ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роздiл третiй ДIМ НА ГОРI В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського 1 Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай — Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ïй здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в неï на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз малинових заростей, i ïï очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ïï сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в своïй кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у неï на щоках землисто-малиновi рум'янцi. — Що це за чоловiк? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. — Вiн пiднявся iзнизу? — Нi! Власне, я не знаю... — Що вiн тобi говорив? — Розпитував про мiсця. Як, де що називається... — Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Вiн менi не подобається... — Але це ж просто перехожий чоловiк! — здивувалася Галя. — Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... — Та коли у тебе щось запитують... — Не вступай iз ним у розмови! — повторила бабця i вiдчула, що приливає ïй до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але вона туди не дiйшла — коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до неï так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до неï старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в неï тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк — свiтив тодi над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, — Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це ïй приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ïхнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у неï скоïлося. — Хiба може щось скоïтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ïï допотопного лiжка. Вона заснула, i ïй уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-ï жiночоï школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв своïх, ïй приснився саме той мент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ïï й разу, а з Клавдiєю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ïй вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. — Так? — перепитав, наче не повiрив. — То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!... Такою скоромовкою вiн це сказав, що сама собi господиня ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. Ïй було приємно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ïх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школi не було кращого за неï бiгуна. Але джигун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ïм iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ïï руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ïï пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. — Ви такий чудний! — сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступноï хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, проïдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання староï, i ïй так радiсно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука ïï лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ïï серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. 2 Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ïй приплющилися, а все обличчя повилося смутком. — Добре себе почуваєш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. — Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагiдно. — Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ïï. Але наступноï хвилi засмiялася й сiла в постелi. — Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! — У щасливому ти ще вiцi, ласочко, — сумно вiдказала стара. — А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? — Ну, бабцю! — розсердилася онука. Стара подивилася на неï важко й проникливе, i вiд неï не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. — Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця пiсля паузи. — Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей порiг i залишається в домi назавжди. Так було в моєï бабунi, в моєï матерi i в мене. Так було i в матерi твоєï, так повинно статись i з тобою... Менi бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... — Ой бабцю! — зiскочила з лiжка Галя. — Таку цiкаву казку ти розповiдаєш. Тiльки наш дiм не дуже нагадує замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ïï серце. — То тiльки пiвказки, — сказала стара. — Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до моєï бабцi. До твоєï матерi i до матерi моєï. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею стоïть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути — далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до неï. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ïï слова до серця цiєï повiтряноï iстоти — не зумiла вона укласти ïх дохiднiше... — Такi це казки, такi казки! — сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. — Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти староï, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ïï серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ïï, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм неприємно. — Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач, птах... Являвся, ну i що? — У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обоє серед них посiрiли. — У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ïм минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... — Ну, бабцю! — обiрвала ïï Галя. — Таке чудне тобi приходить до голови! — Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобi! 3 Була все— таки вражена розповiддю, хоч i вважала ïï за старечi мiстифiкацiï. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ïï серцi, тож вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки купалень бiля хутора злiворуч, з правоï руки -острiв; видно було, як бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень, пiсок та камiнь, i сонце очистило ïй душу, навiявши ясного, як клаптi неба мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ïй за спиною довга, як рiчка, життєва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала вона, i є таким першим ïï переступом! Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти, але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ïï очах. Нiчого не повторюється двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та каяттям, все, що є пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, — навiки неподiбне. Кожна людина — щось таке, що нiколи i нiяк не повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторiï. Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ïï i знала, що має рацiю: не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше переваг. I все— таки ïй захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки -хай все буде так, як було. Хай дивиться вона на чудовий краєвид, хай свiтить ïй щедрiше сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На неï дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi якоï замок. 4 Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на Ïï серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер звiльнене, ïï серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок — дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ïï серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянськоï. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. — Довго збираєшся сидiти? — спитала вона i впустилась i собi в фотель. — Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, — стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. — Може, воно й справдi не треба тому вiрити? — Ну, звiсно, не треба, бабцю! — дзвiнко вигукнула Галя. — Мене зараз ще одне турбує, — наче не чувши ïï, вела стара. — Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... — Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городi в нас є досить картоплi. — Самою картоплею не проживеш. — Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд ïï блиснув. — Подобається тобi сидiти в цiй кiмнатi? — спитала, мiняючи розмову. — Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все украïнськi книжки — не зовсiм весела лектура для дiвчат. — Тут є Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. — Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс — то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, — сказала, наче спросоння, бабця. — Знаєш, я не прочитала звiдси жодноï книжки... — То ти нiчого не читала? — здивувалася Галя. — О, читала! — засмiялася стара. — Брала книги в своєï приятельки, власницi бiблiотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд i Мопассан... — I бiльше нiчого, бабцю? — спитала Галя, це ïï трохи звеселило. — I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ïï поставi, щось особливе — поклик на казки, наче було ïй не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ïï ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ïм буває зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось є в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi: забрати звiдси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому — оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Гi чекає робота й активне життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк — поселець цього дому — розтанув, як розтає дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiймається ранками вiд рiчки). — Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразово на фотокартках. Вони всi, — подумала Галя про жiнок цього дому, — були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке качення... 5 Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ïï кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цiєï кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу — хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ïï злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ïï другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цiєï подiï, було ïй i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ïхнiй вечiр). Побачила його в темрявi — був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до неï бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ïй захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ïм зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступноï хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi — зорили на неï так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ïй iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ïï так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ïï подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi своïми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до неï бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля тоï блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. — Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили ïï, i на мент була вона приклеєна до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ïй зовсiм легко вдалося звiльнитися — тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ïй неприємного, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо неï повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в нiй черниця, на серцi в якоï замок, — не було вже не тiльки замка, а й чорноï барви на одежi. Вiн вивiв ïï за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ïй, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ïï ноги — була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ïï поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз єдиним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився вiд осяяноï мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. — Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка. — Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; — сказав чи, власне, проворкотiв вiн. — Хочете, посидимо на скелi, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ïï надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ïй ноги, як у тiлi з'явився той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi — байдуже, розглядає вiн ïï ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ïï з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ïï гречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а тоï гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на своє вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянськоï. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ïï сiрий павук — вогонь на сподi ïï серця не гас, та й доброï розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий краєвид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. — Краса яка! — прошепотiв за ïï спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, — обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ïï великi й сильнi руки, коли вуста з'єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. 6 Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та рiчку; вуста ïï розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали. Тиха розкiш вливалася ïй у груди, вiддавала своï вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ïï руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ïï стали зовсiм дерев'янi, здавалося, стоïть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ïï кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ïï гне й ламає вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з неï i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ïï серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ïй вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до неï ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона стоïть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ïй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. — Вибач, — сказав тепло. — Вибач! — Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! — вибухнула вона, i ïï голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ïï спиною, наче й не було його тут, — давав ïй утихомиритися. — Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоïлася. — Зробив менi боляче, — сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьоï в сутiнку рiки. — Вибач! — повторив вiн. — Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до неï усмiхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути ïй в очi. — З ким би я могла цiлуватися? — спитала здивовано. — Ну, звiсно, звiсноï — поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ïй в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. — Я тобi не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об ïï щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ïхнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо — з несамовитою пристрастю цiлував ïï джигун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами. 7 Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ïï полум'янiли — дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ïï рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ïй боляче, залiзши ïй за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ïй персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того — не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коïться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася — крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. — Iди вже, йди! — сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ïï голос. — Прийду завтра в цiй порi! — шепнув вiн, легко торкаючись вустами ïï попечених i покусаних. — Чекатимеш? — Iди! — шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. — Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. — Така ти недосвiдчена, ластiвочко, — сказав. — Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подобається... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала — хто збагне до решти ïï неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ïй на очi, i запашiло ïй немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ïй на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ïï до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ïй на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ïï коханець. Стало шкода, що все-таки не стоïть вiн бiля хвiртки й не свiтить до неï чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу своє тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ïй у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ïï плачу, а спiвчував ïй мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвiркуна й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ïх цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi своï груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ïï тiло змiнювалось у цю нiч також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ïй вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до якоï тулиться, — ïï спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'єднаннi — людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтлоï туги й синьоï дороги, що ïï прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд своïм вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть є там, спогадав вiн, де думають про народження. 8 Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа, залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд темного скла в покоï стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено зiтхнула. В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла, захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався, пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою чорноï плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували стелажi, на столi лежала Людина Кобилянськоï. Вона пiдiйшла до розгорнутоï книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом книгу — повiявся вiд неï сiрий пил. Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось є. Хтось уплив до неï крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в неï через очi, i очi ïï заголубiли. Те нове, що входило в неï, наповнювало ïï тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неï вiд тiєï незнайомоï жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ïï любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ïхньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ïй нiколи не стати, адже порушує вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до неï чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли ïй по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ïï в отаку красуню — це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i переживає щось таке виняткове, що й бабчинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно коïться насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ïй iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. 9 У той момент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко — стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. — Валер'янки менi, швидше! — прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньоï аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в неï трусилися, як, зрештою, i в бабцi — та випила валер'янку одним духом. — Нога! — сказала стара пошепки. — Менi вiднiмає лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. — Розтирай, Галечко, розтирай! — попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ïй на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ïï пальцями, доки не вiдчула: все тiло староï знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дiється пiд цим самотнiм дахом, адже живе ïх тут тiльки двоє — до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ïй з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi. — Стривай, ласочко, стривай! — знеможено сказала стара. — Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ïй на очi волосся, але не прибирала вона його — все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, — зовсiм незнайома, ба навiть чужа ïй видалася. Знову дихнуло ïй у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, — зуб на зуб ïй не потрапляв. — Отак ти перелякалася! — тихо й умиротворено сказала бабця. — Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? — Зачиталася, — сказала вона i стала до староï так, щоб не видно було ïï прокушеноï губи. — Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?... Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. — Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ïй загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ïï темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. — Ïх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати... Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш... Дивна сила побиває ïхнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, — може, вiн i мстить через те тепер?... Наче запала в глибший сон, груди ïй високо здiймалися. — Бабцю! Бабцю! — кинулася до неï Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. — Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оцi? — сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до староï. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око староï було залито кров'ю. 10 Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiï фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. Ïй аж у головi завинулося, особливо пiсля цiєï страшноï ночi, пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ïï. Уже здавалося, що зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ïï й не було? Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про сон тут iшлося — все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила своє: Галя вперше повiрила бабцi — над усiм цим домом i справдi зависла особлива таємниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ïï зором часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм, повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення роздвоïлося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, — в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла збагнути секрет цього збiгу — бракувало ïй тями. Що вона знала тодi, ще не до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на свiт i коли так незвичайно б'ється в грудях серце? Вчинила тодi те, що могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею. Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ïï були зовсiм чорнi i зовсiм чорно засiвалася ïй душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка, яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в неï на губi. Анатоль тепер був для неï як сiра пляма. Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли ïï в сиву краïну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова. Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, якоï вже аж нiяк не мiг узяти сон. Вона думала, що надто переймається тим, що вiдбувається в цьому домi, думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона нiколи; кров стигла ïй у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у неï нога; думала, що, врештi, так швидко пролетiв ïï час; думала, що молодiсть ïï — це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка, якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька рокiв, решта часу — зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи на собi нову хвилю такого прив'ядання, — ïх проходить, тих хвиль, за життя кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, — вiд тiєï думки все в нiй i щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ïï увiйти i в ту прiрву. Вiдчувала, що не спить ïï онука, i майже напевне знала, що та переживає. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ïï обличчя, i чи вiд тоï усмiшки, чи вiд ночi додалося ïй ще кiлька зморщок. Зачини своє серце, моя ласочко, — шепотiла вона, коли онука вже спала, — не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора! Спокiйнiшала, бо знала — спить ïï онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала: жiноче серце — як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрiсть. Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ïй здалося, сумний чорногуз. 11 Вони обоє заспали, але прокинулися водночас i обоє вiдчулися, наче ïх побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночi сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. — Вже не спиш. Галочко? — Як себе почуваєш, бабцю? — озвалася й Галя. — У моï лiта, — засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, — вже недоречно запитувати про здоров'я! — Як твоє око? — Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до староï. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. — Що це в тебе на губi? — Вдарилась учора об одвiрок, — сказала легковажно Галя. — На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i ïï дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. — Треба пiти купити хлiба... — То я пiду. — Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. — Добре, бабцю, — сказала Галя, i в неï раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму лiжку: несподiвано спалахнула ïï онука тою красою, що ïï побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у неï сонячний промiнь i освiтив... — Пiду снiданок приготую, — сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерноï гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця — висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про своє наïття — слухала лише тiло своє й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало в цей сутiнний ранок. Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до неï через вiкно i лягла ïй на обличчя, тихий смерк холодив душу — здавалося ïй, що чує далеку й печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга — внизу. Важко прокласти ïм одна до одноï мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiтає вiд неï ця пташка i тим бiльше простору ïх роздiляє. Стара обвела поглядом кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й забруднилися, сiра небiлена стеля — цього року вона не бiлила, а внука того ще не вмiла, ïй захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ïï постелi, розповiсти ïй щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на неï захоплено й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ïï вуст: надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ïй iз грудей — у вiкно зазирав до неï каштан, посаджений нею в той день, коли виходила замiж. I здалося старiй, що то зазирає до неï той чоловiк, що заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя. Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i в тiй хмарi, чи вiд ïï настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом малий яскравий клаптик неба. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги — була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неï i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з неï скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ïï показує на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. 12 Це був частковий правець лiвоï ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ïй обидвi ноги у вiйну, коли в ïхнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ïï постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до неï ïï вусатий красень. Коли ж вона дочекається того моменту, коли завiтає до них на гору Володимир, коли вип'є вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть i зайде до своєï кiмнати без сторонньоï допомоги. Вiдчує тодi те, що вiдчуває королева, коли ïï царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ïх i використає ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ïхнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ïï плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла тоï пропозицiï: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок. Задивилася на чудовий краєвид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ïй здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладноï вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-своєму налякана, хоче заспокоïтись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ïï прадiд у перших. Не витримував цiєï тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у своïх книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй є щось вiд того прадiда, що ïй також хочеться спуститись iз цiєï гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi краєвиди. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ïй навiть здалося, що впiзнає в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ïï ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ïï, але дошка все-таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить. — Що це ти там стукала? — спитала вона. — Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, — спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть, що хвилею плеснула на неï: Галя таки починала набиратися ïï духу. Уявилося старiй, як вони обоє тут старiшають, грошi ïм поки що надходять, то ïм i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля неï вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: — Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. — I покидатимеш мене саму? — здивовано i злякано спитала стара. — Ти б зайнялася в'язанням, — трохи немилосердно вiдказала Галя. — Час би швидше бiг!... Тепер, бабцю, — вона знову подивилася на стару впритул, — людина без спецiальностi нiщо... Було неприємно ïй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиного батька. 13 Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у своєму вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненоюПовiєю Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озброєними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ïм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамваï. Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. — Слухай, бабцю? — спитала Галя. — А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. — Ти мене щось питала? — повернулася вона до онуки. — Питала про твого дядька. — Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазiï мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... — Ну, а потiм? — Що потiм? — роздратовано сказала бабця. — Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непокоïв ïï той далекий i всiма забутий ïï предок. — Не був вiн жонатий? — Що ти хочеш? — округлила очi бабця. — Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гадаєш, у нього всi клепки? — Дивно, — сказала Галя. — Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й не бачитеся... — Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. — Так дуже не любите одне одного? — Ми рiзноï кровi з ним, Галочко, — сказала гостро стара. — Вiн кровi блудячоï, а я справжньоï... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, — iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... — А я-от до них забiгаю, — сказала Галя. — Така мила та Марiя Якiвна... — Я проти неï теж нiчого не маю, — озвалася бабця. — Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з неï пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторiï. Отак вмерла зачарована тиша ïхньоï згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, що йшли були в цьому вечорi, поïхали машини й трамваï. Зарухався i джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки — вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до своïх гнiзд i вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й розкришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях — вiн швидко йшов геть вiд ïхнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ïï очах химернi й трепетнi iскри. 14 Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настроï тиждень. Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про своє дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз Марiєю Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона могла стежити зi своєï гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi. Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий, гарний сивань. Знову життя в ïхньому домi опростилося, бабця вчилася в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд той час, бо сковувала ïх одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi. Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки вiн снився ïй i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як спускається той птах до них у двiр. Ставало ïй тодi страшно й радiсно, i сама не могла збагнути, що ïй хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i те ж: величезний сiрий птах летить до ïхньоï гори й озутий той птах у лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а може, й пугач. Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував ïï i хвилював. Саме вiн одривав ïï вiд пiдручникiв i пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну — сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок — знання, що ïх набирала з пiдручникiв, i другу — голубу й майже казкову. Часом, коли жаль переповнював ïï вщерть, тi двоє в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес, краса яких бiльш вiдлякує, нiж приваблює. На те скулювалася ïï душа i тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як притискаються до ïï вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук павутину снує, його вкрадливий голос. Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ïï. Сумирний настрiй розтавав, як розтає на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i знiяковiла перед тими очима, що майже з'ïдали ïï. Вночi прокидалася, бо вiн цiлував ïï, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що ïй болить лiве персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на неï величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око — холодний пiт ошпарював ïï, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i ïï бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, — вiн незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися. Зупинялася i коло забитоï дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху; такi.настроï у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та заговорювала до неï роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину стежили за кожним ïï рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у запрягу: двоє вiжок i двоє погоничiв має за спиною. Так було вдень, а ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку, починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i вони обоє те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi незвичайнi, схожi на декорацiï краєвиди. Задумувався, аж забував, чого сюди прийшов, а коли стара засинала за своïм прядивом, тихенько пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з мармуру тесане, Галине лице. Впивався ïï красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки стоïть зачаровано пiд тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра й позавтра, а може, саме це наливало ïï таким спокоєм та впевненiстю. Часом рвалась у ïï серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання. Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ïï кумедну зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ïï обличчя (в цей час Галя будила ïï, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий час чогось важливого. 15 Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ïй заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ïй пiд парасолю краплi. Лице ïï змокло — на стороннє око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повноï повiльноï жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на неï крiзь окуляри i почала розпитувати про ïï освiту й батькiв. — Освiта — десятирiчка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ïï чоловiк. — Продавця нам треба! — сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неï виявилися вставнi. — Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiшає вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ïм так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявляє собi ледь-ледь, — вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодноï крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... — Менi довелося на кiлька день виïхати у вiдрядження, — сказав вiн тепло й буденно. — I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. — Уявляєш, мiсця собi не мiг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?... Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. — Бiжу оце на роботу, — всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечерi буду. Коли твоя бабця лягає? — О десятiй, — сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. — Ну, я побiг, — сказав Анатоль. — Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози.Боже мiй, — подумала вона, — чи ж я його люблю? 16 Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, — був то найнеквапливiший танок у свiтi. — Батько твiй нас зовсiм забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. — Я напитала собi роботу. В книгарнi, — сказала так само спокiйно Галя. — В книгарнi непогана робота. А технiкум? — Можна вчитись i працювати. — Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... — Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. — Таки-так, — протягла стара, а на ïï обличчя лягли багрянi тiнi. — Був щодо того пунктуальний. — Може, з ним щось сталося? — Може, щось i сталося, — тим-таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ïï набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. — Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неï вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. — Вiн був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле. — А як не пришле? — Тодi житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ïï, i незворушнiсть. — Чому вiн покинув нас, бабцю? — Я тобi вже казала чому, — озвалася стара, i ïï обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. — Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... — Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-бiле. — Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше своïх жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в твоïх батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiддаємо ïм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ïхнiх душ i думок ïхнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько твiй, ласочко, добре пiзнав закони цiєï гори... Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на неï захiдне небо, чи так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвськоï корони. Але вона мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн є насправдi, ïй, як i жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одноï всiлякi випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив терпiти самоту, вечори при лампi i без неï, довгi днi й ночi без чоловiкiв, — ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя. Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить певнi зобов'язання. З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прирiчковому серпанку чи, може, отак народжувався з нього. Галя подумала, що завше, коли повертається отак додому, дивиться старий на ïхнiй дiм i щось має вiдчувати, бо це i його дiм. Мимовiльно переймалася пошаною до того майже чужого свого дiда. Так бувало завжди, коли бачила його, хоч думала про нього мало. Так само мало думала про брата й стара, ось i зараз дивиться вона на нього, вуста в неï — щiлина, а очi змруженi. Хто зна, що роздiляє в життi цих двох, мало б бути навпаки, адже вони найрiднiшi помiж себе. I все— таки було дивно Галi, що в неï i в того величавого старого тече чимало спiльноï кровi; зрештою, коли обважувати нашу кров, вiн бiльше належить до цього дому, нiж вона... Дивилася незмигно на оте чудо, оте народження з туману, таємничий i хвилюючий акт -здобула раптом особливу силу бачити: велике, розумне i шляхетне обличчя постало перед нею. Було трохи несусвiтне, але вона полюбила в той вечiр i його — бувають такi високi й дивнi моменти, коли починаєш любити цiлий свiт. Сiра скеля з того боку рiчки й кущi раптом обiллялись жовтим свiтлом: востаннє випiрнуло iз хмар сонце i раптом покрило сяйвом той клаптик землi. Запалали вiдтак оранжево й кози, i той сивань — втрапили у ту стягу i яскраво позначилися.Ось воно, справжнє народження! — подумала мимохiть Галя i переповнилася трепетом i благоговiнням перед цим великим та широким свiтом. Дивне бажання зачалось у ïï серцi в цьому вечорi, яке увiбрало в себе все: i ту оранжеву стягу, i того майже незнайомого родича, i цю завмерлу бiля неï на грудку бабусю. Галина душа стала широка, розiйшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, — все, що потрапило пiд ту хвилю в ïï зiр, позначилося святою печаткою ïï любовi. Вiдчули це два чоловiки в тому околi. Один високий та сивий, який дивився-таки на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на ганку: надто юну i надто стару. Вiн зрозумiв секрет ïхньоï задуми, та й не було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Iван на тому ганку i зрозумiв просту й неперехiдну iстину: весна не тiльки заперечує зиму, але є ïï дитям. Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка, якого не бачила з ганку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок берега, тож єдине, що вiн мiг учинити, — це вийняти мале люстерко i уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на своï лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими оченятами. 17 Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ïх, а коли те не вдавалося, злiтав на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспокоïти цим бабцю, а може, й саму себе — прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ïхньоï домашньоï легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ïï рук. Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було... — Ну, що, ластiвочко, — сказав вiн, спираючись на хвiртку, — чекаєш уже на мене? Галя здригнулася. Схопилася з ганку i завмерла, трошки й злякавшись. Вiн задоволене засмiявся. — Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка... I вона покiрно пiшла. Джигун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було уздрiти на його лакованих туфлях. — Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? — сказала Галя, а в ïï тiло повернувся той трем, який вiдчувала й того разу. — Чи має це значення? — засмiявся Анатоль. — Головне, що я прийшов. Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того полону. Дерев'янiли ïй ноги й руки, здавалося, ще мить — i стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила очi. — Ви аж упрiли! — сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, нати. — Може, напитися винести? Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник. — Що ж менi можеш подати напитися? — солодко проказав вiн. — Води або що? — озвалася Галя. — Навiщо менi вода? — засмiявся вiн. — Хочеться менi чогось солодшого за воду... Галя озирнулася здивовано. Власне, ïй треба було зирнути на дверi й вiкна: чи все там спокiйно. — А що є солодше за воду? — спитала повiльно й тихо. — Ти, моя ластiвочко! — сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб скинути iз хвiртки защiбку. ïй стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так ïдять тебе й неволять очi коханого. — Пiшли звiдси! — сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах. Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ïï до паркану й побачив, що в неï в одному i в другому оцi горить по малому запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися, а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як квiтка... 18 Лежала тут-таки, неподалець од хвiртки, у зiмнутому й потолоченому бур'янi, зiмнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порванiй одежi, закривавлена i знищена. Сперлась шиєю об паркан i тихо плакала — спливали i спливали по ïï щоках сльози. Мiсяць лискуче грав у тих патьоках так само, як грав вiн на величезнiй росi, що розсипалася навдокiл вiд ïï плачу, — великi сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Так жалкують зламаний колос i зiрваний листок, розтоптана квiтка i здичавiлий мак, так жалiє нiч, коли вбиває ïï ранок, i день, коли заливається кров'ю вiд вечора. Червона кров пливла у цей вечiр, сльози також вигравали рубiновими вилисками, вся роса вiдсвiчувала червоним — така вже видалася для неï нiч. Сiрий птах уже давно полетiв з цiєï гори, знявся прямовисне i зник невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити ïï палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць мiг ïй поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хто зна, може, й прикликав ïï для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця темiнь допомогла ïй отямитися. Не бачила нi рук своïх, вiдкинутих у травi, нi закривавлених нiг — зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона й про час i про те, що треба було б повернутись ïй у дiм; хиталась i хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на неï гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий — це теж був ïï плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з неï кров i сльози, дощ був цiєï ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що перецвiли, i зацвiли квiти новi. Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi, обвитiй крученими паничами, — був вiн схвильований сьогоднi i не мiг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i гадки не мав, що iснує на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн прийме з ïï рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним поглядом. Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй та Галi глечик козиного молока. Марiï досить буде одного погляду, щоб зрозумiти, що там у них сталося, — ïï приймуть увiчливо i з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловiковi, але той прочитає все, що йому потрiбно, з виразу ïï очей. Той другий не перейматиметься так своïми вiдчуттями, вiн не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон... Дощ перестав раптово. Закiнчилася Галина безголоса пiєта, i небо знову засвiтилося мiсяцем та зорями. Галя пiдтяглася й сiла, оправивши плаття. Сперлася об паркан — перед нею, далеко в глибинi ночi, густо залита сяйвом, синiла дорога. Обличчя Галино було скостенiле, а очi дивилися надумiр уважно. Було щось старече в тому ïï поглядi, бо тiльки так можна було побачити дорогу в десять лiт, що лежала перед нею. Побачила вона обличчя сина, який народиться через дев'ять мiсяцiв пiсля цiєï ночi, i вiдчула в очах, руках, у спинi та в плечах утому вiд усiєï тiєï роботи, яку ïй доведеться зробити, щоб утримати родину: стару, себе й сина. В ту нiч вона не злякалася того тягаря, який мав звалитися ïй на плечi. Так, вона вчитиметься й працюватиме, водночас прийме на себе долю жiнок цього дому, чоловiки в яких тiльки гостi. Прийме самотнiсть i порожнi вечори, безсоннi ночi — єдиною ïï втiхою будуть години тишi в батькiвськiй бiблiотецi. Стара почне вiдтодi занепадати на силi, хоч доглядатиме Хлопця перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста — Галя перетерпить i це. Двi дитини вона плекатиме i не покладатиме при цьому рук. Перепливе з ними через хвилi й завiï, переступить важкий рубiж вiйни, аж доки дочекається — таки ступить на ïхнє обiйстя чоловiча нога. Iшла вона отак по синiй дорозi, i ïï очi були вже сухi. Повiльно перебирала ногами i чим далi йшла, тим бiльше гарнiшала. Ставала справжньою красунею, але ïï краса бiльше вiдстрашувала чоловiкiв, нiж вабила, — такою вона буде й через десять рокiв. Тiльки один раз пошкодує за свою красу, коли доведеться ïй ховатися в льохах власного будинку, щоб не забрали ïï в Нiмеччину. Анатоль так нiколи й не побачить ïï перетворення — вiн-бо в казки, здається, не вiрив. Можливо, вiн житиме просто й бездумно i нiколи не пошкодує за зло, яке принiс Галi. Зовсiм схожий на нього чоловiк iтиме, вiдступаючи, в тому самому загонi, в якому йшов i швець Микола Ващук. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече i в час вiдпочинку згадуватимуть однi й тi ж мiсця в Житомирi. Того чоловiка зватимуть, правда, Вiталiєм, i, може, вiн був тiльки рiдним братом Анатоля, — у скрутнi хвилини допомагатимуть собi навзаєм. Вони схуднуть i потемнiють, а коли перестрiнуть ïх кулеметнi черги, першим упаде Вiталiй. Микола спробує його нести, але це вже буде зайве. Волею долi, може, проясниться в Анатоля, чи б то Вiталiя, розум, i вiн згадає всiх своïх покинутих та покривджених. Згадає серед них i Галю i побачить ïï раптом не дiвчатком-каченям, а тою дивовижною жiнкою, якою вона стане. Захоче ïï спiвчуття й ласки й, може, поклянеться, що, коли вибереться з цiєï халепи, обов'язково пiднiметься на гору i вип'є з ïï рук води. Можливо також, що в його уявi з'явиться якийсь iнший образ з довгоï низки спокушених та покинутих, i спiвчуття вiн попрохає в тоï iншоï... Усе це побачила Галя на далекiй синiй дорозi, що слалася перед нею в ту пропам'ятну нiч. Навiть пожалiла Анатоля i, коли б вiн справдi вирвався з тiєï халепи, може, вона й подала б йому води. Але вiн з халепи не вирвався — летiв i летiв у небi сiрим птахом, а може, й справдi залишився нерушно лежати на болотяному полi, де його потiм знайдуть мiсцевi селяни i тихцем поховають, видовбавши могилу в торфi. Вiн лежатиме в тiй могилi не сам. Лежатимуть у нiй i iншi бiйцi, що полягли на тому мiсцi, i лежатимуть вони плече в плече... Синя дорога текла й текла в просторiнь. Iшли по нiй невиразнi, наче в туман закутанi, тiнi; довкола, як зорi, пливали людськi лиця, а попереду яснiло, випромiнюючи гостре свiтло, велике прозоре тiло. До нього й простували всi тi тiнi, що ïх побачила Галя, летiв туди й великий сiрий птах у сiрому костюмi, лакованих туфлях i в солом'яному капелюсi. Галя мовчки благословила ïх i мала на те право, адже матiр'ю вона ставала, творителькою життя i його охоронницею.
ДIМ НА ГОРI