ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЧОРНА КУМА Iшов по дорозi, загорнений iз нiг до голови в туман, i вiд того йому зовсiм не було тепло. За ним бiг, майже розтоплюючись у сивому молоцi, малий песик, якому так само було холодно, як i господаревi. — Чи ж будемо сьогоднi ïсти? — спитав песик захекано. — Одне тобi на думцi, — сказав Iван. — А менi сьогоднi iнше в головi. — Ви, люди, вигадуєте собi клопiт, — сказав песик i аж задихнувся од туману. — Кому вони потрiбнi, отi куми й хрестини, коли на стiл нiчого поставити? — Через це люди й не хочуть до мене йти, — сказав Iван. — Сам бачив, обiйшов я цiлу вулицю, i всi вiд мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмiєш, порадив би менi, де знайти тих кумiв. Хочу я жити по закону... Песик мовчав. Вiн подумав, що вчора поживився тiльки сухарем та кiсткою, яку знайшов, коли лазив по вулицi. А ще вiн подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселiше. — Мовчиш, — сказав Iван, — а чого? Немає в тебе слiв на мiй клопiт, немає ïх i в мене... Спинився й подивився перед собою. I побачив клубасту кулю, всерединi якоï горiв кволий вогник. Той вогник не освiтлював нiчого, а тiльки цвiв, як золота квiтка. — От ми й додому прийшли, — сказав Iван, переступаючи перелаз. — А помiг би знайти менi кума й куму, то поïв би сьогоднi гаразд. Хрестини — то велике свято в людей... Песик гавкнув. Печально й дзвiнко — вiд голоду вiн уже й по-людському говорити не мiг. Чоловiк тим часом одчинив дверi, якi зарипiли голосно й iржаво: там, де горiв вогник iз золотою шапкою, лежала пiсля пологiв його жiнка. — Таки не привiв ти людей? — спитала вона. — Нiхто не хоче. Ходив по них i вчора, i ниньки, i нiхто не йде... — Пiди до Стрижiв, — сказала жiнка. Пропадала зовсiм у сутiнi, адже вогник на столi зовсiм не свiтив; Iван тiльки бачив, як поблискують ïï очi. — Не палила б даремно свiтла! — сказав. — Коли ж боюся без свiтла, — вiдповiла вона, — Щось тодi по кутках пищить та голосить! — Вона знову подивилася на нього iз сутiнi, i вiн побачив ïï сльози. — Пiди-но, чоловiче, в Стрижi, може, хоч звiдтам кого приведеш. А нi, то, може, дiда по дорозi здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста. — Я увесь вимок, — сказав вiн. — Рiчка онде вiд мене тече! Вона подивилася й побачила: вiд нього й справдi тече рiчка. Тече й пропадає в туманi, що вже й вечором став, i таки жаль ïй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серцi в неï свiтлiв вогник, майже такий, як i той, на столi, i цей вогник було запалено зовсiм недавно. Iван тодi торкнувся ïï серця i засвiтив його, оце вiд того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидiти в теменi, а даремно палила свiтло, i це неправду вона сказала, що боïться, — хотiла на сина дивитися. Той же, котрий дав ïй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний i мокрий, текла вiд нього й пропадала в темрявi сива рiка, i по нiй пливли, мов яснi пухнастi кульки, ïхнi пережитi разом днi. — А воно й справдi, — озвалася вона. — Чи наш це грiх, що ми нiчого не маємо? Пiдеш у Стрижi завтра. Але вiн уже переступив порiг, бо набрався тут, у сухiй хатi й бiля свiтла, сили, ковтнув того свiтла на повнi груди, i висохла вiдразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвiр, не побачить бiльше туману, а буде на небi чисто й зоряно, i вiн рушить по тiй рiчцi-дорозi, що сам ïï створив. Жiнка його зiтхнула важко в хатi, але пiд ïï боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, i вона мусила забути про чоловiка, котрий знову пропав iз хати, а оголила i вклала в малий роток повне, набрякле персо. Надворi туману й справдi не було, а ясна зоряна нiч; Iван стояв, дихаючи на повнi груди, й дивувався. З буди вибiг песик, замахав хвостом i притулився до господаревоï ноги. — Ти вже тут залишайся, — сказав Iван, — а я таки в Стрижi подамся. Доки прийду, то й ранок настане. — З тобою пiду, — сказав песик. — 3 ким iнакше розмовишся? Чоловiк знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. I лягла перед ними зовсiм срiбна дорога, наче й справдi рiчка текла, — окрiм зiр, засвiтив на небi ще й мiсяць. Вони пiшли по тiй дорозi, наче в човнi попливли, а коли озирався вiн, то не бачив уже нi своєï хати, нi мiстечка, а тiльки клубастi кулi, в яких проступали тiнi його сусiдiв, та й тоï, котра йому вже й дитину народила. Вiн побачив, а може, вiдчув красу ïï велику i той тихий смiх почув, що ним вона смiялася, коли була повна його ласки й поцiлункiв. Побачив вiн i вербу, облиту мiсячним промiнням, i почув запах роси, а роса пахне тiльки для тих, котрi серед неï щиро любляться. Вiд того пролетiв до нього безшумно кажан i впав на руку, яку вiн виставив до мiсяця, розгорнув крила й затремтiв. Оце я так сумую, — подумав Iван, — а чого? — Чого менi сумувати, — сказав вiн, — коли радiсть у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радiти пiд цим мiсяцем i ясним небом. Чи не так, песику? — Дивний ти, дивний, — сказав песик. — А пасок чого он так сильно затягнув? — Це для того, песику, щоб легше менi танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син! — Не знаю, на що тут радiти! — мовив песик, а казав вiн так через те, що надмiрно туману напився i той туман ще жив у ньому всерединi, наче сiра повсть. Сам вiн теж був сiрий, наче iз сiроï повстi пошитий, тiльки очi його блищали, мов срiбнi. Тодi зиркнув Iван на золоте око серед неба i на ще тисячi, а може, бозна-скiльки iнших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть — тихе, блiдо-синє свiтло розливалося навкруги. I розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; вiдтак затремтiло над головою в них небо й поховало перелякано зорi, а може, тiльки заплющило ïх зi страху? Та й мiсяць десь подiвся, хоч на небi нi хмарини не було, начебто є на свiтi такi чорти, котрi крадуть з неба тi мiсяцi. Насправдi свiтло ранкове ïх поïдає, як дитина скибку доброго хлiба, а крихти по небу розкида; i нiколи такого не буває, оповiв йому в ту свiтанкову годину песик, щоб один i той же мiсяць двiчi на небо виходив. Увечерi прийде зовсiм iнший мiсяць, а було ïх уже з'ïдено на цьому свiтi, скiльки ото зiр у небi, адже зорi i є крихти й недогризки тих мiсяцiв. — От бачиш, — сказав Iван, викрешуючи вогню до люльки. — Ти мене дивним назвав, а насправдi дивний ти. Такi смiшнi казки оповiдаєш... — Це тому, що я голодний, — сказав, проковтнувши слину, песик. — I я сам iз задоволенням з'ïв би таку скибку доброго хлiба... Тодi вони й побачили ту жiнку. Йшла не до них, а вiд них, мабуть, звернула з узбiчноï стежки. Мала на собi чорну одежу, й Iван подумав спершу, що то нiч вiдходить iз землi. Довга й чорна сукня стелилася по землi й мела порох — йшла жiнка надто повiльно й урочисто. — Якась панi йде, — сказав песик. — Не треба ïï зачiпати. — Вона перша нам по дорозi зустрiлася, — заперечив Iван. — А ти ж знаєш звичай?... — Не знаю ваших звичаïв, — сказав песик, — але цю жiнку я обминув би десятою дорогою. — Тут одна тiльки дорога, — вiдповiв Iван. — А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрiчного. Тодi песик знову забув людську мову i гавкнув дзвiнко й сумно, а хвостика свого мiцно забив мiж ноги, i шерстина на ньому стала дибцi; загарчав вiн, показуючи зубенята, i почав одступати. Iван же не вiдчував страху, хiба що смуток нерозбiрливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала нiч, яку вони оце пережили, а було в нiй сумного забагато. Вiн дихнув на повнi груди й зiбрався на силi, щоб гукнути на ту жiнку, котра йшла не до нього, а вiд нього; коли ж повернулася вона раптом, Iван побачив, що очi в неï великi й темнi, лице бiле й панське, а вуста червонi, наче фарбою пiдмазанi. — Де ти йдеш, чоловiче? — спитала, i, хоч була далеко вiд нього, добре ïï почув. — Дав менi, панi, бог гаразд, — сказав, знiмаючи шапку, — i вже другий день дитина нехрещена, нiхто не хоче йти за кума... Песик уже мчав дорогою на всi заставки, гнав його звiдси страх несвiтський. Однак Iван i досi не боявся, хоч нiколи на своєму вiку не зустрiчав вiн таких жiнок. — Вернися, — сказала вона, напiвобертаючись до нього. — Я тобi буду сама за куму... — А кум? — спитав вiн, вже й собi починаючи трохи боятися. — Кума ми по дорозi зустрiнемо, — сказала жiнка й швидко пiшла в його бiк. Тодi побачив вiн, що свiтло довкола нього ще дуже рiдке, що ранок, накотивши на землю першi свiтанковi хвилi, наче завмер — стояв i надчiкував свою куму, оту панi чорну, як нiч. Але то не була нiч, та й не панi, бо коли пiдiйшла ближче, побачив вiн немолоду селянку в темнiй кереï, а з-пiд хустки в неï вибивалося сиве пасмо. — А я вас за панi прийняв, тiтко, — сказав Iван. — Таке менi чудне здаля замерехтiло... — Що тобi замерехтiло, забудь! — сказала строго жiнка, i вiн уразився несамохiть: очi в неï були такi ж величезнi й несусвiтськi, як йому й привидiлося... Пiшли вони по дорозi, вiн оповiдав ïй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповiдав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радiсно, що таки надибав собi куму, хай i не зовсiм звичайну; тож, усмiхнувшись, оповiв вiн ïй про свого чудного песика, з яким блукав оцi днi. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою i такi чуднi казки оповiдав. Про те, наприклад, що вiн вийшов з мiста, яке озером покрилося, — аж слухати все те було кумедно. — А оце, коли вас уздрiв, — сказав Iван, — таке чудне iз ним скоïлося!... I вiн розказав про те чудне, що скоïлося з його песиком. — Забудь про нього! — сказала жiнка й хрипко кашлянула в наставлену долоню. Тодi вони побачили, що назустрiч ïм iде, похитуючись з боку на бiк, якесь мале чоловiченя. Шапки в нього на головi вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по курявi. Здавалося, спiвало те чоловiченя, бо розтуляло щосили писка, але замiсть спiву виривалося щось наче цвiрiнькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тодi пiдiймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогоднi не було! Курява й чоловiченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався вiн iз того клубка, але тодi заносило його на узбiччя. Там сторчував вiн, але не падав, вiдтак повертався на дорогу i знову розтуляв, скiльки мiг, рота — видзенькувало щось схоже на жайворонковий спiв. — Оце тобi й кум буде, — сказала жiнка, i Йван повернувся до неï, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хiба що всмiхалася, однак такоï усмiшки не побажав би вiн бачити на устах своєï дружини — полином йому запахло, i вiн подумав, що полин пахне людинi зовсiм не тодi, коли ïй хочеться танцювати. — Ну, от i хрестини ми вiдбуваємо! — сказав Iван, коли поверталися вони з церкви i простували вулицею мiстечка, де Iван знав кожного i кожен знав його. Той кожен пiд ту хвилю стояв бiля перелазу чи бiля дверей, бiля вiкна чи й виглядав iз-за повiтки; кожен бачив той чудний хiд — iшла серединою вулицi висока, вдягнена в чорне жiнка, вона несла на руках дитину, було три речi дивнi у нiй: перше, що нiхто ïï досi у вiчi не бачив; друге, що була надто висока, та й одiж мала якусь нетутешню; а третє, що очi мала несусвiтськi. Кожен, хто зустрiчав ïх на собi, вiдчував, що по шкiрi морозом йому продирало, через це кожен чекав, щоб минула його ця процесiя, а вже тодi можна й побалакати про ту чудасiю. Зрештою, не тiльки про цю жiнку хотiлося поговорити посельцям вулицi: побiч iз нею йшов Iван, начебто не на нього впало лихо i не гуляли по його засiках голi продуви; iшов вiн i тримав на обличчi зневагу до кожного, хто вiдмовився йому кумувати, i той кожен, до кого звертався, подумував несамохiть, що вчинив не зовсiм обачно. Мiг би замiстити принаймнi отого хирлявого п'яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких нiжках, мав довгу й тонку iшло й хилитався з боку на бiк. I знову-таки кiлька дивних речей уздрiли Йвановi сусiди: перше, що нiхто досi й у вiчi не бачив того п'янички; друге, що вiн до смiшного малий; а третє, що не спiвав вiн, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвiрiнчав. Отож, поки йшли отi троє, глухо мовчала вулиця, навiть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще вiдчули; жiнки дозволили собi з'єднатися одна з одною хiба що поглядами i виказали отак нiме здивування — щось величне й неземне прочувалось у рухах чорноï жiнки, та й кирея покривала ïï постать надто загадково... — Ото ви заплатили замiсть мене, — казав тим часом Iван, — i менi так нiяково, так уже нiяково! Все-таки я господар, хай i гольтiпашний, i не хотiв би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свiй борг? — Повернеш, — сказала, всмiхнувшись самими вустами, жiнка. — I знову-таки новий жаль мене ïсть, — казав Iван. — Йдемо хрестини справляти, а в мене в хатi тiльки жменька пшона. — Обiйдемося й пшоном, — вiдказала жiнка. Вони вже заходили в хату, першою — чорна кума з дитиною, другим — чоловiченя, для якого порiг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького. — А що, — шепнуло чоловiченя, — може, впiзнав мене тим часом? — Та де ж бо я мав пiзнати? — сказав Iван, i собi переступаючи порiг. У глибинi хати вже чемно розмовляли Iваниха з кумою, а чоловiченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанiв i витягло звiдти чималу пляшку. — На! — сказало коротко й засмiялося, а швидше зацвiрiнчало, мов пташка. — Краще було б, щоб упiзнав мене, нiж бути менi таким, як оце зараз бачиш... Iван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагадує йому чоловiченя його так несподiвано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, i вiн пiшов, тримаючи в руцi пляшку, а на обличчi усмiшку. — Чи бачила, жiнко, й горiлка в нас є! Справимо хрестини, як годиться. Кума вже сидiла бiля стiни на лавцi, було ïï обличчя в хатньому свiтлi блiде, випите й засмучене. Здавалося, думає думу безконечну, тодi як чоловiченя вже вилiзало на високий ослiн бiля столу. — Що ж ми поïсти гостям подамо? — спитала з полу господиня. Мала оголене персо, i до нього вже присмокталися маленькi губенята й пили молоко, прицмокуючи. — Не клопочiться, — звела раптом очi кума. — Горiлку маєте, а ïжi вже я настачу. Вона встала й почала порядкувати в хатi, начебто не вперше тут гостювала, рухи в неï були неквапнi й упевненi. Розкладала полумиски й горщики, ринку й тарiль, i тiльки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася ïжа, та ще й неабияка: борщ м'ясний, наваристий i присмачена салом каша до нього, печенi качки, гречаники, вареники i сластьони. Iван аж бiлий став, дивлячись на те багатство, а чоловiченя знову зацвiрiнчало. — Почекайте, паньматко! — гукнуло воно. — А хiба до тоï ïжi нам вистачить однiєï пляшки? Воно зiскочило зi свого ослона i знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звiдти й поставивши на стiл ще двi пляшки. — Хочу впитися! — сказало чоловiченя. — На твоïх хрестинах це не запишеться менi за грiх. — Ось маєш ïжу, — сказала чорна кума i знову сiла на лаву, спершись об стiну. — Одну тiльки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такi. Тодi зустрiвся Iван очима з дружиною своєю i побачив в ïï очах двi прозорi й прегарнi сльозини, вiд чого перестала вона виглядати так марно i знову стала такою ж, як була тодi, коли вибiгала до нього в темнi ночi чи коли зустрiчалася з ним бiля криницi. — Iване, Iване! — захиталася вона в плачi. — За що нам щастя таке удiлено? — Божа на те воля! — сказав Iван i, струснувши чубом, засмiявся зовсiм так, як смiялося нещодавно чоловiченя. Пiшов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, i запрошуючи всiх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столi, i справдi звалилося ïм iз неба. Вулиця в цей час гомонiла. Вiд хати й до хати спершу йшов шепiт, й голоснiша мова залунала, а ще за якийсь час господинi перегукувалися, наче позагублювались у лiсi. Мiський отаман, сухий i високий, зiгнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й пiдвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, i з бровами, наче стрiхи, пiшов до свого дому, а побiч рушив пiдстрибом його старший син, який не вдався анi норовом, анi зростом у батька i вже кiлька рокiв у пiвпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квiтку жупан, а поверх накинуто кунтуш iз розрiзними рукавами. На головi сидiла бараняча шапка, а в ротi димiла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову i слухав сина, котрий оповiдав йому про Iванових кумiв та й про Iвана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрiв, бо де б отак зразу розбагатiв Iван? Тодi повiв бровою отаман i побачив у себе бiля нiг ще одного сина, цього разу зовсiм дрiбненького, що його i вiд землi ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було пiд геть бiлявою кучкою волосся i на сонечко скидалося, i потирав брудною босою нiжкою об таку ж брудну й босу. — То чи ж вони таки гуляють? — спитав отаман, i хлопчик, пiдсмикнувши сiру сорочку, пiдскочив, наче хто його вколов. Ще мить, i вiн уже лопотiв п'ятами, трусячи патлами. Тодi зупинився отаман i пригладив задоволене вуса. — Добрi з нього люде вийдуть, — сказав повагом. Але хлопчик бiг недовго. Скоро вiн уже тiльки йшов. В руцi в нього знайшлася лозинка, i вiн почав цвьохати нею по поросi. Цвьохнув i свиню, яка лежала в калюжi серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудноï води. Тодi хлопчак задер голову й ослiп од яскравого сонця, що посипалося на нього. I може, вiд того сонця, чи ще вiд чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано iз теплоï калюжi. Заклiпали здивовано повiками кiлька очей, якi стежили знiчев'я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Iвановому дворi i придивлявся, з якого боку йому лiпше приступити до вiкна. Вiн вирiшив зазирнути у те вiкно, в яке зазирає сонце, i то через те, що люди в хатi, помiтивши його, мали б подумати, що то зовсiм не вiн зазирає на пiдглядках, а те ж таки сонце — був конопатий i мав золоте волосся. Притулився до шибки, i його вiдразу ж побачило в тому вiкнi чоловiченя, що тримало в руцi глиняного дзбанка i неквапно цiдило з нього наливку. Чоловiченятi таки здалося, що це сонце зазирає до них у мешкання, а та золота голова аж затремтiла з цiкавостi, доглядаючи, що ж воно дiється в тiй таємничiй хатi. А дiялося там от що. Грав на кобзi, аж прихилявся до неï, Iван, а чорна висока жiнка танцювала. В руцi тримала кухлик iз трунком, i виглядала вона весело нiвроку. Через мить ще бiльше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього вiн зазирав, повiсив свою кобзу на кiлочку й подав чорнiй кумi руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стiнi. Чоловiченя зi дзбанком смiялося, але то не смiх був, а радше цвiрiнчання — це почув хлопчик навiть iз-за шиби. Ще вiн побачив веселе обличчя господинi й сонну дитину в неï на руцi, — i нiчого не зрозумiв хлопчик iз того, що уздрiв, адже був iще малий i зовсiм дурненький. Тiльки три речi здивували його: жiнка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала анi тiнi всмiшки, обличчя ïï було гарне, але й моторошне, а одежа ïï була нетутешня. Ще побачило хлопченя стiл, заставлений наïдками, i, хоч був вiн отаманською дитиною, такого столу не бачив вiн на своєму вiку. Через це набiгло йому повен рот слини, i вiн вiдiрвався од шибки, спустився вниз i сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плiвся собi мiж бур'яну. Хлопчик мрiйно приплющив очi, i його почало огрiвати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрiмати. А коли прокинувся вiн, то й сонце вже не заглядало до вiкна, бiля якого сидiв, а пiдiйшло до iншого. Тодi пiдкрався вiн до того iншого й побачив, що тi, у хатi, ще й досi гуляють, що танцює чорна кума, а коло неï ходить, заточуючись, чоловiченя. Iван знову сидiв iз кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину — хлопчик зачудувався на величезне бiле персо, котре свiтилось у хатi, наче срiбне. Коли ж у Iвана стомилися пальцi грати на кобзi, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на нiй трiсла, не витримало чоловiченя й п'яно покотилося пiд стiл, де вiдразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хатi сонно й затишно, вiдтак заснула й Iваниха зi своєю любою дитиною, — ситi всi були й умиротворенi. Iван сидiв за столом i куняв — самому вже не трималися повiки, тiльки кума була свiжа, не бралася ïï утома. — Загостилася я в тебе, — сказала вона. — Пора вже i честь знати... Подивилася на нього чорними очима, але вiн не звiв голови. — Гостюйте, скiльки хочете! — озвався нарештi й подивився на неï вдячно. — Не зич мого гостювання, — хрипко засмiялася вона. — Все одно! Так уже менi допомогли! Добра ви... — Добро моє на два боки, — сказала жiнка. — Чи ж по знаку я тобi? — Велiли не впiзнавати вас, — сказав вiн хитро. — А ти й упiзнав, — усмiхнулася вона. — Упiзнав i мовчиш! Страшно тобi? — Та кому ж би не було страшно? — обiзвався вiн. — Не знав тiльки, що ви добро можете творити. — Нема нiчого в свiтi тiльки лихого чи тiльки доброго, — сказала чорна кума задумливо. — I хто зна, чи таке вже щастя дасть тобi моє добро. Сидiв перед нею й дивився. В його очах було по iскрi болющiй, i не змогла вона витримати його погляду. — Ну, що ж, — звелася вона. — Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лiкарем. Ти собi якогось зiлля накопай, якого будь, аби тiльки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лiкуй тим зiллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи вiдтак, що той чоловiк з хвороби вийде, i на твоє поверне. Дивився на неï пильно й трохи пожадливо. Вона ж тiльки зирнула на нього i залишила на своï вустах зовсiм тоненьку всмiшку. Отак крiзь оту всмiшку й доказала своє повчання: — А як буду в ногах, кажи: шкода лiчити i всього, бо той чоловiк уже вмре. I щоби сто душ було у тiй хатi, — сказала вона, — я нiкому не покажуся, тiльки тобi! На тi слова заплющив вiн очi, щоб заспокоïлося йому розтрiпане в грудях серце i щоб одпочити вiд тоï радостi, якоï раптом дiзнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо вiдходила вiд нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному свiтi. I вже коли переступала порiг, знову вiн розплющився й гукнув до неï тихенько. — А того свого песика, — спитав, — я вже можу впiзнавати? Переговорили все, що могли, людськi язики, та й Iваниха встала з лежi. Поралася по хазяйству i дитину глядiла. Прибiгали до неï сусiдки, хоч ранiше й порога переступати не хотiли, й розпитувалися з полiтикою, що то вони за кумiв для сина надбали. Але вiдказувала ïм Iваниха щось таке гостре, що вилiтали з хати, забувши свою полiтику, наче громом битi, й червонiли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тiльки молодший отаманiв син мiг оповiсти щось про тих незвичайних кумiв, але оповiдки його зовсiм на казки скидалися. Оповiдав вiн, що та чорна кума не мала на обличчi шкiри, а тiльки кiстку, а ще вiн казав, що той кум-п'яничка був насправдi пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповiдати, сам же отаман хмурив кострубатi брови й проголошував аж зовсiм мудро: — Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло! Звiв угору лице, й на нього посiявся раптом дрiбен дощик. Той дощ сiявся опiсля цiлий тиждень. Маленький i докучливий, довбав вiн стрiхи, калюжi й дворища, вiд нього й земля стала нiздрювата, а стрiхи, хоч якi були грубi, пропускали течу — дрiбнi краплини пробиралися мiж соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщикiв, що ïх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на мiського отамана, коли вiн ïздив до сотенноï канцелярiï. Вiн ïхав тодi по пустельнiй дорозi, i здалося йому, що тисячi пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кiнь i став, мов солом'яний бичок, вiдтак схопив отаман з п'яноï голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пiсня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав i дзьобав йому лису голову, начебто пташка сiла на тiм'я i заповзялася додзьобатися до мозку. Тодi отямився отаман i знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кiнь тiльки захитався — не мiг зрушити з мiсця. Злiз отаман з воза й побачив, що зовсiм засiв у багнюцi. Тодi запекло йому в тiм'я, i почув вiн печiю в ротi, через що покинув коня й воза й побрався узбiччям дороги до мiстечка, в якому жив i отаманував. Кiнь же i вiз навiки загинули пiд тим дощем: кiнь був прорешечений, наче хто шротом його обстрiляв, а воза немов шашiль поточив. Священик мiсцевоï церкви святоï Параскеви записав про той дощ на чистому аркушi Пролога, i в тому записi було всього потроху: про горщики, якi стали друшляками, i про самого пана отамана. До попа прийшли тодi люди, принiсши яєць, курку i скинувшись по шагу, i слуга божий здолав страх перед дощем i почав молити небо змилуватися над людськими грiхами. Бог мене послухав, — записав на чистому аркушi Пролога панотець, — i сподобив нас тiєю ласкою, що сiчний дощ, зрештою, перестав. Пiсля того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з бiлих вони стали рябi, i це було всiм напрочуд, адже звикли бiлити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стрiху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'янi стрiхи перед лихим дощем вистояли. Сам мiський отаман хоч i доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тiм'я, трусила лихоманка i не мав вiн чим дихати. Приходив один i другий знахар, шептав i поïв отамана зiллям, але нi шепти, нi зiлля не допомагали. — Пошлiть за Iльком Борзяком, — прошепотiв отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухi й бiлi. До Iлька Борзяка поïхав старший отаманчук. — Усiх я лiкую, — сказав Iлько Борзяк, — тiльки твого батька не буду. I знаєш чому? Отаманчук схилив голову. — За пасiку, дiду, що ïх у вас батько вiдiбрали... — Таж за пасiку, — сказав Iлько Борзяк i висмоктав з люльки синю хмару. I крiзь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря, зiтхнув i скочив на коня. — А коли вам батько ту пасiку поверне? — несмiливо запитав вiн. Iлько Борзяк заперечно похитав головою. — То хай батько помирають? — спитав пiвпарубок жалiбно. — Це його бог кара! — вiдмовив, не випускаючи iз зубiв люльки, Iлько Борзяк. — Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?... Свiтило сонце, а люди бiлили хати. Стiни вогко сiрiли з одного й другого боку вулицi, а мiж тих стiн снували моторнi жiночi постатi. Дзвiнко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Iван iшов вулицею в сiрiй полотнянiй сорочцi i в таких самих штанях. На головi в нього був солом'яний бриль, i йшов вiн так повiльно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всi тини. Жiнки вiталися до Iвана, а вiн ледве кивав на вiдповiдь: очi його були примруженi й холоднi. I жило в його обличчi щось таке, що спиняли жiнки своï невгомоннi квачi й застигали, дивлячись йому вслiд. Вiн же черпав чобiтьми куряву, бо сонце пiсля того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навiть калюжi всi повипивало, тож свинi, не маючи прохолоди, зовсiм забули про теплi вуличнi калабанi. Вони збиралися тепер на левадi й радили там свою раду, бо тiльки там ще було мокро. Iван спинився. Перед ним була отаманова хата, i тiльки ця хата не бiлилася. Була обдзьобана й ряба, а на тинi, наче горобеня, сидiв хлопчик, обличчя якого аж зовсiм скидалося на сонечко, тiльки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок i тужило. Синi оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кiлька непросохлих краплин. — Чого це ви хати не бiлите? — спитав Iван, а собаченя звело голiвку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко. — Де ж його бiлити, коли тато помирають, — сказало мале. — Вiд чого ж вiн помирає? — Лихий дощ ïх подзьобав. Там i коняка наша пропала, й вiз... — А просили до нього знахарiв? — Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку? — Гадаєш, я лiпший за знахарiв? — Звiсно, лiпшi, — сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили... — I що ж побачив? — нахмурився Iван. — А те, що чарiвник ви великий. I засвiтилося до нього двiйко таких синiх очей, що вiдчув раптом Iван, як здригнулося щось у нього на серцi й полагiднiло. — Твiй батько багато менi лиха накоïв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього... Вiн переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тодi загримiло важкими ланцями аж троє здоровенних псiв, але не загавкали, а стали здивовано й засвiтили очима. — Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навiть не гавкають на вас. Iван спинився на порозi, перш нiж переступити його. Болюща, залiзна рука зчавила йому серце, i повернувся вiн рiзко, щоб побачити ту сiру вулицю, яку тiльки-но пройшов. Вiдтак сталося ще одне з див, яке випадає уздрiти тiльки перед великоднем: вулиця засвiтилася до нього яскраво-бiлими стiнами. Сонце падало на тi стiни, i вони так сяяли, що аж примружився. В кiнцi вулицi побачив i власну господу. Коло неï стояла, вдягнена в бiле й червоне, його жiнка. Тримала на руках дитя, а стiни ïхньоï хати палали чи не найяскравiше. Вiн подумав про те, що поснiдали вони з тою жiнкою пiсною кашею, i захотiлося раптом заради неï й дитини прихилити до землi яскраво-синє небо. Захотiлося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорi, — цього стало б, щоб жiнка бiля яскраво-бiлоï стiни розсвiтила засмучене обличчя. Так, вiн хотiв, щоб засмiялася вона щасливо, тодi повернеться до них ïхнє молодече щастя, а вiн знову захоче любовi й дiтей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував вiн часу, а таки поспiшив до його тата, котрому нiчим уже дихати, хоч лежав вiн у великiй, пишнiй, повнiй достатку хатi. Зайшов у свiтлицю, вiкно було притемнено ряднами, i через це панувала там сутiнь. Уздовж стiн сидiли, наче тiнi, отамановi родичi, засумованi й виблiдлi, а коли говорили, то шелестiли, наче дерева пiд вiтром. Посерединi стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослонi темнiла загорьована жiнка. Повернула до нього блiде, неживе лице й подивилася великими чорними очима. — Добридень вам у хату! — сказав Iван. — Здоров, куме, — озвалася та темна, що сидiла отаману в головах. — Хочеш його вирятувати? — Не знаю, — сказав Iван. — Вiн моєму батьку велику кривду заподiяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той свiт пiшли. — Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов? Вiн наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха i оце випитувала все у нього. — Запрошено мене, — сказав вiн. — Хто ж тебе запросив? — Я, матiнко, — сказало звiдкiлясь од пiдлоги мале сонечко. — Вони вилiкують батька. — Це вже й ти знахарюєш? Але вiн ступив владно в свiтлицю й показав рукою тим, що сидiли в хатi, на дверi. Тодi почали вставати тiнi, одна за одною попливли до дверей, лишилися тiльки та, котра печально сидiла в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й вiн сюди заскочив непомiтно. — Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав вiн хлопченятi. — Вирiшив його врятувати? — звела голову чорна кума. — Хочу, щоб вiн менi млина повернув, — жорстко сказав Iван. — Млина вiн поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобi сказати. Невеселе буде твоє лiкарювання. — А маєток я поверну? — Ще й надбаєш до нього. Але не тiльки здобуватимеш. Твоя трата стане менi заплатою. — Що ж я тратитиму? — Не так уже й багато. Те, що не вiзьмеш у жменю! Вiн засмiявся, бо щось таке незрозумiле вона йому сказала. Собаченя пiдiйшло до чорноï куми й писнуло: — Зроби мене людиною! — Ти занадто добрий до свiту, — роздратовано сказала чорна кума. — Навiщо це тобi? — Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що i я колись пiддався на таке саме! Iван схилився над лiжком. Отаман прийшов до тями й розплющився. — Чого тобi вiд мене треба? — спитав натужно. — Можу вас урятувати, — сказав Iван. — Маю до того спосiб. — Що за те хочеш? — Батькiв млин. — Я тобi поверну того млина. Iван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався. — Чого ще? — Спитати про одне, — хрипко сказав Iван. — Ви стiльки зла на землi содiяли. I от, дивлячись смертi у вiчi, чи не сум'ятиться ваша душа? Очi отамановi покруглiшали й затремтiли. Але не сказав нiчого, тiльки облизав зашерхлi губи. — В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокiйно чорна кума. — Я вже до неï добряче придивилася. Вважає, що не чинив вiн зла! Iван повернувся до куми, аж хрупнули його шийнi хребцi. — Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що вiн чинить, — добро. Подивися, яка велика й свiтла у нього хата, скiльки добра в нього, як пишно одягнена його жiнка i яку пишну одежу носить вiн сам. — То на сльозах людських побудовано, — сказав песик. — Цiлий свiт на сльозах стоïть, — всмiхнулася до Iвана кума. — Хто хоче добра собi надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче вiд зла втекти, той убожiє i таким, як ти, нетiпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звiдсiля... Тодi заскавучав жалiбно песик i стрибнув лапками на колiна чорнiй кумi. — Дозволь менi його застерегти? — попросив вiн. — Я задихаюся, — сказав отаман. — Лiкуй мене, бога ради! Я тобi вiддам ще одного млина. Iван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправдi вiн подивився у пiвзаслонене рядном вiкно, в свiтлий i ясний просвiт. Там побачив вiн свою хату й жiнку, з якою снiдав сьогоднi пiсною кашею. Побачив коло неï ще якихось дiтей: було ïх не два i не три. Помiтив, що обличчя жiнчине сiре од утоми й важкоï роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звiв голову, й очi його запалали холодним сухим вогнем. Вiдтак почала мiнитися на ньому й одежа: з сiрого полотна єдваб i парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкiшний кунтуш. Сiрi од куряви чоботи новими стали, а в руцi мнув шапку з дорогих смушкiв. На обличчя його поклалася повага, вiн поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, i сказав хлопченятi, яке стало на порозi й повiдомило, що вогонь уже горить. — Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зiлля!
ДIМ НА ГОРI