ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ПЕРЕЛЕСНИК Марiïне обличчя було червоне вiд слiз, — батьковi ж тi сльози пекли, як вогонь. Вони сидiли в хатi самi. Батько бачив: з дочкою коïться щось недобре. — Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом... — почав вiн i не доказав: донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й вiдчув, що йому щипле очi й самому. — Чує лихо твоє серце, — пробурмотiв вiн. — На вiйнi воно, звiсно, чого не трапляється... Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя ïï було заюшене слiзьми. Але дивна, глибока якась краса освiтлювала ïï зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому. — Може б, ти того... — сказав вiн нерiшуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою: — Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати, коли чоловiк у дорозi. Вже давно думала про дорогу. Ввижалася ïй нескiнченним бiлим змiєм, бо простягалась у визорi звiдсiля, вiд ïхнього передмiстя, туди, в далекий безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт видався такий великий, що не вмiщавсь у ïï мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на ïï початку, забивало ïй вiддих. Прикладала до лоба дашок долонi й видивлялася, аж млоïлося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув ïï туди, куди поïхали були козаки, а разом з ними ïï милий. Вiтер пестив жiнцi обличчя, i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав ïï всю, — повiльно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминiв, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч iде вiн, навiть не повертала голови, щоб уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд себе вiдлякувати. Увiйде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а вiн оповiсть ïй пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той свiт, сказав би вiн, наче величезна паща звiра, яка перетравлює нас, мов ïжу... Сидiла в хатi, скута цим настроєм, i коли перед очi ïй поставали минулi яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й буйна, i Марiя вiдчувала це всiм єством. Дивилася й бачила, як вiн iде дорогою, такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепiт. Я бачила, як мене обплiтає сiткою, це була весела, радiсна, сонячна сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого милого на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала й боса i заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi щоночi, i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й бiгла кудись поплакати, але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила його. Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже вiд тiєï хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов, я порвала, зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так менi було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня проходив повз мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало моє серце... Жiнка сидiла на порозi хати й слухала солов'ïв. Вечiр спускався на землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з ïï зору, як тiкає бiлий день, i вона тужно дивилася, як вечiр забирає вiд свiту рештки свiтла. Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в нiй, несвiдоме й недовiдоме, раптом стривожило ïï. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут пахло сухим зiллям та глиною, i ïï знову пойняв бiль. Аж зупинилася — такий рiзкий та чiпкий був той бiль, — здалося ïй, що у вiкно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не виходила на подвiр'я, бо ïй захотiлося ще глибше поринути в своє зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так, начебто Iван був поруч неï. Тодi припала до вiкна — хилилося на захiд сонце. Уривки колишнього, замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули ïï знову. Жiнка вiдчула, що хата стала для неï раптом мала, аж на плечi давила. Тодi вона заплакала, бо до неï несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день, i вона спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть. А все— таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й жере всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в його пельцi зникло вже багато людей, але вiн все бiльше жадав собi жертв. Вiн зовсiм не схожий на змiя, -подумала жiнка, — в казках усе красивiше! Дивилася на того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож. Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав соловей. Тодi почала спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi, каламутнi сувоï, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але тут, на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'ï, вона не могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала цiлоденною тугою, мусив-таки ïï навiдати. Звiсно, то мав бути Йван, i вона чекала його, впускаючи в душу запаморочливi хвилi, в яких мiшалися слова, почування i бiль. Я так його любила, що не вiрила — вiн побачить мене й запримiтить, я навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його, бо весь свiт, гадала, засмiє мене. Врештi, я не могла дуже вже пильно ховатися, бо не в моïй це було силi, любила його й чекала — хiба можливе щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на сопiлку в своєму садку, серце моє билося, як пташка. Милий мiй, шепотiла я, милий мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею, я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi вiн перейняв мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода, а коли два моï вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн перейняв мене бiля криницi. Агов, дiвчино, гукнув вiн, чи не даси менi води? Стояв у ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися, я була заслiплена тим свiтлом i запитала себе: Чи це вiн, моя радiсть i щастя? Серце вiдповiло менi: Так, це вiн! I я дала йому тодi напитися. Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вiкно. Бiльше, вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть пойняла ïï срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срiбну крайку помiж ним i нею), i жiнка молодо, радiсно й щасливо кинулася вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в ïï мiзку, сьогоднi вона надмiр чекала, i бог послав ïй оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав кiнь, побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула защiбку. Ïй блиснув у вiчi холодний мiсяць, спокiйний та врiвноважений. Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як ранiше, в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер i звiяв ïй спiдницi, наче хто впевнений та палкий пройшов повз неï. I вона раптом заспокоïлася. Знала вже, що чекання ïï марне, що Iван блукає по далеких свiтах i, може, вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi. Бачила його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом. Очi його стояли серед тоï гори, як два байдужi озерця, а паща була широко розверста. В неï втiкав бiлий сувiй дороги i все, що йшло по нiй. Звiр часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував. Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу ïй клалося незбагненне збудження. Давно не розумiла себе — вiдтодi, як знайомi ïï, родичi й сусiди почали скрушно похитувати головами. Вже не бачила себе навiть у лискучому склi — жеврiла там лише тiнь... Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не помiтив, як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi, i вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса, яка колись збирала до ïхнього двору чи не всiх парубкiв з передмiстя, цвiла зараз по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться. Чисте, ясне срiбло текло вiд ïï постатi, i в тому срiблi побачив вiн раптом темний зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж. Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно. Вiн пiд'ïхав на конi, зiстрибнув i всмiхнувся ïй назустрiч. — Загаявся ти! — сказала вона йому лагiдно. I пропустила перед себе в господу... Ïй уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi передчуття. Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цiєï хвилi, i все, що мучило ïï, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороцi цiєï ночi, очистивши ïï й оновивши. Це й був ïï надпорив, у який входила зi страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настроєм. Знав, що це важлива мить, золота мить, i кров розлилась по його м'язистому тiлi, заповнивши його до краю весiльним дзвоном, даючи йому стрункiсть та пружнiсть i хмiльне бажання цiєï ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував ïï юне, пружаве тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й вiддано; вiдчував ïï дiвоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла — єдиний ритм, єдиний настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було нiчого iншого в цiй ночi, вже не було нiяких думок та й самоï ночi. Навiть лiжка й кiмнати: ïх хтось загортав у лоскiтливi сувоï, загортав, обкручував, i вони крутилися, пливли — повiльно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою, що бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом вiдчули темний, палкий вогонь, що несподiвано ïх обпiк... Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться нi розмовляти, нi рухатися. Солодка знемога колисала ïхнi тiла, i Марiя спускалася з тiєï височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено та м'яко. Холодний пiт зросив ïй обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi його руку й дiлити з ним цi хвилини солодкоï знемоги. Я так багато думала про нього, я мрiяла, мрiяла, боженьку мiй, шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я же сказала йому про свою любов своïм обличчям — вiн не мiг його не побачити. Але те, що я уздрiла на його обличчi, гой, боженьку свiтлий, високий мiй пораднику, було ще дивнiше! Вiн дивився на мене моïми очима, моïм поглядом, зелена руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому я. I я дозволила йому сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн захотiв того й вiд мене, я заплакала, бо не могла стримати слiз, я стала маленька, маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно, й лячно, й радiсно. Щастя моє було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ятаєш, пам'ятаєш, пам'ятаєш, бо я тодi сказала тобi те, що хотiла сказати, але тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово дуже тихенько. Дитину вона народила чудну. Вже як минув ïй рiк, побачила, що тiло маляти не має звичноï пружностi, як у звичайних дiтей. Здавалося ïй навiть, що те тiло без кiсток. Все iнше також було незвичайне: великi темнi очi, що дивилися трохи моторошно, чiтке, навiть гарне обличчя i якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався ïй до грудей. Вiд того смоктання вже болiло ïй у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий рiк ходила, як очманiла. Батько приносив ïй ïжу, приховуючи те вiд сусiдiв, i все настiйнiше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до батькiв. Мати теж забiгала частенько, клопоталася бiля дитини, i вони щосили намагалися догодити дочцi, струснути з неï отой мул i чад, якi пойняли ïï голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила бiля дитини вже сама. Батьки заспокоïлися й вiдiйшли. А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може пережити людина. Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання. Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував ïï ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово вона звiльнялася вiд одежi, вiн вносив ïï в хату, i вони, хутко позавiшувавши вiкна, починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався, i вона не вимагала того вiд нього, ïй досить було власноï оголеностi i власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто ïï цноту i яке запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила свiту, не бачила нiчого, лише теплий, лагiдний вогонь пестив ïï тiло; стегна жили дивною напругою, i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що ïй засвiчується дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, i вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стiни ïï дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й красенi легенi. Трималися за руки й спiвали — нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових пiсень, та й не мали вони слiв — сама мелодiя, ïй ставало жаль, коли все кiнчалося, аж падала навколiшки й молила його, щоб не вiдходив, а залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн нiжно цiлував ïï вуста й лагiдно шепотiв: — Прокинулась дитина. Хiба ти не чуєш? I справдi, чула плач i кидалася до колиски. А коли нахилялася над малим, зорiли на неï тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до тями, вiдчувала неясну, але глибоку тривогу. Ця тривога починала турбувати ïï дедалi бiльше. Особливо в часини духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про своï нiчнi оргiï, i сором навперемiж iз здивуванням не покидав ïï. Здавалося жiнцi, що той нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження — лише марення, солодке, але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що то являється до неï Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн. Батько приходив до неï з матiр'ю так само часто, але вона не зважувалася оповiсти ïм про тi вiдвiдини, бо щось стримувало. Знала: доведеться тодi розпрощатися зi своïм нiчним гостем, тобто не буде нi Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в собi тривогу, й розпач, i страх перед тим, що з нею коïться щось несусвiтське i що так можна зайти задалеко. А ще турбувала ïï дитина. Дивна, страшна прожерливiсть була в неï. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина й на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у неï з рук скибку хлiба й миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по квартi молока, а коли бачив порожнє дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, i якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до батькового двору не дiйшла, бо назустрiч ïй вискочив бiлий, як сметана, хорт, i цей хорт так налякав ïï, що вона повернулася й прожогом кинулася назад. А вдома був розгардiяш. Стiл та лави поперекидуванi, долi валялися розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими пазурами, а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й дивилася на неï темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя безсило опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще вона помiтила, що не стало хлiбини, яка лежала на столi, а глечик сметани, якого вона не винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж блищали, так ретельно були вилизанi. Жiнка зацiпенiла. Мозок ïй утяжували важкi думки, якi хотiла обмiркувати, але не ставало на те сили — iснували тiльки речi так, як упали вони в очi: розгардiяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпанi стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув ïй промiнь сонця, на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей промiнь довше, але Йванове обличчя двоïлося: те, з часу ïï щастя, i це — обличчя ïï коханця, з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу реальнiше було те, з минулого, i вона намагалася втримати його при собi; вiдтак глибше зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а друге затiнене чи, може, облите мiсячним свiтлом. Шукала й iншоï рiзницi, але надто втомилася. Збагнула, що тут коïться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про ïï душу. Вiд цiєï гадки наче пронизало ïï i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у ïï вислабле тiло. Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших ïï сумнiвiв, мало статися щось особливiше. На вечерю синовi принесла кiльце ковбаси й хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене, i вона вперше за весь час уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi вiдразу ж заснув, а Марiя зрозумiла, що чекає нинi Iванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк з'явилися до неï й цього разу, а страх, занепокоєння й непевнiсть не покинули ïï. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж завжди, у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила з ним щоночi, — пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзнає на смак хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин... Вiн застукав у вiкно, як завжди, i вона побiгла йому назустрiч. Поцiлував ïï ще в сiнях, рiзко й приємно, i вона на мить злякалася за свою тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi. — Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, — зашепотiв вiн, i вона всмiхнулася до нього. — Пiдемо сьогоднi гуляти... Це було щось нове, i коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву в тому не мала: надто перейнялася ним i прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче не було й очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода. — Ми з тобою нiколи не виходили з хати, — сказав вiн лагiдно. — Дитина спить? — Спить, — вiдповiла вона. — А менi нiкуди не хочеться виходити... — Але сьогоднi ми вийдемо, — вiн приголубив ïï до себе, i вона вiдчула його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по ïï тiлу: було соромно й приємно, вiльно й радiсно. — Я пiду, куди скажеш, — мовила вона. Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на них холодним, мокрим од роси промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города, там теж не було нi вогника, нi подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що мертво сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули навiть вiдгомону власних крокiв. Iван мiцно тримав ïï за руку, аж болiли ïй пальцi, але не мала сили зворухнутися — покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила собак, якi простували дорогою. Було ïх багато, всi вони тримали в собi надзвичайну урочистiсть, а коло кожного ïхнього полку гарцював на вгодованому пацюковi кiт. Потiм вона побачила й котiв, усi чорнi й поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами, — ïх вели на срiбних повiдках майже голi красунi з розпущеним на спину волоссям. Iван iшов поруч з Марiєю й димiв люлькою — дим був вогкуватий i солодкий, вiн зорив на той похiд iз незбагненним задоволенням — обличчя його, густо залите мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли сови й кажани. Шарудiли крильми, i в ïхньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лавi — це спостерегла Марiя несподiвано i з жахом. Лави були виладнанi по двоє: дiвчина, а бiля неï — перелесник. Були нечупарнi, бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них iз зачудуванням та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий. — Куди це ми? — прошепотiла вона йому на вухо. — I чого це навколо стiльки нечистi? Iван усмiхнувся. — Менi важко тобi все це пояснити, — сказав по хвилi. — Бо я не певний, що ти зрозумiєш... Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом. — Я хочу показати тобi новий свiт, — сказав вiн. — Свiт ночi. Тут усе не так, як там, — вiн махнув назад. — Деннi створiння бояться ночi, а цi — дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут — усi вiльнi. Ти будеш розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзнаєш таке, на що не здатен недолугий свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч... Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полi, скiльки сягало око, розгортався шалений, бузувiрський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли лисицi й пацюки, горлали сичi й посвистували кажани. Красунi шалено смикалися, волосся ïхнє розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися бiлi хорти, а вiд ïхнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у танок i дiвчата з перелесниками. Перелесники роздягали ïх, розкидаючи навсiбiч одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали витупувати по своïй одежi. Закаблуки рили землю, i та стогнала, собаки налiтали вихорами й рвали розкидане шмаття з радiсним завзяттям, а дiвчата, наче вiд лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i Марiя вловила краєчком вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости... — Пора i нам! — гукнув Iван i рвонув у неï на шиï сорочку. Жах оперiщив ïï. Вона закричала й випручалася iз його чiпких рук. Вiн уже зiрвав iз неï плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що ïй треба тiкати звiдсiля якомога хуткiше. Iван схопив ïï ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула ïй рятiвнича думка, i вона, тратячи свiдомiсть, наклала на груди хреста. Вiдтак сталася одмiна. Все навкруги позникало, i вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смiтнику, а довкола було набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало боляче. Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала, ïй здалося, що ïï тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася iз того сну, який так довго ïï мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним свiтлом мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них, бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води. Небо над головою трiпотiло зорями i здригалося — вряди-годи обривалася i креслила срiбну риску якась яскрина. Марiя була майже слiпа вiд слiз, вона вже не зважала на череп'я, йшла i кривавила ноги. Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся трiск ламаних пiд ногами черепкiв. Iнколи сiдала вiдпочити й шепотiла молитви. I стало ïй од цiєï ночi, мiсяця й зiр, од цього смiтника гостро самiтно. Подумала, що ïй, мабуть, не дiйти додому, та й не хочеться туди йти — все могло повернутися i вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотiла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смiтник. Iшла i йшла, а коли не стало сили i впала, над головою спалахнула зiрниця i жiнка побачила себе на ганку власного дому. Нiч iще не закiнчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний мiсяць царював у нiй i смiявся. I ïй незвiдь-чому стало боляче слухати той смiх, бо туга гаряче стьобнула ïй серце. В цей час почувся шелест, i вона впiзнала знайому постать. Все бiльше й бiльше вслухувалась у зацiпенiння, яке поступово охоплювало ïï тiло, а вiн стояв у глибинi мороку й тужно дивився. — Чому ти вiд мене пiшла? — нарештi витис вiн iз себе. Вона мовчала. Здавалося, переставала iснувати. Мертве сяйво обливало ïй обличчя мерзлим молоком, i в ньому поблискували ïï очi. — Хочеш, я приходитиму, як ранiше, — сказав вiн. — I нiкуди бiльше тебе не водитиму. Вона почувала себе деревом. Самотнiм, нерухомим деревом, на яке ллється мертве свiтло. Не може зрушити з мiсця, воно, наче калiка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетiти. Вiд того трiпоче, б'ється листя, а воно дивиться своïми дуплами в нiч i гукає до себе дятлiв. Вони зможуть ударити дзьобом у серце i вибити з них тих жорстоких черв'якiв, якi точать його... — Менi важко без тебе, — сказав вiн. — Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужiй личинi, але та личина вже приросла до мене, i чим бiльше з тобою живу, тим бiльше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш i чекаєш. Можливо, я тiльки тiнь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твiй. Скажи, чи не дав я тобi радостi й щастя? Вона вже зовсiм стала деревом. Високим i самiтним, до якого замiсть сподiваних дятлiв прилетiли зозулi. Зозулi, якi, замiсть вибивати з серця черв'якiв, вдалися рахувати, скiльки рокiв залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманiтне й безжальне, i вiд того хотiлося хоч раз злетiти. — Думай не тiльки про себе, а й про того, кого ти чекаєш, — сказав вiн. — Про те, що i йому болить серце, — то вже частково й моє серце. Хiба не любив тебе так, як нiхто iз людей? Хiба не згубив я заради тебе своєï колишньоï подоби? Невже й справдi так багато важить для вас, людей, ваша душа? Адже й син у нас є! Вона шелестiла листям, а коли побачила свого сина, якого нiс на руках Iван, хитнулася було вслiд. Але деревам судилася доля стояти на одному мiсцi, i вона закричала ïм услiд кожною брунькою й галузкою своєю. Iван повернувся з походу на свiтанку. Був одягнений у багатий кармазиновий стрiй, i коли проïжджав вулицею, на нього вийшли подивитися всi сусiди. Вийшов i Марiïн батько, й Iван по-молодецькому зiстрибнув iз коня. Вони рушили до Йвановоï господи, а по дорозi батько оповiв йому старечим, тремтливим голосом про Марiïну хворобу i про те, що вона банувала за ним. Вони увiйшли у двiр i спинилися. Дверi й вiкна господи були порозчинюванi, i видно стало, що в хатi гуляв вiтер. На порозi сидiв кiт i, як побачив ïх, злякано чкурнув у кущi. А коли вони ступили в сiни, ïм у вiчi ледве не вдарив чорний ворон. У свiтлицi лежала мертва Марiя з притиснутим до грудей, теж неживим, сином.
ДIМ НА ГОРI