ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роздiл четвертий ВОДА IЗ КIНСЬКОГО КОПИТА ...Небо i земля Мимо iдуть. I. Величковський 1 Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук осiнь, що ïï сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коïться. Iшов через вулицю i десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ïй це неймовiрним: Iван анi пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ïй груди, i вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi. — Кудись зiбралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неï забракло смiливостi признатися, що стурбована i поспiшає назустрiч йому. — Купити солi, — вiдповiла майже пошепки. — Вернися, будь ласка, — запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту стежину. — Iва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобi недобре, Iва-а? Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто поменшав. Стояв бiля своïх ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана. Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй-таки стежцi, ноги зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом, ноги ïй посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою. Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу. — Що ж таке сталося? — спитала Марiя. Мимохiть подивився на неï, була стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна усмiшка. — Та не турбуйся, — сказав вiн. — Сидiв я в тiй конторi, було душно, i щось менi приключилося... — Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж напружилася, щоб вловити той його шепiт. — Вiдчув, що, коли залишуся довше в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, — сказав вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно. Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти. — Тобi щось болить? — спитала обережно. На неï знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока. — Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я вiдчув, що не можу бути в тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув вiн раптом головою i засмiявся, — коли я вийшов надвiр, так легко й просторо стало на душi! Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий був i надто вичерпаний. — Тобi треба покинути службу, — сказала вона. — Вiдпочити й розважитись... Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ïï слiв, наче взагалi перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним повiяло вiд нього. — На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко. — У мене є материнi коштовностi, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нiчого не маєш проти... знаєш, менi мало доглядати дiм i вести господарство... Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту, що його раптом вiдчули. Був вдячний ïй за таке розумiння, вона ж знала, що тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на неï, не змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала пiд ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася? Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок знову дiйшла до тiєï ж думки: коли у нього є вичерпанiсть, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого. 2 Тепер, коли минуло вiд тоï хвилi стiльки часу, Марiя любить часом, впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступає на неï, щоб трохи там проходитися. Останнiм часом це для неï по-особливому жадана розривка, i Марiя Якiвна не вiдмовляє собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов... Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через два роки Iванова хвороба закiнчилася — вiн дописав одного з зошитiв i поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони знову почали жити, як усi. Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того вона вже мала працю в школi... I все— таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне вiдчувала, здавалося, запалювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до неï так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше любив вiн ïï, i Марiя аж задихалася вiд його нестримноï до безуму сили, -це не могло не хвилювати ïï як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася всього зрозумiти — мала досить клопоту на роботi i вдома. Страхалася тiльки, що це початок психiчноï хвороби, i з дня на день чекала вибуху. Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ïй по тiлу, а на його вуста лягала погiдна всмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi сповнювалася неземним здивуванням, ïï невимiрне вабили тi його змiненi очi i мудре, шляхетне лице. Часом ïй здавалося навiть, що чує бiля себе шерхiт легких бiлих крил — ïï голубим вiтром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха, блага всмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не вiдчужуються. Того першого разу ïй не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого, непокоïлася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня пiсля отоï пропам'ятноï ïхньоï розмови Марiя зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неï 1911 року, i ïй у дивний спосiб здалося, що хвороба ïï чоловiка i те, що не мали вони дiтей, — це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi обличчя власного чоловiка. Вони зорили на неï такими очима, тi святi, що ïï ляком пробирало. Особливо ж уразив ïï образ, поставлений у кутку, — уздрiла вона там його очi, пласкi, випитi й майже прозорi. Про те своє враження вона й оповiла якось йому в добрий, погiдний, лiтнiй вечiр, коли вони сидiли в саду i, як звичайно, дивилися на захiдне небо. Вiн стежив тодi за грою барв, що мiнилися на очах i були такi чистi, що весь свiт од того випогодiв. Зирнула мимохiть у його бiк i вразилася, таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очi синьо прозорiли, вуста пом'якшувалися вiд тремтливого усмiху, i ïй аж голова вiд того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром, тож оповiла тихим, як шелест листя, голосом про своï вiдвiдини церкви i про святого, що нагадав ïй його, Iвана. Дивилася тодi на чоловiка й описувала словами його ж таки. Вiн одiрвався на хвилю вiд споглядання вечiрнього неба, i воно раптом умiстилося в його прозорих зiницях — позирнув на неï пильнiше. Не сховалося вiд нього нi ïï зворушення, нi неспокiй. Впало десь недалек о пiдточене червом яблуко, пахли квiти, а може, й усе повiтря, сповнене трiпотливого й рiзнобарвного свiтла. Вони тримали погляди зiткнутими, i ту хвилину вона згадуватиме всi тридцять п'ять рокiв, що минули вiдтодi. Здається, саме тодi й почало складатися остаточно ïхнє взаєморозумiння. Так, це тяглося кiлька секунд, бо наступноï хвилi вiн коротко засмiявся i сказав м'яко, але безапеляцiйно: — Не переймайся!... Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворi i про своє смiшне намагання все-таки знайти пояснення тому, що дiється з ïï чоловiком, — все це було жалюгiдне i грубо приблизне; збагнула, що є речi, над якими, мабуть, не варто застановлятися — все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозумiти те, що треба вiдчувати. Зрозумiла: те, що вiдбувається з Iваном, таки не руйнує його душi. Аж зiтхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспокоïтися хоч би на позiр: сидiли плече в плече iз ним у цьому саду i дивилися на захiдне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрi гасли й народжувалися. Знала: не дано ïм прожити життя як у всiх, i раптом, розчулена вiд тiєï тишi i спокою, що лежали навдокiл, вiдчула вдячнiсть, що ïï суджений, ступивши в якiсь незбагненнi для неï сфери, не вiдштовхнув ïï, а так само хоче вiдчувати поруч зi своïм плече ïï — заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на ïï чоловiка й пальцями показуватимуть. А захiд палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе рiзнотоння барв; наливався тим малиновим свiтлом весь свiт навколишнiй, як i ïхнiй сад; скло на вiкнах раптом запалало гострим i високим полум'ям; топлячись у тiй пожежi, будинок начебто вiддiлився вiд землi, став легкий та примарний, з повiтря витворений. Легкими та примарними стали й вони, i хоч вiн не вiдповiв поглядом пiд ту хвилю на погляд ïï, вона зрозумiла, що тiльки й щастя ïï, що бiля цього чоловiка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине ïï ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справдi сталося, не вiдчула урази й невдоволення — на устах ïï чоловiка знову ожила та ж таки його мила, ледь помiтна всмiшка. 3 В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через вулицю i не бачив цiєï вулицi. Довкола неслись екiпажi, проïхав, гуркочучи, трамвай, i обличчя посажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв. Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого високого чоловiка, але той не помiчав ïхнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку, заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув, що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко освiтилося, сяйво те попливло з неба i все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всi чуття його обернулись у це єдине — наслухання й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче приспустилось i лягло йому на душу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим-таки свiтлом, повний гармонiï, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут, на цiй землi, — з'єднання всього живого, неба й землi, води й землi, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив вiн, як рухається сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi кущiв, як п'є тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм — все там було сповнене i впоєне найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiвається у просторi. Водночас вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, єднаючись на пiвдорозi чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла. Невимовне задоволення, яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй, було розсiяне тонкою матерiєю тихе й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього, все бiля нього i все в ньому iснує. Тодi ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька пiвусмiшка, вiд якоï обличчя його повивалося привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдий наче стiна. Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше по-новому, але результат буде один. ïй доведеться опiкати його пiд такi хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть своï коштовностi, щоб можна було прожити, навчиться простоï роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ïй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз доïти. Жодне слово докору не зiрветься з ïï уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його свiтла переходитиме й на неï. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може, через те не зборе ïï холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неï уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти силу ïï вiдцаностi. Iван тодi зрозумiє, що любов, про яку вiн стiльки мiркував i яку добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо перш за все в його подвiр'ï. 4 У той день, коли довелося Марiï Якiвнi схопитися за поруччя на ганку i коли забило ïй подих, вона вперше й почала згадувати весь ïхнiй довгий спiльний шлях. Сидiла в лозовому крiслi на верандi й, чекаючи, поки заспокоïться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, i бракувало ïй повiтря — не могла признатися Iвановi за свою хворобу. Очi ïï змружилися, власне, приплющилися, тодi й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловiка, який гнав перед собою гурт кiз; i вiн, i кози зголубiли i виблiдли, повилися прозорою поволокою; чоловiк повернув у ïï бiк обличчя, i ïй знову зайшлося серце, знайоме воно було ïй i дороге. Такий безпомiчний вiн у життi, — думала Марiя Якiвна, — i хто зна, чи мiг би прожити сам? Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його тягне, i вiн несеться; свiт для нього — зело, залите сонцем, i вiн тiльки й бачить, що це зело й сонце. Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки, поза межами ïï бачення, Iван раптом вiдчує ïï тривогу. Довго дивитиметься в бiк своєï домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться. Дочекається вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм збагненний притяжок... — Що тут у тебе сталося? — спитав вiн уже ввечерi, п'ючи своє молоко. Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона скинула трохи злякано очима. — Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося? — Та от взяв, — сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста. — Що ж ти знаєш? — злякалася вона. Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло. Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка. — Iва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось iз серцем, Iва-а! Великi сльози раптом викотились iз ïï очей i бризнули на щоки. — Звернися до лiкаря, — мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ïï роздивляючись. I справдi, побачив ïï серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а очi його запалали. — Не хотiла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки. Не мiг ïй допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодноï житейськоï вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся сивого волосся на ïï скронi. — Ми вже старi. Марiйко! — сказав тим-таки теплим i смутним голосом. — Я так злякалася сьогоднi, — швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту... Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд свiтла, що влилось у неï, вона раптом заспокоïлася. — Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. — Переполохала й тебе, й себе... Дивився на неï тим-таки поглядом, тiльки до ясноï синяви додалося трохи й здивування: побачив ïï такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко всмiхалася, i на щоках у неï цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збруï. Пара здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, — хотiла так вiдiгнати холод, — i пересмiювалася. Щоки ïï рожевiли, носик був гладкий та рiвний, ïï величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ïï рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до неï, як молодий лев, — груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов до неï зовсiм близько, пара з ïхнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цiй ïхнiй iнтимностi лиця... Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тiєï. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина: вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт. Сюди ми приïхали, — подумав вiн. — У вечiр цей i у цей сад! 5 П'ятнадцять рокiв по тому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ïй, як нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було за нього, а не за неï. Наштовхнув ïï на цi спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед старою вчителькою, спонукаючи ïï до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ïï осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi розчиниться i зникне а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати раду власним думкам. — Заходила твоя мама, — мовила Марiя Якiвна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри? — Вже не ваблять, — сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергiйним обличчям, схожого i водночас не схожого на ïï Iвана з часiв молодостi: той був високий та худий, цей середнього зросту i повний. I все-таки було щось разюче спiльне мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий 1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося... Випивав склянку молока, заïдав скибкою чорного хлiба, цiлував ïï в лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'ïдав тарiлку борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марiï так i язик не повертався спитати, що з ним дiється й куди щодня ходить. Була тодi ще надто юна i не вмiла чекати. В головi ïй почали плестися всiлякi химери, i навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ïй соромно за них... Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: є речi, що ïх не можна розказувати. Так настирливо розпитував ïï про старого, що в неï все мимоволi сколихнулося. Лежала сама в порожньому домi, мiсяць зазирав у горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiвстiни, i отi пiвстiни раптом прочинилися перед ïï зором, розхилилася неозора далина, i Марiя знову опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та рiвний, озирнувся на неï й начебто попросив чогось очима. — Вибач менi, — зашепотiла бiла-бiла вiд старостi й мiсячного свiтла жiнка. — За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те недоречне стеження... У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi, крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди сокровенний згорток iз сокровенними письменами. 6 Iван iшов рiвною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався пiд Просиновську гору, за ним, наче тiнь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марiя. Поспiшала пiд гору, бо вiн сховався за закрутом i мiг би легко отак зникнути з очей. Але вiн не зник, iшов розмiрене i наче свiту не бачив. Трохи понурився i, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи проïжджав звощик, нi разу не звiв голови. Бiля театру й водонапiрноï башти зустрiвся йому знайомий. Гукнув до Iвана, i той наче з iншого свiту зiйшов. Стрепенувся i змушений був вiддати знайомому коротку розмову. Марiя тодi звернула в бiчну вуличку, щоб i собi не здибатись iз знайомим, а коли знову вийшла Iвановi в спину, той так само рiвно й неквапно йшов. Звернув на Молочанiвську, i гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, i вiн покiрно перечекав. У звощику сидiла молода жiнка, Марiï здалося, що вона позирнула на Iвана з iнтересом. Той же не помiтив жiнки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлiвськоï. Тут юрмилося чимало людей, i вiн iшов серед натовпу, дивно видiляючись. Позаду пленталася Марiя, ïй аж очi втомилися стежити за ним, тим бiльше що вже почала заспокоюватися — пiдозра й ураза розчинялись у нiй, натомiсть з'являвся сором. На Киïвськiй Iван завернув лiворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, i подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Iван вiдбувся тiльки вiтанням. Подався вздовж базару, минаючи рибнi ряди, — до нього погукували вряди-годи продавцi, але вiн на них не зважав. Бiля магiстрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тодi рушив на Замкову й пiшов по синьо-лискучому вiд сонця бруковi. До нього вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марiï знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, i песика мов водою змило — вже аж у подвiр'ï залився вiн ображеним i вискотливим тявкотом. Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i спекла кiлька разiв ракiв, бо повз неï проходили люди i здивовано на неï озиралися — мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла. Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою — Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона мимохiть замилувалася з його постави i гарноï, стрiмкоï ходи. Це помiтила й та сама дама з повоза, що зустрiлася ïм на Молочанiвськiй. Вона саме висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У Марiï болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула тодi, як терпкий кiлок став ïй у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне своє стеження й побiгла додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрiïвську вулицю й подався вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат — сьогоднi його повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та щастя i де вiдчув був такий високий спокiй. В той день вiн i принiс Марiï невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й дала ïй силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ïх мiж сторiнки. Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ïй буде ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на неï, бачитиме червонi пелюстки i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропадає щороку, але щороку живе те саме. 7 Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду, довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля, клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ïхньоï околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх печей, наповненi плодами сади, — всi обiйстя чiтко розкреслювалися парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як годує котрась iз господинь курей, а друга замiшує потраву поросятi; бачив дiтей, якi рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли проïжджав вiз, вони неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з Марiєю. Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками, ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по своïх дворищах, вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок. Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася пiд той час по ïхньому обiйстi. Часом на папiр, на якому мережив своє хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо. Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли — мiг бачити й кiмнати, що ïх безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреïв, що сидiли бiля прилавкiв, вiдважували чи вiдмiрювали крам, — всерединi тi лавки були наче вулики, заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням — все жило й ворушилося, з'єднувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одноï i зi смiхом ïх розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв вiн, викладаючи на папiр слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося, те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i запливало в розчиненi дверi — тримала ïх Марiя розчиненими, щоб не грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також вивищується i свiтлiшає, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя. 8 Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ïм обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi й думала, що коли б жили вони з Iваном як всi люди, з'ïв би поступово будень ïхню любов i взаємну прив'язанiсть, як з'ïдає вiн найсвятiшi почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота гарячка, був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, — часто находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн погасав, як гасне лампа, коли з неï виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що так воно буває. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття... Ïй важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну в ньому струну. — Не знаю, як тобi сказати, — мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. — Але всидiти помiж чотирьох стiн вище моєï сили... Звiв тодi на неï безмiрно голубi очi, i ïй стало ще незручнiше. — Бачиш, — сказала вона ще упертiше. — Той час, коли тiльки чоловiк дбав про сiм'ю, минає. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!... Вiн все ще мовчав, розглядаючи ïï тим-таки поглядом, вiд якого вона малiла i ще бiльше нiтилася. — Звiсно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем. — Чому б я мав заперечувати? — просто спитав вiн. — Годиться, щоб жiнка сидiла вдома... — Менi нема дiла до того, що годиться, — трохи за-рiзко сказав вiн, i його брови нервово скинулися. Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому, було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним бюджетом, нi тим, що вiн ïсть, начебто те, що людинi треба здобувати грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'ï, знову ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких страждали обоє однаково... Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до неï в гостi Хлопець i своïми розпитами розворушив давно заснулий вулик ïï спогадiв. Хлопець зайшов у ïï двiр так несподiвано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так ïï злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i невисокий та повний, але який страшенно нагадував ïй Iвана з молодих лiт, коли були вони ще нареченими. Здалося ïй на мить, що часовi хвилi якось дивно посплутувалися, ïй захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись, коли Iван приходив до неï. Голова ïй при тому закрутилася, i ïй стало зовсiм млосно. — Дай-но менi, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв. — Бачиш, я вже зовсiм немiчна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна нi до чого. Спасибi твоïй мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають мене... То що мама зараз? — Пере, — засмiявся Хлопець. — Аж пiна летить на все подвiр'я! — Вона така енергiйна, Галюся, — сказала стара. — Випало ïй на долю, не доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у неï була дитина й баба, а це неабищо. В вiйну ïй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоïм прадiдом ïм пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз, на тому молоцi й ти вигодувався. Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд тоï усмiшки, чи просто тому, що годi ïй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало ïй погiдно й тепло на серцi. — Не дуже поспiшаєш? — спитала турботливо. — Що ви, Марiє Якiвно? — засмiявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне небо. — Глянь-но, — сказала Марiя Якiвна. — Щовечора сиджу я так i дивлюся. Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Знаєш, нiколи вони не повторюються, от що дивно! Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрнє небо, на вустах ïï грала вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю зовсiм бiлу жiнку, — велику красу старостi помiтило його око. — Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею вiдчував, коли в когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився своєï доброчинностi, — м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, — бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от тодi i я ставала йому в пригодi. 9 Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка. Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче розрiдженi; Iван примружився — змiг i через стiну продивитися. Побачив мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в своєму ложi, побачив зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок. Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiшає в кiмнатi: свiтло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути, звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ïï було прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них — був то Iванiв дядько. Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи пiдбадьорював. Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марiï, яка прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає вiн до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ïï бiк, i вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його. Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку, перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом. Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях, звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки краєчком вiльного мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна. Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що повторюється те, майже забуте, спершу ïй стало трохи й страшно — встигла увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами, адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн — бухгалтер, а вона — вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка хлiба — це зачепило i ïх, але не закрутило... Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ïхню долю випав теж не зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердоï форми, щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для неï отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ïхнє iснування ляжуть на ïï плечi: за якийсь час вона призвичаïться до цього i знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, i це по-своєму вiдживить ïх обох. Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на воду. Принесе ïй у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробує вдруге знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ïх зберегти. Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ïï єства мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд чоловiка. Два спокоï змагались у нiй — один буденний, узвичаєний, що велiв тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ïï вiд свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ïй так легко зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала. 10 Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно пiдiймався за течiєю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами, взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака: срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки, в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси [тетерiвська риба, гiрчак]. Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав волю, а тодi брiв за течiєю вгору, високий та худий, з уже посивiлим волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався того запаху — вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i двоє дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в його бiк обличчя. — Диви, з панiв, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосмiхався, блискаючи зубами. — Бач, i справляється! — Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, i пiшов берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля. — Глянь, худий вiн який! — наздогнав першого веселий. — Шкiра на ньому й костi! — Зате морда благородна! — цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за його спиною залився смiхом. — Потiха з тебе, Андрiю! — Не з мене потiха, а з нього! — буркнув злiсно похмурий, i веселий раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi йде, а над водою. Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й виколупував тi пiщинки — обличчя його було застигле, а очi свiтилися погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт — всiянi зеленню горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ïхав вiз, тягнучи за собою довгий бiлий шлейф — той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала качка i вторував ïй прохриплий голос качура. Вiд найближчоï хати полинув невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ïй в уста, рубiново спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички. Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило поïсти на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме цiлий день на верандi i виписуватиме своï корячкуватi гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ïï лiнiï, як хiромант. Бачив чотири головнi лiнiï на тiй долонi: найважливiша — лiнiя життя, а там лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь. Бачитиме, як з'єднуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по таємних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка конає, i чоловiка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх людей та розгубленi кiстки ïхнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ïхнiх речей: уламки посуду, домашнiх речей, зброï i шматки напiвзотлiлоï одежi. Глибоке й широке зiтхання почує вiн iз тоï землi, i так промовлятиме до нього життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ïï розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як сумує вiдбитий у росi мiсяць. Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ïï. Тодi вiн змушений буде погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ïй додасться в цей вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися своєï самоти. Вiн пiдiйде до неï, поцiлує в прохолоднi вуста, нагрiє ïх i нагрiється коло них i сам. 11 У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти неï i, здавалося, не слухав, а випивав ïï слова. Хто зна, може, в такий спосiб ïï дух долав отак кiлометр за кiлометром синю дорогу — час вiдлетiлий та забутий; для цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ïï двiр, коли вона вже на ладан дихатиме; стане вiн для неï як дорога тiнь, дивно схожа на Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. I дивно завинулося в головi староï вчительки, здалось ïй, що колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий, i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до неï туга ïï. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що зафiксувала колись ïï пам'ять, — хочеться ïй у такий спосiб посумувати за тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки. — Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся. — Всiм нам дiсталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремiсникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та Олександра Панасiвна... Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьоï дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру Панасiвну, яка кроïла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узброïлася пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й смiялася. — Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до неï сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни. — Зате хлiб пiде тобi в смак! I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ïï блискучий, iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до неï: — Давай-но поплачемо, ясочко, га? Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни, побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком молока, яке принесла для дiтей. — Ну, чого ви, чого, дурненькi? — казала вона, також схлипуючи i простуючи до них. — Ой дайте нам, Марiє Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць виревтись! Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок, стояла бiля них i плакала. Було ïм усiм чого плакати, бо в тiй хвилi збиралися вся гiркота ïхня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ïм, i цiлому свiту. Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо... — Все життя, яке минає, синку, — сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, — це окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ïх стiльки розгубили по дорозi! Але є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечiрнє небо, що гаряче палало над околицею, — це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть — це i є та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу. 12 I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк (було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло, тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла, притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Вiн смiшив ïï, розповiдаючи всiлякi iсторiï, i Марiя зупинялася i аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ïй на очi сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ïм пiд ноги химернi свiтлотiннi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий чекав ïх бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк, вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i вози, якi проïздили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ïй щось украй важливе. Ще тремтiла на ïï вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв ïï за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очi слiпила; ïм перелетiла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно, гарно ïï поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в неï розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi було ïм затiсно чи весь свiт вмiстився в ïхньому намаганнi стати однiєю iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ïм роки ïхньоï спiльноти. Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити. — Ти рахував? — спитала тихо Марiя. — Нi! — вiдповiв вiн. — А ти? — I я нi! — сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату. Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розiллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з Марiєю, не було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше обняли ïï. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсичений у повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння — тисяча бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, — мали зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi -слова, але вiн таки промовив, прихилившись до неï i ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами ïï вуха: — Марiє, — сказав вiн. — Народи менi п'ятеро синiв... 13 Вона залишила на тiй галявинi своє дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, — Iван знайшов був ïï пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго стояв... Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови. Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ïï по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало вiдбутися не так просто й прозаïчно, що вона не повинна полум'янiти перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона на ту галявину, не видалася Ïй такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ïï вiн. Вiдiслала Iвана, щоб могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав, тодi ïй стало страшно, що вiн i справдi покине ïï в цьому глухому лiсi. — Iва-а! — покликала вона. — Iва-а! Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними очима. Вiн iшов до неï повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок зiщулилася, мала й нещасна, очi ïï швидко й злякано забiгали, а вiн став бiля неï на колiна i взяв у руки ïï злякане й чудове лице. Подивилася йому у вiчi i ввiйшла в глибину щедроï синьоï ласки, що випромiнювалася з його очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ïй було й соромно, й нiяково. Затремтiли в неï руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного, ïй захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось вибухне ïй iз горла червоний струмiнь — перебiг по ïï тiлi й навiки покорив ïï гарячий, спазматичний вогонь. Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй вечiрнiм фiолетом дорозi — здалося, що йтимуть так вони завжди. 14 Утретє навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в гостинах у Марiïноï сестри Надiï, i доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами, котрi належали чоловiковi Марiïноï сестри, i той почав тихо й натхненно оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому Саlеndаrium Фiлянського i прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв книжечку Боддера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн заговорив про парнасцiв i ïхнє вiдбиття — росiйських символiстiв, i його голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ïхнi очi поблискували. Чоловiк Марiïноï сестри витяг з полицi Ладi й Маренi терновий вiнок мiй Пачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи. Те свiтло жовто змоделювало ïï обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi. Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марiïне обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю. Те свiтло зняло з неï всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очi ïï юно засвiтилися — засмiялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловiк Марiïноï сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського. — Це вже сучасний поет, — сказав вiн i прочитав кiлька вiрпгiв, вiд яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки i, прихилившись до лампи, почав перелистувати. Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i майже лисий сестрин чоловiк — його очi по-молодечому палали. Надiя прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому таємничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на неï, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук книжечку Рабiндраната Тагора Садiвник. — Божевiльний подорожнiй, — почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, — шукав того камiння, що перетворює все в золото; на тiнь вiн був схожий тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце; очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка... У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ïï велика кудлата тiнь скакнула на стiну. — Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися... Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ïï незабаром помре, а ïï чоловiк пропаде — була це так само бездiтна пара. Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з Надiєю, а чоловiки сердечно стисли один одному руки. — Приходьте, — сказав Надiïн чоловiк. — Я вам ще не все показав... Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу. Коли-не-коли проïжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настроєний тихо й мирно. Був вiн у станi спокiйноï, майже пасивноï радостi — все його тiшило i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця, й лiхтарi, що освiтлюють дорогу ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднiвськоï. Саме тут, унизу, бiля рiчки, це й сталося. Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже на все життя. Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка свiтла перейшла й на неï, окрiм того, була вона пiд враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i таємничого шепоту. Тихий i ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього i аж примружилася. Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживем! 15 Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак, прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися. Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав корову, заглядав ïй у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн повзає по тiй коровi, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала. Iван спинився коло огрядноï баби, котра сидiла на розкладному стiльцi, заплющивши очi, — в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очi ïï стали наче гудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний смуток побачив у засклiлих тих очах. Баба розплющилася, очi в неï були зовсiм такi, як i в ïï кiз. — Почому кози? — спитав Iван. Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ïï рота поплив велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо всi три вони єдинокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар. Красунечки совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не знає, де його й дiвать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак! Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, i коли вiн ïй не вiрить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у неï хата, городець i сад. I городець, i сад вона ще опрятає, а от ходити за козами ïй уже не пiд силу. Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока i змочили за мить усе ïï широке й добродушне обличчя. Iван поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна взялася: — То ви й торгуватися не будете? Наступноï хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило ïï. Вiн тим часом зняв з ïï кiз ошийники i поклав у подiл староï. — Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно побiгли за ним, як собачата. Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей стиснуту руку з грiшми i почала швидко ïх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше здивувалася й перехрестилася. Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий купив у неï кiз, чи нечистий. — Як там не було, — резюмувала стара своïм недовiрливим та захопленим слухачам, — а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це чудо-кiзочки, — плакала вона, — золотко-кiзочки, такi душевно чистi, що аж серце менi за них болить! — Я так i пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надеждо Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи... Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина Iванiвна при цьому мекала, в тон ïй вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе. Так вийшов вiн на Киïвську, i коли проходив повз установу, в якiй пропрацював вiсiм рокiв, з ïï вiкон висунулися всi працiвники. Вони дружно пожалiли його й пробалакали на цю тему до вечора, зiйшовшись на думцi, що ïхнiй завжди пунктуальний спiвтовариш по роботi зсунувся, бiдолаха, з глузду. Вони однодушне поспiвчували Марiï, а бухгалтер Фаня Iсакiвна розповiла при цьому досить повчальну iсторiю про свою родичку, з якою трапилася така ж iсторiя: якою страшною морокою виявилося це родинi! На кiнець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, i тiльки молоденькiй друкарцi Раï вiн приснився був уночi: йшов по березi рiчки високий, випростуваний, з палицею-стiльцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. I здалося тодi ввi снi молоденькiй друкарцi Раï, що вона закохалась у того чудного чолов'ягу i палить ïï через те невгасимий вогонь. Вранцi вона неймовiрно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповiла його нiкому i тiльки значно пiзнiше, рокiв через сiм, коли прийде вона з чоловiком та дитиною на рiчку, побачить раптом ту ж картину, що колись ïй наснилася: iтиме берегом високий сивий i дуже гарний старий i за ним ступатимуть статечнi й задоволенi кози. Вона скаже щось веселе про того старого своєму чоловiковi, аж той розрегочеться, але в серцi в неï щось тенькне, наче обiрветься тонка струна. Того всього не дано буде знати Iвановi. Вiн пройде повз вiкна установи, де працював вiсiм рокiв, i не помiтить нi будинку, нi цiкавих у вiкнах. Вийде на Кафедральний майдан i спуститься Чуднiвською вулицею вниз. На горi, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один iз найкращих краєвидiв, якi тiльки може витворити природа. Побачать вони далекi горби i скелi, оброслi лiщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вiтер гойдатиме хлiб, i йому здасться, що тi гори дихатимуть. Здiйматимуться ïхнi груди, завитi в синiй тонкий газ, — сплять вони, наче велети. Iван вiдчує тодi неймовiрний захват, який завжди пронизує мандрiвника, коли той уперше ступає на шлях, а перед ним має простелитися дорога не в один мiсяць. Iван зрозумiє, що те, чого вiн шукав, знайдено i що п'ять синiв, про яких мрiяв, вiн народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшиткiв (два iз них уже списано). Вони замiстять йому те, чого не досяг, i це має стати найвищим його щастям. Вiдтак прийшов до Iвана ранковий настрiй, настрiй свiжоï роси, що обкропила трави й освiтилася сонячним промiнням. Весь простiр побачився йому заповнений сонцем, синiм небом, безлiччю моторного птаства, жукiв, метеликiв, комах. Земля була повна корiння, хробакiв, кротiв, мурашви й козачкiв. Соковитий духмяний запах сiна йому почувся, вiдчув вiн у плечах солодкий ломець, наче й справдi цiлий день махав косою. Запах меду почув вiд бiлих та жовтих розсипiв кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, i йому здалося, що вiн повернувся на галявину, на якiй став чоловiком. Сонце грало на листi й пелюстi урочисту пiсню, i пiд ту мелодiю рушив вiн у свiй упереднiй шлях, а за ним, статечно й мiрно покивуючи, пiшли три його вiрнi супровiдницi.
ДIМ НА ГОРI