ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал СВIЧЕННЯ Маленький попик, бiлий наче лунь, трюхикав на малому возi. I вiн, i його так само бiлий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони ïхали, блiдо сяяла вiд перетертоï на нiй куряви. Пообабiч тяглися хлiба, i бринiли вони важким золотом — ось-ось мала надiйти пора жнив. Попик звiв синi, окресленi сивими бровами, очi — дивився на той щедрий, колосистий розлив. Побачив навiть ряди женцiв i почув пiсню, що злетiла над полем, уздрiв також полукiпки й боцюна, котрий спустився на один iз таких полукiпкiв. Веселi могили, — подумав вiн, — веселi могили цi полукiпки! Помахував перед його очима кiнський хвiст, ступали чотири сивi ноги — на заднiй лiвiй копито було збито, i коник ледь-ледь накульгував. Старий озирнувся несамохiть — висiла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях: попик на мент забув, звiдкiля вiн ïде й куди. Потiм хлiба закiнчилися, i трюхикав вiн по дорозi, зарослiй по обабiч тирсою. З одного й другого боку витиналися двi стiни трави, i вiн майже ховався зi своïм конем у тому морi. Вигиналися сiро-зеленi хвилi, котилися аж ген далеко попереду, клалися плавко й погiдно — гуляв по тому трав'яному полi вiтер. Вiз стояв на горбi, що трохи вивищувався над степом: кiнь i попик пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тiльки жайворонки невтомно били в своï дзвiнки — була ця тиша, як тканина, блаватна. Бiлi вiï попика поклiпували, вицвiлi очi його дивилися на свiт спокiйно, позаду за ним повiльно осiдала курява, знята возом, — там, у туманi вiд куряви, стелився той-таки краєвид — вигинливi й зеленi хвилi. Попик зiскочив на землю i став ще менший, наче хлопчик сивоголовий. Вiдпустив коневi вудило, i той почав хапати траву. Попик дiстав iз воза торбу з харчем, сiв тут-таки, на узбiччi, й почав з натугою розминати подуплавiлими зубами засохлий хлiб. Синiй метелик прилетiв i сiв на покладену бiля колiна руку старого, — тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хлiб, смоктав його неквапно, кiнь скубав траву i вряди-годи форкав. Метелик сидiв на руцi й тремтiв од власного зухвальства. Над головою незрушно стояв коршак, i тiнь од нього лежала зовсiм поруч на дорозi. Метелик перелетiв iз попиковоï руки на його бриль i сiв там, наче квiтка. Тодi зворухнувся старий, устав i стягнув шворку на торбi. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пiшов опорядити коня, а метелик не злiтав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злiтати. Десь далеко в степу заiржав чи заплакав дикий степовий кiнь, i це iржання розлупилося, розплескалося в безмiрному просторi. Почув тупiт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, i так само, понурившись, ïхав i вiн. Вже пара синiх метеликiв сидiла на його брилi й наче балакала помiж себе, — миготiв крильцями спершу один, а тодi другий. Наздоганяв воза тiльки один вершник, i копита чiтко дзвонили в степовiй тишi. Лiтнє закiптюжене обличчя, чорнi палкi очi, вуса, закладенi за вуха, а на макiвцi, пiднятий вiтром, наче пiвнячий гребiнь, чуб — вершник нiчим не рiзнився од посельцiв цих краïв. Кiнь його заiржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула i пропала в просторi; попиковий кiнь наче щось пригадав, звiв голову й прислухався, хоч уже з десять рокiв вiн глухий. Однак нiздрi його заворушилися: той погук, що несподiвано пролунав за спиною, мав свiй запах. Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив нi дороги, нi степу навколо. Бачив тiльки тiнь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тiнь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз i другий, — кiнь наздожене ïï, але завше виривалася з-пiд копит i вiдскакувала на косовий сажень. Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зiрвалися й полетiли мiж тирсу. Войовничий вершниковий чуб лiг на пiдбриту голову, i вiд того обличчя його змiнилося, стало втомлене i прихильне. — Чи не до Степана Носа ïдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокiйне лице й дивився якийсь час на вершника. Нiчого не вiдповiв, тiльки вiдвiв очi i знову задивився на стрибливу пташину тiнь. — Мене вислано вас зустрiти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукiт копит. — Степан Нiс — мiй прапрадiд, вiн мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путiвець. Це я з могили застерiг ваш повiз. Чи не ви отой пiп, що вам сто рокiв? — Вершник заблискотiв усмiшкою, але старий i пальцем не кивнув. Зiгнувся на передку воза й помахував батiжком. Синiй метелик повернувся i знову сiв на своє мiсце, i вершник почудувався на цю напрочуд нiжну квiтку. — Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторi, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадiдового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всi вони, тi книги, написанi незрозумiлою мовою... Старий вiдiрвав погляд од тiнi птаха на дорозi. Знову десь далеко заiржав дикий степовий кiнь, i вiдгукнулися до нього Сивко й кiнь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибинi цього свiту далека луна. Тодi повернувся на бриль i другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебiг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорiй травi. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся вiн, вуста його зарухалися — зашепотiли молитву, а очi стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевiв очi на свого провiдника: — То куди це ми ïдемо, хлопче, мож, розкажеш? Мiсто випiрнуло, наче з-пiд землi. Дерев'янi, обмазанi жовтою глиною стiни, рiв iз стоячою цвiлою водою, густо засипаною ряскою, i порослий густим бур'яном вал. По стiнах повзли пагони витких рослин iз плодами, схожими на шишки дурману, в деяких мiсцях ïх зiбралося так густо, що стiна робилася зовсiм зелена. Дорога, якою вони ïхали, була польовим, мало збитим путiвцем: колеса лишали двi зеленi колiï притоптаного зiлля. — Оце i є наш хутiр, — сказав вершник i раптом ударив коня. Обiгнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене мiсто. Метелики зiрвалися з попикового бриля i замахали синiми крильцями; коршакова тiнь раптом пропала, i попик мимохiть глянув угору. Не було в небi нi хмарини, анi птаха, не дзвонили й жайворони, тiльки лежало, як мiдна миса, незвично велике й жовте сонце. Вершник щось закричав там, бiля ворiт, з вежi визирнуло вусате обличчя, загримотiли ланцюги, i над ровом повiльно опустився звiдний мiст. Старий поïхав просто на той мiст i на розчиненi ворота. Бiлi брови його ледь звелися — побачив вiн раптом ущерть забитi людьми вулицi. Люди там, за ворiтьми, пiдстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягненi вони в однакову одежу: синiй каптан i зеленi штани, жiнки мали зеленi сукнi i синi корсетки, а всi чоловiки були однаково стриженi: з чубом, що розпадався вiд тiменi на всi боки, й голомозi. Попик аж рота розтулив вiд здивування, показуючи жовтi пеньки зубiв, але очi його були так само спокiйнi. За мить стулився йому й рот, i вiн затрюхав просто на тi ворота, що гостинно розчинилися перед ним, i на тих синьо-зелених людей, котрi жваво вигецували на майданi якийсь надто бадьорий танок. Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третiй бив у бубонець, обличчя ïхнi були урочистi, i звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жiнки скакали, пiдiймаючи пучками над землею важку тканину своïх суконь, а чоловiки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всi водночас i знову кидались у вихиляси: жiнки наче вiдмахувалися, збиваючись у гурт, вiд партнерiв, а чоловiки прискакували до них з притупцем i розривали густий, збитий докупи жiночий рiй. Знову вихилялися парами, крутилися синi корсетки й зеленi сукнi: всi були поважнi й надихнутi, як i музики, а в ïхнiх рухах прочувалася трохи неприродна завченiсть. Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на цi веселощi, i жоден м'яз не здригнувся на його лицi. Зняв капелюха, наче хотiв пересвiдчитися, чи й справдi покинули його метелики, i вiтерець, що повiяв iз глибини мiських вулиць, лагiдно звiяв його бiле волосся. Через юрбу ïхав, махаючи пугою, недавнiй супровiдник. Голоснi виляси били повiтря, i танцiвники мимохiть розсувалися, даючи попиковi дорогу. В просвiт побачив старий залитi сонцем порожнi вулицi, по однiй iз них бiг черво-ношерстий собака, по другiй ганялося одне за одним кiлька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поïхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очi й зуби, роздималися нiздрi — цi люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, i, хоч жоден з них не усмiхався, були вони задоволенi. Коник трюхикав так само спокiйно й монотонне, як i серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмiшку. Треба було скерувати воза в одну iз вулиць, i вiн вибрав ту, яка свiтилася пусткою. Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопiння, шерех пiдошов i шурхiт тканини — все це раптом зникло, лишилася тiльки ця порожня вулиця з двома рядами будинкiв i самiтний вiз, що гримотiв по кам'яному бруцi. Будинки навколо обплелись, як i все в цьому мiстi, виткими рослинами, й попик поïхав мiж двох зелених кучерявих стiн. Витяг iз торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись. Звiв очi вгору: так само безхмарно висiло небо i так само цвiло сонце. Над головою в нього задзижчало кiлька гедзiв, i ïхнє гудiння здалося заголосне в цiй тишi. Шкуринка в ротi розмокла до решти, i попик задоволене проковтнув Ïï. Це пiдкрiпило його, i вiн спинив коня, щоб злiзти й розiмнути закляклi ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тодi взяв у руки вiжки, i коник знову рушив. Отак вони й iшли по тiй довгiй зеленiй вулицi: старий кiнь i старий, аж пiсок з нього сипався, чоловiк. З'явилися попереду на гладких гнiдих конях три вершники, i вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий iшов, дивлячись собi пiд ноги, метлялася благенька його ряса i стоптанi, аж рудi чоботи. Бiла борода його звiювалася набiк, i вiдслонювався з-пiд навислого чуба високий i крутий лоб. Вершники прискочили до воза й одночасно злетiли з коней. Конi заiржали й закрутилися, вiдгукнувся до них i Сивко, а попик зирнув на пришельцiв спокiйними синiми очима. Пiдходили до нього за благословенням: важкi, ситi й здоровi чоловiки, нагиналися низько i чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над ïхнiми червоними шиями, i вони покiрно один за одним вiдходила набiк. — Нас послано, — сказав один iз них, — провести вашу милiсть. Попик хитнув головою, не сказавши, однак, i пiвслова, i незграбно полiз на пiдводу. Три пари рук одночасно пiдхопили старого й шанобливо всадили його на сидiннi. Ïхали помалу, троє супровiдникiв на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, ïхнi сiдницi просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий вiз i в ньому, наче хлопчика, спокiйного й незворушного старчика. Над ними висiв розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, i не було там нi тiнi. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, i повiтря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабiч дороги i навiть отi вершники попереду на зелених конях iз синiми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, трiпотять вони крильми i тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором i розтуленим ротом — був то вiн сам з часiв молодостi. — Вiнконосче премудрий, Миколаю, — забурмотiв попик, потуплюючись. — Подай моïй душi просвiту, що освiтить темряву ïï, щоб я з радiстю прославив пам'ять твою!... Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулицi, ïхав на тi спини вслiд за трьома метеликами-проводирями, i його далекозорi очi чiтко бачили напруженi шиï тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучi, щедро надьогченi чоботи бiля землi. Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку нiде впасти. Всi стояли в потилицю один одному, розсiваючися по майдану вiялом. Були тут самi чоловiки: на ганку стояли музики й грали жалобноï. Кiлька хлопчакiв у бiлих сорочках натхненно спiвали жалiсного канта — текли ïм од власного спiву на очi сльози. Попик стояв на возi, одне око засльозилось i в нього, i вiн утер його закiптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, i його рука мимоволi поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотнi облич обернулись у його бiк i завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий вiз, а на тому возi крихiтний дiдок у бiлiй полотнянiй рясi, в солом'яному брилику, на якому сидiло два синi метелики. Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проïзд для воза, i коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проïзду вилаштувалися двi шереги, чiтко розкладенi на кольори: чорний бiля самоï землi, вище — зеленi штани, а ще вище — синi каптани. В одного з десяти голомозих темнiла чуприна, i цi чуприни були як вiхи в рожевому морi голених голiв. Коник спокiйно трюхикав мiж тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомленi ноги. Попик надивився вдосталь на цi напрочуд однаковi обличчя й барви i впустив голову. I тiльки коли переïхали вони майдан, зиркнув уперед i побачив широко розчиненi ворота, в якi вже в'ïжджали його супровiдники i куди спрямувався i його коник. Там, у дворi, стояло кiлька огрядних чоловiкiв, а коли вiз в'ïхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дiд з порудiлими вусами i з банькатими очима — з-за спини того дiда визирнуло темне, поморщене жiноче лице. Пiдходили по черзi за благословенням, спершу дiд, за ним — жiнка, потiм — усi решта, що стояли в цьому дворi. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотiло. — Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклонi дiд. — Ми на вас давно сподiваємося... Кiмната — пiвтемна, бо в нiй не було вiкна, тiльки свiтився зi стелi крайчик свiтла. Стяга падала на пiдлогу, розширяючись донизу, i в тiй стязi сидiв на ослiнчику бiлий, як сметана, дiдок. Дивився, не мигаючи, очi його свiтилися ласкою, i в тому хиткому пливучому промiннi вiн аж палахкотiв. Борода срiбно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв пiд осяйною кучугурою бiлого волосся. Бриль старого був покладений на колiно, i на ньому спали, склавши синi крильцята, двоє метеликiв. Навпроти сидiв на ослонi господар, приплющив очi, i обличчя од того стало втомлене й сонне. Жiнка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на колiно, а другу посилаючи до того сивого дiдка, що так незвично свiтився серед помешкання. — Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповiм про те сам... I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хлiб, i дiвчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує цiп, i розприскується навсiбiч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дiвоче серце, i з обличчя ïï розприскується смiх; тукотить серце i в наймита, вiн повертає веселе, пiтне й закурене обличчя, а цiп у його руках ходить i ходить, i лупить той цiп по землi; б'ються серця ïхнi у такт тому стукоту, а очi дивляться — розвестися не можуть. Жiнка втерла сльози i захитала сумовито головою. — Еге-ге! Так воно було, так!... Побачив попик, як вискочила та розпашiла дiвчина з кухнi, як схопила притьма вiдра з коромислом i пiшла якось боком-боком, схвильована така i розчервонiла. Тодi перестрiв ïï по дорозi Iван Доломан... Червона опанча звисала йому з плеча, пiдбита хутром, а очi з-пiд дорогоï шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дiвчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, i мав зведене вгору пiдборiддя. I цвiв у нього на грудях вишневий каптан, а синi штани натiкали на чоботи. Простяг руку до дiвчини, був-бо певний, що це до нього зацвiла вона такими рум'янцями, але тi рум'янцi погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана широкими й чорними очима, й погасли тi ïï очi. Iван Доломан зробив крок ïй назустрiч, i зуби його перлисто блиснули, а очi засвiтилися невимовною ласкою... — Ох Iване, Iване, — захиталася на стiльцi почорнiла вiд рокiв жiнка. — Ой, дурна я була, дурна! На неï дивилися важкi, банькуватi очi господаря, i вона знову втерла сльози. Випросталася й сiла рiвно, а ïï темне обличчя просвiтлiло раптом, i засвiтили з нього чорнi очi — на коротесеньку мить повернулася ïï давня краса. Маленькi попиковi очицi пили ту красу й напитися не могли, i виповзла з краєчку його ока сльоза, засвiтилася й зацвiла на ви блiдому обличчi: вже через неï дивився попик на жiнку... Оминула вона Iвана Доломана, i, коли набирала воду, рум'янцi повернулися на ïï обличчя й заквiтли, як маки, бо зазирнула дiвчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотiв цiпом. Знову ïï серце закалатало в такт iз ударами того цiпа, i, коли проходила вона з повними вiдрами повз Iвана Доломана, то й не помiтила його — став вiн, мов вода, прозiрчастий i, мов вода, пролився i стiк з тоï дороги, адже кликав i кликав ïï постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвiтила на щоках отакi великi й червонi маки... Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жiнка, було його обличчя смутне, хоч про такi чудовi речi розповiли отi темнi й зiв'ялi жiночi вуста. Знову простягла руку до попика i затремтiла, зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовiрне видиво, що засвiтила вона його своïми словами. — Гей-гей! — хитала головою... Сидiла тодi в такому-от кутку, як сидить зараз, i так само густа темрява обливала ïï, бо думки, якi думала, були чорнi i рум'янцi на ïï щоках з'ïла темрява; свiтив мiсяць, але не проникав до неï пiд повiтку. Вона чекала на нього й боялася, i тахкотiло в ïï грудях серце, хоч там, у клунi, давно затих цiп i навколо тiльки й чути було, що сухий шелест зiлля. Лопотiла шажками-листям грушня, i падали вряди-годи грушки, шелестячи в прижухлу зелень городу. Вiн став у прочiлi повiтки, загородивши його весь, просвiчувалося тiльки бiля голови, а вона, хоч i чекала на нього, вiдчула, що збивається в грудку, що холонуть у неï колiна i язик. I стала вона там, у кутку, шпакуватим ïжаком, бо вiд чорних своïх думок так дивно змалiла супроти того великого й волохатого, що заступив увесь прочiл. — Надiє! — сказав вiн так нiжно, що серце ïï почало розтавати. Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтiла й завмерла. — Надiє! — повторив вiн тим-таки голосом. — Чи ж станеш моєю жiнкою? Ïï серце знову скрижанiло, i той паросток, що так тонко бринiв на вершечку його, зiв'яв i скинув напiврозпущенi листки. Сухий холодний вiтер провiявся по повiтцi. — Я знаю, про що ти думаєш, — печально й нiжно говорив парубок. — Ти багата, а я бiдний, ти хазяйська дочка, а я наймит. — Я про це думаю, — прошелестiла вона самими вустами. — Не вiддадуть мене за тебе. — Давай утечемо, — прошепотiв вiн. — Я тебе, голубко, на руках носитиму, пестуватиму незгiрш, як мама... Тодi вона простягла до нього руки. Мiсяць став якраз за спиною наймита, облив його голову i впав на тi простягненi руки. I дивно запалали тi бiлi руки, тонкi й випещенi, якi не знали важкоï роботи, та й не хотiли ïï знати. I дивилися вони обоє на тi руки: вона iз жалем, а вiн iз любов'ю. I пiдiгнулись у нього колiна, укляк вiн перед тими руками, а звiльнене свiтло притьма линуло у повiтку й обiлляло закоханих густим зеленим свiтлом. Зойкнув вiн тихесенько — такою несусвiтною красою запалало дiвоче обличчя i так яскраво блиснули напiввiдслоненi ïï зуби. — Надiє-зозулько, — пролебенiв вiн. — Не бери того до серця. Я багатий!... Я, золотце моє, куди багатший за твого вiтця, я, пташечко, все тобi вiддам, я дуже багатий, серденько!... — Ти бага-тий? — протягла здивовано i трохи розчаровано дiвчина. — А це ж бо звiдки? Тодi вiн погас перед нею, як гасне свiчка. Став уже сам непроникне чорний i непроникне замкнутий. Не дивився на неï, а що обличчя його було в тiнi, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очi й вуста. — Чого ж мовчиш? — тихенько спитала вона. — Бо важко про це говорити, душе моя! — сказав вiн зимно. — Я розбiйник страшний. I грошi моï, й багатство з того-таки розбою зiбранi. Та жiнка в кутку ридала не стримуючись. Ïï темне обличчя було мокре, губи зведенi спазмою, хиталася вона з боку на бiк, зчiплювала пальцi рук, розпачливо змахувала руками i стискала ними колiна. Господар обережно взяв ïï опiдруч, i вона покiрно встала. Голова ïï трусилася, з-пiд очiпка вибилося сиве волосся, i стала вона, як баба столiтня, — ветха й тремка. Господар примовляв лагiдно, вряди-годи гладив ïï по головi, i стара вже тiльки схлипувала, давлячись плачем. Попик так само сидiв серед кiмнати, так само був облитий яскравим свiтлом; йому, певне, запекло в голову, бо надiв раптом бриля. Синi метелики звилися над ним, не вилiтаючи, однак, з-поза стяги, потрiпотiли крильцями й плавко сiли на своє мiсце. Тiнь од бриля сховала попикове лице, i тiльки очi його покiрливо синiли з того затiнку, як два чистi, незамутненi джерельця. Господар провiв жiнку, а за порогом ïï взяли опiдруч два тiлистi дядьки. Вона провисла мiж них, наче вже й плотi не мала — тiльки одежа з тремкою головою. Прочiл був також освiтлений сонцем, вели дядьки стару по кам'яному мощеному подвiр'ю, ïхнi голi макiвки рожево блищали, а коли позирали один на одного, то профiлi ïхнi були цiлком однаковi. Цю групу заступила господарева постать, iржаво зарипiли дверi, i знову запала в мешканнi пiвсутiнь — свiтився тiльки посерединi бiлий, густо залитий сонцем дiдок. Господар важко опустився на ослiн, захрумтiли йому кiстки, а його смутне обличчя на мить закам'янiло. Тодi прийшла до них тиша. Сидiли отак нерушно, наче на щось очiкували, в сонячнiй стязi крутилася, срiбно спалахуючи, курява, крiзь просвiт проглядало напрочуд синє небо, а навколо нiмо стояли порожнi ослони, стiл та лiжко. Стiни були завiшанi килимами, i в сутiнi тi килими здавалися чорними. На них було зображено важкi кабанячi голови, i голови тi дивилися зi стiн, наче живi... — Вона, панотче, зараз сильно переживає, — сказав понуро господар. — Але тодi, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати про забутi скарби i згублених мною людей. Видить бог, на той час я вiдiйшов од страшного свого рукомесла... З— пiд бриля дивилися на господаря ясно-синi, як у хлопчика, очi. Дивилися трохи здивовано й покiрливо: не було в них нi осуду, нi схваленння. Жила хiба що оця тиша, яка висла навколо, i оце сонце зi срiбними порошинками в ньому. Мiсячне сяйво ворушилося на дорогах, сплiталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стрiхах; розквiтали нiчнi квiти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вiтер ходив, наче парубок, порожнiми вулицями й обтрушував стиглi сади. Глухо падали яблука та грушi, й заливалися, аж навшпиньки ставали, цвiркуни; текла волога вiд рiк, i плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (нiч стояла чорна навколо) бiг i бiг, висолопивши язика (мiсяць червоний висiв серед неба), й поблискував очима (зорi кришились i осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насiнням i розсiяти ïх по землi; чорний пес похитував хвостом — вiтер-парубок зiскочив раптом з гiлляки прирiчкового дерева, вдарив навприсяди i до смертi зачарував великооку й геть-но недосвiдчену русалку. Бiлi квiти приходили на розмову до квiтiв червоних, бралися тендiтними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очi ïхнi розширялися, й круглi ïхнi личка пашiли, а розкришенi зорi засiвали ïх i заплiднювали. Звiдти, звiдкiля почав свiй бiг чорний лахман, позiхнула вже холоднорота Зневажниця квiтiв, i це осiннє дихання вiдчув на собi перш за все наймит, якого не брав сьогоднi сон i який сидiв просто неба, схиливши на руки голову. Зашелестiло зовсiм поруч, i то були найлегшi з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дiвчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе вiн обличчя й помiтить ïï. Дiвочi вуста були напiввiдслоненi — бiла квiтка прийшла до червоноï, — очi ïï були повнi нестiйного зоряного трепету, що ним така багата була тодiшня нiч. Вiн справдi був червонуватий у цьому сяйвi, чи, мо', червонила його одежа, звiв голову й дивився на дiвчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квiтiв поселилася там. — Гей, Степа! — озвалася легенько дiвчина. — Чи хочеш мене вислухати? — Чого б то я не хотiв? — так само обiзвався вiн, i осiнь почала вимиватися з його грудей. — Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тiльки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила? Вiн похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло свiтилися супроти нього. — Пiду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лiсу, де розбивав, i ночуй на гробах, що ïх наробив. Слухай вiдтак, що учуєш... Подивився на неï пильно. Не вiдвела погляду, i вiн зрозумiв: буде ïй покiрний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого свiтла чарiвного — струмить вiн на нього й неволить. Схилив отож голову, i вуста його ще слабше, нiж у неï, рухнулися: — А сьогоднi, Надiє, часом не четвер?... Попику заклякло тiло сидiти на ослiнцi, вiн знову скинув бриля, мимовiльно зiгнавши метеликiв, — закружляли вони й затанцювали в сонячнiй стязi. Попик ходив довкола тоï стяги, розминаючи ноги, а його спiвбесiдник мовчки втупився в передки своïх чобiт. I наче читав вiн iз тих чобiт iсторiю про те, як iшли вони, цi чоботи його, по дорозi й поспiшали, щоб не запiзнитися, як горiв над головою червоний мiсяць i як жiнка химерна Осiнь, ота квiтiв Зневажниця, церемонно ступала обiч нього, тримаючись iз ним опiдруч. I вiн через те роздiлився на двох чоловiкiв: той, бiля якого ступала Зневажниця, був сумний i добрий, i плакав вiн чистими покайними сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокiйний i насвистував розбiйницькоï пiснi. Тож в однiй халявi чобота хлюпало од щедро пролитих слiз, а в другiй холодив ногу гостренний колiй. I йшов вiн так пiд мiсяцем по дорозi аж до ранку, пiсля того спав цiлий день у канавi, а тодi знову так само iшов. Коли ж вiн спав, то спала коло нього ота чудова Зневажниця квiтiв, i спала коло нього його перша дитина — Розбiйницька пiсня: породили вони ïï у тiй мандрiвцi. Iшов вiн другу нiч i третю, i народилася в них за цi двi ночi друга дитина — Печаль синьоока; отож iшли вони вже вчотирьох. Вiн тримав за руку дитину старшу, а Зневажниця квiтiв — молодшу. I йшов вiн отак ще й п'яту, й шосту нiч, i вiд цих ночей народилась у нього третя дитина — Розсудливiсть сiроока. I коли вiн сiв на тiй могилi, що ïï насипав сам, знову був четвер, i цiлий день просидiв вiн там, не думаючи нiчого й нiчого не вiдчуваючи. Його дiти розбрелися навдокiл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша пiдпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очi бiлим поясом. I сидiв вiн отак закоцюблий, iз зав'язаними очима, а вiтер видував iз нього все тепло — не мiг нагрiтися вiд вогню, що палили дiти його; бiля нього в ногах сiла покiрна й так само задумана Зневажниця квiтiв, i квiти, що росли довкола, раптом погасли в околi аж на десять верстов. Тодi вiн здригнувся i здер з очей бiлого пояса: десь далеко з-пiд землi почувся важкий стогiн, схожий на зiтхання. I з того зiтхання проросли раптом травою слова. — Боже, — почув вiн, — боже! Пометися за мою й мою кривду! Пiшло воно луною, оте мою, i повторилося якраз стiльки разiв, скiльки душ вiн загубив, гуляючи в цьому лiсi. Кружляли в сонячнiй стязi синi метелики. Попик пересунув ослiнчика з сонця у затiнок, але разом пересунув i ту сонячну стягу. Знову сiв у сяйвi срiбних порошинок, i його сива голова засвiтилася. Тодi вiн удруге наклав, не соромлячись, на голову бриля, i обидва метелики мирно спустилися долi. Дивився iз мерехкоï сутiнi на господаря, i той тiльки тепер звiв голову. — Прийшов я додому й повiдаю ïй, — сказав господар. — Чув-ïм голос iз гробу: Боже, пометися моïй кривдi! — казало. I повторилося це багато разiв... Вони були вдвох, коли ïй це сказав: батьки поïхали на ярмарок i мали повернутися аж завтра. — Я сказала, же ти покинув нашу службу! — засмiялася вона раптом i засвiтила з-пiд хустки величезними своïми очима. Вiн стояв перед нею сутiнний i похмурий. Дивився спiдлоба, i йому в ногу палив червоний, як вогонь, нiж. — Прогнати мене хочеш? Тодi вона скочила на ноги. Майнула спiдницею, аж чобiтки ïï червонi засвiтилися, очi ïï заблищали гнiвно i стали ще чудовiшi. Вуста вiдслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду. Вiн м'якшав од того погляду, бо серце його засiвалося теплим смутком. Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило ïх усi, i не мiг вiн пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний. — Коли б могла, — швидко заговорила дiвчина, i слова з пишних ïï вуст падали, наче хто в золотий дзвiночок бив, — коли б могла, то й прогнала б... Важко менi переймати твiй грiх на себе, але не можу я й без тебе... Застогнала раптом i вдарилася колiньми об ганок, обхопилась руками й захиталась у розпачi. — Степа! — зойкнула вона тоненько. — Все це на голову нашу, Степа!... Вiн стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його лице, i спустилися йому дерев'янi руки. — Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не бачили тебе люде... Iди, Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почуєш так щось iще!... Не мовив нi слова. Повернувся й пiшов не озираючись. Вiн знав, що там, за спиною, стоïть вона навколiшках i горнеться в темну хустку. Очi ïï — величезнi, i це вiд них такий кволий вiн став та безпорадний. Знав: плачуть тi очi чорно, бо й самому хотiлося плакати. Iшов, прислухаючись до тих гострих схлипiв за спиною, i не мiг на них не вiдгукнутися. Отож черпав чобiтьми куряву, а очi його при тому були слiпi. Цього разу не йшла за ним дочка — Свист розбiйницький, але так самотрималася з ним опiдруч Зневажниця квiтiв i так само вiв вiн за руку Печаль синьооку; найменша ж дочка — Розсудливiсть — плелася позаду, ледве ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку й пригравала ïм до ноги, а вони ступали й ступали, i обличчя ïхнi були мов зi старого дуба тесанi. Не видно в них нi радостi, нi смутку: отакi собi дерев'янi iстоти, — тiльки на третiй день ïхньоï мандрiвки народився хлопчик дрiбнесенький — Жаль. Був вiн легкий, як пiр'ïна, i Зневажниця квiтiв несла його на лiвiй долонi, а вiн сидiв на тiй долонi, наче дiдок якийсь дуже поважний. Свiтило на нього сонце чи й мiсяць, а волоссячко було бiле-бiле, i бiла була в нього сорочина, пiдперезана жовтою волосиною. Спiвав ïм отой хлопчик пiд золоту трель сестриноï дудочки, але обличчя в усiх лишалися так само дерев'янi. Так iшли вони знову двi ночi, а вранцi народилась у них остання дочка, сонна й неповоротка, ноги в неï — як колоди, а очi — шматки сiрого каменю. I не хотiв вiн давати ïй iмення, аж розсердилася на нього Зневажниця квiтiв, — тодi-от опало все листя на деревах. Рiвно горiло довкруги жовте листя, ясно висвiчуючи золотою барвою. Ходили по тому листi дiти його тимчасовi: Печаль вiнка собi приладнала. Розсудливiсть рахувала листки, Жаль спав, лiгши на один листок, а вкрившись другим, а та Безiменниця, незграбна й дерев'яна, вилiзла наймиту на плечi й байдужiсiнько дивилася на свiт. Тодi вiдчув вiн уперше, що стомився, бо так тяжко було сидiти йому на могилi i так чавила плечi ота Безiменниця! Вiн лiг i довго чекав — погляд його пiшов повз голi вершини дерев, дiйшов до хмар i гуляв собi там. Глуха тиша стояла навколо. Печаль припасувала до ясноï голiвки листяного вiнка й почала викручуватися, притопуючи нiжкою по сирiй землi. Розсудливiсть сiла на пеньок, пiдперла долонею пiдборiддя й замислилася. Жаль звiвся раптом з ложа, вилiз на батькову ногу й пiшов по нiй, постукуючи маленькою патеричкою. Вiн iшов так довго, може, годин зо двi, доки зупинився бiля наймитового серця. Тодi розмахнувся патеричкою i вгородив ïï нещадно в серце. У цей момент i почувся голос, глибокий i тихий, пригнiчений i болющий: — Боже, пометися за моï кривди! I пiшло луною те моï, повторившись стiльки разiв, скiльки вiн знав. Тодi ще бiльша тиша впала на землю. I в тiй тишi попробувала раптом голос дудочка Печалi. Загучав, провис тонкий i глибокий звук i обiрвався раптом, наче хто його ножем обрiзав. Потiм зашумiли порожнi корони дерев, i глухий шепiт пронiсся над розпростертим колишнiм розбiйником: — Пiмщуся аж у пра-пра-пра-пращатах! I скочив раптом розбiйник, покинув i дiтей своïх, i Зневажницю квiтiв та й побiг щодуху туди, де сидiла на ганку й чекала на нього напрочуд гарна, великоока дiвчина. Вона рвучко скочила на ноги, як тiльки побачила його. Був вiн спершу як мачинка, тодi мов крихiтний чоловiчок, бiльшав i бiльшав i нарештi спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дiвчини, i вони, облитi мерехтливим сутiнком, стояли нерушно й чекали на його слова. — Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! — видихнув вiн. Засвiтилися весело зуби молодоï, i зiйшла з ïï обличчя тiнь, що лежала на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвiнок затремтiв у густому сутiнку. — Ага-га! — мовила. — Хто того дочекає?! — Що вiн сказав? — схилилася до неï мати. — В пра-пра-пра-пращатах, мамо! — Ага-га! — похитала головою мати. — Де там того хтось може дочекатися. По тому вони побачили батька, що повертався з вулицi. Неначе тяг за собою весь той сутiнок, зiгнувся й налягав на цiпок. Вони змовкли всi троє, наче води в рот понабирали, i стояли так, надчiкуючи суддю свого i громовержця. Вiн став у воротях: червонi чоботи, синi штани i червоний жупан. Синя опанча зливалася з його плiч, а за спиною звишувалася неозора стiна сутiнку. Грiзно висли сивi вуса, а очi iскрилися й палали. — То це ти, лайдаку, — зарипiв вiн, як мажа, — замiсть робити десь шаландаєшся?! Чи б я тримав собi такого лихого наймита?! Геть з мого двору, шалапуте окаянний! Свiтив перстом i наче вiв iз двору колишнього наймита. Той iшов, спустивши голову. Iшов i дуже важкi чоботи мав. Дивився в дiл, а його вiв i проганяв той нещадний перст. У воротях вiн спинився. Господар простував уже до ганку, сердито помахуючи кийком. На ганку ж злилося в одно двi постатi: одна юна й прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвiтила любою усмiшкою та юна, а стара висунула з-за ïï плеча темну, спрацьовану руку й заспокiйливо махнула нею своєму зятю. Попик звiв очi й дивився на господаря. По щоцi в того проповзла сльоза, але вiдразу ж висохла. Заскрипiв вiн зубами, а тодi зустрiвся поглядом iз тими ясно-синiми очима, що так чудно й пильно зорили на нього. Побачив попик раптом озеро серед степу, стояло воно, пiдняте над землею, i свiтилося ясною бiрюзою. Купалось у тому озерi яскраве сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, i лiтала над водою самотня бiла мева. Кричала тужливо, падала грудьми на воду i зривалася догори. — У нас було, отче, десять синiв, — сказав хрипко господар. — Ми жили в цьому степу спершу самi. Потiм нашi сини привели собi з украïнських мiст невiсток. Вони народили ще сто синiв, а наших онукiв. Цих сто внукiв привело з мiст сто жiнок, i цi жiнки народили по п'ятсот синiв та п'ятсот дочок. Нашi праправнуки вже не шукали чужих жiнок, одружувалися вже на кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синiв i дочок, i стало нас у цьому мiстi одинадцять тисяч двiстi двадцать два. А тепер, коли не втомилися, панотче, прошу вас зi мною... Вiн устав важко з ослiнця, i попик звiвся й собi. Вiдчинилися прихованi килимом дверi, i вони побачили довгий, забитий людьми прохiд-сутерен. Люди повернули в ïхнiй бiк голови й мовчки розступилися. Господар з попиком пiшли в цьому синьо-червоному проходi — сотнi очей пожадливо дивилися на них, а сотнi грудей притаєно дихали. Ти, що свiтлом засяяв, — шепотiв, ледь чутно попик, — щоб при свiтлi оспiвувати тебе, освiти свiтлом твоïм шляхи нашi... Вiн звiв голову, очi його палали ясним, твердим блиском, i вiн тiльки й бачив, що цей сутерен i цi кольори. Господар ступав поруч, спустив голову, — провисла довкола така тиша, що чути стало, як рипить пiд пiдошвами пiсок. Перед лицем твоïм гори вклонилися, — знову прошепотiв попик, — бо свiт i сонце промiнням зiйшли до нiг твоïх, коли ти зводив прийняти земний образ... В кiнцi проходу вiн побачив кiлькох жiнок. Стояли, як гурт барвистих метеликiв, i стиха перешiптувалися, схиляючись одна до одноï. Посерединi цього гурту темнiла незвично випростувана постать господинi — очi ïï були великi й тужнi. Незмiнна природа, — шепотiв попик, — сполучившись iз людською, сяяти починає, виявивши рясноту свiтла людського... Два синi метелики летiли над процесiєю. Вже доходили вони до гурту жiнок, коли наздогнали попика тi метелики й сiли на лiве його рамено. — Отче! — сказала, виступивши наперед, господиня i аж пальцi сплела з розпуки. — Не судiть нас, бога ради, отче! Сутерен вивiв ïх у простору темну залу. Посерединi стояв катафалк i лежало щось на ньому. Довкола горiло густо натиканих свiчок i стояли темнi жiночi постатi. Нiжнi обличчя свiтлiли з-пiд чорного розпущеного волосся, наче були рiзьбленi з мармуру. Попик наклав на груди хреста i тихенько зашелестiв заупокiйною молитвою. — Дитина у вас померла? — повернувся вiн до господаря Той стояв, важко впираючись об ковiньку, схилив могутню голову i ледь похитувався. — Нє! — врештi витис iз себе. — Це у нас, отче, пiвень здох. Ми вас на те й запросили... Здивовано витяглося попикове лице, густi краплi поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Свiтили очима, i було в тих очах бiльше прохання, нiж погрози. Попик витер з лоба пiт, повагався з хвилину, а тодi рiшуче ступив наперед. Став перед маленькою труною i скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима пiвень, на бiлому полi яскраво червонiли його борода i гребiнь. — Навiщо ви це робите? — зашамотiв попик, уражено повертаючися до господаря. — Навiщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така? — Нiяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар i подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свiй блиск. Змалiв i змiзернiв, його маленьке тiло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очi погасли, i вiн знову витер брудним рукавом ряси пiт. Перебiг дрiбненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задрiботiв назад. Вiд швидкого руху вiялося йому за спиною, як бiлi крила, волосся i метлялася свiтла полотняна ряса. — Я не можу справляти обряд над пiвнем! — крикнув вiн, раптом спинившись. Задер угору бороду i засвiтив колючими оченятами. — То незвичайна у нас подiя, отче, — сказав покiрливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамiлiя, самi бачите, i нi в кого не вмерла нi дитина, нi худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвiння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла... Жiнки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались i зламувалися, припадаючи до самоï землi. Трусилися там, бiля долiвки, а тодi знову зводилися й ламали над головами пальцi. — Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього i не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подiя в життi нашому, бо тепера й робота вже нiкому до рук не йде... Попик став бiлiший, нiж був. Засвiтився серед зали, хоч тут i не було сонячноï стяги, срiбно палав i наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими i пригнiченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лiвого його ока i заграла, мiнячись барвами, як дорогий камiнець. — Бог вас привiв до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб вiдбули-сьте божу службу... Вiн сидiв бiля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелiю. Низько схилявся до сторiнок, i його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки i тихенько перешiптувались. Де-не-де спалахував смiшець, тодi попик зводив голову i казав текст по пам'ятi. Господиня мела пiдлогу довгою сукнею, обличчя в неï було смутне так само, як господареве. Сукня ïï голосно шарудiла: попик зрозумiв за тим шелестом, що господиня простує до нього. Вiдiрвався од сторiнок i подивився, як наближається вона до столу. — Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу i завмер з напiврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свiчення? Вiн хитнув на згоду, i знову полетiв угору високий пташиний писк. Синi метелики спали, згорнувши крила, на брилi, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повiльним кроком громадки, збитi по кутках, проказувала кiлька слiв i вiдпливала далi. Дiвчата й хлопцi весело заблищали зубами, чоловiки й поважнiшi жiнки хитали головами, двоє парубкiв звели раптом над головою руки й, пересмiюючись, вибiгли з зали. — Короля! — сказала висока дiвчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля! Тихий шелест перебiг через залу, попик звищив голос, але не мiг його перебити. Тодi виступив наперед карлик. Широко всмiхався, а тодi скинув гордо пiдборiддям. — Михася королем! — сказали дiвчата, двоє з них вiдокремилось од гурту i, наче пташки, перелетiли залу, зникнувши в дверях. — Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись. Всi зарухалися жвавiше, i за мить з дiвочого гурту було виведено за руки високу бiляву дiвчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тiєï дiвчини. Ясне обличчя, блискучi очi, напрочуд тонкi риси, брови шнурком i погiдний, матовий лоб. Червонi вуста м'яко всмiхалися, i вiд цiєï усмiшки на обох щоках глибiли двi чудовi ямки. Нерозчесане волосся спадало обабiч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенiв серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули вiд того голосу крильцями й метелики на поповому брилi i раптом злетiли, попливли через залу до тоï дивовижноï обраницi. Але не сiли ïй на плече, обкрутилися довкола i спокiйно повернулися на мiсце. За мить знову спали, а дiвчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася. — Нi-нi-нi! — дзвенiв ïï голосок. — Нi-нi-нi! — Бу-деш! — видихла весело громада дiвчат i парубкiв, i дiвчина погасила довговiïми повiками очi. Понурилася й пiшла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся. Тодi упурхнуло у дверi двоє дiвчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, i почали вони вмивати ними короля. Той сидiв у великому фотелi, малий i корячкуватий, гордо звiв голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дiвчата припадали до нього ласицями, лащились i смiялися: чорнопикий карлик свiтив до них щасливими банькадлами. Дiд стукав цiпком, а баба палицею. Горбатi й зiгнутi, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли бiля труни i звели догори руки. Попик знову одiрвався од читання. Дивився на дiда й бабу, i його очi сумно палали. — Який же ти хазаïн над курми був! — тонко вигукнула баба i вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяïн! — Дiдочку мiй гарний, устань! — гукнув дiд. — Устань, дiдочку, хай я з тобою потанцюю! Кинувся до пiвня i голосно його чоломкнув. Тихий смiшець поповз по залi, наче вiтер звiявся. Здалося попиковi, що бачить вiн крiзь пiвпрозору стелю мiсяць i зорi. I Лева, котрий iде по небу. Великий i лапатий, вiн дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка. — Тепер, бабо, — заспiвав дiд, — убить менi тебе треба, щоб стала нашому пiвнику на тому свiтi до прислуги... — Не вбивай, не вбивай! — вереснула баба i кинулася навтьоки. Бiгла, пiдхопивши руками спiдницi, й миготiла схованими чобiтьми й чоловiчими штанами. Махала довгими вусами i витрiщувалася страшливо. Дiд догнав ïï бiля гурту дiвчат, махнув ножем, баба, роблено зойкнувши, впала на долiвку... — Нарядiть рожену! — наказав король. — Хлопцi, грайте в лубок. Оплакуйте бабу! Попик почав читати голоснiше. Вже не дивився на свiченцiв, а бачив тiльки розплилi павучки лiтер. Дихав на нього нiчний легiт i студив йому чоло, начебто була ця зала без стiн. Бачив довкола вулицi, повнi людей. Бiля дому, де вiдбувалося свiчення, палили вогнища, коло них сидiли кружка старi чоловiки. Один iз них оповiдав, розмахуючи руками; трiскотiло полум'я i стрiляло у темiнь золотими iскрами. Людей бiля вогнищ обходила жiнка з чаркою та кухлем. Чоловiки перекидали чарку до рота, наче були тi чарки порожнi i чинили вони так обряд. Жiнка простувала далi, а коли обдiлила усiх, налила й собi. Випила чарку й другу, тодi жбурнула набiк порожнього кухля i притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками... Попик дивився туди далi, на вулицi й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жiнки й чоловiки по половинi, безперервно гуцала. З ïхнiх облич змито вже було весь пiт, вже давно пропав з ïхнiх вуст смiх, а вони все тупотiли й гуцали; здалося попиковi: так сильно втрамбували вони майдани, що тi аж у землю ввiгнулися. Горiли несамовито в танцюристiв очi, темнiли розкритi роти, руки змахували в такт i зчiплювалися з руками партнера — в тiснi, нерозливнi обiйми падали танцюристи. Трусилося волосся в жiнок, губи в чоловiкiв, зблискували голомозини чи звiювалися чуприни — царював над цим усiм блiдолиций Княженко, а керувала усiма княгиня його — Бiла Зоря... В одному з куткiв зали хлопцi забивали лубка. Один жмурив, поклавши голову на колiна короля, а решта весело юрмилася за його спиною. Вискакували з юрби по черзi i з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою. Весь гурт iржав, наче табун коней, i той, що вдарив, стояв так само в гуртi i так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя. Не мiг пiзнати напасника, були всi вони — конi, i всi однаково iржали. Готувалися вдарити копитами, ще мить — i заiскрить земля, й понесеться цей табун у невимiрний степ. Через це палець жмурка тицяється в чиïсь груди надто поспiшно: смiшкують хлопцi, блищать бiлi зуби, чухає потилицю жмурко i знову покiрливо лягає на королiвськi колiна. У дверi вповзло опудало з коров'ячою маскою i на чотирьох ногах. Хитало попоною i дибало на середину зали. Троє чорнооких дiвчат iшло слiдом: одна вела корову за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим батiжком... — Ой ти, боже мiй, боже! — заголосила раптом господиня й заломила руки. Чорне обличчя ïï хиталося з боку на бiк. — Що вас чекає, бiдних, що вас чека-а-а! Попик визирнув з-поза книги, синi його очi дивилися спокiйно. — Плач, мати, плач! — обiйняв за плечi дружину господар. — Плач, жiнко, голоснiше, пора така нам настає!... Вдарила лопатка, i жмурко пiдскочив на мiсцi. Круто розвернувся, але до нього шкiрилося кiльканадцятеро зовсiм однакових облич. — Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батiжком чорноока. — Но! Но! Но! Корова стала. Звела голову й мукнула. — Доïтися хоче! — сказала дiвчина з глеком. — Це ми тобi зараз! Стала на колiна, i з-пiд ïï рук i справдi полилося молоко... Поруч голосили жiнки над вусатою бабою. Високi ïхнi голоси бились у стелю — знову побачив попик на нiй мiсяця намальованого i блискучу зорю бiля нього... — Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая! Упав на землю, i до нього потяглися кощавi руки старих жiнок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-пiд тих рук — по червоному обличчi з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса... Попик позiхнув i перехрестив рота. Голос його знову злетiв угору, але був ледве чутний у загальнiй веремiï. Пiдiйшла лiтня жiнка, налила йому горiлки, попик узяв чарку, примружився, подивився на свiтло i швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелiєм. Голос його подужчав. — Бог скаже раз, — прочитав вiн, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У снi, в нiчному видивi, коли сон находить на людей, коли дрiмаємо на ложi, тодi вiн вiдтуляє в чоловiка вухо i втискає свою науку... Лiтня жiнка, що давала попиковi чарку, припалила вiд свiчки скiпку й подала своïй сусiдцi. Та всунула скiпку найближчому чоловiковi, й помандрувала вона в другий кiнець зали. Запахло живицею, i синiй дим повивсь у повiтрi. Плив i стрибав вогник, доки не вигнувся колiном i не згас. Тодi засмiялися всi, хто був у залi: скiпку тримала пiдслiпувата й довгоноса дiвчина. Тоненька, як нитка, усмiшка зiв'яла на ïï лицi, дiвчина ступила до сусiди й поцiлувала його в уста... Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика... — Гей, Марiє, — гукнув вимащений у сажу чоловiк. — Ходи поцiлуйся з паном, ходи!... Марiя, темне й тепле дiвчатко, вийшло, дрибуляючи, до пана i засоромлено опустило оченята. Щоки ïï запалали, а вуста легенько вiдслонилися. Кинулася притьмом до дядька i не так поцiлувала, як вколола його губенятами. — Гей, Ольго! — вдруге проголосив пан. — Ходи поцiлуємося... Довгоноса дiвчина теж цiлувалася. Iшла вiд одного чоловiка до другого, i ïï вуста полум'янiли, як жар. I диво дивне сталося з тою дiвчиною: чим бiльше цiлувалася, тим гарнiшала. Знала про це i палала щасливим вогнем... — Тихо менi, тихо! — плеснула в долонi немолода жiнка. — Ану-те, ниточки!... — Гей, Галько, — виголосив пан. — Ходи-но поцiлуємося!... Щось затремтiло ледь-ледь: стiни, пiдлога i вогники свiчок. Начебто земля зiтхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жiнка зi снопиком ниток у руцi; пан, що цiлував дiвчат; хлопцi, що били лубка; скинула маску корова — була це дiвчина; господиня перестала плакати, а господар ïï утiшати; вусатий родiльник сiв на долiвцi, а баби, що йому допомагали, розскочилися, звелася убита баба, а дiд пiдiйшов i обiйняв ïï за плечi. Покинув свiй трон король, пройшовся по залi i раптом засвiтив до попика чорним обличчям. Попик одвiвся вiд книги, але не переставав проказувати вiщих слiв. Всi мимохiть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залi. Попик бачив цi мимовiльно перестрашенi лиця; бачив вiн бiля ватр чоловiкiв, що звелися на ноги. Не спинилися тiльки танцiвники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотiли ногами, сплiтаючись ув обiймах, i розплiталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове свiтилися ïхнi очi, а щоки позападали. Не спинялися, однак, нi на хвилю — били й били пiдборами, i майдани стали уже як круглi чашi... Попика знову нiхто не слухав. Хлопцi вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася бiля ïï нiг. Жiнка з клубком ниток плеснула в долонi, i до неï зi смiхом злетiлися хлопцi й дiвчата. Тримала нитки у витягнутiй руцi, а молодята похапали нитки вустами. Тодi розтислася долоня, i весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повiльно, обiймалися, притискалися щiльно i вклеювали вуста в уста. Тiльки очi дивилися пильно й серйозно, вiдбиваючи в чорних зорках круглих i потворних чоловiчкiв. Парубки, що грали в перстенець, посiдали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Конi брикали, а вершники летiли опромiнь головою. Пiсля того вершник ставав конем, а кiнь вершником — ïхала з одного кутка зали в iнший чудна кiннота... Ходила з зав'язаними очима дiвчина Марiя, витягувала вперед тендiтнi долоньки i розводила ними в повiтрi. Вiд ïï рук увихалися юрливi чоловiчi й жiночi постатi; Марiя раптом спинилася серед зали i зiрвала з очей пов'язку. — Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!... Король ходив по залi, свiтячи бiлками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками i стрiляв ними у волосся дiвчат. Дiвчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготi рота. — А де наша Смерть? — спитав раптом вiн. Тодi, мов на команду, розчинилися дверi, i стала в них висока бiла постать зi свiтлим волоссям i в бiлiй масцi. Ясна одежа ïï заструмувала в такт ходi, а в руцi затиснуто бiлого сувоя. Дивна тиша зависла в залi. Чути стало, як трiщать свiчки i як листає книгу попик. Зрештою, вiн склав ïï, звiвся, наклав на голову бриля i неквапно рушив до виходу. Тодi й прокотився по залi мелодiйний голосок: — Степане, Iване, Марiє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раïно, Северине! Приреченi вийшли з юрби i стали, свiтячи очима й усмiшками. — Ви мертвi! — проказав дзвенячий голосок. Хлопцi й дiвчата падали. Кумедно махали руками й ногами i пирскали при тому смiхом... Попик iшов через юрбу, i йому мимохiть давали дорогу. — Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зiнько, Параско! Вийшло ще восьмеро, i нiжна ручка махнула перстом: — Ви мертвi! Приреченi попадали невперемiш iз лежачими... Попик iшов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посiрiло, а очi стали як каламутна вода. — Дай-но, дочко, я вийду звiдсiля, — сказав вiн Смертi самими вустами. — Не пускай його, не пускай! — закричали звiдусiль веселi голоси. Але Смерть вiдступила. Старий зирнув на неï, i на мент його очi знову чудовно зацвiли. Тодi Смерть зiрвала з лиця бiлу маску, i попик уразився, яке чудове i яке перестрашене обличчя на нього подивилося. — Менi страшно, отче, — прошепотiла дiвчина. — Може, нам не гратись у цю гру? — Свiчення ваше, — сказав попик. — I ви маєте його вершити!... Вiн вийшов у двiр, де горiли ватри i сидiли довкола них чоловiки. Розмовляли про щось поважно, розмiрене похитуючи головами, i ïхнi велетенськi тiнi гойдалися на прямовисних безвiконних стiнах. Попик iшов помiж тих вогнищ, маленький i бiлий, у свiтлiй полотнянiй рясi, його рудi чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвiр'я, червоне сяйво обливало зусiбiч цю чудну постать у потрiпаному брилi, i метелики на тому брилi раптом змiнили барву: стали червонi, як жар. Почервонiла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тiльки очi сяяли синiм вогнем, був той вогонь терплячий i милостивий. До нього пiдiйшла висока жiнка в брунатнiй одежi. Перехилила штофик i налила чарку. — Не погребуйте, панотче, — сказала спокiйно. — Призволiться, коли ваша ласка! Попик спинився. Узяв чарку i ковтнув те, що було в нiй. — Це, отче, за вас, — проголосила жiнка. — А тепер випийте ще за нас!... Цю чарку попик пив повiльно. Ледь-ледь цiдив крiзь зуби i дивився пильно на жiнку. — Як довго ви за нас п'єте! — засмiялася вона. Попик, однак, не поспiшав. Пив i дивився: чоловiки коло ватр також пили. Пили й жiнки, що збились вiддалiк купкою. Цiдив горiлку крапля за краплею, жiнка бiля нього перестала всмiхатися i дивилася на нього печально; з лiвоï руки вiн побачив чорнi лахматi тiнi, що ковзались по голих цегляних стiнах, з правоï руки темнiли вiдчиненi дверi, а в них, далеко в глибинi, свiтилася, осяяна вогнем свiчок, дiвоча постать iз сувоєм у руках. До нього долинув мелодiйний, як золотий дзвоник, голосок, що вилiчував iмена, чулося гупання мертвих тiл, а вiн усе пив i пив. — Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жiнка. Але вiн iще пив. Червонi метелики встигли за цей час облетiти увесь двiр i повернулися назад на бриль, очi старого дивилися повз жiнку i поза цi стiни — там, у небi, побачив вiн тонко засвiчену хмарку. Вже й справдi свiтало: прозорий, як дим, сутiнок спадав на мiсто i цих людей. Тодi попик допив чарку. Мовчки повернув жiнцi й рушив далi. Жiнка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його. — Отче, га? Подивився на неï, не зупиняючись. — Чого ви так довго пили, отче? — Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато... Iшов залитими тремкуватим свiтлом вулицями; були це ще сутiнки, що розпадалися, як порiзанi нитки. М'яка прохолода струмувала вiд широкого неба, що розлилося над головою i ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висiв там рогатий мiсяць, виблiдлий i втомлений вiд цiлонiчноï роботи; вулиця, по якiй iшов, була порожня, i кроки його, як повiльно вiн не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, i виткi рослини, що пообплiтали стiни будiвель, вогко свiтились у ненадiйному свiтлi. Свiжий легiт ворушив листя, i здавалося, що стiни монотонне похитуються. Червонi метелики на брилi мiцно спали, а звiддалiк, куди вiн i простував, чувся одноманiтний дружний тупiт, начебто бiг у степ зморений од нiчного попасу кiнський табун. Попик змерз i почав на ходу терти руку об руку, зорi в нього над головою тихо гасли. Тодi спинився вiн серед вулицi, задер голову туди, де вже зовсiм синьо свiтилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Пiдхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тiльки вже стоячи навколiшках. Ловив дрижаки, i його вуста ворушилися, вiяв на нього легiт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклiн, один i другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потiм устав i струсив порох з колiн. Десь далеко в просторi тужливо заiржав кiнь, i це самотнє iржання, розбите на тисячки лун, довго вiдгукувалося чи з одного, чи з другого боку. Тодi попик утер сльозу, що йому вибив на око вiтер, i, наклавши бриля, пiшов швидше. За хвилю вiн уже бiг пiдтюпцем, важко бухаючи чобiтьми, з грудей йому виривався сипкий вiддих, як хрип, рот його був розкритий, а очi широко розплющенi. Вiн бiг так доти, доки не закiнчилася вулиця i не лiг йому перед очi великий, залитий вогким туманом майдан. Люди пiдстрибували, махали руками, а коли напружив попик очi, побачив, що вони й одягненi однаково: синiй каптан i зеленi штани, жiнки мали синi, як i туман той, корсетки i зеленi сукнi. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третiй дзвонив бубонцем. Жiнки скакали, пiдiймаючи над землею пучками важку тканину спiдниць, а чоловiки крутились навколо них, наче бджоли коло стiльникiв. Притупували всi водночас i знову кидались у вихиляси. Жiнки наче одмахувались од партнерiв, збиваючись у гурт, але чоловiки прискакували з притупцем i розбирали цей гудливий, збитий докупи жiночий рiй. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зеленi корсетки та сукнi — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченiсть. Попик обходив майдан по крайцi, що лишалася мiж ямою й будинками, з-пiд нiг йому осипалася земля, i вiн, щоб не впасти, хапався за виткi рослини на стiнах. Ламалися пiд пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут i гарбузи, великi, смугастi i дивовижно роздутi. Кiлька з них зiрвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кiлька пар. Попик став, розiп'ятий на стiнi, тримався за крихке бадиляччя, i очi його з синiх стали чорнi. Вуста його ворушилися, а борода тремтiла. На нього, однак, нiхто не зважав, тодi вiн закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба: — Гей, люди! Це я вам кажу: зупинiться! Розкажiте один одному про лихi вчинки вашi й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пiзнав печаль вашу вiковiчну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звiдсiля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече рiками молоко i мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стiнами вашими. Там, люди, степ широкий та безмiрний, i ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте iнших мiст i iнших сiл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до свiту цього й людей!... Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, i яма на очах у попика западала все глибше й глибше. Тодi старий знову почав пробиратися по крайцi мiж ямою та стiнами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристiв миттю його пiдтоптали, вмiсили в землю, i з-пiд нiг ледве вирвалося двоє червоних метеликiв. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями i, стаючи все меншi й меншi, повiльно розчинилися в уже зовсiм голубому небi. * * * Виходив у розчиненi навстiж ворота й озирався. За ним не йшов нiхто, бiгло тiльки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зiрки, тiльки блiдий серпик мiсяця ще тремтiв, наче переляканий. Трава, через яку пiшов старий, вiдразу ж змочила йому чоботи й рясу, i мокра тканина плескалась об шкiру. Попик iшов все швидше. Звiв обличчя, задерши бороду, i, здавалося, не бачив перед собою нi свiту, нi дороги. Схiд уже свiтився. Кiлька червоних хмар, схожих на велетенських метеликiв, махали там, бiля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудовоï пожежi, i цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небi мiсяць. Попик iшов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приïхав вiн сюди; крок старого став сягнистий, часом вiн i пiдбiгав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати. Двi сльозини скотилися iз синiх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, i, коли сонце осяяло свiт, у кришталиках тих заграли маленькi веселочки. Лише тодi попик озирнувся. Побачив раптом у тому мiсцi, де тiльки-но було мiсто, озеро серед степу. Купалось у тому озерi ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, i лiтала над водою самотня бiла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тодi знову зринала догори i там, серед невимiрноï голубiнi, спалювалася яскраво-бiлим непорочним вогнем. Бiлий, як лунь, чоловiчок стояв на зарослiй травою дорозi. Синi його очi, окресленi сивими бровами, спокiйно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вiтерець ворушив бiлим i рiдким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тiльки невгамовнi жайворонки били в своï дзвiнки, i тиша стояла первiсна — тиша, як тканина блаватна. Бiлi вiï чоловiчка поклiпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси i змерзле бiле собача.
ДIМ НА ГОРI