<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал СИВI ХМАРИ Свояк пана Ходачкiвського Никифор Твардовський приïхав до нього надвечiр. Кинув повiддя слугам i ледве не вбiг у покiй, де пан Ходачкiвський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво мiцною наливкою, i вiд того обличчя в пана Ходачкiвського було набрякле й червоне. За столом сидiло ще з шестеро, тож Никифор Твардовський пiдсiв до самого господаря i шепнув йому, що привiз важливi вiстi. — Зачекайте, пане Твардовський, — задоволене й сито вiдповiв йому Ходачкiвський, — я дослухаю, що менi розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у кас були чудовi лови! Всi шестеро, що сидiли за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидiв, мiцно стуливши вуста. — У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачкiвського. — Може, розкажете про новини й нам? Пан Твардовський не вiдповiв. — Хiба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачкiвського. Всi знову засмiялися, а Твардовський сидiв — анi пари з вуст. Ходачкiвський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звiвся з-за столу. — Ходiмо, пане Твардовський, — вiн гикнув i втерся рукавом. — А то панство помре з цiкавостi... Застiльники ввiчливо ошкiрилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тiлистим Ходачкiвським. — Ах, цей пан Твардовський! — манiрно сказала донька Ходачкiвського. — Завше вiн зi своïми таємницями. У свiтлицi, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усi кутки, навiть за дверi визирнув. — Все боïтеся пiдслухiв, пане Твардовський, — пробурмотiв Ходачкiвський. — У моєму домi нема пiдслухачiв. — Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський. — Ну, гаразд, — заспокоïв його Ходачкiвський, увалюючись ув услон. — Можете розповiдати, тут i справдi нiкого нема. Твардовський умостив дрiбне тiло на дзигель, i його обличчя споважнiло. Позирнув на Ходачкiвського гострими оченятами i нарештi розтис тонкi пошерхлi вуста: — Привiз вашiй милостi вiстi, яких сподiвалися... Ходачкiвський засопiв i насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя. — Пан Долинський... — Що пан Долинський? — жваво пiдхопив Ходачкiвський. — Пан Долинський за тиждень вибирається зi слугами до Луцька. Ходачкiвський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотiв просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокiйно витримав панський погляд. — Це певнi вiстi? — спитав нарештi Ходачкiвський. — Як те, що сиджу перед вами, — спокiйнiсiнько вiдмовив Твардовський. — Ïхав до вас, два днi не злазячи з коня. — Достойнi речi достойно винагороджуються, — буркнув Ходачкiвський. Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вiтер, але то не завдавало турбот пановi: мав-бо кебету в головi i завше вмiв це доказати. Вiн виïхав вiд Ходачкiвського задоволений. У кишенi побрязкувало кiлька талярiв, i Твардовський усмiхнувся куточком рота. Позаду телiпався на охлялiй, майже слiпiй клячi слуга, i Твардовський задоволене подумав, що вони можуть пропити своï таляри у Звягелi. Його кiнь був теж абиякий, хоч ронди й мали срiбне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, i пан Твардовський оце тепер, задоволене ïдучи по дорозi, подумав i про новi ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила це вправно — пан Твардовський мiг носити голову гордо. Вiн iще вб'ється в колодочки i покаже цьому нiкчемному панству, яка сила таïться в його мiзерному тiлi. Поки що мусив волочитися зi слугою дорогами — той прирiс до нього, як реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти i його; вони об'ïжджали свiй звичний шлях вiд пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай i без пошанiвку. Зате привозив часом гостинцi й своïй жiнцi, що влаштувалася в панiв Грунських господинею i могла прогодувати й десять таких, як ïï чоловiк. Але пан Твардовський мав свiй гонор, вiн не здолiв би витримати пiднiжкового становища i ладен був мiряти курнi шляхи, доки носить його старий кiнь. Коня й справдi треба було мiняти, не так його, як оту служкову слiпу й обiдрану шкапу, з-за якоï супроти них найбiльше скалять зуби. Зараз Твардовський ïхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а вiн погрiє руки. Рiч вiри гiдна: не треба лише втягати в те можновладних... Був задоволений iз своєï вдачi, його дрiбне лице спогiднiло, i це а чи його задума приспали його бачнiсть — бiля вуха раптом просвистiла стрiла, i пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стрiла зачепила його за рукав — притьма скотивсь у дорожнiй порок. Його слуга зробив те саме, i ïх миттю обскочили вусатi обличчя. — О пане Твардовський! — зареготав провiдник розбишак. — А я гадав, натрапили на великого пана! — Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви. — Вставай, пане! — реготав Ясинський. — Будь певний, такому вельможцевi не вчинимо лиха. — Ще б пак! — криво всмiхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. — Зрештою, я i ïхав, щоб зустрiтися з вами... Розбiйники ошкiрили зуби, i Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляє, блищать проти нього оцi ошкiренi зуби. — Але я й справдi розшуковую вас, пане Ясинський! — То ходiмо з дороги, — весело сказав Ясинський. — Гадаю, пане, не вiдмовитеся й пообiдати з нами. Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радiсно всмiхався. Твардовський теж вiдчув, що в його животi заграли сурми. — О, так! — сказав вiн. — Вiд гостинностi ясного пана я не посмiю вiдмовитися. Розбiйники зареготали, а Твардовський полiз на коня. Зiрвався, стрибнув удруге i, опинившись у сiдлi, полегшено зiтхнув. Вони в'ïхали в лiс. Розбишак було п'ятеро, i Твардовський зазначив мимохiдь, що п'ятого вiн не знає, певне, прибився недавно. Ясинський ïхав попереду, в нього була широка сiдниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Врештi, Ясинський мав i свою маєтнiсть, хоч про його розбiйництво знали всi. Але тримав носа до вiтру — маєтностi його не чiпано зi страху: пан Твардовський подумав про це не без заздростi. Шумiли високi сосни, наче там, угорi, велася таємна розмова неба з землею. Зiлля плутало ноги коням, навколо все бiльше сутенiло. Лiс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Мiж сосон почали замiшуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобiр: чувся трiск ломаччя пiд копитами, густе дихання коней i людей. Ïхали довго, i Твардовський обмислював, як сховати отi кiлька своïх талярiв. Плiвся у хвостi розбiйницького пiд'ïзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, i цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останнiй, полегшено зiтхнув i гукнув до Ясинського фальцетом: — То чи довго ще ïхатимемо? Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби: — Бiльше протрусишся, пане, бiльше з'ïси! Звiддалiк потягло димом i добре знайомим запахом смаженi. Слуга вдихав його на повнi груди i аж зiтхав млосно. — Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися! — Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де? — Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!... Обличчя в слуги стало печальне. — Вже, пане, приступає до мене, — сказав вiн тужно. — Вже я, пане, сам не свiй! Вже навiть покинути вас годен! Твардовський зирнув на нього гостро, i слуга понурився. — Ти менi, хло, диви! -процiдив Твардовський крiзь зуби... На галявi горiло вогнище, слуги смажили сарну. Розбiйники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи. — О, нашi гостi поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, вашi вельможностi! — Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — i ми б собi поïхали! — Так дуже поспiшаєш, пане? — подивився зизом Ясинський. — Дуже! — сказав пан Твардовський. — Маю за день утрапити до Звягеля. — Що у Звягелi? — Ярмарок. — Ну? — А на ярмарку буде Гозьський. — Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський i вдарив батогом по халявi. — Звiстка добра, пане Твардовський, — вiн блиснув слiпучими зубами. — I, як вiдомо пановi, я не звик не вiддячувати за добрi звiстки. Злазь! Слуга вже зiскочив з коня й пiшов до вогнища. Розбiйники вiдрiзали вiд тушi кавалки печенi. Твардовський зiтхнув i покiрно сповз з коня, — в животi в нього голосно грали сурми. Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечiр. — Ага, — закричав Долинський, — саме вас, пане Твардовський, я й очiкую! В цiй господi нiхто не може зiграти зi мною в шахи! Твардовський був звiсний мастак до шахiв, зрештою, як i князь. — Радий вiтати вельможного пана в моïй господi! — кричав Долинський, i Твардовський добродушно не зважив на насмiшку. Кинув повiддя слузi, i то був величний рух. — Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Тi ляшки, що ваша милiсть рекомендував, цiлковитi нiкчеми. Я ïх порозганяв, прошу пана, бо вони тiльки й умiють жерти, пити i до чужих жiнок око ставити. — Це новочасний звичай, — ввiчливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цiлi зграï ляшкiв. — А чхати я хотiв на цi звичаï! — вигукнув Долинський. — Теперечки i справдi все мiняється. Не встигнеш сiсти до столу, як лiзе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаïв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кiт на пiдборах до твоєï жiнки моститься. — Але пан Долинський давнiй удiвець! — Твардовський вiдчував задоволення: князь був у доброму гуморi, коли лаяв новi звичаï. — Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Мав до вас дiло... Твардовський умiв приïжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, i Твардовський задоволено це вiдзначив. — Нiмчика я теж спровадив, — сказав князь, усiдаючись до столу й дивлячись на Твардовського iз властивим собi презирством та насмiшкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Нiмчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такi мудрi речi, що я майже нiчого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у свiтi, пане Твардовський? Слуги заставляли стiл м'ясивом та кашами. Твардовський не поспiшав вiдповiдати. Взяв шматок волятини i вiдкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузi. Той кинувсь у куток, i звiдтiля почулося голосне чавкання. — Я вже давно нiкуди не виïжджав, — сказав князь. — Все цi клопоти, кат би ïх погриз, все клопоти! А треба було б розiгрiти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворi Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там пiдстрелили? — Кiлькох слуг, ваша милосте, — вiдповiв Твардовський. — А що Меланка? Питання було недоречне: пан Долинський побагровiв. Нахилився через стiл до Твардовського i сказав злiсно: — То не Меланка, а вирвикорiнь. Треба було б, щоб разом з нею згорiли i ви, пане Твардовський! — Ваша милiсть забажали жiнку гарячоï кровi! — незворушно вiдказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам i вистарав ïï... Князь зирнув на Твардовського, i його вуста покраяла всмiшка. — А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарiвник? — З мене нiякий чарiвник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звiсно, коли казати про кебету... — Але ж, пане, ïздите на цiй нiкчемнiй шкапi. Маєте порванi ронди, а про пановi маєтки оповiдають на дорогах вiтри. Чи, може, ви так само мудрий, як той нiмчик, котрий i сам не розумiв, що патякав? Твардовський сидiв за столом, як бог. Пив пиво й спокiйнiсiнько поклiпував каправими очицями. — Ваша милiсть, — прорiк вiн байдуже, — теж абиякий пан. Хай i князь, але чи виïздите, ваша милiсть, каретою у вiсiм коней? Долинський хапнувся за бiк, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю. — Хочете, пане, — сказав вiн iз притиском, — щоб ваша вельможнiсть перекинулася догори ногами за дверима? — Нi! — спокiйно вiдповiв Твардовський, кладучи собi в мису шмат лосятини. — Я хочу пограти з вашою милiстю в шахи. Крiм того, ваша милiсть цiкавиться новинами. Є неабиякi, i заради них я й приïхав, бо шаную вашу милiсть не за статки, а за добру натуру й щедру душу. Князь усмiхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, вiн справдi має кебету. Часом приïжджає з доброго дива: пан Долинський чудово знає, що хоч i водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього нi шеляга. — А я вже хотiв ставати з паном на герць, — сказав князь насмiшкувато. — У Звягелi, — вiдповiв весело Твардовський, — на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево... — Га-га-га! — реготав Долинський. — Ото пан такий герой! I що там, у тому черевi, пан випоров? Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору. — Я вибив йому з рук шаблю, — сказав вiн незворушно, — i випустив з нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привiз вашiй милостi, — вiн схилився над столом i засипiв, вiючи на князя перетравленим м'ясивом та вином. — Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєï рiднi... Долинський захоплено скочив. — Ота свиня — Ходачкiвський? То це ж чудова новина, пане Твардовський! — Я два днi не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповiстити ïï вам. — О, я пана не забуду! — забiгав Долинський. — У мене, пане, зовсiм застоялася кров, i я вже давно думаю, як би ïï розiгрiти! — Радий посприяти вашiй милостi, — схилив голову Твардовський. — Може, складете зi мною компанiю? — запитав глумливо князь. — Такий славний герцiвник, так славно порете животи... Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербатi зуби, а очi стали вузькi. Пан Твардовський сидiв незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живiт i тицькав пальцем у спiвтрапезника: — Я порву собi через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав вiн фальцетом. — Нi, з вас таки славний вояк i лицар! Твардовський уже дивився на Долинського зизом. — Даремно ображаєте, ваша милосте, — сказав вiн сухо. — На жаль, мене чекають невiдкладнi справи, а коли б не це... я б i справдi не вiдмовився б доказати пановi силу своєï шаблi. Князь перестав реготати. — Сподiваюся, не супроти мене, пане? — ошкiрився вiн. — Чи б змiг я таке подумати? — так само сухо вiдказав Твардовський. — Я б доказував силу своєï шаблi на ворогах вашоï милостi... Долинський пiдiйшов до Твардовського й ляснув його по плечах... — З вас добрий шляхтич, — сказав миролюбиво. — Я б навiть узяв вас собi за пiдчашого. — Була б менi честь, — сказав пан Твардовський, схиляючись. — Але поки що я волiю сидiти на власних добрах. Пан Долинський здивовано витрiщився. Коли заводились у Твардовського грошi, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зi свiту! Недаремно покинув вiн i рiдну стрiху, лишивши жiнку напризволяще — бог дiтей ïм не дав, — i пiшов волочитися. Тепер, коли виïжджав вiд Долинського, в його чоботях було вдвоє бiльше талярiв, на якi мiг купити й два коня, але йому про те думати не хотiлося — вже допiкала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там мiсце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала у корчмi, була запобiглива перед усiма, в кого бряжчало в кишенi. Вона побачила свiту, пошепки переказували, що не проти вона й повiдьмувати, а коли всi спiвали пiсень, i вiд себе доливала грубого голосу, викликаючи такi веселощi, що хотiлося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей i слузi, той пiде в простiшу корчму i теж вiддасться тiй-таки пристрастi, яка палила слугу не менше, нiж пана. Вони обоє вдосталь наспляться пiд столами, аж доки не засвистить у кишенях вiтер i доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашнiй день. Але вiн не страшився завтрього — знав, що завжди потрiбний там чи тут i таки заробить; — хоч i пив, але тямки не тратив i мав зовсiм некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всi оборудки, крiм того, пани, хоч i знали непевну вдачу Твардовського, нiколи не зважали на нього — в шинках людськi мiзки забиває хмiльна пара i кожен наче обгороджується кам'яною стiною. Нiхто i в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе пiд столом, має одне око розплющене, а одне, вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через це гультiпака й розбiйник Ясинський так учасно переймав по дорогах переïжджих. Не один з панства мав i з Твардовським пильнi справи i не звiряв тих справ навiть близьким собi — хто ж бо знав, що Твардовський живе для всiх вiдразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого, — пан Твардовський до всього зовсiм не був скупий. Слуга мав добре око й вухо, його коло знання — в iншому осередку: терся помiж мiщан та козакiв. Тож Твардовський мiг вряди-годи гордо всмiхнутися, ïдучи на своєму потертому конi: хто зна, чи вже таку нiкчемну роль грає вiн у життi? Воєводи й старости навiть гадки не мали про таке суперництво, але ïх те, як i пана Твардовського, не обходило. Ïхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала ïх з голови до нiг, але дзвiн жайворонка був сьогоднi для Твардовського особливо приємний. Вiн усмiхнувся й замугикав. Дивився на свiт крiзь вузькi пролази очей, часом йому ставало й смiшно, хе-хе, хихотiв вiн, я зроблю тим добродiям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втiха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки! Вiн ïхав, i похихикував, i похитувався на конi — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвiли над головою блискучо-чистi хмари, а помiж них розливався блакитний шовк. Вiн закинув голову й ковтнув слину: в горлi палило. Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже нiколи не мололи даремно язиками, адже ïхня спiлка — не просто стосунки пана i слуги! Твардовський не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було вiдчувати той хвiст i живе дихання вiрноï iстоти. Слузi теж треба було бачити перед собою мiцну спину i мати за ким скеровувати коня. Зараз слузi було приємно, що його пан так радiсно похлюпує смiшцем, вiд того його велике кiнське обличчя розпогiднiло, а широкi, полущенi, як i в Твардовського, вуста ледь-ледь посмикувалися. Перший день Твардовський пив. Був, як i всi, вiдгороджений вiд iнших кам'яною стiною, вливав у себе горiлку й мед, горлав i сварився, раз навiть вийняв шабельку до якогось заïжджого, але ïх розборонили. Панство було не проти побачити цей герць, смiху було б, певне, на всю округу, але кожен мав пiдстави берегти пана Твардовського. Через це з зайдою завiвся пан Гозьський, найкращий герцiвник з-помiж волинськоï шляхти. Заïжджий утратив зброю ледве не вiдразу й перелякано втiк, забувши й про гонор, i про честь уродженого. Пан Гозьський теж добряче кружлянув: вiн вибрався на ярмарок i зовсiм непогано зорудував справи. Тож дозволив собi жарт, який тримав на крайнiй випадок: шаблею вiн розпоров зайдi штани, коли той тiкав, i панство провело невдатного герцiвника таким реготом, що Твардовський ледве не виблював. Зi сльозами на очах вiн поцiлував Гозьського, i вони довго пiсля цього пили й оповiдали своï пригоди, доки не поснули, обiйнявшись, пiд столом. По них бiгали ситi й задоволенi щури, але вони дружно прохропли цiлу нiч, не поворухнувшись. Вранцi свiт для обох став матовий i хиткий; пахло кислим пивом та блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала пiдлогу, — певне, заспали й вони. Твардовський з Гозьським випили пива, i поки в шинковi нiкого не було, Твардовський вирiшив зiрвати стиглий овоч. — Кажуть, суд не вволив вашого подання, — сказав вiн, купаючи в пивi рiдкi пшеничнi вуса. — Песю маму! — буркнув Гозьський. — То така бестiя, прошу пана! Вiн десь видряпав писану собi даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помiстя собi, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, i вона склала перед луцьким судом зречення... Песю маму! — Та-та-та! — ввiчливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чiтко i злагоджено. — Моï найщирiшi спiвчуття!... — Що там спiвчуття! — загорлав пан Гозьський. — Я втратив добрячий кавал маєтку! — Я попереджав пана, — тихо, але твердо сказав Твардовський. — Зневажили моï перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибирався на лови. Я казав, що це не простi лови, але ваша милiсть пошкодували вдiлити менi кiлька талярiв. — Мене завiв Хрустицький, — буркнув Гозьський. — Приïхав зi своïми яструбами, i ми тодi славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змовi? Гадюку вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те нiколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зi спiвчуттям i голосно зiтхнув. — Тепер у вас, пане, єдиний вихiд, — тонко сказав. Замислився, щоб Гозьський устиг зацiкавитись, а тодi поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрiбними гудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очiкувально. — Еге ж, — сказав Твардовський. — Шимкович — велике зло нашого краю. Коли пан не замислить на нього загладу, то вiн ïï замислить на лана. Зрештою, менi не важко дiзнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще нiчого не знаю, моє дiло попередити, i я охоче пана попереджу... — Цього разу ви не пошкодуєте! — буркнув пан Гозьський. — I в гадцi не маю! — Твардовський знову прицмакнув. — Ваша честь, пане, тяжко ущерблена, i цього не варто попускати, — наблизив до Гозьського веселi округлi очi, i його пшеничний вус смикнувся. — Я ваш вiрний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить вiд вашоï похопливостi та вправностi. Зрештою, вам цього не позичати... Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захопленi оченята Твардовського, i вiн думав, що недаремно захистив його вiд зайди. Звiсно, треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розiпсився, але тра. Пан Гозьський мiцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво. Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тiльки пиво. Пiд вечiр, правда, його знову закутало зеленими сiтками, але це йому не шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до лавки i, як ïжу, перепускала через себе слова. Жив, нiби квiтка в степу, тремтячи вiд розкошi; його мозок пiд цю хвилю й справдi ставав мережею, в яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надiйде, хоч i зараз ярмарок кипить покупцями. Тодi в його руку почнуть скрапувати золотi й срiбнi монети, i вiн зможе, вiдвернувшись, задоволене хлюпнути смiхом: часом рибою ставали покупцi тiєï риби. Тож сидiв, оповитий зеленим серпанком, i солодко марив. Заради такоï втiхи мiг забути й матiр рiдну — та й свiт тодi ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвiн i нiщо. Звягель шаленiв. Ще зранку мiський майдан був засипаний п'яною ще звiдучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панiв сам засукував рукава. Тягяи колоди, дошки, столи iз шинкiв. Мiщани мiцно позачиняли ворота, бо слуги знiмали й ворота, без пошанiвку вривались у доми й витягували звiдти все, що могло служити для загати. Ламали паркани, а довколишнi собаки зняли такий гвалт, що здавалося, надходив кiнець свiту. Всi п'ятеро виходiв заклали мiцними засiками, пани i ïхнi слуги гарячково горлали, пiдганяючи мiщан, яких устигли зловити на вулицi чи повитягали з домiв. Зрештою, й вони перейнялися святковим настроєм, щедро причастившись вiд бочки. Твардовський блукав по майданi, похитуючись, порядкував усiм Гозьський, та й бики були його. Прохiд лишили тiльки в одному мiсцi, щоб заганяти бикiв, тут зiбралася юрба, i в передчуттi великоï розваги не в одного потрiпувалося пiдборiддя. З шинку викотили кiлька кухв горiлки, а коли засiки було споруджено, до кухв пiдходили по черзi i жадiбно припадали до корця. Твардовський приклався кiлька разiв, вiн уже ледве тримався на ногах, але в нього ще вистачило сили ходити й гукати здоровницi на честь Гозьського. — Слава пановi Гозьському! — горлав вiн, i десятки горлянок пiдхоплювали цей гук. Зрештою, хмiль грав уже в усiх головах. Панство, навперемiж iз слугами й мiщанами, порозходилося по засiках. Ладнали мушкети i стрiли. Затрубив рiг, i здаля почувся тупiт ратиць: гнали бикiв. Бики поводили кривавими очима; бiля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпiкав на жаровнi шину. Двоє слуг Гозьського вели на налигачi бика. Той схилив буйну голову i помахував нею. В проходi слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину биковi до спини. Зашипiло м'ясо, звився димок, бик рикнув i люто рвонувся в прохiд. Вилетiв на майдан, i на нього градом посипалися стрiли. Бугай осатанiв. Кинувся до найближчоï загороди, вдарив рогами, й полетiли навсiбiч ощепи. Гримнуло кiлька пострiлiв, i з бика струмками зацебенiла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тодi повернувся й метнувсь у другий бiк. Назустрiч йому засичали стрiли i загорлали пiдпилi шляхтичi й мiщани. Один завзятець вискочив на огорожу i замахав червоною плахтою. Бик урiзався в загорожу, схитнувся смiливець i закричав пронизливо — бугай пiдкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кiлька пострiлiв: тварина захиталася на всiх чотирьох i гримнула об землю. — Офiрую на банкет! — загорлав Гозьський, махаючи мушкетом. — Слава пановi Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський. В загорожi вже метався другий бик. Скажене рикав, i кров заливала йому очi. Вiн наскочив на труп мiщанина й почав бодати його. Рiй стрiл упився в тiло тварини, а кiлька пострiлiв бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тодi почав шалено рити рогами землю. Боки його лиснiли вiд червоноï юшки, а з рота виривався важкий рев. Розпачливий крик струснув повiтря — це третiй бик вирвався з рук погоничiв. Вiдкинув ïх, зачепивши одного рогами, i з ярим ревом метнувся на засадникiв, що стояли бiля загорожi. З зойками помчали засадники через майдан, а бик,, ускочивши в прохiд, погнав за ними. Кiлька шляхтичiв устигло вискочити на загорожу, а один упав, пiдтоптаний могутнiми ратицями. Загримiли пострiли, й засвистiли стрiли. Осадники запаморочливо загорлали з усiх бокiв. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бiк i забив ратицями. На майданi, де ще пахло кров'ю, горiли високi багаття: три тушi було пiдвiшено над вогнем, а загорожi розбирали на паливо. Гозьський сам пiшов у шинок i наказав викотити ще кiлька кухв трунку. Спадали на мiсто сутiнки, звiдусiль сходилися подивитися на видовисько мiщани. Слуги накрили панам столи, витягнутi iз загорож: всi посiдали просто неба i, доки поспiвала печеня, з вигуками кружляли вино. — Такого видовища, вашi милостi,— кричав пiдпилий Твардовський,— я не пам'ятаю, доки живу! О, _ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як умiли гуляти ïхнi батьки! — Я хочу напоïти цiле мiстечко! — ревiв Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик? — Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга. Гозьський шумливо звiвся з-за столу i, похитуючись, пiшов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стрiляли снопами iскор, червонi виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнiм келихом. — Гей, люди! — загорлав вiн.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горiлки! Одностайний крик вирвався з сотень грудей. — А цi воли я вiддаю вам закусити! — Слава пановi Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга пiдхопив погук з юрби, i люди гукнули хвалу. Гозьський пiдступив до вогнища, лице його вiд вогню побуряковiло. Вийняв з-за паска ножа i вкраяв шмат печенi. Заплющив очi й пожував. На нього летiли снопами iскри, поруч зi шкваркотом стiкала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забiйцю. — Можна ïсти! — закричав Гозьський, i роз'ятрена юрба стрiмголов кинулася до м'ясива. Рвали руками, рiзали ножами, вiдтинали шаблями, з кухов було вибито днища, i слуги з черпаками вiдмiрювали питво в дерев'янi чашi... Пан Твардовський сидiв за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сiру постiль i заколисали. I уздрiв Твардовський себе пiдвiшеним у небi, висiв вiн над землею i плив кудись, плив. Дивився вниз крiзь приплющенi повiки й бачив, як мчить дорогою кiнний загiн. Той загiн оточував посiлля, i вiн добре знав, чиє то посiлля i хто стоïть на чолi напасникiв. Ударено на гвалт у церквi, але найди вже скочили в двiр. Ïдко спалахнула усмiшка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачкiвського, хтось зi слуг вистрелив, але впав iз розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачкiвського й потяг ïï за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дiм, вершники лiтали й по селi, махаючи нагаями й калiчачи селян. Люди розбiгалися навсiбiч, жертви валилися, i над ними свистiли сiрi змiï канчукiв... Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонiчна всмiшка. Заграли поблизу музики, i вiн здригнувся. На майданi вже танцювали. Пiдпилi мiщани й мiщанки хапалися в обiйми i гопцювали. Скакав, облапивши широкотiлу жiнку, пан Гозьський, стрибав i слуга Твардовського, та й решта шляхти й мiщан. У цей мент наче забули про станову рiзницю, дихали одне на одного перепаленою ïжею та горiлкою, запалювалися вогнем. Слуги пiдкинули до багаття палива, i все те мiсиво, обiлляте червоною барвою, ще шаленiше застрибало й закрутилося. Чоловiки тисли до себе жiнок, клеïли груди до грудей, ноги до нiг. Жiнки звискували вражено й захоплено, а ïхнi напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пiсню, бiля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тодi знову кидались у нестримний вир... Твардовський наче приспустився до землi. Сивi хвилi гойднули його, i вiн причалив до найближчоï кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло його вгору, i знов вiн поплив, задоволене всмiхаючись. Побачив-бо й другий кiнний загiн, який з льоту вдарив на помiстя пана Долинського. Слуги Долинського тiкали через поле, але ïх наздоганяли кiньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро й складали на вози... Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана Ходачкiвського палало. Загiн вiдходив у нiч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка Ходачкiвського. Обличчя в неï було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху... Пан Ходачкiвський там, бiля другого обiйстя, свiтив задоволене всмiшкою. Ану, хлопцi! — горлав вiн. — Розбирай це кубло! Люди Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини... Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього пiдпливла кудлата постать, i вiн уздрiв жiноче личко. Воно захихотiло й пiдморгнуло Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив жiнку в обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та землею, жiнка хихотiла й притискалася до пана Твардовського, i вiн закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку завис i сумно загуснув крик коня... Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки, i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн приймав за жiнку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як м'яч, i Твардовський знову поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий торкнутися твердi чи знестися до хмар справжнiх... У глибинi ночi яснiло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i ïï ясне волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами... Тонкий страх, наче вуж, пролiз пановi Твардовському пiд пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися й кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що то все його обличчя, тiльки розкладене на таке множество. Тодi знову пiдпливло до нього те чорне. Приклеïлося до його вуст холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий од того поцiлунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тiльки нiч глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у Звягелi i роз'ятрену вiд вина та ïжi юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачкiвського, на яке востаннє озирнулася, бiжачи за конем Долинського, юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба бiлi руки знiвечена жiнка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева й поплив далi мiж небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на твердь його роздутi, як кулi, ноги.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация