<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ГОЛОС ТРАВИ Вона почула голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Не був це голос нi птаха, нi звiра, нi людини, нi комахи — так могла говорити тiльки трава. Iшов той голос приглушено, мов шепiт, але вона його розумiла. Знову-таки не так, як розумiють людську мову чи твариннi поклики, — був то iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говiр на мову людини, бо й не потрiбно це. Не так розумiла, як вiдчувала той голос, бо його й не можна сприйняти iнакше. Сидiла на призьбi й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднiвся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у нiй. Трохи далi виднiвся зелений, аж очi слiпив, вигiн, i пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день. Червоний вогонь мiнився й палахкотiв, а високо над ним здiймалася сива хмара диму. Такий малий вогонь i такий дим, — подумала вона, i ïй здалося, що в тiй хмарi щось плаває й купається. Бачила молоде тiло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пiзнала у тiй купальницi Варку Морозiвну, саме ту, яка наснилася ïй цiєï ночi. — Що ти вiд мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарi диму, що звивався вiд невеликого вогню, тiльки засмiялася. — А звiсно, — сказала стара й очi потупила. — Смiєшся з мене, бо де вже менi до тебе?... Знову дивилася собi пiд ноги й бачила траву. Тихий голос вiдчувала, i щось таке дивне й сумне в ньому бринiло. Щось наче зелений плач чи жалiння якесь, а може, пiсня. Радше пiсня, — подумала вона, — але спiває ïï хтось не вельми веселий. Той хтось не вельми веселий, здається, пiдiйшов до неï i став поруч. Хтось не мав тiла, але вiн був. Вiдчувала, що дихає й дивиться на неï. Дивиться, наче очiкує, щоб вона щось одповiла. — Це ти бiля мене. Варко? — спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави... До хлопчакiв на вигiн мчав вершник, i кiнь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився i щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, i стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила пiвнеба. В нiй уже не купалася легковажна Варка, а ïхав на грiмкiй колiсницi хтось сердитий i палахкий. Вiтер дув, однак, не вiд хмари, а на неï, i стара лишилася спокiйна. — Чи потрiбен тобi дощ? — спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв i дивився на неï отой Хтось. — Авжеж, авжеж, — прихитнула головою. — Земля напилася доста. Зерно вже зiйшло i добре росте. Трава росте ще буйнiше, га? Слухала, що скаже ïй трава. Вiдповiла те, що ïй хотiлося. Тодi стара заплющилась i всмiхнулася. Таке добре й погiдне обличчя стало в неï, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Вiдтак побачила стара сердите Варчине лице i засмiялася тихенько. — Кров у тобi бушує, Варко! Того голосу ти тiльки й слухаєш. А я нє, Варко, я вже гой яка мудрiша! Але я вже ветха деньми, Варко. I слухаю я, Варко, голосу трави, а не кровi... Але в цей час, коли сидiла стара чарiвниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподiвалася. Це щось вона теж не прочула вухом i не побачила оком. Здається, то був запах, якого ранiше бiля неï не було, а може, тiльки подих леготу. Мимоволi насторожилася, i ïï очi запалали холодним свiтлом. Просто неï ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а бiла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорнi й репанi, а в руцi тримав благенького вузлика. — Ти чого це сюди залiз? — тонко скрикнула стара. Хлопець став i подивився на неï трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, i було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а вiн лякатися, бiльше того, ïï очi повужчали i щось тепле блиснуло в них. — Це вже ти прийшов, — сказала вона вмиротворено. — Але я ще тебе не кликала. — Хiба мали ви мене кликати? — спитав хлопець i пiдiйшов ближче. — Таж певне, — тихо засмiялася вона i захотiла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але вiн стояв надто близько вiд неï i заступав ïй цiлий свiт, стара нахмурилася вiд того. — Скажiть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? — урочисто спитав хлопець. — Жабунихою мене не звуть, а прозивають, — вiдповiла вона. — Насправдi iм'я в мене iнше... — Я знаю, Iваниха Галайдиха, — сказав хлопець. — Сiдай посидиш, — запросила вона, бо конче хотiла, щоб зiйшов ïй з очей. Вiн сiв бiля неï на призьбi, i вони зробилися, як баба з онуком за бесiдою. Знову побачила вона простiр: хмари на небi й помину не було, так само не було на левадi нi пастушкiв, нi ïхньоï худоби, хiба що ген далеко мчав, пригнувшись коневi до шиï, вершник, ïй здалося, що повернув до неï бiле як стiна обличчя й засмiявся, показуючи вишкiренi зуби. За мить сiра курява покрила вершника, i зник вiн з очей, немов у землю запався. Хлопець бiля неï сидiв мовчки. — Здорожився, мабуть, що так важко дихаєш? — спитала Жабуниха. — Авжеж, — вiдповiв вiн спокiйно. — Цiлий тиждень до вас iшов. Сам я з Калинiвки... — Довго йшов, коли з Калинiвки. — А я всi села обходив. Треба було менi розпитатися. — Про що ж таке розпитував? — Та самi, мабуть, знаєте. Чекали ж бо на мене... — Чи я чекала на тебе? — вигукнула Iваниха Галайдиха. — А то ж як! — сказав хлопець. — Прокинувся я одного разу, i до мене пiвень пiдiйшов. Iди, каже, бо тобi пора. Кличе вона тебе... — Пiвень — птиця свята, — сказала вона. — Чи справдi до тебе пiдходив? — А що ж мене до вас привело? — спитав хлопець трохи зарозумiло. Iваниха скосила до нього око й спокiйно роздивилася. Його лице майже не було загорiле, а матово свiтилося. Малi гострi очi видавалися круглi, а на вустах грала легка всмiшка. — А чорна кiшка до тебе не приходила? — спитала Жабуниха. — Чорноï кiшки не бачив, — вiдповiв неквапно. — Навiть бiлий хорт не прибiгав, тiльки пiвень. Був такий червоний як вогонь... Мов оте вогнище на вигонi, — подумала стара й пошукала очима мiсця, де нещодавно палахкотiло багаття. Але не було там нiчого, навiть слiду. Вона здивувалася, i, може, вiд того зарипiла навколо неï трава. Зарипiло листя, наче дерев'яне поставало, а краєчок тiнi вiд липи, що росла на вулицi, майже дотягся до ïï нiг. Подивилася на ту тiнь, що кащувато наповзала на неï, й аж посунулася. Хлопець бiля неï сидiв непорушне, блукала тiльки на його обличчi та ж таки загадкова усмiшка. Iванисi захотiлося знову залишитися самою, щоб спокiйно прислухатися до мови рослин, неба й землi, — щось би напевне мала почути чи ж вiдчути. Цей дiтвак iз зарозумiлою посмiшкою зараз заважав ïй — була при ньому глуха й слiпа. Але не могла прогнати його вiд себе, адже сидiв бiля неï спокiйно, та й бесiда ïхня тiльки починалася. Через це вирiшила втекти вiд нього в iнший спосiб: очi ïï сховалися за капшуками повiк, рот стулився, руки втопились у рукави сiряка, а ноги пiдiбрала так, що й пальцi не визирали з-пiд спiдниць. Вiдiйшла вона вiд свiту зовсiм, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок. — Я, бабо, прийшов до вас недаремно, — сказав хлопець голосно. — Ви чуєте мене? Приснився менi перед кiлькома днями, як вирушив до вас, сон. У тому снi приходили ви до мене зовсiм така, як оце зараз сидите, i сказали: приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи є в мене родимий знак на лiвiй руцi. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для науки. Я не повiрив тому сну. Але коли заговорив про це пiвень, то я перестав сумнiватися. — А Варку Морозiвну ти не знаєш? — спитала раптом, наче прокинулася, Галайдиха. — Не чув часом про таку? — Про Варку Морозiвну я нiчого не знаю, — вiдповiв спокiйно хлопець. — Хоч нi, люди говорили менi й про неï. Казали, що є двi славнi чарiвницi на весь наш край: одна — ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви приходили, а не вона. — Чого ж ти хочеш од мене? — запитала трохи зимно. — Це ви повиннi знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до вас, я нiчого не хотiв. — Коли так, то посидь бiля мене мовчки, — сказала трохи нетерпляче. — Щоб менi й пальцем не кивнув... — А для чого це? — Подумати хочу, — мовила вона протягло. — А може, й пригадати. Знову стала клубком ниток, i таке мертве в неï було лице, що не посмiв вiн далi ïï турбувати, а тiльки сидiв i дивився на краєвид, що вiдслонювався звiдси. Бачив шмат дороги, трохи далi свiтився зелений вигiн, i на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, i, певне, було ïм од того дуже весело, бо задивився на них хлопець i навiть думати забув про стару, бiля якоï сидiв. А вона й справдi була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тiлi, а повiльно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулi днi. Стежка була пiднята над землею, як стрiчка, й тяглась у синiй морок, якому не було кiнця. Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали змiщенi й трохи спотворенi обличчя й речi: бачила вона всiх, кого зустрiчала в той день, i всi речi, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких — всi вимовленi в той день слова. Вона читала ïх, як письмо, хоч i не була письменна, — в цiй мандрiвцi у вчорашнє живi навички нi до чого. Повертала тож усi слова, часини, усi днi й ночi, переглядала ïх, як книгу, але не мала та книга сторiнок, тiльки яви. Тих яв було надто багато, тож вiдгорнула ïх, як перебрану крупу, залишивши тiльки те, що вiдбувалось уночi. Темрява довкола ще бiльше згустилася, стежка, по якiй ступала, стала ще тонша, i стара не так iшла, як летiла, бо щоночi летiла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко мiсяця, ïй од того гiрко пекло в ротi, як i тодi, коли хапала гострий i пекучий промiнь, що його звiшувала долi кожна зiрка, й тягла ïï; але нi, вона давно вже цим не займалася — нiчого iз зiрками i нiчого з дощем. Останнiм часом думала все бiльше про землю. Так, всi ночi, якi тяглися вiд сьогоднi аж туди, куди вже добиратися перестала, були повнi тiльки цього — слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднаковi й рослини. Кожна говорила по-своєму i про своє. I скiльки мов iснує у свiтi людських, стiльки iснує ïх i в рослин. Зiлля говорить iнакше, як трава, а дерева ще iнакше. Дерева не розумiють траву, зате розумiють кущi. Кущi розумiють бадилля, а бадилля траву. Вкупi зiйшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять i ненавидять одне одного, однi можуть рости поруч, а iншi гинуть. Так само воюють за землю, i через це в одному мiсцi перемагають однi, а в iншому iншi. Коли ж ростуть змiшано — це значить, що в цьому мiсцi iде вiйна: одне стає паном, а iнше гине. Чи могла я, — думала стара, — так сильно зайнята, мандрувати ще й у чиïсь сни? Скажи-но, зело, чи може людина, чинячи дiло, не знати, що вона його чинить? Прислухалася, але нiхто ïй не вiдповiв. Зрештою, це й зрозумiло: хто б ïй вiдповiв, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нiчого сокровенного й бути не може. Вже хотiла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом iз тьми, по якiй блукала, iз того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дiйшов до неï ще один голос. Зовсiм тихий, як порух змертвiлих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав ïй щось таке несподiване, давно забуте; хоч нi, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сидiло в нiй заховано-приспале i от раптом пробудилося: вона подумки почала лiчити своï лiта. А що ïх було бiльше, нiж знала вона чисел, то й покинула те рахування. Мав би бути знак на те пришестя, — змiркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? Еге, — сказала ледве не вголос, — це i є знак! — Скiльки тобi рокiв, хлопче? — спитала. — Тринадцять, — обiзвався вiн. — Виглядаєш на всi шiстнадцять. — Це тому, що високий я. I батько мiй був високий, та й дiд. Але кiсткою ми тонкi. Ось погляньте! Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неï. Тiльки на вигiн, на якому знову горiло вогнище i знову паслася худоба. — То ви кликали мене чи нi? — спитав хлопець, зводячись. Стара мовчала. У куточку ïï ока з'явилася раптом сльоза. — Такi ви чуднi, бабо! — сказав хлопець. — Зрештою, коли нi, то я пiду... Стояв перед нею з вузликом у руцi i раптом пiдшморгнув носом, як роблять це дiти. — Стривай, — сказала хрипко стара. — Чого мене квапиш? Сам знаєш, не для простого дiла прийшов... — Еге ж, для науки, — коротко й трохи жорстко сказав хлопець. — А знаєш, що станеться зi мною, коли тебе навчу? Повернув до неï запитальнi очi й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе пiд ногами, але то була нежива трава. I не чула вiд неï нiякого голосу — зiлля, яке тiльки для того i є, щоб його топтати. Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвiли бузки. Хвилi цвiту кучеряво вкривали зеленi кущi, ввечерi на цих бузках несамовитiли солов'ï, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках iшло таємне життя: хтось шепотiв, смiявся й шарудiв. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслiдував солов'я. Ранiше стара слухала тi звуки, зазнаючи вiд того немалоï втiхи, — була певна, що це вона населяє так чарiвливо ту гору. Сьогоднi ж чула тiльки солов'ïв, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутiнках. — Любиш слухати солов'ïв? — спитала. — Чи ж вони менi тра, цi солов'ï? — поважним баском одказав хлопець. — Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрiбно, — мовила Жабуниха i аж витяглася вся туди, де стукотiли, свистiли й виляскували найславнiшi iз птахiв. — Не сердiться, бабо, — блиснув до неï поглядом хлопець. — Коли тра, то хай! Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так повторювалося щовечора, i так повторилося й сьогоднi. Бузки немов спливали долi й заливали цiлу долину фiолетовим смерком, був вiн не лише в повiтрi, але й у нутрi всякого живого — повнилися ним серце й душа. Очi Iванихи погасли, бо нiкуди було ïй дивитися — знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотiлося торкнути ïï й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, — щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, вiн аж дихнув iз особливим прихлипом. — Не думай, що я тебе вже взяла в науку, — сказала Iваниха Галайдиха. — Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того. — Я до того народився, бабо Жабунихо, — сказав хлопець, присуваючись ближче. — Це ти так вважаєш, — сказала стара, ледве ворухаючи язиком, — а от про солов'ïв погано сказав. Земля, сину, — це клубок, сплетений сiткою. Немає в ньому нiчого даремного й марного, але не кожному дано це зрозумiти. — Коли так, то звiрте мене, — сказав хлопець i вiдчув, що в нього зовсiм пересохли губи. Стара сидiла в сутiнi й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сiрiй свитинi, — темне ïï обличчя розчинялось у мороцi, i тiльки очi ледь-ледь поблимували. Слухала те, що розливалося по нiй: тепле воно чи холодне? Стало ïй пекуче-печально, а в цей час десь зовсiм поруч спалахнув спiвом соловей, щось заворушилось у бузках i зiтхнуло. — Навiщо воно тобi, те чарiвництво? — спитала нараз. — Хочеш стати сильнiший iнших i тим добра собi набути? Хлопець уже й собi прислухався до солов'ïв. Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди. — Я про те не думав, — сказав вiн. — Почув голос та й пiшов. — Це ти добре вiдповiв, — мовила вона пiсля мовчанки. — Тодi скажи ще й таке... Чарiвництво на добре чи на зле дається? Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тiльки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсiм мокрi. — А ви його на добро чи на зло мали? — спитав, i голос його прозвучав дзвiнко. — Тiльки на добро, — сказала Iваниха. Але не завше людина може додержати обiту. Через це я, як i всi у свiтi, жила: i добре творила, й лихе... Знову сидiли якийсь час непорушно. Не було мiж ними великого злиття, але щось уже з'явилося. Одна чи двi нитки з'єднали ïх, i до них притекли одна сила i спiльний настрiй. Це й був смерк i наливав ïх, як порожнi глеки. Але хлопець жив i в iншому свiтi. — Це саме й люди менi оповiдали, — сказав вiн. — Не лиха ви, казали, але спортити можете... Можете одному допомогти, а в iншого забрати. Казали, що й хвороби в одних забираєте, а iншим насилаєте... — Атож! — сказала коротко. — Бо немає у свiтi чогось одного. Все надвоє роздiлено... — Про це я й сам думав, — мовив хлопець i легко всмiхнувся. — Я, бабо, нi до якого дiла не годен. Нi за плугом ходити, нi з шаблею на конi басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дякiвська не пiшла менi в голову. Я i з хлопцями не дуже гуляв, бо нецiкаво менi. Отак сяду й думаю, i чуднi бувають у мене думки. — Про що ж таке думаєш? — Про всяке. Про зiлля й про землю, хiба я знаю? Часом про небо думаю i про те, що там дiється. Але нiхто не взнає, що там дiється! Темний я ще, бабо!... — Та вже ж, темний, — сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов'ïним дзвоном тишу. Вiн засмутився й собi, i вже зовсiм роздiлилися вони в сутiнi бiля цих бузкiв. — Чарiвник не повинен думати про лихе, — сказала вона раптом, — бо тодi не виживе мiж людей. Не легке це дiло, хлопче, бути поставленим перед людськi очi! Кожен може каменем у тебе кинути, i кожен може проклясти. Зло чарiвник чинить мимовiльно: одного надiляє, iншого вiн кривдить. Окрiм того, вiд людськоï заздростi мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе пiсля першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобi всi нещастя, якi посилає людям господь у кару. Грiшник себе не осуджує, хлопче, а тiльки благий. Благим же бути — свiт оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарiвник не може сердитися чи ненавидiти, вiн має тiльки любити. Але любов у свiтi не тiльки любов породжує, але й усi бiди. Через це чарiвник цiле життя живе як палець i немає йому рятунку вiд самоти. Рятує свiт, але вiн не йде йому на вiдпуст. Ця мова вилилася з неï єдиним, бурливим потоком й обiрвалася так само раптово, як i почалася. Зависла навколо тиша, солов'ï уже не спiвали, здається, не пахли бузки, бо темна нiч наклалася на землю. Тiльки трава зiтхнула в них пiд ногами, i те дихання пiшло в глибину теменi. — Подумай три днi й три ночi над тим, що я тобi сказала, — мовила Жабуниха бляшаним голосом. — Тодi прийдеш i скажеш менi, чи не передумав. Я б хотiла, — вона повернулася до хлопця, — щоб таки передумав!... Не могла спати, була надто зворушена. Тож пiдiйшла до лави, де заснув хлопець, i покропила його рiдиною з горнятка. I хлопець завмер на цю нiч, не мiг ïй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собi одежу й билась об долiвку, плакала, й сльози обпiкали лице, розпустила волосся i вряди-годи запускала в нього кощавi пальцi. — Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий iз вас послав менi це лихо, щоб я загубила своє життя! Чому так рано привели до мене цього вiсника, чому забрали в мене молодiсть та красу?! Чому, замiсть пестити дiти, полюбила я зiлля, чому, замiсть чоловiка, мушу вiддаватися я темнiй ночi? Не боюся суду божого, бо не лихо я сiяла на землi, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати... Хрипiла цими словами, аж доки не вимовила ïх усi. Тодi вийшла на ганок i стала лицем до лиця з мiсяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспiвали солов'ï, мiсячне свiтло наливалось у неï, тож вiдчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги ïï вiдриває од ганку i зараз вона знiметься в засiяне зорями небо. Тiло ïï продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у нiй, вiддiлилося й таки справдi полетiло. Вона дихала на повнi груди прохолодним вiльжистим повiтрям й вiдчувала той захват, який знала завжди при лiтаннi. Зорi над головою стали великi, як золотi гарбузи, i Жабуниха iнколи торкалася ïх. Тодi дзвенiли вони, а вiд ïï пучки розiскрювалися снопики. Крутнулась у повiтрi й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила мiцними пальцями чорного, як нiч, кота. Понесла його в небо, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки. — Я вiдчула, Варко Морозiвно, що ти хочеш зi мною змагатися, — сказала вона. Вони летiли поруч у ясному свiтляному етерi. — Хiба мiж нами такого не повинно бути? — спитала Варка. — Ви старi, а я молода... — Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, — сказала Жабуниха. — То й дужайте на здоров'я, — засмiялася легковажно Варка. — Чи ж я бороню? Випливла з ïï рук, як свiтло, i стара безсило стисла кулаки. Ця ïï знесила зродила iншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сiре кошеня зайшло ïй у душу i згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засмiяне Варчине лице. — Ви начебто забули: така в нас, чарiвниць, гра, — сказала молода. — Коли комусь iз нас нудно, починаємо бавитися. Хiба ви того не хочете? Жабуниха мовчала. Те прозоре в нiй, що вiддiлилося й стало наче мiсячне свiтло, знову повернулось у тiло, котре стояло на ганку. Тiло вiд того ожило, а очi тихо заплакали. Вiдтак знову почула Iваниха Галайдиха голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Почула й зрозумiла його — то був iнший вимiр, не могла розказати який. Думка ïï знову рушила в синю темiнь, у якiй простягнено було срiбну стежку, ступала по нiй неквапно, бо йти ïй цього разу вимiряно далеко. Тож усю решту ночi йшла вона й iшла — мала сягнути аж у глибину власноï юностi, коли ще була така, як цей хлопець, i так само прийшла на науку до вiдунки Мокрини. Що ïй тодi сказала Мокрина? Виловлювала тi слова iз синього мороку й читала ïх, хоч i не знала грамоти. Вуста ïï шепотiли, ледь-ледь розтуляючись, — бажала з'єднати слова. — Коли прийде вiстун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покiрна, й тобi за це вiддасться котрийсь iз мимовiльних грiхiв... Спiвали солов'ï, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди староï входив спокiй. Хотiла уявити засмiяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собi озлостi супроти суперницi, що запалило б стару чарiвницю на чин i змагання. Була спокiйна, а вiдтак не могла боротися. Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. -Хто ж iз них той вiстун? Сiла бiля залитоï мiсяцем лави, на якiй спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, i в грудях у неï був жаль. Здалося ïй, що це власний ïï син спить перед нею, тож турботливо запнула на вiкнi фiранку. Крейдяне обличчя посiрiло, i вона, схилившись, поцiлувала холодний, майже крижаний лоб. Маленька сльозина скотилася з ïï повiки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бiк. Заплямкав увi снi губами й тихо застогнав — щось лихе йому привидiлося. Iваниха Галайдиха повернулась у свiй дiм через три днi. Переступила перелаза й вiдразу ж побачила хлопця, який спокiйно сидiв на призьбi. — Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер iз голоду? — Та вже на вашому хлiбi сидiв, — вiдказав хлопець. — Ну, то й гаразд, — мовила вона, сiдаючи бiля нього. — Не передумав? — Чого б то я мав передумувати? — вiдказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це дiло, то де дiтися? — А може, це облудний голос? — Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець. — Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобi ступити: щоб не бiдувати, мати захист од свiту i хвороби пiзнавати. — Я готовий, — сказав вiн твердо. — Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнiв бере... I побачила вона той Сумнiв як живу iстоту. Дивна й несвiтська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голiвка у неï — як у квiтки. Великi жовтi очi дивилися з тоï голiвки, а вуста кривилися чи до смiху, чи до плачу. Тонкi руки — наче променi, а може, й гострiшi: коли торкала ними людськi груди, простромлювала, немовби голка. Нiмi вуста ïï ворушилися, адже та iстота зовсiм без'язика. Тiльки й знала, що мову рук i пальцiв, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. I як каламуть у рiцi вiд киненоï каменюки, знiмалися отак у головi в людини думки. Зрештою, всi три днi, якi проблукала стара в лiсi, не давали тi думки ïй спокою — Сумнiв отой плiвся за нею, немов кiт, i розтуляв писок, наче хотiв у чомусь застерегти. Часом стрибав ïй на плечi i затоплював у тiло пазурi. Пiсля того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квiтку i простромлював Iванисi груди пальцем-променем. Гай-гай, — думала вона, — так сум'ятиться менi серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся? — Та Варка менi спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зi мною у змагання, а не хотiла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дiйму. Вже на карту я кидала й на решетi гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цiй лободинi, вирвала б, а коли б у трiсцi, спалила б. Але вона — наче повiтря, — Жабуниха витягла руку i стисла пальцi. Вiдтак розтисла й подивилася на долоню. — Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнiв, що вас бере, чи не вона? — Га? — скрикнула вражено Iваниха Галайдиха i повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш? — Я його не бачу, бо ще не навчений, — вiдповiв хлопець. — Але, може, це вона, кажу?... — Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так. Вiн виставив долоню. — Подивися на зап'ястя. Спусти пальцi. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальцi розслаб. Дивися крiзь них. Що ти бачиш? — Щось тонке, як трава, — сказав хлопець. — Голова як квiтка, очi великi й жовтi. Руки як промiння. Ой, воно рушило до мене!... — Вже починаєш бачити, — радiсно сказала Iваниха. — Ïх усiх можна отак уздрiти, треба знати тiльки, як повертати пальцi. Сум i Радiсть, Горе й Талан, Злиднi й Добробит — всi вони живi. Проста людина ïх не бачить, та й не потрiбно це ïй. Постав перед собою руку. Вiн поставив. — Переверни. Зiгни мiзинця й четвертого пальця. Що бачиш? Вiн побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. I запалилося йому на долонi вогнище, але зовсiм не пекло його, а тiльки грiло. Яблуко смiялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце i теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радiсть, легкiсть, веселiсть, навiть шал охопили хлопця. Вiн зiрвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Iваниха вiдкинулася до стiни й реготала, показуючи гниляки зубiв. — Досить, досить, замориш ти мене! — сказала й рукою махнула. На те слово спинився хлопець i пiшов до неï, свiтячи усмiшкою. — Що це воно було? — спитав задихано. — Сам здогадайся, — сказала Галайдиха. — Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш? — Я все хочу, — сказав хлопець. — Все, що вмiєте й можете. — Отак уже все, — всмiхнулася стара. — Це дрiбницi, що я тобi показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живi: Гнiв та Озлiсть, Цнота й Блуд. Все в повiтрi живе й тече, немов вода. Зумiй загустити цю воду й побачиш, що накликав. — А воно не сердиться, коли його кличеш? — Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу iз ним не ввiйшов. — А як увiйду, то що? Стара подивилася на нього iз прижмурцем, i такi були гострi й пильнi ïï очi, що вiн аж зайорзався. — Упирем станеш, — сказала вона. Вiн здригнувся, бо холодом на нього повiяло, хоч день навколо стояв сонячний i теплий. Вiддалiк, де розкинулося село, курiли з бовдурiв дими, i стояли вони прямовисне, немов повiтрянi драбини. На небi й хмарини не було — летiв неквапно бiля рiчки чорногуз. Сiв просто на воду i склав крила. На вигонi паслася худоба, пастушки зiбрались у купу i грались у крем'яхи. Жовтий пiсок вистеляв ложе рiчки i виповзав на обидва ïï береги, ïхав дорогою вiз, i дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару i хлопця на призьбi — сидiли одне бiля одного, Жабуниха оповiдала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був. — Добридень! — гукнув ïм дядько, i стара вiдгукнулась до нього високим голосом. Курява з-пiд колiс випливла з-над тину i стала сiрою хмарою. — Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зiгни вказiвний палець. Хлопець побачив сiрого, тлустого чоловiка, який iшов за возом. — Був прив'язаний налигачем i розвертав навсiбiч сiре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, i сльози розмивали по лицi рiвчаки. Тiло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне. — Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку. — Бiда того чоловiка. Кожен з нас водить за собою на налигачi власну бiду. — То давайте скажемо йому. — А чи ж вiн просив? — спитала гостро стара. — Нiколи не роби того, чого тебе не просять. Не всi люблять, щоб ïм на ïхню Бiду показували. — А прогнати ту Бiду ви не можете? Але староï вже начебто не було бiля нього. Десь заблукала в цьому сонячному днi i не знала, як вийти з тоï безмежностi. Стежки заплутували ïï шлях, наче линви, — годi було ïх пiд ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з ïï очей i розплилася в синьому сонячному повiтрi. I з'явилася вiд того в небi перша хмара, така несмiлива й тендiтна, наче хтось вилив у небi кухоль молока. Ця хмара народила з себе бiлого птаха, який полетiв до землi, немов кинений камiнь, але раптом пропав, бо стара заворушилась i встала. Була рiшуча, а може, й сердита i не бажала вже балакати з хлопцем. Вiн же трохи злякався, чи не вразив ïï чимось недозволеним. Пiдхопився й собi, i стояли вони супроти, напруженi й настороженi. — Спитуєш мене, хлопче? — хрипко спитала стара. — Не дозволю, щоб опитував. Тодi хлопець зовсiм розгубився. Вiдвернувся й пiшов до перелазу. Спинився по дорозi i знову витяг перед себе руку. Вiз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той ïï волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев'яний та сiрий чолов'яга i показав кругле заплакане лице. — Є один непереступний закон, — сказала з порога стара, i хоч говорила неголосно, кожне слово дiйшло до хлопця. — Ми, чарiвники, можемо багато бачити, але мало вдiяти. Не наша воля змiнювати свiт. — Але ж для чого тодi нам бачити? — спитав хлопець. — Щоб людям утiху давати, — сказала гордо стара. — Втiшенiй людинi легше у свiтi жити, хлопче! Хлопець знову повернувсь у двiр i сiв на призьбi. Бiля нього впустилася Жабуниха i зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. I ось вiн настав, цей момент: увiйшло хлопцевi в душу перше одкровення. Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав iще на землю, а летiв i летiв, i мета того льоту — таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було його захоплення, а разом з тим i страх перед власною знесилою та мiзернiстю; очi його в цей мент були повнi золотого промiння й синього неба — це в них мав улетiти бiлий птах, щоб поселитись у малому; адже птах iз молока — щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткiше — як вiдчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, i не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвiчний житейський закон, який збагнув вiн серцем та очима: будь-яке придбання у цьому свiтi — знову-таки втрата, i нiколи, доки свiт свiтом, доки сонце сонцем, не буде iнакше. Оця втрата й була свiтом i птахом, одкровенням та смутком, його тiнню, бо на те i сонце, щоб освiтлювати рiч i творити ïï вiдбиття; на те й сонце, щоб з'являти у свiтi подобенства, якi може сприйняти лише золоте око. — Все у свiтi надвоє роздiлене, — сказала урочисто стара. — Зрозумiй це i не вражайся. Але вiн ще й досi чекав, адже той птах летiв та й летiв, i вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготiнням здавалося; зрештою, i з птахом сталося те, про що вiстила стара: розколовся вiн на два: бiлого й темного; свiтлий ударив ув очi хлопцевi, а темний ув очi староï. Тодi скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидвi всохлi й покорченi. — Можеш радiти, — сказала Жабуниха, i обличчя ïï спотворилося з болю. — Перша таємниця менi коштувала рук... Але хлопцевi було нiколи перейматися прикрощами староï, свiт перед ним став перламутровий. Заграли й заспiвали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повiтрям. I наповнювалося воно тiєю зеленою водою й тими барвами — щось заспiвало прегарно, наче благовiстило новий ранок, i то мав бути ранок у ранку. Вiдтак почали перелазити через тин двiйко чудних близнят. Були зрослi тiлами, але руки, ноги й голови мали своï. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квiтцi. На головах у близнят сидiло по вiнку, а роти ïхнi одночасно стулялись i розтулялись — близнюки спiвали. — Хто вони, отi двоє? — злякано гукнув хлопець. Жабуниха тулила до грудей скорченi руки й плакала. Але не текли ïй з очей сльози, були тi сухi й болющi, i палахкотiв у них чорний, як нiч, вогонь. Не могла спати вiд того болю, тож пiдiйшла до лави, на якiй згорнувсь у клубочок хлопець, i пирснула на нього рiдиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу нiч i не мiг ïй завадити. А вона тонко заскiмлила й заплакала, бо не мала сили витримати того вiдчайного болю в руках. Але й це не допомогло ïй, тож подибала до печi й роздмухала жар, який ще там тлiв; кинула соломи й грiла воду. Потiм поклала у горщик трави, вириваючи ïï з пучки зубами, й чекала, доки настоïться. Бiль став нестерпний, i вона впала на землю, кричала й тулила покорченi руки до землi. — Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на свiтi, забери цей бiль i улекш менi муку! У круглiй шибочцi став мiсяць, а може, це шибочка стала отаким мiсяцем, — болiла, як i ïï руки, i Жабуниха завила на той мiсяць-шибку, як голодна i хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печi й почала мочити руки у вiдварi. — Боже! — сказала вона. — Дай силу моïм рукам ще на одну нiч, я хочу навчити його зорi знiмати! Вiд зiлля ïй полегшало, i стара вiдчула, що руки знову можуть ïй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це вiддалося по цiлiм тiлi. Розминала ïх з натугою, аж рипiли ïй кiсточки й хрускали, пiт обмивав ïï з нiг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блiдий усмiх лiг ïй на вуста. Вийняла руки iз зiлля, втерла рушником, тодi зирнула на шибку-мiсяць, бо потребувала його. Вийшла на ганок i стала лицем у лице iз жовтим князем. Стояла так довго й слухала. Солов'ï цiєï ночi не спiвали, але нестерпно пахли бузки. Мiсячне свiтло наливалось ïй у душу, тож вiдчула, що стала прозора й легка. Ноги ïй вiдривало вiд ганку, от-от мала зiрватись i полетiти в небо. Тiло ïï лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, вiддiлилося вiд неï й таки справдi полетiло. Крутнулася, як вихор, завертiлася й раптом упала плазом на землю, схопивши бiлого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки. — Хочу побалакати з тобою, Варко Морозiвно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, i я пiддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене... Вони летiли поруч у ясному етерi. — Чого це так раптом вiдступаєтеся? — засмiялася Варка. — Адже це така наша вiдьомська гульня. — Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульнi менi зараз. Адже заповiджено кожному з нас, i ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожноï вiсник. — Ще рано про це казати, — сказала Варка. — Тобi рано, а менi пора. Той вiсник ув образi хлопця-вiдуна приходить, i ми не можемо його прогнати. — А ви проженiть! — Грiх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудростi своєï i через те померти. — Чи нам про грiхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — грiх, адже проклинають нас усi й ненавидять. — Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сiємо, а добро. Ми людей од хвороб оберiгаємо й вiд нечистоï сили, яка труïть ïхнi душi. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрiсть iншому, i це останнiй наш закон. — Що ж ви хочете вiд мене? — спитала Варка. — Щоб вiдступилася. Щоб не влiз у нашi душi чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука. — А я вам не шкоджу, — сказала Варка. — Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постiйно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно бiля мене. — Та яка ж вам од того шкода? — Входиш у таємницю, яка тiльки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмiшується третiй — то це напевне чорт. — Отаке вигадали — чорт! Забобони це темнi, бабо! Я вже не один рiк чарiвницею, а ще нi разу не бачила його. — Чорт — це нашi лихi помисли, — сказала стара. — Нема в мене супроти вас лихих помислiв! — вiдгукнулася рiзко Варка, а коли хотiла схопити ïï Жабуниха рукою, знову витекла, як свiтло. I задзвонив десь над Iванихою Галайдихою чи бiля неï дзвiнкий молодечий смiх, а вiд того смiху почала вона важчати. Прозоре в нiй, що вiддiлялося й ставало, немов промiння, знову повернулось у тiло, яке стояло на ганку. Не була вiд того живiша, але очi тихо заплакали. Знову почула в темрявi голос трави, i то не цвiркун спiвав пiд ногами. Розгинала i згинала пальцi рук — без цього знову вони закостенiли б — i перечiкувала, доки виплачуться ïï очi i доки настане година, якоï вона чекала вже з нетерпiнням. — Уставай, хлопче, — сказала Iваниха Галайдиха, бризнувши на нього рiдиною з горняти. — Сьогоднi вже досить тобi спати. — Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець. — Де там ранок! Нiчна твоя наука починається. Хлопець сiв на лавi й чухмарився. — Голова менi крутиться, — сказав. — Може б, ми на завтра вiдклали? Позiхнув, не затуляючись, i ледве стулив рота, коли вiдчув, що твердi пальцi схопили його за вухо i звели з лави. — Не я тебе до себе прикликала, — сказала стара залiзним голосом, — а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишнє. Все солодке й приємне; забудь, що нiч — для спання, бо саме вночi всi таємнi оборудки чиняться. Не собi ти вже починаєш належати, хлопче, а свiту! — Пустiть мене, бабо, болить! — Болiтиме тобi ще не так! — скреготiла над його головою стара. — Коли ти людям серце вiддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпiтимеш, а вони тобi в обличчя плюватимуть. Вiд ночей безсонних i вiд того, що голова в тебе розвалюватиметься вiд думок. Од того, що тобi цiлий вiк стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а iнших обiднити. Проклятий будеш! — Ви менi вухо вiдiрвете! — заскiмлив хлопець, i сльози потекли йому по лицях. — Нехай i вiдiрву, — рипiла стара. — Вiдiрву й пришию, є в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподiвайся лакоток!... Зрештою, вiдпустила вухо, i хлопець упав на колiна, тер вухо й ридав. — Вилий з очей усi сльози, — сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. — Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрi очi, а тiльки виплаканi. А нi, є тобi час одмовитися й утекти вiд мене. — Не можу я втекти вiд вас, — сказав хлопець. — Самi ж бо знаєте: послано мене... — Коли ж послано, терпи!... Спинилася пiд вiкном, висока, виструнчена i, здається, зовсiм не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорi. Опускали до землi невидимi нитки, наче довгi й тонкi ноги, i нечутно ступали ними по росi. — Зараз ми зiрку з неба стягуватимемо, — сказала Жабуниха. — Пiдiйди ближче й вибери, яку захочеш. Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Iванихою й дивився. Поступово наливався тiєю урочистiстю, що нею аж дихала стара, i небо раптом почало наближатися до нього. Зорi бiльшали й бiльшали, i вiн уздрiв тi нитки, що були ними обснованi. — Кожна зоря — це золотий клубок, — прошепотiла бiля нього Жабуниха, — i його легко розплутати. Вибирай! Вiн помiтив, що вони рiзнобарвнi, тi зорi. Жовтi, синi, голубi, червонi, рожевi пливли в темно-синьому киселi. Його рука мимоволi потяглася, перейшла через шибу, як свiтляна, i майже досягла однiєï з них — жовтоï. — Жовту вибрав! — засмiялася стара. — Жовтоï нам i треба. Жовта — це, хлопче, грошi. Але не твоï i не нiчиï, а людськi. Ми людям вiддаємо свою силу, а натомiсть живемо з того. Стривай, зараз ми ïï вiзьмемо. Ïхнi тiла поволi вмирали пiд вiкном, бо наливалися свiтлом тiєï зорi, яку бачили ïхнi очi. Саме те прозоре й тонке покликало раптом ïх у небо. Пройшли, як свiтло, крiзь шибу i, як свiтло, попливли в неозору просторiнь. Не чули нiчого, бо й не було сьогоднi звукiв. Не було нi тепла, нi холоду, тiльки самi барви. Окрiм бачених ранiше, плавали навколо них, як риба, ще й зеленi, оранжевi, блакитнi й навiть чорнi тiла. Грали й мiнилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче вiд ляку. Тодi тремтiло небо й мiцнiше в'язалися вузли зiр у ньому. — Бачиш, — сказала стара чарiвниця, — кожна зiрка — це вузол у небi. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сiтки небесноï. Зорю треба виймати тихо й нiжно i заплести те мiсце, зв'язавши розiрванi краï. Все небо й справдi було помережане свiтляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було ïх так багато, що годi й розiбратися. Стара вже обмацувала золоте тiло зорi — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тiльки розiрвався промiнь. Стара зловила його, як нитку, i зв'язала з iншим. Тодi знову почувся звук, i знову зв'язувала розiрване. В руках у неï свiтилося велике жаристе яблуко. Тисячi промененят вiдскакувало вiд нього, немов було обтикане безлiччю золотих голок. Свiтлянi нитки спускалися додолу, i стара взялася за одну. — Оце i є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобi хлiб. Усунула нитку хлопцевi, i той мiцно ïï стис... Стояли перед вiкном, кожне стискало по золотiй нитцi. — Тепер тягни! — сказала Iваниха. — Стягуй сам, бо менi знову починає корчити руки! Вона майже викрикнула останнi слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанностi долiшню губу i помалу стягував iз неба золоте яблуко. — Обачнiше! — крикнула крiзь стогiн Жабуниха. — Не зiрви нитки! Але вiн уже й сам вiдчув потрiбний ритм. Перебирав золоту плоскiнь i помалу стягував iз неба золотого змiя. Було це зовсiм так, як i в дитинствi, коли запускали з хлопцями змiя в небо, i тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтiло в небi, спускаючись все нижче й нижче, а що було свiтляне, легко перейшло через скло i впало посеред хати. Вiд того освiтилось усе всерединi, i наче вперше побачив у тому свiтлi хлопець стару чарiвницю, ïï спотворене вiд болю обличчя, величезнi скорботнi очi й майже чорну, густо побиту зморшками шкiру. Беззубий рот ïï був розтулений, а нiс тремтiв — простягала в його бiк не руку, а всохлу бадилину, i йому треба було зусилля, щоб розiбрати слова, якi гукала до нього: — Поклади в горщика, бо розсвiтиться!... Хлопець метнувся до печi й схопив найбiльшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипiв — була як розпечений шмат залiза. Кинув у горщик, а його долонi миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, вiдтак погасло свiтло i знову вони потрапили в темряву, ослiпши на деякий час. — Умочи руки у вiдвар, що стоïть на печi! — рiвно й утомлено сказала стара. Хлопець занурив долонi, i бiль почав тихо спадати. — То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання? — Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець. Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не мiг утертися, бо мав руки зануренi. — Поживеш, побачиш! Менi он руки зовсiм усохли, та i в ногах щось дивне коïться. — Полiкуйтеся й собi, — легковажно озвався хлопець. Стара чи засмiялася, чи схлипнула: — Хiба забув, що я тобi казала? Себе ми не лiкуємо, хлопче! — Вiдпустило ж вам руки! — То я на одну нiч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти нiколи отих опiкiв до кiнця не позбудешся. Матимеш ïх до кiнця... — Менi вже не болить! — Заболить пiзнiше... Вона замовкла, немов задумалася. — Тепер уже ти i ïсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш. — То й годуватиму! — вiдгукнувся хлопець. — Я вдома сам собi ïсти варив. — Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку... Ти вже сам, хлопче, вiдун, чи не пошукав би? — Як же ïï шукать? — А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору i склади мiзинного й середнього пальця. Обдивися кутки... — Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собi гою. — Бiльше не загоïш! Вiн вийняв руки — таки не болiло. — То як кажете? — спитав. — Мiзинного й середнього пальця? — Еге ж! Прожени ïï, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене... Став i зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собi, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом i поскiмлював, наче снилося йому щось лихе. — Цього не займай! — сказала Iваниха. — Цей хай собi спить. Чуєш, i йому щось лихе привиджується. У другому кутку стояла жiнка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину i була сумна. — Цiй уклонися! — сказала Галайдиха. — I помолися за мене. Щоб не знала я на тiм свiтi муки бiльшоï, нiж заробила. Хлопець уклякнув i помолився. — Нехай ця стара не знатиме муки бiльшоï, нiж заробила, — попросив вiн. Жiнка з дитиною кивнула. Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькi рученята, звiльнивши ïх з ковдерця, й потяглася. Тодi глянула на хлопця великими, чорними, як i в матерi, очима. — Прости ïм, — сказала жiнка. — Вони, як дiти, граються, але не чинять зла... Дитина дивилася на них безмовно. — Повернись у третiй бiк, — попросила Жабуниха. У третьому кутку стояв парубок iз марним обличчям. — Це парубок, якого я любила дiвкою, — прошелестiла стара. — Вiн помер, i не встигла я з ним узяти шлюбу. — Чого весь час кличеш мене? — спитав iз тугою парубок. — Чого турбуєш? — Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобi знизу все видно. Чи доступлюся я пiсля смертi того мiсця, де ти перебуваєш? — Доступишся, — сказав парубок. — А може, й нi!... — Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Iваниха, i хлопець здивувався, який нiжний i милий став у неï голос. — Зможеш, — сказав парубок. — А може, й нi... — Чому не кажеш нiчого напевне? — крикнула стара. — Змучений я, — сказав парубок. — Вiдпусти мене й бiльше не клич. — Вiдпущу тебе, коли остання моя хвилина надiйде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, i не вiддав. — Я тобi вiддам твоє серце, — з тугою сказав парубок. Лростяг перед собою руки, i лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце. — Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала нiжно Жабуниха. — Один тiльки день потерпи. — Тiльки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я бiльше. — Тодi ми й шлюб вiзьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весiллi музики! — Гратимуть! — вiдгукнувся глухо парубок. — I всi дружки будуть з нами. I батьки нашi. Такого весiлля ще не бачили, доки свiт свiтом. Хочеш того? — Все буде з нами, — сказав парубок i почав розчинятися, як димовий. Жабуниха ридала. Билася об долiвку бiлою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неï широко розплющеними очима й чекав. — Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бiк! Став на четвертий бiк, але там нiчого ïм не з'явилося. Був той куток темний i заповитий павутиною. I висiла в тiй павутинi одна вже засохла муха. — Хiба нема? — спитала здивовано Iваниха. — Таж нема, — вiдказав хлопець. — Страшно менi, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але нiяк не впiзнаю. — Чого вам ïï боятися? — спитав iз тремом у голосi хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас? Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сiв на лаву i став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тодi вiн заснув, сидячи, бо надто зморений був i надто чавко клалася йому на повiки нiч. — То ти спиш, гультiпако! — почув вiн гострий голос Галайдихи. — Не така це нiч, щоб спати! Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещаднi пальцi староï. — Ви були замовкли, — сказав злякано. — Замовкла, бо думала. Але нi до чого не додумалася. Ось i нiч уже сходить, а в нас найголовнiше дiло не зроблене. Стояла зовсiм близько вiд нього й хрипко дихала. — Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе грошi собi здобувати. Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вiкно, то просвiчувалася. — Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то i гiркий хлiб. Але люди мають думати, що тiльки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатiв i в добрi почав купатися, не минула б такого бiда: заздрiсть людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти вiку, розбагатiвши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кiлком проб'ють. Через те кажу тобi: бiдний будь! Вона стала бiля вiкна й задивилася. — Пiдiйди сюди! — сказала. Хлопець пiдiйшов. — Будеш у людей позичати. Але тiльки трохи! I тiльки в тих, хто не знає лiку своïм грошам. Дай сюди горщик iз зорею. Вiн скочив за горщиком. — Вiдслони покришку i пошли промiнь он у ту хату. Гострий золотий спис провис мiж ïхньою хатою i тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всерединi. На печi спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жiнкою. По лавах порозкладалися дiти. Бiля вiкна стояла велика скриня, i промiнь просвiтив i ïï. На самому днi — глек: залиснiло в ньому й заблищало. — Срiбло? — вигукнув хлопець. — Авжеж! Вiзьми одну монету, але не бiльше, — сказала Жабуниха. — Як це взяти? — А так, як усе береш, — засмiялася стара. — Тiльки швидше, бо зараз свiтати почне. Вiн простяг руку i справдi торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало бiля нього. — Ноги моï, ноги! — скрикнула стара. — Що з вашими ногами? — кинувся до неï хлопець. — Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть! — То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав вiн. — Нiчого ти вже не повернеш! — зарипiла зубами Iваниха Галайдиха. — Все вдiяне — це вже вдiяне навiки. Але скромний будь! Вiзьмеш колись двi монети, пропадеш! Закленись усiм на свiтi, що нiколи не переступиш цього! — Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб'є мене навiки, коли переступлю! На цi слова щось здригнулося там, де був схiд, наче прорвалася якась гребля, i все почало повiльно заливатися свiтлом. Стара лежала, витягшись на долiвцi, i обличчя ïï зовсiм почорнiло. Ледь-ледь дихала, а на вустах ïï пухирилася слина. Тодi хлопець вiдчув жах. Свiтло розливалося все швидше й нагальнiше, затоплювало землю, наливалось у хату, i вiн кинувся навколiшки, затормосивши стару. — Не вмирайте, бабо! — закричав вiн майже жiночим голосом. — Бога ради, молю вас i заклинаю! Страшно менi! Баба закотила очi, i з ïï грудей вихопився стогiн. — Молю вас, бабо! Я вже нiчого не хочу! Вже не хочу бути чарiвником, бо не хочу вашоï смертi. Забуду все, чого ви мене навчили, i нiколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся! Небо наливалося свiтлом i гасило зiрки. Затулило недогорiлий мiсяць i синьо хиталося над цiлим свiтом. — Що менi робити, що робить?! — заметався по хатi хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте! На те почув вiн тихий, рипливий смiх. Спинився з розгону i рiзко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закоченi очi, свiтила бiльмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичнi видихи реготу. — Пiзно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було вiдмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже нi! — Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець. — Одне одного мучимо. Всi чарiвники так умирають. Передають знання своє, а самi його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знiмається. — То ви хочете, щоб я взяв собi ваше прокляття? — Ти його вже взяв, — з ïï розтуленого рота посипалися натужнi хлипи. — Так воно водиться в нас, чарiвникiв! Через це не лякайся й добудь науку до кiнця. Хлопець сiв на лаву i сперся руками об колiна. — Що ж менi робити ще? — спитав. — Спати обоє будемо. Поклади мене на пiл. Не бiйся, легка я вже, як хмиз... Вiн пiдiйшов i без зусиль узяв стару на руки. Йому захотiлося розмахнутися й брязкнути нею об пiдлогу. Але на нього дивилися пильнi пронизливi очi. Поклав на пiл стару й вiдвернувся. — Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зiтхнула, наче згадала щось болюще. — Щось iще? — повернувся до неï хлопець. Але вона вже спала. Рiвно дихала, зносячи висхлi груди, i свiтло, яке облило ïï в цей мент iз вiкна, зовсiм посинило ïй обличчя. Лежала синя й спокiйна, i вiн раптом вiдчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору i стис вказiвного пальця. Тодi з вiкна через лутку скочив до нього бiлочубий хлопець iз небесно-синiми очима. Зустрiлися поглядами, i вiн вiдчув, що щось утрачає в цьому свiтi. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що ранiше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець iз небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотiлося вiддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його бiля серця. Ще хоч хвилину, мить, але бiла рука вже стисла перед ним пальцi, сховавши те, про що вiн думав. Хлопець iз небесними очима засмiявся i знову полiз через лутку вiкна. — Вiддай! — закричав юний чарiвник. — Чуєш, вiддай! Але йому вiдповiла луна, наче стояв вiн у глибокiй кам'янiй долинi, бувши у нiй сам як палець. Ранок блимотiв мiрiадами iскор, бо кожна травина й бадилина дiстала по своïй чарiвнiй краплi й задоволене смоктала ïï, як цукерок. Запах бузкiв хвилею плив iз горба i огорнув малу хатину, на призьбi якоï самотньо завмер хлопець. Вiд села до вигону гнали худобу пастушки, i курява за нiч настiльки, зволожiла, що й не димiлася. Рiчка стояла, загорнена густим серпанком, — помiж верболозiв повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на свiт примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух i мимоволi вiдчував, що саме так дивилася щоранку на цi краєвиди його стара научителька. Аж здригнувся, коли почув кроки. — Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловiк, переступаючи перелаза. — Щось ти менi не до знаку. Доброго тобi ранку! — Доброго ранку! — вiдказав, наче луною вiддав, хлопець. — Нетутешнiй я... — А стара де? — Слаба вона. Вже i з лiжка не встає... Чоловiк присвиснув i присiв бiля нього. — А ти теж за помiччю чи родич неïн? — Родич, — вiдказав хлопець. — Чогось хотiли? — Що ж хотiти, коли слаба. А я думав, що цi чортицi не хворiють... — Чого це — чортицi? — аж перелякався хлопець. — А хiба нi? Де б то простий чоловiк знав тi чари? Чорти ïм нашiптують. Або, вiзьми, зiлля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годi. А вони ж нi: те вiд того, а це вiд цього. Чоловiк говорив iз притамованою злiстю, а насамкiнець довершив свою мову плюванням. — Але прийшли таки до неï, коли припекло, — сказав хлопець. — Бо припекло. Може, вона тiльки прикидається? — пiдморгнув чоловiк. — Мати моя он на стiни лiзе, так ïй болить! — Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги ïй покорчило. Чоловiк знову протяжно свиснув i зиркнув на хлопця. — Отакоï! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!... Що ж менi робить з моïм нещастям, не порадиш? — Пiдiть до Варки Морозiвни. — Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе вiдьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з ïхнього кодла? — Моя мати ïï сестра у других. — Та я не про те, — сказав чоловiк. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж вiдун? — Нi, — сказав хлопець. — Прийшов провiдати тiтку. — Шкода, — знову сплюнув чоловiк. — А може, я зайду, спитаюся? Хлопець нiчого не вiдповiв, а чоловiк узявся за клямку. — Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав. Хлопць кивнув. — Ну, то трясця ïï бери! — махнув рукою чоловiк i пiшов до перелазу. — А ти чого не тiкаєш вiдсiля? — повернувся вiд перелазу. — Тiкай, бо ще вiдьмацтво тобi перекинеться! Але хлопець знову нiчого не вiдповiв. Дивився на чоловiка, примруживши очi, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з'явився. Тодi хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Вiн звiвся, аж хрупнули йому кiстки в колiнах, i, рвонувши дверi, став на порозi. — Ти тут? — мирно спитала стара. — А я вже боялася, що втiк. — Менi нiкуди тiкати, — сказав хлопець. — Хто це гомонiв? — Якийсь чоловiк приходив. Хотiв од вас помочi. — Тепер менi самiй треба помочi, — сказала Жабуниха. — Ходи набери в повiтцi хмизу, розпалиш у печi. — Холодно вам? — Холодно? — стара засмiялася. — Таж звiсно, холодно. Але не для тепла менi потрiбен вогонь. Варитимеш зiлля, щоб хоч трохи ноги менi зарухалися. Я вже випросила у них на цей день. — В кого це в них? — спитав хлопець. — А хiба я знаю, хто мною вершить? — сказала Iваниха Галайдиха. — Коли треба менi чого, прошу в обох: i в бога, i в диявола. Хтось там менi iз них i пособля... Сидiла на лавi, куди вiн ïï посадив, i парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт ïй болiло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зiлля, а потiм грiв те, що вистигло у цебрi. Водночас i бiля кашi порався, i та солодко булькала, прiючи пiд покришкою. — Треба нам покинути цю хату, — сказала Жабуниха, — бо коли взнав той чоловiк про мою болiсть, скоро цiле село сюди стiчеться. Та й незатишно стало менi тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зiллi розумiтися. — Куди ж ми пiдемо, коли ви такi кволi? — Зможу йти сама, iтиму, — мовила Жабуниха. — А нi, запакуєш мене в лантух i понесеш. Тiльки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозi ще легша тобi буду. До лiсу ми втечемо. — По менi, хоч i до лiсу! — сказав хлопець, насипавши в миску кашi. — Менi не сип, — застерегла стара. — Менi вже, хлопче, земна ïжа нi до чого. Та й легша тобi буду, не поïвши. Горщик теж з собою вiзьмеш i мiрку пшона, щоб не пропав там голодний. — Ще встигну поïсти? — Встигнеш. Той чоловiк — це Василь Корогода — саме жiнцi своïй про мою болiсть оповiда. Потiм його жiнка по селу побiжить... — А ви як те пiзнали? — спитав хлопець, наминаючи кашу. — Добрi вуха маю, — сказала стара й засмiялася. — Той, хто чує голос трави, чи не втрапить такоï дрiбницi? — А звiсно! — сказав хлопець i якийсь час мовчав ïвши. Зрештою, обiзвався поважно: — От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудiть собi нiг. Я донесу вас до лiсу, а там ходити бiльше буде тра... — Мудра твоя голова! — сказала Жабуниха. — Вiзьми он у кутку лантуха. Вiн кинув у лантух мiрку пшона, дав бабi горщика i всадив ïï в мiх. Звалив на плечi й майже не почув ваги. Вискочив на подвiр'я i роззирнувся. Побачив вигiн, на якому й сьогоднi горiло вогнище, — пастушки варили щось у казанку. По сiльськiй вулицi притьма поспiшала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла мiж люди новину про стару чарiвницю. — Дорогою не ходи! — сказала за спиною стара. — Бiжи городами, попiд горою є стежка. Звернув за хату й подався через городи. В цей час iз бузкiв бризнуло пiснею вiд кiлькох солов'ïв, i хлопець аж зупинився вражений. — Не гайся! — пiдiгнала його стара. — Нiколи нам. Подався стежкою попiд горою. I чим бiльше бiг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки — летiв i тiльки вряди-годи вiдштовхувався вiд землi. Дивна радiсть пойняла його всього: що це з ним дiється в цей ранок? Утрачав i сам вагу, як утратила ïï стара, i мiг би злетiти й над дерева. Але тодi його напевне побачили б пастушки з вигону i люди з села. Через те стримував бiг i мчав над самою землею. Вiдтак вiдчув, що не тiльки солов'ï в бузках спiвають, а є таких спiвакiв тисяча. Ховаються вони в гiллi i в травi, є вони в повiтрi, а всi мають золотi горлянки. Всi пробудилися водночас i радiсно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним бiжить i кiнь: бiлий, веселий та вiдчайдушний. Озирнувся, але нiчого не побачив, адже той кiнь — це й був нинi вiн сам. Не вiдчув од того урази, бо не чує урази кiнь, який мчить через залитий сонцем та росою свiт. Нiколи не чує жалю копито, що розбиває траву й квiти, адже є i в тому своя сокровеннiсть. I вiн помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце — було воно сьогоднi молоде й дзвiнке. Ця музика наповнила його до краю i розiллялася навкруги — це ïï вiн почув од дерев, трави й неба. — Поспiшай, хлопче, поспiшай! — шепотiла за його плечима стара. — Поспiшай, бо менi вже дихати нiчим! Вiн уже зовсiм не торкався землi. Не знав, звiдки береться те завзяте тупотiння, яке чув, бо летiв, витягшись у стрiлу, i цього стрiму не було йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, i вiн мчав саме до нього, бо знав, що там високi, хиткi хвилi, що йому треба поринути саме в них i покритися ïхньою покровою. Вiдтак набере вiн у себе новоï сили, бо дiстане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, — там прiрва, в яку мають вони впасти, але то весела прiрва, там живе зелена тиша, i саме там має заговорити до нього трава i все зело. Вiн мчав, не розбираючи дороги, через квiти й луги, через видолинки та горби. Перелетiв рiку з верболозами i тiльки там торкнувся землi. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно i жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло ïх, адже давно було голодне i давно на них сподiвалося. — Молодець! — сказала стара, вилазячи з мiшка. — Тепер нам нiхто не завадить. Хлопець лежав на лiсовiй галявинi, i груди його ходили ходором. Довкола м'яко гули бджоли i стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвiло ясно-синє небо, i тiльки самiтний жайворон висiв у ньому, ллючи додолу тепле срiбло спiву. — Вставай! — сказала лагiдно Жабуниха. — Не час вилежуватися. Збирай хмиз i лагодь вогнище... Ходила по галявинi, ледь пересуваючи ногами, в руцi в неï була палиця, i важко на неï налягала. Iнколи спинялася, зi стогоном згиналася й рвала травину, квiтку чи бадилля. Складала ïх у збиранку, i хлопець, сiвши, мовчки на неï дивився. — Чи не чув, що я сказала? — повернулася стара. — Нiколи менi!... Ïï голос був сердитий, i стукнула вона палицею, але вiн так зачудовано роззирав ïï, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в неï покорченi руки й розпухлi ноги, не було в неï чорне лице, а десь таке, яке вiн запам'ятав у своєï матерi. Тодi начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двiр, зарослий травою i пухнастими кульбабами. Вiяв сильний вiтер i зривав кульбаб'яче насiння, застеляючи ним двiр. I в тому димi чи теплому снiгопадi з'явилася раптом усмiхнена жiнка. Вона прокрутилася кiлька разiв по подвiр'ï, а тодi почала зривати круглi кульбаб'ячi голови. Дмухала, наче допомагаючи вiтру, i вiд того пуху на подвiр'ï побiльшало. Маля в довгiй бiлiй сорочцi i з густим золотим волоссям спинилося на порозi хати i, дивлячись, як бавиться матiр, смiялося. Стрибнуло й собi в соковиту траву i почало хапати долоньками пух. ïх покрило теплою круговертю, безлiччю летючих пiр'ïн — насипалося ïм того добра у волосся, — мати на очах його сивiла. Вiн придивлявся до неï iз здивуванням та радiстю, адже чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсмiяна, щаслива й рiдна жiнка таки на одне обличчя з Iванихою Галайдихою. Не з тiєю, яку пiзнав за кiлька останнiх днiв, а з цiєю, яку уздрiв новими очима: знав-бо ïï стiльки часу i стiльки часу за нею тужив! Вiдчув, що все життя, вiдколи одiйшла його матiр у царство тiней, сподiвався на таку зустрiч — конче мала вiдбутися. Тому й сидiв такий заворожений i так зачудовано i немовiрно вдивлявсь у свою научительку й повелительку. — Скажiть, бабо, — спитав вiн тихо, — а чи не знав я вас ранiше? — Коли це ранiше? — спитала вона здивовано. — Хiба я знаю? Десь ранiше. Так давно, що й не пам'ятаю? — Ну, — вiдповiла стара. — Переймаєш мою науку i мене саму собi в душу забираєш... — Як це? — спитав вiн зчудовано. — А хiба не помiтив, — вигукнула вона сердито, — що з кожною таємницею, яку передаю тобi, мене меншає, а тебе бiльшає? Хiба не чуєш у собi моєï сили? — Чую, бабо, але чи добре це так? — Добре, недобре — не нам судити! — аж скрикнула стара. — Не зiйти вже нi менi, нi тобi з цiєï стежки. В тебе я перейду i не вмру! Буду в твоïй головi i в серцi. — Бабо! — вигукнув хлопець, зриваючись. — А чи не поселяється так у нас чорт? — Дурне тобi привидiлося, — пробурмотiла стара, вибираючи ще одну бадилину. — Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя рятуємо. Не теревень, а збирай хмиз. — Чого ж люди вас за чортицю вважають? — Бо дурнi вони, тi люди! — спокiйно вiдказала стара. — Дурнi, а ще бiльше заздрiснi. Слiпi, а ще бiльше невдячнi. — Служите людям i ïх кленете? — Авжеж! — сказала Iваниха Галайдиха, втираючи рукавом пiт iз чола. — Це нас од гординi вберiгає. Отож часом дозволяй собi таке: кляни людей i свiт, але не пускай ненавистi в серце. Вона стояла там, серед зiлля й трави, в зеленому морi, зарослiм квiтами, вища i стрункiша, нiж завжди, розпрямила плечi — i полилася з ïï очей така печаль, якоï не мiг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серцi, щось таке, як щастя, яке вiдчував вiн, коли бiг, бувши веселим бiлим конем. — Бабо, — спитав вiн урочисто, — це i є ота ваша найбiльша таємниця? — Найбiльша таємниця отут, у моïй руцi, — сказала вона, простягаючи стиснуту у жменi збираницю. — Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне почув. Вони сидiли бiля багаття, на якому прiло в горщику зiлля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квiтiв мед, бо на цiй галявинi сьогоднi його зiбралося багато. Довкола обступили ïх дуби й тихо шелестiли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, i темне обличчя ïï було наче з кореня вирiзане: йшла у цей мент по лискучiй стежцi, що вела ïï в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дiвчиною, а побiч — парубка, який iшов разом iз нею, — на головi в неï був весiльний вiнок. Ступали в парi назустрiч роздутим, як пухирi, зорям, i бiля них захоплено спiвали дружки. Парубок тримав ïï за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. Ще трохи, — сказала вона йому, — i я вже навiки буду коло тебе. Я через це й чарiвницею стала, щоб не забув ти мене, а я тебе. Щоб чекав, бо я таки тебе не забувала. — Так сильно любила? — спитав вiн, лагiдно всмiхаючись. Авжеж, — вiдповiла вона, — бо що ми в цьому свiтi без любовi? Хлопець помiшував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. Йому здалося, що дуби звiдусiль пiдступилися ближче i вдихають у себе цей аромат. Перестав дзвонити в небi жайворон, i змовкли бджоли. Були в цьому лiсi самi. — Не! — скрикнула раптом стара. — Вона не покинула нас, ця гаспидна Варка! Хлопець здригнувся. Глянув перелякано — дивилися на нього пильнi очi. — Боюся я тоï капосноï душi, — сказала Iваниха Галайдиха. — Боюся, що розладнає вона менi науку... — Хiба таке можна розладнати? — спитав хлопець. — Ще й як! Двоякi чарiвницi бувають у свiтi: доброчиннi й злочиннi. — Ота Варка — злочинна? Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором. — Того я не знаю. Та й нiколи менi вже те довiдуватися. Вiддамо це на волю господню. — Вiддамо! — вiдгукнувся хлопець. — Нап'ємося зараз цього зiлля, — сказала стара. — Обоє нап'ємося! — Коли так треба, то й гаразд, — мовив хлопець i зняв горщика з вогню. — Тепер обiйди галявину й роздивись у наш вiдунський спосiб. Коли хто пiдглядає, помремо обидва! Хлопець покiрно звiвся й неквапно пiшов по галявинi, обходячи ïï колом. Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тiльки дерева й траву. Не було бiля них i духу живого: про те звiстила йому дивна, трохи моторошна тиша. Зник i вiтер, все зачаïлося примовкнувши. Зацiпенiло, бо готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто вечiр на землю впав, i заснуло зiлля. Завмерли всi комахи й жуки, а може, подалися з цього мiсця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, i бiля нього корчаво бовванiла стара Жабуниха. Хлопець iшов та йшов. Спинявся й розглядався. Аж очi йому почали болiти, так виглядав! Але не уздрiв нiчого й нiчого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском i залiпив очi. Саме тiльки зiлля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце стислося, немов хто у жменю його взяв. Мозок забринiв, нiби в головi йому були натягнутi струни. Iшов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити, але не поспiшав. Покидав у травi слiди й бачив ïх. Обпоясували галявину, бо замикав ïï надiйним обручем. — Чи ж побачив кого? — спитала стара, коли вiн дiйшов до неï. — Нiкогiсiнько, — мовив хлопець, i обличчя його було таке спокiйне, як i все навкруги. — Перший вип'єш ти, — сказала Жабуниха. — Якраз половину... Але стривай, — спинила вона його. — Ще одне тобi не сказала. Подивилася на нього крiзь приплющенi повiки, але не побачила. Не мала вже потреби нiкого бачити, тож i заговорила так, наче сама до себе балакала: — Не думай, що ти — це ти, i все! Ти крапля в цьому свiтi, кинута так собi. Часточка однiєï великоï душi. Ти — це часточка усього, що є живого в свiтi: i ця трава, що мнеш та косиш, i цей блискучий жук iз зеленими крильми. Вуста ïï ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичнi речi й потребувала незвичних слiв. Все єство ïï вiд цього напружувалося, i вона не так вимовляла, як вичавлювала iз себе слова: — Учинивши комусь зло, ти собi його вчинив, так само i з добром. Убивши когось чи зламавши — ти в собi щось убив чи зламав. Стережися того, бо з тебе спитується бiльше, нiж з iнших. Замовкла i знову дивилася. Знову не бачила нiкого перед собою, у нiй лише мала iскра життя ще тлiла. — На мене ж, хлопче, серця не май. З того свiту не клич i не питай порад. Сам собi будь!... Задихалася, бо важко ïй було вимовляти слова. — Багато могтимеш i через це проклятий будеш! — сказала самим шепотом. — За любов наругу прийматимеш, але завжди мудрий та поблажливий будь! Чуєш? — Чую, — сказав так само тихо хлопець. — А коли я захочу, бабо, покинути все це? Коли захочу жити, як i всi люди? Похитала смутно головою i ще смутнiше подивилася. — Пий! Вже прийшла наша пора. Якраз половину випий! Приклав горщика до вуст i випив стiльки, скiльки вона сказала. — Це ти за себе випив, — мовила вона. — Тепер ще половину вiдпий! Знову приклав горщика i знову напився. — А це ти мене випив, — ще тихiше мовила вона. — Решту менi пiднеси... Пила жадiбно, з захлином, наче поспiшала. Вiдчувала, що тече ïй по жилах вогонь. Червоний, а часом i зелений. Червонi та зеленi хвилi покрили ïï й погасили зiр. Тiло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися жили, щось у нiй росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось народжувалося. Ноги ïï входили в землю, й опинилась у нiй по колiна. Розросталася там, у землi, розкладаючись на сотню тонких та довгих коренiв. Тяглася все глибше i глибше. Торс ïï тоншав i тужавiв, твердiв i покривався корою. Руки ïï розщепилися й розрослись у повiтрi. Голова раптом розкололася, вибухши вогнем, i теж розкинулась у просторi тонким, як нитки, гiлляччям. Те вiття вкривалося зеленим полум'ям, покриваючи ïï й загортаючи. Палала тим вогнем i вже не могла думати. Могла тiльки слухати землю та вiтер. Здається, ще хотiла щось сказати, але то був уже не шепiт, а шелест. Тодi засмiявся у багаттi вогонь. Вистрибнув раптом зi свого ложа i пiдскочив високо. Впав вiдтак на землю й розiйшовся димом. Дим покрив цiлу галявину, i хлопець закричав перелякано. Зiрвався на рiвнi i, не тямлячи себе, кинувся мiж дерева, що сердито й похмуро зашумiли. Покидав той мертвий вогонь i той кущ, що раптово вирiс серед галявини. Бiг, i земля стугонiла пiд ногами. Кашляв, викидаючи iз себе сизий дим i страх свiй, — млiли йому ноги. Не ставало повiтря, тож розтулив рота i хекав, як загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об стовбур, що несподiвано виростав на дорозi, i тихо зойкав. Загубив шапку, i з-пiд неï раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чiплялося за гiлля й залишалося на ньому. Рука схопилася за груди i роздерла сорочку, щоб легше було дихати. I випали з тоï сорочки великi, бiлi дiвочi перса... Дiвчина не могла спинитися. Невiдома сила гнала ïï по лiсi й гнала. Стьобала по бiлих плечах — сльози заливали обличчя. Те обличчя темнiло вiд слiз i зморщувалося. Хотiла конче втекти з цього страшного лiсу i вiд великоï своєï поразки. Зрештою, не змогла далi бiгти. Впала просто в траву й заридала по-дiвочому, жалiбно й безсило. Нараз затихла, звела голову й слухала. — Я тебе впiзнала. Варко Морозiвно, — почула вона тихий голос. — Давно впiзнала... — Це я не зi зла,, бабо, — прошепотiла Варка. — Гадала, так собi пограюся, бо хiба не водиться таке мiж нами? — Я не хотiла зла й тобi, — сказав голос. — Де ви, бабо? — гукнула розпачливо. — У тобi, Варко. Ти ж випила мене... I не вражайся. Тепер разом житимемо. Все, що я знала, тепер знатимеш ти, i заплатила ти менi за це сповна. Доки вiку твого, не забудеш мене, як не забула i я своєï навчительки. Я помру у тобi, коли ти помреш, але науку мою не згуби. Варко!... Слухала, сподiваючись почути ще якiсь слова. Але ïх не було. Глибока тиша огорнула ïï зусiбiч, i нi шелесту, нi шереху не чулося. Нi спiву пташок, нi зудiння комахи. Сидiла на травi i раптом побачила босi своï ноги. Були вони чорнi й репанi. Глянула перестрашено на руки — були вони сухi й покритi старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка i схопилася. Провела пальцями по обличчi й натрапила на зморщену стару шкiру. Схопила пасмо волосся — сиве воно було й посiчене. Розгорнула сорочку — замiсть пишних персiв побачила сухi й обвислi. Знову кинулася бiгти. Думала, що бiжить, натомiсть ледве дибала. Тримала в руках палицю й допомагала собi нею. Сльози все ще текли ïй по лицях, вимиваючи на них новi рiвчаки. Зрештою, вiдчула, що вони висякли, тi сльози. Завiювалася поволi ïй у груди лiсова тиша, i Варка забула раптом усе, що тут вiдбулося. Поверталася додому, хоч цей дiм ще треба було знайти. Можливо, вона прийде до хати пiд зарослим бузками горбом, а можливо, й до тоï, де жила ранiше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, i це не цвiркун спiвав бiля нiг. Це не був голос звiра, птаха, комахи чи людини — так могла говорити тiльки трава. Був той голос приглушений, як шепiт, але вона його зрозумiла. Не так, як людську мову чи твариннi поклики — це був iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говiр на мову людини, та й не потрiбно це було. Бiльше вiдчувала, нiж розумiла той голос, бо його не можна сприймати iнакше. Бачила перед собою стежку i повiльно по нiй дибала. Знала, що виведе ïï до рiдного села, де призначено ïй жити. Ступала по зеленому вигонi, на якому палили вогнище хлопчаки i де паслася худоба. Хлопцi про щось сперечалися, i вона почекала, поки звернуть на неï увагу. — Доброго дня вам, дiти, — сказала тихо. — Що це за село, що я у нього прийшла? — Мар'янiвка, — вiдказав ïй чорночубий хлопчак i смiливо подивився на неï. — А вам кого, бабо? — А чия ото хата скраю? — Корогоди, — озвався хлопець. — А я його син. — Чи не Василя часом? — спитала хвилюючись. — Якого там Василя? — засмiявся хлопчак. — Василь уже давно помер. — Помер? — скрикнула Варка. — А хiба це не твiй батько? — Мiй батько? — засмiявся малий. — Забулися ви, бабо. То мiй дiд був Василь!... Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, i повiльним кроком рушила туди. Iшла й невiдривне дивилася, наче хотiла запалити на ньому мiрiади пишних i запахущих суцвiть. Хотiла того i вiдчувала, що це в ïï волi. Тож iшла i йшла. I раптом там, на горбi, наче вiтром дихнуло. Затремтiло повiтря i сколихнулося — вся гора розквiтла разом i водночас. Безлiч тужавих суцвiть вибухнуло цвiтом, i все неначе ясно-синiм смерком повилося. Тиху радiсть вiдчула Варка, торжество i щастя. Все ще тримала погляд там, бiля бузкового моря, бо сподiвалася ще й на друге диво. В цей мент i зойкнули несамовито солов'ï. Залящали, засвистiли, заколотили у срiбнi й золотi дзвiнки — це було похiдне першого дива. Зрештою, вiдчула його, як щось одне, — як весну, що хоче жити й плодоносити. Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало ïй у грудях серце, заболiло тонко, i вона перетерпiла цей бiль. I тiльки тодi прийшло те, чого сподiвалася Iваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб i цi мiрiади квiтiв. Полюбила спiв, що вихлипами линув звiдтiля, полюбила стежку, що вела до напiвзруйнованоï пустицi й саму пустицю. Рiзко повернулась у бiк села i побачила третє диво. Село було покрите смерком, наче бузковi хвилi скотилися i сюди, покривши чарiвним флером хати i вулицi. Отож вона полюбила тi хати й вулицi i тих людей, що вийшли разом надвiр, щоб дихнути чарiвним вечором. Вiд того перестало Варцi болiти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне i строге. Вона випросталася, стала вища й худiша. Вiдчула, що ноги ïï стоять на травi i та знову промовляє до неï. Тодi вона вислухала тихий i сокровенний голос, адже до неï вiн вiщав. За спиною почула рип дверей — рiзко повернулась у той бiк. У прочiл пустицi, до якоï вона прямувала, прозорою тiнню ступила кощувата, зiгнута постать, приклала руку до лоба й задивилася. Варка сама нестямилася, як пiшла. Iшла, поспiшаючи до хати пiд бузковою горою, i радiсно всмiхалася назустрiч тiй, що була, як двi краплi води, схожа на неï й пильно ïï виглядала.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация