ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Повiсть — преамбула Роздiл перший СПОКIЙ Хай буря в серцi пана мойого втихне! Хай заспокоïться бог, якого не знаю... З вавiлонських молитов 1 Тихий i незвичний спокiй! — подумав Володимир. Не був то спокiй, що знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була глуха; можливо, вiдчувалася так об'ємно, бо звуки гучали напрочуд влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло розлилося по ньому. Iшов уздовж вулички, брук — тiльки в нiкчемних залишках, iнколи розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi: сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi гнiзда; вiд найближчоï хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те. У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося — вiд незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця — не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою, попереду й справдi заголубiло — лежала мiж городiв та дерев тонка та звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося — спадок по тому життi, яке лишалося за спиною. 2 Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ïï кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр — утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою — стрiмка, кам'яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з правоï руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля. Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тiєю куркою, чи, може, з неба впав — вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, якоï зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск. — Нема тут уборноï! — вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi якоï годi помилитися. Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все — володiння його, ба навiть i сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю. Володимир показав дiдовi своï папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на привiтання, вiдтак аж голову закинув — обiйняло його раптом щастя! Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав, Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання; над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька ïжачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi дiм, — хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло двоє голих золотистих, як i пiсок, дiтей. 3 Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала, що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в розчинi попелу. Коло неï рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька ïжачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила, — купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий розлив, що тiло саме вiд себе наливається юною бадьорiстю. Руки ïï звично ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись, баба — дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ïï погляд, була Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до староï, свiтила усмiшкою: молоде ïï обличчя сяяло. — Погiдний випав сьогоднi день, — сказала стара. — Набридли цi дощi! Галя розпрямилася бiля балiï, вiдчуваючи, як солодко ниє в неï спина, i задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi краєвиди; там нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва, лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвiр'ï стояло двоє чоловiкiв. — Куди це задивилася? — сумирно спитала вiд порога стара. — Степан iз кимсь бiля школи. — Пити хочеться, — сказала стара. — Чи б не подала ти менi, Галюню, води? Вiдвела погляд вiд того щоденного краєвиду, щось зазвучало в нiй: мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до староï, i та посунулася, щоб пропустити ïï. — Таке маю враження, — сказала баба, — наче тепер i не лiто... Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi. Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi. — Я ластiвку ледве не зловив, — сказав вiн. — Гарна така була ластiвка! Кварта в руках у староï затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову пiднялася ïй до лiктiв. — Чуєш, мамо! — сказав уже смiливiше хлопець. — Я ледве ту ластiвку не зловив! Гарна була ластiвка. Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ïй на кофту. Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг вимазаний у глину. — Де це ти так убрався?! — Я ж тобi кажу: ластiвку ловив. — Ну, i де ж та ластiвка? — Полетiла, мамо. Але я теж полетiв... Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняноï голови поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити глиняного чуба. Галя пирснула, бо несила ïй було дивитися на цього глиняного чоловiчка. Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на неï дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi — блиснули в них сльози. — Смiйся, смiйся! — озвалася з ганку баба. — Коли вiн шию собi зверне, не так iще засмiєшся. 4 Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили. — Дошки звiдси я заберу, — сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув. — Сарай нiкому було звести, — сказав винувато сторож. — Цi парти я також заберу. — Стiл хай лишиться, — сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату. В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався. Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись. Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви. — А вещi вашi де, звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечi. — Отут! — Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на нього вражено. — Я зараз допоможу, — сказав Володимир. — Аз ногою у вас що? — спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку. — Нема в мене ноги. — Значиться, на протезi? — Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас є? — Ковдра зi мною, — засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко шинелi. Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним папером, а друге так закiптюжилося, що краєвид за ним пливав у сiрому туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалекоï рiчки. В хатi навпроти зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа, що вiн аж зажмурився. — Ви б посидiли, — сказав вiд порога Степан. — Я вже сам справлюся... З далекоï, мабуть, дороги? — З далекоï, — обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього. — Давайте повиносимо парти! — сказав вiн старому. Вони витягли парту; жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвiртку, i очi ïï запалали гнiвом. — Що це за перетрубацiя, Степане? — спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки. — Та це, Олександре Панасiвно, теє-то... директор, — сказав Степан сумирно i втер з чола пiт. Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потiк. — Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, — запобiгливо сказав Степан. — Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартиру дивитися... — Треба було зайти спершу до мене! — вiдрiзала жiнка. Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом, керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд неï. — Чого стали? — роздратовано повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, i я тут приберу... 5 Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого — i вiн, i кози немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ïхнi вим'я були повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою, бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тiєю змiною, виривалася з води й пiдстрибувала притьма вгору риба — ковтала чудове i хмiльне вино... П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й витанцьовувала риб'ячi своï танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ïм нести розбухлi вим'я, зорки вiд того розпливались у ïхнiх очах i заповнювали очницi. Мекiт ïхнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася ïм та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки — вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд запалив у ïхнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня... Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на цiпок, а на ногах у неï були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до тоï теплоï й затишноï постатi — саме про неï вони думали, спалюючи в своïх очах золотi iскри заходу, i саме ïï рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря... Оточили ïï звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ïхнi язики вискакували водночас з червоних ротiв — лащилися вони до староï i радiли. Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав i важко боров ядуху, — бiле волосся спадало йому на плечi, а палиця-стiлець подавалася вперед — спирався вiн на неï важко. — Доброго вечора! — сказав вiн, проходячи у ворота. — Чи у тебе, Марiє, все тут гаразд? — Все гаразд, Iване, — озвалася стара. — А в тебе? Вiн зачинив ворота, i тi з рипiнням вiдрiзали ïх вiд того краєвиду, що лягав перед очi з гори. Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям своє золоте волосся. — Я, Марiє, чогось бiльше задихатися став, — сказав тепло сивань i задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця. 6 Поки доïлися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю; Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнiï, якi сплiтали на землi свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ïхньоï гри та руху. Марiя в цей час доïла кiз. Сидiла посерединi зарослого споришем дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видоєну, до неï притьма прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока — все це вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, — витворювала бiлий сiк i перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв, якими обросла веранда, — бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i стежив, як у ïхнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували й ходили, наче важелi й шруби невiдомоï машини, бачив, як збирається в ïхнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. Ось воно, ïхнє молоко, — думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля доливалася — все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах; заспокоєнi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на верандi розумiв ïхню втому — в ïхнiх очах довмирали останнi iскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило. Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка наливається вечорами у людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла, тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовляє. Олiвець випав iз його стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж таки молоко, обличчям, — вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньоï заграви. — Iване! — покликала тихенько. — Чуєш, Iва-а!... Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували погляд до вчительки, яка переступала класний порiг. 7 Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й сили небесноï. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй. Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання, навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз горням, повним бiлоï глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату, обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре — Володимир тiльки й мiг, що розвести руками. — Чим же я можу вiддячитися? — спитав вiн. — А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, — сказала трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер, чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого примiщення на єдиному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд тендiтного й мерехкого свiтла — блiдло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче загублена Вiтром червона хустка. Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення. Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й худу постать — до неï збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте. Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла за плечi старших i повела ïх до хати, решта посунула за нею, а найменше, п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й заплеснуло за собою дверi. Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi голоси. Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i мовчки сидiла з бабою та сином на ганку. — Менi здається, коли я помру, — сказала спокiйно стара, — буде такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл. — У нас завжди така тиша! — засмiялася Галя. — I не треба, мабуть, бабцю, забивати собi голову думками про смерть... — Сиджу цiлими годинами сама, — мовила стара. — Скiльки думок налазить у голову!... — Про що ж ви таке думаєте? — дзвiнко запитався Хлопець. — Я, дитино, думаю про все, — сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ïй сльозилося, рот трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона мусить знати бозна-скiльки таємниць, оця його прабаба. Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ïх на долоню й задивилася. — Дай менi! — попросив Хлопець. Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ïх угору. Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, — засюрчали й заспiвали. — А менi часом здається, — сказала Галя, — що свiт кiнчається на цих горбах... Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця. Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою. Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ïï закам'янiло, а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена смерку, i не бачила, здається, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi, порослi лiщиною горби i не бачила ïх. Бачила тiльки маленький клаптик землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з бiлим песиком: песик ïï наздоганяв, а вона втiкала. Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ïï серцi: побачила в ïï очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру... Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани. Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав свiтлi клубочки... Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать. — Вибачте, — сказав вiн. — Я оце побачив ваших дiтей... — Вiн знiтився й замовк. — Вибачте, — сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. — Це маленький гостинець дiтям... Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ïх бачив. Було це дуже давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi — ця значно старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло неï, високоï й тонкоï, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi — жiнка ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не мiг од них вiдвести. — Чи ви не жили на Рудинськiй? — спитав вiн тихо. — Щось менi таке пригадується. Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася. — Сiдайте повечеряйте з нами. Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот. — Це ваш чоловiк? Тодi заблищала в неï на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на лицi цiєï високоï й худоï, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що вiн знову засумнiвався: чи та це людина? Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в цьому товариствi — дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку. — Знаєте, — сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. — Там, де я жив, анi хати не лишилося, нi батькiв... ...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили вечiрнє молоко. Мовчали, бо така була ïхня заведенцiя, обоє були зморенi, вiн — отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона — доïнням. Тепер бiля ïхнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ïх срiбно-синiй сутiнок — тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв за ïхнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк, наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра сидить проти нього, i з якою роздiлив своє iснування, — були вони з нею надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку. — Знаєш, — сказала Марiя, заворушившись. — Я вже починаю турбуватись. Прийде новий директор... — То й скажеш йому, що тобi хочеться. В твоïх лiтах... — Ще з першачками я мала б силу справитися. — То вiн i вдiлить тобi першачкiв. — А наступного року? — Що нам гадати про наступний рiк!... Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а вуста його склалися гiрко. — I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв. — Я знаю! — сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ïï вражав. — Ти знаєш! — поспiшила згодитися вона. Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ïхнiх чашках перетворилось у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокроï трави. Iшли в тому сутiнку два ïжаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом заграла ïхня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в темрявi задзвенiло фортепiано. Перший концерт для фортепiано з оркестром, — подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усмiхнувся своïй мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у ïхнiх серцях. 8 Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться, скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за плечима... Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi, повернувшись до нього; побачив, як вилiтає з голубого безмежжя Вiтер, котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом. Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу, i бiль теж ставав червоний — нагад про той бiльший, що пережив його в шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй смузi смарагдове заграли ïжачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль та втому тонкий, радiсний настрiй — свiт почав легенько крутитися перед ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом — свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасiвну ще раз, здається, на вечiрцi у старшоï сестри Сонi, коли стояв вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестриноï кiмнати чи стежив за гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки впiзнав Олександру Панасiвну i ïï майбутнього чоловiка... Знову одмiнилася барва — велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола, Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому мiсцi, де був Шурко, з'явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря i землю, знявся чорний i червоний стовп... Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й бiгти скiльки заманеться — нiхто його вже не стримає i нiхто не заспокоïть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i чекали, доки стихне крик... Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ïï масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й тiкали, тарабанячи лапками. Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон — тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував тоï пiщаноï пущi й того бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч своïх вiрних друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чиï обличчя вже майже позатирались у пам'ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули його напругу i його наïття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому ïх широкими голубими крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлюється недавно закiптюжена й захламлена кiмната — загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся крiзь сон... 9 Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна, густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в'язала ïм банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй пiнистiй балiï. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньоï кухнi — були це бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньоï печi. Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi надто високо занесена хата, i з'явилася раптом бiля неï струнка жiноча постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на п'яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на те горде й самотнє, наче фортеця, обiйстя. Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об його долонi, чи вiд ïï свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову музику, щось таке, як гра рiзнобарвноï роси. Десь i справдi подзенькували дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом, тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини свiту i в дивний спосiб заспокоïли його. Все це мало статися, — подумав вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, — бо коли б не так, хто зна, чи варто було б i виживати... 10 Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукнi, хай i довоєннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд доброï погоди вiкно i щоб падало в ïï кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ïï очi iз темних голубими. Губи ïï пiд той час розквiтали, як пуп'янки троянди, а тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у неï трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс — головна вада ïï обличчя, тож приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але тодi ïï обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла своєму носиковi задиратися, як собi хоче, — з'являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i вона не могла не всмiхатися. Отака собi Галя! — казала й тiшилася, хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам'ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля — постiйна темна хмарка серед неба), в тi ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i своє тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ïï й непокоïла — досить було ïй оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного болю; здавалося ïй тодi — впливала до неï через вiкно повiтряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в неï через очi, тодi й очi ïï голубiли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона — ïй аж подих забивало вiд такоï зухвалостi. Мала почуття, наче стоïть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi. Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона — нелегко все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз задерикуватим носиком, а ще тiй, котра тримає в серцi богиню i знає про це. Галi аж сльози вибилися на очi — стiльки недоброго було в ïï поведiнцi, така вона невдячна ставала й легковажна. Не ïй носити каптур черницi, i не ïй напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ïï серцi, i вона змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч то були поспiль чужi очi, — на те й цвiте вона тут, перед дзеркалом, щоб на неï дивилися. Такий ïï настрiй часто кiнчався слiзьми, бо насправдi нiхто досi й не подумав зiбратися до них на гору i справдi зазирнути в ïï завше вiдчинене вiкно, але такi настроï все-таки дивно зносили ïï i по-своєму вивищували. Тодi вона думала, що ïï богиня таки не вигадка, i могла спокiйно виходити в найкращiй сукнi у мiсто, де ходила по вулицях i збирала на себе погляди: чоловiчi, бо була вона незвичайна жiнка, i жiночi, бо була вона знову-таки незвичайна. Той прохiд був черговим виплеском ïï розбубнявiлоï туги, i саме така ïï незвичайнiсть була для неï заборолом — хто-бо там зважився б зачепити таку виняткову й таку горду. Знову винуватцем була ïï туга, ïï трохи кирпатенький нiс i погляд палющих синiх очей — бiльшiсть чоловiкiв все-таки шукають у жiнцi посереднiсть. Стояла вiдтак бiля вiкна й сiрiла, як сiрiє вечiр перед зором, i поступово випливала з ïï очей богиня, покидала ïï напризволяще й вiдлiтала, i гоïв ïï тiльки оцей сiрий вечiр або також сiрi уважнi синовi очi. Вдивлявсь у неï, як мандрiвник у незнайомi хащi, i вона хоч-не-хоч накидала на обличчя буденну маску. Тим самим начебто наближалася до нього, щоб узяти за руку i вивести iз хащ, бо що могла зробити iще, коли тi сiрi очi стали нараз такi настороженi? Вона зустрiчала в цьому домi ще однi очi, мудрi й скаламутнiлi, i трохи лякалася ïх — бачили бiльше, нiж признавалися. Стара i справдi бачила богиню в серцi в онуки, i в закамарках ïï пам'ятi з'являлось щось таке, в чому вона й признаватися боялася — оця жiнка-дiвчина, що крутилася перед ïï очима, була вона сама. Зцiплювала корячкуватою пучкою цiпка, на якого незмiнне опиралася, i, дивлячись на стоптанi капцi, що ховали вузлуватi й покорченi ïï ступнi, починала невдоволено бурмотiти, що через Галинi походеньки все в домi запущено, що скрiзь висить павутина, а пiдлога вже починає зацвiтати. Що не готується вчасно обiд i що в комiрчинi зiбралася гора непраноï бiлизни. Зводила очi й задоволене стежила, як поволi спадає з обличчя онуки ïï краса, як сiрiшає вона й блiдiє i як вилiтає ïй iз серця голуба блискуча богиня. Галя й справдi ставала спокiйна й заклопотана. Варила ïсти, прала, обслуговувала стару, латала синову одежу. Син тодi спокiйно мiг пiдiйти до неï для вечiрнього поцiлунку, а на вустах у староï заквiтала анемiчна квiтка вдоволення. Вночi вони всi троє думали одне про одного i переконували себе, що основне в ïхнiх стосунках — любов! 11 Мала на собi ясно-синє плаття i вже знала, що сьогоднi в неï той-таки настрiй; щось хвилювало ïï вночi, два сни вона побачила сьогоднi: один про себе, а другий про незнайомця, який боляче поцiлував ïï в вуста. Лежала на лiвому боцi, i ïй заболiло серце, i не могла вона вiдiрвати вуст вiд тих iнших, що пили й випивали ïï. Сон про неï був простiший: ïй приснилося, що вже почався учбовий рiк i вона стоïть у гудливому, як вулик, класi. Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе ясно-синє плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло ïй по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ïï серцi, адже сидiла вже в ньому богиня, i вона винувато позирнула на своє вiдображення в дзеркалi. Знову повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння, адже на нiй лежало ïï найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати будь-кого. У коридорi заплескали босi ноги, i ïй стало печально, що таки не повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм, зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя. Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий голос: — Ходи, баба гукає!... — Iду, синку, iду! — озвалася вона заклопотано. — Скажи, що зараз одягнуся... Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне свiтло. Але пудра цього разу ïй не зарадила, здавалося, краса, яка струмувала вiд неï, поглинала все, що мало пiти на шкоду ïï обличчю. Галя похитала головою, зiтхнула i впокорилася. Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись, граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла своïм чаром Хлопця, який завмер на порозi своєï кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у поклонi перед цiєю несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й своє пiдборiддя. Ожили в його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн ïх у цьому домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, — в цю хвилину вiн по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з'явилося-бо коло нього те, чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до неï тихенько, ледь розтуляючи вуста. Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом — голуба, осяйна постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом. — Кудись збираєшся? — спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй розлив, у якому опинився. — Нi, — вiдповiла вона. — Нiкуди не збираюся. Тодi вiн раптом зрозумiв ïï. Не було то розумiння, яке вмiє оформитися словом, — було то розумiння однiєï душi, яка сприймає сигнал другоï. Здавалося, побачив вiн синю богиню в ïï серцi, а поруч з нею i чорну хмарку. Уздрiв ïï тугу, як ту ж таки хмарку, а може, й птаха, котрий летить i летить серед хмар. Був коло цiєï жiнки чимось випадковим i привнесеним i вiдчув це напрочуд гостро. Закусив губу й дивився, як вона вiдходить: не мав сили пiти за нею або ж покликати ïï ще раз... Галя стала на порозi бабиноï кiмнати в усiй своïй красi. Свiтло з обох вiкон полилося на неï, наче свiтили це два прожектори, i стара в своєму темному кутку зацiпенiла вiд зачудування. Сяйво вiд тоï постатi в дверях, вiд тоï ясно-синьоï тканини i незвичайно гарного обличчя впало i на неï i розтопило сивi ïï очi. Розтопило якийсь давнiй клаптик землi, буйно зарослий травою, — був вiн круглий, як шапка кульбаби, i в тiй затуманенiй кулi вона знову-таки впiзнала цю ж таки красуню, тiльки та мала на собi не ясно-синє, а червоне плаття. Була та сукня й iншого крою, тяглася до землi, було в красунi й свiтлiше волосся — iшла вона i змiтала подолом кульбаб'ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла, усмiхаючись сумовито, а до неï наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка — йшов вiн, ледь накульгуючи, а очi його палали темним вогнем... Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як втягується равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла, схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла, що струмувало вiд онуки, нi ïï ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну, закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око ïй упало не ранiшнє промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, — заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до неï була сама. Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути. — Щось хотiла, бабцю? — спитала, не маючи сили стримати радiсного усмiху, Галя. — Подай-но менi горщика, — iржаво i хрипко сказала стара. 12 Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi — вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння. Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд рiчку сiльська жiнка, ïï бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою. Iван проходив зi своïми козами повз верби, що розрослися бiля води: з вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок. Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з'єднав все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям, а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати, пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався. Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею, вряди-годи вiдштовхуючись вiд неï i палицею-стiльцем. Кутав його ноги туман, i Марiï здалося, що так само не торкається вiн i камiння, коли переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i ïй, як i сорок рокiв тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi своïм чоловiком. Подумала, що на стороннє око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять рокiв ïï чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн нiколи не поцiкавився ïхнiм сiмейним бюджетом. Ïв просту ïжу i не загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його разом, тихий смуток заповнив ïï радiсть. Озирнулася i начебто побачила зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що ïх вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова, натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка. Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на колiнах у нього лежала книжка, i цiєï книжки Марiя теж не могла збагнути — були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а раз так, вона залюбки на те погоджувалася... Старий пiдiймався разом зi своïми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби, земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав неïстiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими в'яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився пiд ноги. Бачив крота, який риє нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той сiк тече через корiнь у стебло i розтiкається по листках. Кози хапали тi листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють ïхнi зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi — все це ворушилось i працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонiï: машини були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе рухалось i пульсувало, тiльки лiнiï ïхнi були грубi, а кольори важкi... Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в ïï грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли заспокоïлася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала права вмирати. Пила валер'янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на згорнений зошит. 13 Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам'яниста й крута, i йому вже в початках тiєï дороги почала болiти нога. Добре було б пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без неï, тому йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом. Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам'яниста стежка. Хтозна-чому пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди. Спинявся, передихав i дивився на горбистий краєвид з малою рiчкою в долинi — все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом — запах медових трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до того дому — все це складало настрiй, що його вiдчуваєш, прокинувшись у залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть — все це наповнювало Володимира, але по-своєму i знесилювало. В головi зароïлася трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який безнадiйно дряпається на ту гору. Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до обличчя медову вiть i пив ïï чудовий аромат. Серце було готове вискочити з грудей, i вiн з надiєю зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий. По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на його зграбнiсть та моторнiсть. — Доброго дня! — обiзвався вiн до Хлопця. — Ти з цього будинку? — Тут тiльки один будинок, як бачите! — сказав Хлопець. — Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати? — Моя! — гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. — А ви хто такий будете? — Директор школи, — махнув рукою вниз Володимир. — Ти в якому класi? — Я ходжу в мiсто, — сказав Хлопець. — А в класi я в четвертому... — Не подобається тобi ця школа? — Та нi, — засмiявся Хлопець. — Там же мама вчителькою... — То вона вдома, твоя мама? — А де ж ïй бути?... Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець дивився йому вслiд. — А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? — спитав вiн. Володимир вiдчув, що його заливає червона барва. — Нiколи не жив на таких горбах, — сказав вiн лагiдно. — А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори. — Ти знаєш щось про Магомета? Хлопець присвиснув. — А чого б то я не знав про Магомета?! — сказав вiн зарозумiло... Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був певний, однак, що той ще й досi стоïть i дивиться йому вслiд, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, мiж тоï зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком пiдсмiюється. Червона барва знову залила Володимировi обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб пiдтягтись по крутосхилi. Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, — подумав вiн, — тим i падали, що не могли лiзти рачки. Вiн все частiше й частiше хапався руками за бур'ян, з червоного обличчя йому густо котився пiт. Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув ïï ранковий настрiй i не покинула ïï серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось стоïть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й дивувалася, i стало ïй на серцi дивовижно тривожно. Отi бабинi розповiдi! — думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець — стара збудилася й побачила, що внучка ïï принишкла бiля паркана. В ïï мозку просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiймається до ïï обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки. — Когось виглядаєш? — спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос. — Та якийсь чоловiк до нас пiдiймається, — сказала. — I так чудно вiн пiдiймається. — Що за чоловiк? — гостро спитала стара i аж руки зцiпила. — Не знаю, бабцю, — зовсiм кволо обiзвалася Галя. — Вперше його бачу... Знову тенькнуло в грудях у староï i замлоïло. — То, може, це вiн, Галю? — Хто вiн? — Ну, той, що має до тебе прийти! — Оце почнеш вигадувати! — розсердилася Галя. — Може, вiн за дiлом якимсь... — Сюди за дiлом чоловiки не приходять, — озвалася спроквола стара. — Скiльки себе пам'ятаю... — Як почнеш щось вигадувати, бабцю! Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею дiється, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула спересердя палицею i зашипiла обурено: — Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно буде!... Галя повернулася до неï здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися очима — стара й молода: молода свiтилася чаром i спокоєм, а стара позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i тривога пiдступила ïй пiд серце. — Слухай, бабцю... — сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ïï звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя староï заклякло, i тiльки на денцях ïï очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку далеку картину: проситься до ïхньоï господи чоловiк в ошатному костюмi, йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води... 14 Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi. Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi тримає кварту з водою, навпроти в ясно-синiй сукнi стоïть i нiяково всмiхається, показуючи чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися. — Вам погано? — допитувалася вона. — Вам погано? Володимир спробував усмiхнутися i покрутив заперечливо головою. — Спитай, що йому треба? — гукнула, наче ворон каркнув, стара. — Я давно за вами стежу, — сказала Галя. — Так дивно ви пiдiймалися... Володимир не мiг не дивитися на це ясно-синє диво. Сонце заливало Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ïхнiй бiк i наслухала, аж тремтiла. — Галю, — сказала вона, — чуєш, Галю! Але Галя, здається, зовсiм забула за неï: чоловiк, котрий безпомiчно сидiв перед нею, подобався ïй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в неï очi. Пам'ятав тiльки голубу барву, вiдчуття дивноï, запаморочливоï краси, а поруч iз тим якийсь острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi, з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку, раптом повiрив, що всi людськi казки — це таке ж життя, як i те, що реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу — не мав сили не дивитися на неï, хоч не мав уже сили й дивитись. — Що йому треба? — спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки офiцiйна. — Менi Галину Iванiвну, — сказав i випростався неприродно. — То це я i є Галина Iванiвна! — всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на неï. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених вуст. — Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду. Уже не дивився на неï, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти. Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в неï ворушилися, так наслухала. — Що вiн хоче, Галю? — спитала в онуки. — Це новий директор школи, — вiдгукнулася Галя. — Прийшов знайомитися. — А чому вiн не прислав за тобою? — Чому ви не прислали за мною? — м'яко спитала Галя, як питають дорослi в малих. — У нас тут так заведено... — Бачите, — розвiв руками Володимир. — Я ще нiколи не ходив у директорах... Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла. — Ви мене дурите, — сказала вона. — Нiякий вiн не директор. Директори сидять по своïх кабiнетах... — Не зважайте на неï! — шепнула червона, як квiтка, Галя. — Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха... — Може, я й справдi невчасно, — пробурмотiв Володимир. — Я от трохи посиджу... Вiддав ïй кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ïï, не знаючи, де дiти... — Чого вiн сидить, а ти стоïш? — спитала стара. — Я зараз сяду, зараз! — заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима. Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ïï розширилися — глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода. — Галино Iванiвно! — сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ïï лице, холодна хвиля на мить роздiлила ïх. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик. — Були пораненi? — спитала тихо Галя. — Протез! — сказав вiн, рипнувши зубами, i встав. — Сидiть, сидiть, будь ласка! — перелякалася Галя. — Ви менi не сказали, коли буде та нарада. Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла, скоцюрбилася, ïï пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, — навiки зачарувався вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у староï з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку тоï красунi й пришельцеву — крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ïï свiдомостi, i другий чоловiк заходив до ïхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не зостанозитися й не зачаруватися нею... Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непокоïв стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося ïй пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса... Стара всмiхнулася. Розтавала на своєму ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неï тi двоє, то ледве помiтили ïï, таку маленьку й таку скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ïм нiввiк. 15 Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив Хлопець лазити, — вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн, як завше, до Марiï Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi дому на горi, тож прогулянки до Марiï Якiвни були йому пожаданi. Вабило його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки величний i таємничий, що Хлопцевi складало особливу приємнiсть навiть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не одну сокровеннiсть, а таємницi вабили Хлопця над усе. Вряди— годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз удома, але досi Хлопцевi такоï нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька грубих, оправлених у шкiру зошитiв, -цi зошити теж були спокусою для Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати — той, що постiйно лежав на верандi... Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало — теж немала дивина — i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марiï Якiвни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала. Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба. — Як там мама з бабусею? — незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав, що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до неï не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею скучає. — Вже скоро й лiто мине, — казала Марiя Якiвна. — У неï вiчно бракує часу, — вiдповiдав Хлопець. — Всiм нам бракує часу, — по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза староï роботи, у нiй доверху було накладено яблук, груш, слив та морелi. — Сiдай поласуй! — казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика. Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде немає таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди — Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залишається сам. Притьма пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi, кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк — глибоким спокоєм та чаром вiяло вiд тих сторiнок. Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до стола iз фруктами i починав прихватцем ïх ïсти. Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i не одну сливову кiсточку. — О, ти тут не дармував, — задоволене казала Марiя Якiвна i патлала йому вiдросле за лiто волосся. — Чудовi грушi! — незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував ïх на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху. 16 Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн вистоïть бiля гасовоï будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi своïми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiряє йому палющоï рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, — перед тим вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материноï лопати картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить: збiгає на базар, зварить ïсти, викопає картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марiï Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти дiрку на даховi, — минулого дощу текло в хату, витрiпає й вивiтрить дитячi постелi i побiжить до сторожа Степана купити яєць — сьогоднi iменини в ïï найменшенькоï. Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував ïм Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей свiтитимуться очi, i вони ïстимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi своєрiдним прихрипуванням — дiти почнуть танцювати пiд ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить ïй на оцi блискучий кришталик сльози, — згадає вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга обвiє ïï. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка самовар, обiтре його й промиє. Накидає вугiлля й принесе вiд лiтньоï печi жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'ïсти той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з одного боку, а чайник накриє полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi цукру: дехто спершу з'ïсть той цукор, а тодi вип'є чай, а дехто той цукор сховає до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить його ïй мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi зацвiтуть на ïï щоках — буде та iменинниця сьогоднi щаслива. I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою єднiсть, адже колись були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак, тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а iменинниця розглядатиме дарунки: нову маєчку вiд матерi, малюнок вiд старшого брата, три голубинi яєчка вiд брата пiдстаршого, що ïх вiн видер ще на початку лiта, бант вiд старшоï сестри i малу скляну кульку вiд сестри пiдстаршоï. Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме; можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однiєï з тих шибок прозоре обличчя — тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони очима й пiзнають одне одного: де б то ïм не пiзнати, коли так довго були одним тiлом, та й дiти цi — плiд ïхньоï з'єднаностi. Вiн помалу вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо несподiвано оясниться, — це помiтить тiльки один чоловiк з цiєï околицi — старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка, що вiдступає од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову впокоïтися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара бiля високоï й худоï своєï матерi; вiн пiзнає дивне свiтло в материних очах i знайде назву для нього. Любов, — подумає вiн, i усмiшку, яка розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у цьому зеленому сутiнку нiхто. 17 Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову: на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка, вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло, жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця. Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл — кози його розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд ногами траву, що все ще пила з землi сiк, — там, нижче, його око уздрiло сiрi i свiтло-жовтi брили глини. Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов. В полi на нього повiяло густим настоєм трав i серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Побачив вiн i чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку. Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ïï бiля свого серця. Вiддаля темнiла Псищанська церква, оточена гаєм, в гаï тому густо було натикано хрестiв. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева, якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодiï, що видавав той джмiль, — була то та сама пiсня, що спiвав ïï чорногуз. Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв, що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i стис те мiсце, де мало бути серце. Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки. 18 Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але забрав iз собою немало ïï синяви та й краси, що так щиро свiтилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто захмелiлий. Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн схвилював ïï, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на неï нагально, все-таки руйнувало ïï спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою. Нi, вiн таки озирнувся до неï, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до неï таким же усмiхом. Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася своєï смiливостi, а водночас i втiшилася — стояв перед нею чоловiк, котрий не застережується перед ïï красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ïï щоках, а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси — вершник без голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб. Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа. Що б сказали про неï Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що скаже про неï й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку? Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але староï там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара без ïï допомоги не ходила. Занепокоєння й розкаяння плеснуло в Галину душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон полилися на неï двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла. — Ти тут, бабцю? — тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та вразилася, якi гарнi вони були. — Бабцю! — вигукнула Галя знову. — Ти встала i пiшла сама? Стара дивилася на неï з легким прижмурцем. — Це до мене прийшов новий наш директор, — несмiло виправдалася Галя. — До мене свого часу теж приходив такий директор, — мовила стара i раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне мереживо кофтини. 19 Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла навскоси, так легше було для ноги. Цiєю стежкою пiдiймався йому назустрiч Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою. Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист. — Застали маму? — спитав Хлопець, обриваючи свист. — А я вiд Марiï Якiвни. — Менi теж треба до Марiï Якiвни, — сказав Володимир. — То ходiть цiєю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни? — З вiйни, — всмiхнувся Володимир. — Ви часом не танкiст? — спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв пiдбитий танк. — Нi, я з пiхоти, — вiдповiв Володимир. — Пiхота — це не так цiкаво, — сказав Хлопець. — Я б пiшов у льотчики чи танкiсти. — Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти. — Ну, то я теж, як усi! — озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи, засвистiв. — Де це ти навчився такоï пiснi? — спитав Володимир, пiдхоплюючи посвист. — Це не пiсня, а мелодiя, — сказав Хлопець. — I вигадав я ïï сам... Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрноï принцеси. Я виставився там не молодцем, — весело подумав вiн, — але, здається, це не мало значення! Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син, засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоє дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд хлiбини маленькi шматочки i кидав ïх до рота, а дiвчата йшли за ним i, певне, поспiвували — Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко, Володимир пiзнав мелодiю, що ïï плели там на вулицi два тоненькi голоси: була то та ж таки пiсня, що ïï висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту пiсню по околицi вiтер, заранжував ïï в хмарах, спустив додолу i вклав до вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ïх пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi пiсня ця почала свою мандрiвку по землi — диво буде тiльки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори i почує свою пiсню в чужих устах. Можливо, вiн почує ïï вперше iз вуст старшоï дочки Олександри Панасiвни, i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись iз неï... Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвичноï форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в його бiк, приклавши до лоба долоню дашком. — Вам кого? — спитала вона голосно. — Я до вас, Марiє Якiвно! — так само голосно вiдповiв, не перестаючи подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. — Будь ласка, Марiє Якiвно, вiдчинiть! 20 Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики, обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове. Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав iз великоï бiлоï фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi кожна бадилина. Думав i про своє сходження на гору, i про ту неймовiрну зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторiï зi шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що стає пiдлеглим ще й цiєï жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому наснилося, — вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i волає вiд болю, який шматує тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думає вiн, i є очi красунi з будинку на горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спускається, як мiсяць, коли йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр Марiï Якiвни має ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно тут той спокiй, що вiдчувається й на горi. — Це в мене буде до вас єдине прохання, — сказала стара, — бо я тiльки тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi зрозумiлi. — То вiзьмете собi перший клас, — усмiхнувся Володимир. — Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, — трохи знiяковiло проказала Марiя Якiвна. Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно. — А колеги не заперечуватимуть? — Нi, нi, вони не заперечуватимуть! — Олександра Панасiвна просить другий клас. — Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий. — Школа наша — що ставок серед гаю, — незвiдь-чому сказав Володимир... Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напiй, що його випив, по-своєму хмiльний. Весь свiт став для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв. Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл, але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марiï Якiвни. — А то не ваш чоловiк, Марiє Якiвно, кiз пасе? — спитав несподiвано для себе. — Мiй, мiй! — захитала радiсно вчителька. — А знаєте, що менi здалось у першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич!
ДIМ НА ГОРI