клався просто на цiлину. — Накажiть, отче Гервазiю, — сказав тихо iгумен, — щоб у дворi розчистили снiг. I ще, отче Гервазiю... не турбуйте мене сьогоднi. Зирнув на небокрай, обрiзаний монастирською стiною. Глухi сутiнки запливали вже на двiр, i йому аж лячно стало: побачив на верхiвках вiддаленого лiсу, в глибинi того кучерявого смерку, блiду панi. Стояла, ледь похитуючись, одiж ïï спадала долi сивими складками, розстелялася широко, як i ця сутiнь: тривожне дихання пронеслося над лiсом та монастирем. У небi зацвiв блiдий серпик мiсяця, i затанцювала бiля нього стонога зiрка. Вiн згадав вiрш, який прочитав ще в Києвi, в тодi ж таки купленiй книзi архiєпископа чернiгiвського: Сонце i мiсяць — наче м'ячi для бога. Вiн пiдкидає ïх угору, i так свiтять вони для людей та свiту. Пiшов до себе в келiю, а за ним енергiйно тупав отець Гервазiй. — У нас так багато новин, отче iгумене... — Завтра, — сказав Iлля Торський. — Усi новини — завтра! Тут вiн мешкав уже кiльканадцять рокiв. Келiя на два покоï, в першому — стiл i липовi лави, на столi — килим, а лави оббитi сукном; в другому — його опочивальня: лiжко, услони, свiчечка бiля образiв, яка в нього нiколи не гасне. Спустився на колiна, як був, не роздягаючись, i вiдчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутiнок, густо-синiй i твердий, облiг Iллю Торського, наче вороги фортецю. Воно так i є! — пробурмотiв вiн i встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемнiле вiкно. Виднiвся двiр, по дворi тому розставлено ченцiв з дерев'яними лопатами — розкидали снiг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи ïхнi були монотоннi i дивно впадали в лад. Снiг нiжно синiв, i чорнi тiнi на синьому нагадали Iллi якихось чудернацьких птахiв з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом i лишаються на мiсцi — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день бiжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й мiсяць; кругле воно, те небо, i складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, мiсяць. Друге небо вогнистоï барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьоï, i ходять по ньому зорi, а тодi — Iлля немов книгу невидиму читав — небо емпiрiйське. Текло на нього зелене свiтло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлi, нiчнi лихi духи. Цалiодемоси ходять i плавають у свiтлi тому i смутно зорять собi вниз. Дрож пройшов по тiлу Iллi Торського, iгумена Густинського. Неспокiй та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до нiг тронами й поворозами; здалося йому, що звiдти, з глибини цього зеленого свiтла, притяглася рука чи звiр дивачний на п'ять голiв. Пальцi отi довгi з головами на кiнцях пройшли крiзь нього i прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками... Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. Щось тут справдi вiдбулося, — подумав вiн, — нещастя якесь! Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазiя — стояв у майже темнiй келiï. Пiдiйшов до столу й викресав вогню. Припалив скiпку, i трiйник на його столi захитав вогниками. Кудлатi тiнi засновигали покоєм, Iлля сiв на лаву й понурився. У сiнях загупало, перемерзлi у дерево чоботи голосно затупотiли: iшов iз дровами грубник Самiйло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив його через завiсу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, iз заiненою бородою i з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обiзвався, забухикав, наче у тимпан ударив. — Заходь! — гукнув йому Iлля. Тонкий запах дров, морозу всумiш iз важким духом кожуха — Самiйло стояв у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоïть у дверях i дивиться з-пiд острiшкуватих брiв. Чорне свiтло лилося з тих очей, а бiла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя. — Слава Йсу! — Во вiки вiкiв! — вiдгукнувся Iлля. — Чи дозволите, отче iгумене, грубу затопити? Iлля кивнув, i кудлата постать з тим величезним оберемком вiдступилася назад у сiнцi. Гримнули дрова об землю — Самiйло вдарив кiлька разiв руками собi пiд пахви. Iлля взяв свiчник i став на порозi. — Вiзьми, Самiйле, вогню вiд свiчки, — сказав м'яко. — А що, тут i справдi велике нещастя сталося? — Велике, отче iгумене, — буркнув грубник. — Не на нiч таке й оповiдати... Взяв скiпку й пiдiйшов запалити вiд свiчки. Жовте свiтло впало на його бороду й на острiшкуватi брови — Iлля ледве не згукнув: перед ним вiч-на-вiч стояв його батько. Блюди, iєрею, — читав Iлля слова iзЗастороги, — щоб не був ти незадоволений iз того, що є; щоразу роздивляйся свою совiсть: чи не согрiшив ти чого супроти заповiту? Найгiрший-бо переступ — батькiвськi заповiдi занедбати, впасти у непослух i в невиконання належного тобi дiла. Про такий прогрiх повинен ти зi скрутою сердечною жалiти i взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповiдь треба сотворити, що занедбав ти дiло оте, i вседушно каятися тобi треба. Запам'ятай цi слова: нiчого в життi своєму не досягнеш, коли не втямиш i не вкладеш у серце цю науку... Iлля загорнув книгу: холодний пiт висiявся йому на чолi. Вдарив кулаком тричi по палiтурцi i трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й блiда в далекий час ще перед чернецтвом: луг вiн побачив заквiтчаний, бiлу стежку, рiчку, що синьо лягла помiж верболози; вiн крадеться ще зовсiм юним хлопчаком мiж трави й верболози, лiзе по стовбурi староï верби, що видається над водою, звiшується з тоï верби i, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тодi вечiр, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода вiд того ледь-ледь димувала й вiдсвiчувала темно-синiм. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив цi кулi й порозкидав граючись. У тому синьому димi й помiж розкиданих куль, побачив вiн, купалися дiвчата: голi й мокрi тiла ïхнi блищали й свiтилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Iлля тремтiв на вербовому стовбурi, наче трясцею битий, — поймав його великий i незбагнений страх. Блiдий i немiчний, з тремкими руками й послаблими ногами, вiн ледве вибрався з того диму i вiд тих верболозiв. Iшов, похитуючись, по луговiй стежцi, ззаду дзвенiв дiвочий смiх, а вiн став немов сновида: губи змерзли, а очi заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долонi, i кiлька яскравих червоних краплин упало тодi на зелену траву. Свiтилися вони у смарагдi, як вогники чи квiтки червонопелюстковi; обличчя змокло, адже плакав вiн тодi тяжко. Не мiг нiкому розказати про цей свiй переступ, не мiг пояснити, що вiдбувалося, й батьковi рiдному, ба й брату! Нiхто не поспiвчував йому, та й вiн сам не спiвчував собi. Уздрiв над головою мiсяць зовсiм такоï ж барви, як та квiтка перед очима, i вуста його торкнула блiда, змучена всмiшка. Вже перед тим, як iти в ченцi, вiн ще раз вiдчув те саме. Прокинувся, коли ще тiльки на свiт благословлялося: спав на сiнi в повiтцi i вийшов, збуджений неясним покликом, у двiр. Тремтiло на сходi перше свiтло, вже виблiдло небо й лежало над селом зморене й пiвживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на травi, бiлi зорi, як яблука, дрижали в пiвсутiнку. Був тодi чистий четвер, i, може, тому в сусiдньому обiйстi рипнули дверi. Гола жiнка стала в прочiлi. Вiн завмер, несподiвано змерзнувши й приклеïвшись до стiни повiтки. Жiнка вийшла з вiником i почала обмiтати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великi бiлi перса мотались в неï мiж рук, чорна прiрва блимнула морочно: жiнка збирала смiття в ряднину. Iшла через двiр, залита трiпотливим i нервовим свiтлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитоï роси, мела босими ногами ту росу, в однiй руцi в неï — вiник, а другiй — бiла ряднинка. Iлля не мiг на все те дивитися, дзвонив бiля тоï повiтки зубами, а тiло його при тому було мертве. Жiнка висипала смiття на чуже обiйстя й поверталася назад по тiй-таки голубiй стежцi, була вона ще зовсiм молода, i тiло ïï спiвало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку i не мiг стримати дурних слiз. Тодi вдарився лобом об дошки раз, другий i третiй, а коли заспiвали сусiдськi дверi i коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тiло, спустився вiн мимохiть на колiна й вилив до сонця, що вже починало повiльно братись угору, одну зi своïх найгарячiших молитов. Небо розквiтало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону, погасли зiрки, i незвiдь-куди пропав блiдий мiсяць. На сходi вже чудовно грало: горiла несмiливим сяйвом, схожа на жiночий торс, хмара; нижче, на самому видноколi, задрижало велике i ще не слiпуче свiтило; Iлля дивився на ту хмару й на те свiтило, безсилий i пальцем кивнути; лице його вже було сухе, очi наче в полиновiй водi вмилися, а в ротi стояв гострий смак кислиць. Знав, що вирiшилася його доля: йому таки заказано те, що кожен має за рiч узвичаєну, йому надiйшла пора покинути батькове обiйстя i взяти на плече мандрiвницьку торбу... Вибач, батьку, — прошепотiв вiн, все ще дивлячись у вiкно, — що я не виконаю твого заповiту. Бог поклав менi на плечi цей тягар, i вiн нас розсудить! Йому приснилося, що горить церква. Могутнiй вогонь обхопив ïï вiд низу до бань, i вся вона стала як могутнє, велетенське вогняне дерево. Вiн стояв оддалiк бiля iншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й дивився. Полум'я гоготiло, реготало, потрiскувало, стрiляло, наче кулями, — вiдлiтали набiк вогнистi стрiли та iскри. Звiддалiк iз поля бiгло до вогнища троє зовсiм малих дiтей, ïхнi босi нiжки рожево миготiли по снiгу, на тiльцях маяли сороченята з бiлого полотна, а руки стискались у кулачки. — Дядьку, дядьку! — горлав один. — Загаси вогонь, загаси! — Хай горить! — кричав другий. — Диви, яке високе-високе дерево! Третiй, найстарший, торкнув його пучкою, й Iлля здивувався: такий дорослий i поважний у нього погляд: — А скажiть, чоловiче добрий, чому горять церкви? — Вогонь ïх бере, — вiдповiв Iлля самими вустами, — а може, й грiхи нашi! — Це сухий вогонь, — задумливо промовив хлопчак, — i вiд нього й справдi годi врятуватися. Вони стояли на снiгу, троє бiлих дiтей i чорний вiн. Снiг топився пiд дитячими ноженятами, вони пiдтанцьовували, двоє менших позакладали пальцi в рота. — Бiжiть-но додому, дiти! — сказав Iлля. — Ноги застудите! Вони повернулися до нього, звiвши блiдi личка. — Ми й прийшли сюди, — сказав старший, — щоб погрiтися. Там, — вiн хитнув кудись назад, у чисте, снiгове й безмежне поле, — там нам куди холоднiше! Iлля озирнувся, несподiваний страх прийшов до нього: дивилася пустка необмежена — пара очей холодцюватих i крижаних. — Наша церква в монастирi теж так горiла, — задумливо промовив iгумен. — Горiла тим-таки, кажу, вогнем... — Давно вона отак пала? — спитав старший хлопчик. В очах його грали червонi блискоти, а змерзле й синє рученя показувало туди, де гоготiло, танцювало, пiдскакувало i крутилося вогняне мотуззя i звивало гарячi стовпи. Iлля зирнув собi пiд ноги. На снiгу тупцювали, грiючись, три пари рожевих ноженят, i, де ступали тi ноженята, висихала земля й починали прокльовуватися тоненькi, несмiливi травинки. Були вони червоного кольору, й Iлля здригнувся. Кров на снiгу, — подумав вiн. — До чого б то воно? — Дивний сон, отче, приснився менi сьогоднi, — казав iгумен, розчiсуючи волосся. Вiд умивання в нього на бородi сивiли краплi, а на щоки лягли легкi рум'янцi. — Привидiлося менi троє дiтей. Дуже нарiкали i скаржилися. Були в самих сороченятах i кривавили босими ногами снiг. I не на холод вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тодi вiдчуття, що це, господи прости, моï власнi дiти. Ми стояли з ними в чистому полi, i я не мiг ïм нiчим допомогти. Хотiв порвати свою одежу й загорнути ïм ноженята, але одежа стала на менi як бляха. Я ранив руки, а зiрвати ïï з себе не мiг. Це якийсь неймовiрний сон, отче Гервазiю! Отець Гервазiй мав глибоко посадженi очi, грубi його й бiлi руки безживно лежали на чорних колiнах. — Може, й приснилися вам отi дiти, — спокiйно звiдомив вiн. — Якi дiти? — спинився Iлля вражено. — Та була тут iсторiя. Грубник Самiйло принiс ïх сюди. Ми вам учора всього й не розказали... Сидiв серед келiï важкий, барилкуватий. Помiтно видавалося немале його черево, сивi пасма стирчали на головi вусебiч, а посеред голови яснiла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах свiтлiло по гострiй iскрi, а вуста завмерли, пiврозтуленi. Зрештою, вони зарухалися, i потекла з них повiльна розважна оповiдь. Iлля Торський дивився на свого замiсника й не бачив його. Бачив вiн поле, вкрите снiгом, зовсiм таке ж, як i те, ввi снi, i самотнє всохле дерево серед того поля. Побачив вiн i грубника Самiйла — дiда бiлого, що так нагадав Iллi батька; iшов через замети, не вибираючи дороги, його, Iллi Торського, батько, вiтер вiяв його непокритим волоссям, — весь простiр застеляло сивими хвилями. На батьковому тiлi свiтило дiрами старе рубище, а простував вiн до того всохлого дерева. Iллин погляд також бiжить до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзi великiй замальована. Слiди копит i темно-жовтi плями кiзякiв; поламаний вiз, а коло нього почорнiлий снiг, так його збито. Грубник Самiйло спинився бiля воза й озирнувся: навколо нi душi! Позiхала мерзла пустка, стояв тихий мерзлий спокiй. Грубник Самiйло пiшов по дорозi далi, зарипiли й заспiвали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив вiн на снiгу бiлу сорочку. Лежала розкинувшись, свiтячи червоними латками, наче вбито тут не людину, а сорочку. Iлля почув свист нагаïв i жiночий крик: жмут волосся, втоптаний у снiг копитом, затемнiв перед його очима. Жiнка стояла на снiгу навколiшки: руки здiймала вгору, рвала волосся й била головою об снiг. Гола жiнка на порожньому полi, де все вицвiло й умерло; крик у неï такий надсадний, стогiн такий пекучий! Збив коло неï снiг бахматий кiнь, блиснули хижi зуби, свиснув i завив чорним птахом аркан; плеснув, захлинувшись, на голих плечах; крикнув i люлюкнув розбишака; рвонув копитами снiг та землю бахматий — потяг за собою червоний слiд. Грубник Самiйло йшов дорогою далi. Озирався на ту сорочку з червоними латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але так i не дiйшов до нього. Ноги його наче правцем битi стали, руки його iз хрускотом стисли кулаки; обличчя його закам'янiло. Повiльно пiдiймав правицю, рука ледь-ледь рухалася — пiдiймав, наче важила вона кiлька мiр. Голова його похилялася, i вперся вiн пiдборiддям об груди. Рука тим часом дiйшла до голови, стислися, немов клiщi, пальцi на хутрi шапки, стягли ïï, зiжмакавши: грубник Самiйло стояв, понурившись. Iлля знову здригнувся: як дивно схожий цей дiд на його батька! Яка страшна туга лежить на його обличчi, як неймовiрно свiтяться його очi! Грубник Самiйло дивився на снiг. На ньому спали непорочно яснi трiйко дiтей. Двоє було менших, а один старший. Позаплющували оченята, i личка ïхнi — немов iз бiлого каменю точенi. Довкола голiв ïхнiх червоно палало три напрочуд круглi плями, i вогонь той був такий, що несила на нього дивитися. Грубник Самiйло став навколiшки. Простяг руку, але не доторкнувся до дiтей. Стояв, наче молився, мов обiтницю дивовижну давав, по тому озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокiйне, погляд убирав у себе тiк бiлого мерзлого свiтла: голе, безмежне й вицвiле поле оточувало його. Правиця грубника Самiйла знову потяглася до дiтей, i це був той-таки рух, коли тягнувся вiн у дровiтнi за полiном. Лiвиця його зiгнулася звично, вiн узяв напрочуд легке тiльце й поклав собi на оберемок. Устав iз тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янiв раптом, а тодi неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на своï ж таки слiди. Спинився бiля закривавленоï сорочки i ще раз озирнувся. Там, на снiгу, яскраво палало троє червоних кружал. Вiн аж приплющився: здалося, що це починає горiти оте скрижанiле поле. Червонi вогнища вже лизали простiр поля i перетворювали його в голий камiнь. Грубник Самiйло повiльно йшов по дорозi. В оберемку його лежало три чудових тiльця i немов усмiхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду вже палахкотiв вогонь. Вiдчував його всiєю спиною, але не пришвидшував кроку. Ноги його повiльно сунули над дорогою, а очi дивились уперед, де темнiв засипаний кудлатим снiгом лiсок i де стояла на верхiвках дерев бiла жiнка в довгiй одежi... — Земля тепер така тверда, що не вдовбати, — сказав Гервазiй. — Нiхто й не хотiв довбати. Тому й поховали ïх у кутку порожньоï келiï. Там, бiля ворiт... — Поховали за звичаєм? — Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звичаïв! Там, у селi... — Що у селi? — Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи вогнища, i ледве всiх умiстили. — Чому не поклали туди й дiтей? — По тому вже було. Iлля Торський рiзко вiдвернувся од вiкна. Очi йому палали, а вуста тремтiли. — Через це вони й приходили до мене увi снi, — рiзко сказав вiн. — Я хочу, щоб ïх вiдкопали й поховали за християнським звичаєм... Хвилi снiгу iз вiтром падали на купку зiгнутих, чорних постатей, якi неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снiгу по колiна, хоч учора тiльки вичистили двiр, i намагалися ступати в слiди один одному. Iлля йшов перший, гостра сiча рiзала йому обличчя, гостро засiвала бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив свiту вiд налиплих на повiки снiжин. Грали вiд того райдужнi барви, й виточувалася з кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав iєромонах Гервазiй, важко кладучи в iгуменовi слiди важеннi своï чоботиська. В слiди отця Гервазiя ступав не менш великий грубник Самiйло з лопатою пiд пахвою, а позаду також iз лопатою трюхикав тонконогий, як курка, i блiдий, немов той-таки снiг, чернечина. Вiтер знiмав вихори, крутив над головами, наче хотiв сильнiше розмахнутися, перш нiж жбурнути ïх у цих зiгнутих людей, щоб зупинити ïхнiй несмiливий i такий повiльний хiд, а тодi засипати, як недавно позасипав вiн у далекому селi виставлених у поле снiгових баб. Спини в людей уже побiлiли, бiлi були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи, i вони перестануть ворушитися i спиняться, свiтячи в простiр червоними очима й чорними губами, — весела й люба буде в Заметiлi робота! Але вони все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кiнцiвками, все-таки зводили запорошенi обличчя, i Заметiльниця вже починала сердитися на цю ïхню даремну й непотрiбну впертiсть. Зарипiли дверi, наче хтось роздер тонку бляху, i на двiр вискочив кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, — був один чорний серед бiлих i лахматих. — Вiдчини бiчну келiю! — наказав йому iгумен, ледве рухаючи здубiлими вустами. Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон iз перебитою ногою, й почав тицькати тремтячими руками ключем у щiлину великого заснiженого замка. Руки його на тлi бiло-чорного залiза були дивовижно рожевi, вони поспiшали i через те тремтiли ще бiльше; за спиною в нього тупцювали, грiючись, кудлатi постатi; воротар озирався вряди-годи й винувато всмiхався. Його рожевi руки нiяк не могли впоратись iз ключем; Заметiльниця зрадiла, що цi люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти в них скаженими вихорами; грубник Самiйло не витримав перший: простяг руку й вiдгорнув з дороги воротаря. Той знiчено заклiпав оченятами, на нього вже також насипалося досить снiгу, i вiн тут, серед кошлатих, сам кошлатiв i так само, як вони, пританцьовував. Грубник Самiйло зняв замка, i дверi голосно заспiвали. Вiйнуло сирою землею i спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келiï кудлатi постатi. — Це тут! — сказав Самiйло, простягаючи важку й кострубату долоню. Вони завмерли в сутiнку; над головами блимало мале вiконце, затягнуте воловим пухирем, снiг стукотiв об той пухир, i наче далекi тимпани били; у вiдчиненi дверi завiювалися снiговi косми, буцiм хотiла дiстати ïх Заметiльниця й тут; свiтлiв, аж палав за ïхнiми спинами шестикутний прочiл. На вiях цих застиглих людей повiльно розтавав снiг, стiкав до щiк, i здавалося, всi заплакали отут у дивний спосiб. Грубник Самiйло подивився на iгумена, наче щось хотiв сказати, i той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув i натужно розтулив вуста: — Починайте! Вiтер знову закинув у келiю сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, i той озирнувся. — Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра свiту не побачимо... Двiйко лопат м'яко увiйшло в грунт, пробивши замерзлу шкiрку, i обережно вiдклали набiк по купцi землi. Вони лежали на розстеленiй мiшковинi, нiби спали — трiйко молочно-ясних дiтей: двоє меншеньких i один старший. Заплющили очка, i лиця ïхнi були наче з бiлого каменю точенi. Грубник Самiйло стояв бiля них навколiшках i змiтав долонею з чисто-бiлих ïхнiх сорочечок темнi зерна землi. — Отакими, отче iгумене, я i знайшов ïх, — сказав вiн глухо. — Кров ïхня так свiтилася на снiговi... лежали вони, мов янголенята. Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сiре рядно, вдарив удруге й утретє. Тодi обернувся до Iллi, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брiв, а очi дико й божевiльне спалахнули. I пiдiгнулися колiна в Iллi Торського, iгумена Густинського монастиря, вклякнув вiн поруч iз грубником Самiйлом. Решта ченцiв незграбно бухнула на колiна й собi. — Помолимося за ïхнi душi! — сказав Iлля. Схилили голови. Заметiльниця зiбралася на силi й знову жбурнула до них довгого снiжаного хвоста, снiг лiг на зiгнутi спини й голови, i тiльки воротар озирнувся й ошкiрив до того вихору по-блазенському кривого рота. Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було дiлове. — Зробиш ïм, Самiйле, труни, — сказав якомога теплiше й раптом поклав на грубникове плече бiлу, викохану руку. — 3 мореного дерева, Самiйле, i пофарбуєш золотом. Над головою знову застукала у воловий пухир Заметiльниця — запахкотiли далекi тимпани, немовби вибиралось у похiд велике вiйсько. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-вiщунка i спiвак, а позаду, нiби мак цвiв, — лицарство запорозьке. Вигравав на бiлому конi на чолi того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, — Iлля впiзнав його вiдразу. Адже обличчя оте також було виточене з бiлого каменю i такi широкi, такi чорнi були в того козака очi! Трiпотiла на його плечах одежа, i вiн сам на буряково-бузковому тлi наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковiй дорозi незчисленне вiйсько, i в такт кроку ïхнього вигравав i бив холодний i сухий тимпан. — Я, брати, — заговорив тихо Iлля Торський, — ïздив до Києва, а звiдтiля подався до його ясновельможностi. Грошi на церкву я, братове, привiз, i, як зiйде снiг, ми закличемо до себе майстрiв. Замовимо кам'янi раки й покладемо цих дiтей пiд олтарем. Можете придивитися до них пильнiше, брати моï, — ïхньому духовi варто молитися... Вiн замовк, а ченцi подивилися на дiтей. Лежали на чорнiй землi, ясно-бiлi й чистi. Блiде сяйво точилось iз облич, рiвне, погiдне й прозоре. — Варто було б нобiлiтувати ïх у святi, — хрипко озвався iз кутка отець Гервазiй. — Ïх уже нобiлiтовано, — гаряче озвався Iлля й кинув рукою. — Це кров волаюча, кров, про яку не повиннi забувати люди! Зирнув на слiпуче-бiлий прочiл i побачив там далеко, на срiбно-бiлому тлi, три снiговi баби, котрi вийшли за село й зорили червоними очима. Батько стояв на порожнiй дорозi, нiби з паперу вирiзаний. Хитався й розчинявся, блiдий i вицвiлий, у бiлому кожусi i з бiлим кийком. Дивився й похитував головою. Тодi Iлля Торський знову вдарив поклона до землi... Дiти лежали у свiтло-сiрому сутiнку i свiтилися. П'ятеро чорних, великих людей стояло перед ними навколiшках, погiдно зносячи п'ятiрнi й кладучи собi на груди хреста. Вони приплющилися, цi п'ятеро, i ледве-ледь ворушили вустами. Кожен iз них мав на що поскаржитись i мав чого просити, адже всi були на цiй землi й тлiннi, i грiшнi.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация