<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДЖУМА Мандрiвний цирульник вiдчув утому. Вiн зiйшов з дороги i прилiг у холодку бiля самотнього куща глоду. Простерлося над ним високе небо, дзвенiли жайворонки, кущ уже був обплутаний вересневою павутиною, сюрчали коники, швидко пролетiла зграя горобцiв, великий лелека проплив над головою, виставивши довгого дзьоба. Цирульник заплющився: в очах замиготiли червонi смуги й плями. Вiн подумав, що цього разу шлях од села до села виявився надто довгий, — був уже голодний, але не хотiлося рухатися й турбувати цю тишу й спокiй. Не зле було б i напитися, думав вiн, та криницi поблизу все одно нема; пливли перед ним червонi смуги й плями, розжарюючи темряву, в яку поринув. Врештi, темрява теж була червонувата, i вiн розгледiв у нiй обрис — чи машкара, чи колода. Далi побачив незнайомi обличчя: одне, друге, третє, — були спокiйнi й холоднi, тiльки в кожного надмiр розширенi очi... Цирульник розплющився й сiв. Рiзонуло в очах вiд яскравого свiтла — з-за хмари визирнуло сонце. Хотiв звестися, але незримий тягар зiгнув його. — От тобi й на! — пробурмотiв вiн, упираючись обома руками в землю i знову намагаючись пiдвестись. Але тягар так само гнув його до землi. Цирульник обмацав собi плечi, латану сорочку на спинi, роздивився навкруги — на глодовому кущi червоно палали ягоди, i йому аж очi заболiли вiд цих вогникiв. Одначе треба було встати, i вiн, спершись на руки, напружився, скiльки мiг. Ледве-ледве розiгнувсь, од напруги зросився лоб, тремтiли руки, вiддих став важкий i нерiвний. Перехрестився, зирнувши на небо, i йому наче полегшало. Пiдняв iз землi торбу зi струментом i здивувався, яка вона легка. Тягар зi спини, проте, не спав, гнiтив його так само, але вiн вирiшив iти — до того ж вiддалiк виднiлись уже першi хати села. Вийшов на дорогу i спробував закинути торбу на плечi. Але вона нiби вдарилась об щось тверде i знову злетiла йому до рук. Повернув голову, зазираючи за спину, проте не побачив нiчого, хiба що туман простелявся за ним, не дуже густий, однак непроглядний. Цирульник накрутив на руку шворку вiд торби й налiг на цiпок. Тягар зi спини не спадав, вiн крекнув, пiдкинув його, мов лантух, i ступив крок. Iшов важко й повiльно. Навколо блимотiли квiти. Розросталися, бiльшали на очах i ставали волохатi; ромашки гойдалися десь над головою, гули великi, як лелеки, бджоли — цирульник бачив ïхнi виряченi очi, — трава здiймалася, нiби дерева, шумiв вiтер, i цi дивнi дерева гули. Вилiз здоровенний, як теля, цвiркун i подивився на нього з тупою байдужiстю. Позiхнув, розтуляючи сiрого беззубого рота, й почухмарився. Цирульник витер з чола пiт i зненацька вiдчув, як щось лоскоче йому шию. Змахнув рукою, тодi наблизилося до вуха щось жорстке, наче губи. — Зараз тобi полегшає, — сказав чи то вiн сам, чи то iнший голос. Знову озирнувся — туман нiби порiдшав, квiти швидко меншали, дрiбнiшали цвiркуни та бджоли, пташки з шурхотом зiрвались у повiтря, i вiн вiдчув з полегшею, що тягар йому трохи спав. Сiв на узбiччi й передихнув. Такого менi ще не траплялося, — подумав, поступово доходячи тями. Село вже було недалеко, i вiн знову взявся за цiпок. Ззаду на нього кинулося довге вечiрнє промiння — тiнь його видовжилася й лягла на дорогу. Цирульник здивовано вдививсь у ту тiнь — бiгла перед ним, наче стежка. Ступав на неï, а вона рвалася з-пiд нiг, ваблячи й принаджуючи. Мала дивну голову — машкара чи колода, а на нiй стримiв великий, мов лантух, горбисько. Вранцi цирульник вийшов на сiльський майдан. Iшов порожньою вулицею й дивився, як сходить сонце. Було веселе й умите, блищала трава, довкола стояла тиша — село iще спало. Вiн не гаяв часу, навiть не зайшов до хазяïв, у яких ночував, а вiдразу ж поспiшив на майдан. Сiв пiд крислатою липою й розклав свiй струмент. Але люди до нього не сходилися — майдан був порожнiй, порожнi були й вулицi. Вчора прийшов сюди й був гостинно стрiнутий. Переспав, прокинувся просвiтлiлий, здавалося, полегшало й спинi. Однак навколо дивно порожньо. Сидiв бiля свого струменту, i до нього нiхто не приходив. Вiн навiть гукнув: — Гей, хто хоче причепуритися! — Але вiтер погасив його голос. Висла густа тиша, сонце вже пiдбилося високо, вiтер схитнув липу й затанцював на листi. Цирульник скинув брилика, вiтер скуйовдив йому чуба. Хати стояли принишкло й насторожено, а над ними не курилося димком. Обличчя в цирульника видовжилося. Ще посидiв якийсь час, приглядаючись чи принюхуючись, а по тому звiвся. Був здивований i посмутнiлий, i це здивування повело його до першоï хати. Обережно зайшов на обiйстя, наперед вiдчуваючи щось лихе. Ще бiльший подив охопив його — серед двору лежав, виваливши язика, мертвий собака. Цирульник вiдчув, що й хата дихнула на нього пусткою. Торкнув дверi — все в ньому напружилося, — але довкруг було тихо. Дверi вiдхилилися з рипом, i вiн здригнувся. Переступив порiг, тремтячи, — в нiздрi вдарив дух мертвого тiла й пустинi. На столi лежала хлiбина, грудка солi й стояв штофик горiлки. — Чи вдома пани господарi? — спитав тонким голосом. Його починало трусити. Було тихо, так тихо, що чув власне дихання. — Гей! — гукнув тим-таки тонким голосом. — Чи вдома пани господарi? Боявся ступити до свiтлицi — лише наблизився до дверей, безсилий спинити трем у колiнах. Зазирнув досередини й заплющився, бо хвиля нудоти прокотилася по тiлу. — Ну, звiсно! — пробурмотiв, уже повертаючись до виходу. Йому бракувало повiтря. Цирульник вийшов надвiр. Чудне зацiпенiння охопило його. Сiв на ганковi й утопив обличчя в долонях. Пальцi йому все ще тремтiли, а перед очима пропливали якiсь незнайомi обличчя. I вiн вiдчув жах. Хлюпнуло межи очi чорним димом, чорною водою, слизькi вужi поповзли йому в душу, i вiн зрозумiв, що не витримає всього цього. Скочив на рiвнi й кинувся на вулицю. Тут було так само порожньо. Знову не мiг отямитися: вчора вiн прийшов сюди — село було спокiйне й мирне. — Гей! — загукав раптом цирульник на все горло. — Чи є тут хто живий? Прокричав це ще раз i ще. Але вiдповiддю було безгомiння, i вiн став задкувати, вiдчуваючи, як хльоскає його, мов батогом, той-таки жах. Стояв серед порожньоï вулицi у полотняних штанях та сорочцi, i йому здавалося, що вiн ще й досi спить, що це тiльки страшний сон, який зникне, варто тiльки прокинутися. Цирульник сiв бiля якогось тину й заплющився. Треба заснути, — подумав вiн, — перебити цей сон iншим. Однак навколо стигла та ж таки моторошна тиша, а цирульник був людина твереза. Вiн бачив, що тин, на який спирався, був справдi тин, покритий дорожньою курявою, — з потрiсканого палiччя лущилася кора. Перед ним стояла хата, i вiн уздрiв ïï посинене вiкно й шибку, складену з двох шматкiв скла; бiлу стiну, обляпану брудними цятками вiд дощу; солому, що вкрилася зеленим мохом, а з неï вибилася блiда й хирлява травинка. Це все було надто зриме, як i його закiптюженi босi ноги, як слiд од воза, вчавлений у сiрiй землi. Побачив ще свiжi кiнськi кiзяки й застромлену кимось у тин жовту квiтку. Треба тiкати, — стукотiло йому в скронi, — а то ще не вийду звiдси. Згадав про струмент, розкладений на майданi, — могли б украсти, доки вiн ходить. I то було б добре, — пробурмотiв, з острахом позираючи на хату з обляпаною стiною. Звiвся й обтрусив порох зi штанiв. Хотiлося, щоб ця тиша хоч якось сколихнулася, хай би й напали на нього собаки. Але йшов порожньою вулицею, i навколо не чути було анi звуку. От би зустрiтися з кимось, — уже з вiдчаєм подумав вiн, — i попросити хоч би тютюнцю до люльки. Цирульник знову вийшов на порожнiй майдан — тут i досi гуляв вiтер, звiюючи куряву. Пiд липою лежав струмент, якого нiхто не зачепив, — вiтер устиг завiяти його сiрим попелом. Вiн згорнув шматину, струсив куряву i вклав струмент у торбу. Тодi ще раз обдивився довгим поглядом хати, порожнiй майдан, вулицю, що тяглася вглибину, — здалося, йому зовсiм небагато треба, щоб почутися щасливим: хай би загавкали собаки чи заревiла худоба. Але навколо було пустельне, аж холодно, i вiн розбито й утомлено рушив iз села, вiдчуваючи на плечах осоружний тягар, а на душi скiмливий жаль. Мандрiвний цирульник був немолодий. Хтозна-скiльки блукав вiн дорогами, обличчя його обвiтрилося й покрилося густим закальцем, лоб був помережаний зморшками, очi — наче зашнурованi в мiшечки, великi губи потрiсканi й сухi, а над ними — сiрi кущики вусiв. Одежа завжди абияка — полотнянi штани й сорочка, на головi — брилик. У торбi — пара чобiт та струмент, зiлля та лiки. Вiн ходив дорогами, зiгнутий i замислений, — його вже знали по селах давно. Коли з'являвся, до нього валом iшли люди, — на сiльському майданi ставало весело, бо вiн, працюючи, завше пританцьовував i наспiвував. Заможнiшi хазяï кликали його до хати, частували обiдом i чаркою, а тодi вже — всiлякi замовлення, ради й чепурiння. Хто хоче чепуритися, — гукав вiн веселим голосом. — Дiдiв роблю хлопцями, а бабiв дiвками! День був сухий, з рiзким теплим вiтром. Цирульник iшов дорогою, важко переставляючи ноги. Довкола нiмiли лани, ощетинившись високими стернями, бовванiли самотнi дерева й кущi, розтиканi тут i там, — вiн плентався вiд одного дерева до другого; вiтер кидав в обличчя курявою, хрумтiло на зубах, а йому нестерпно болiли плечi — тягар зi спини не спадав. З кожним кроком начебто наростав i притискав дужче: горб був високий та гострий — вiн це бачив на власнiй тiнi. Але треба було йти, — не мав у ротi сьогоднi нi крихти. Село, яке так тяжко вразило його, вже сховалося з очей, i вiн плентався полем, вислаблий i знiчений. Чи не смерть то моя? — подумав, зупиняючись бiля невеликоï обскубаноï грушнi. Пiд нею було густо грушок, i вiн став ïх жадiбно ïсти, не помiчаючи нi терпкоти, нi смаку. Лiг на траву, вiтер обвiяв обличчя, i вiн подумав: отак би лягти й заснути навiки або ж заснути i, прокинувшись, переконатися, що все це тiльки запаморока. Вiн лежав, i йому важко нила спина, болiли плечi й вiддавало в шию. Голова каламутнiла, вiн дивився щiлинками напiврозплющених очей туди, де громадилися хмари й подекуди зблискували синi латки неба. В цiй хвилi не було в нього нi болю, нi урази — тiльки глухе здивування, з яким дививсь у небо, i глуха туга, що гойдала його й пригашувала мозок, який заволiкався м'якою вовною. Здавалося, що нею заросло все небо й земля, млоïлося в очах, судома стискала горло, i вiн тiльки тепер вiдчув, якi терпкi були грушки, що ïх наïвся. Але не мiг лежати — до вечора хотiв утрапити в село, де сподiвався на вечерю й звiльнення вiд цього наслання. Звiвся, спираючись на руки, й розбито почвалав дорогою. Як i того разу, побачив на узбiччях велетенськi, бiльшi за людину, ромашки, бджiл, як лелек, що гули над тими квiтами, врештi, й самого лелеку, котрий стояв, як журавель, бiля криницi. Цирульник згадав, що його давно палить спрага, схопив лелечий дзьоб i спустив його в темну прiрву криницi. Лелека пив воду, а вiн зазирав до того джерела, безсило черкаючи долонями прохолодну вiльгiсть. — Ну, годi! — пробурмотiв вiн, втираючи сухi вуста. Десь близько уже мало бути село, воно й справдi з'явилося попереду — мерехке, як марево, з липами, в'язами й бiлими, наче мальованими, хатами. Путiвцем гнали худобу — знялася сива курява, пастухи й череда пливли в нiй, наче по водi йшли. Цирульник повеселiв, вiдчув на губах смак свiжого молока, аж слина потекла, побачив його теплу густину й бульбашки поверх на краях кухля. Наддав ходи, височезна трава зашелестiла услiд, наче очерет, i вiн пiшов мiж того очерету, змагаючись iз вiтром, який дув в обличчя, i вiдчуваючи, що геть вислаб i йому стає все важче долати цю дорогу. Цирульник любив входити в село, коли спускається блакитний сутiнок, затихає вiтер, змовкає худоба, чоловiки виходять iз хат i сiдають на призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи — пахне вечерею, теплим молоком, спiлими яблуками. Чується рип журавля бiля криницi, неголосна жiноча розмова, покашлювання дядькiв, якi смалять на призьбах люльки з вишневого кореня, погуки матерiв, дитячий гамiр, поквоктування курей, що всiдаються на сiдалi. Хати вiдпочивають, розхиливши дверi, — всерединi гуляє темна сутiнь. Люди в цю пору м'якшають i добрiшають, завертають подорожнього й запрошують на вечерю, особливо коли йде цирульник. Вiн постриже й виголить, причепурить вуса й бороду, дасть жiнцi трави на немiч. Питиме молоко й оповiдатиме дiтям казки. А молоко, яке вiн вип'є, буде свiже й тепле, за це молоко вiн ладен вивернути всю свою торбу, вiн щедрий, як щедрi до нього й господарi. Цирульник бачить все це, приплющивши очi, — до села вже зовсiм близько, вiн хоче насправдi до нього дiстатися. Не любить турбувати господарiв, коли тi облягаються. Запах сiна, на якому вiн спатиме в повiтцi, вже й зараз лоскоче нiздрi, як i запах молока. Сонце б'є йому в спину, вiн бачить перед собою довгу горбату тiнь й напружує силу, бо попереду село, його вечiрнiй молочний дух, його теплi сутiнки, що пахнуть сiном та яблуками. В таку хвилю цирульник i сам добрiшає, дивиться лагiдним зором, хоча тягар так само чавить на спину. Пригадує знайомi обличчя: вiн знає це село так само давно, як знає його воно. Дерева ближчають, бiжить бiла дорога, стелються смужки вiд колiс, вони теж бiжать, начебто ïде вiн возом. Цирульник зустрiчає першого чоловiка й вiтається. Той вiтається також, i цирульник задоволений — за кiлька хвиль увiйде в село, де його зустрiне добрий дух сiна й молока, добрий дух людськоï працi й гостинностi. Але вранцi цирульник знову вiдчув страх, що вповз йому в груди слизьким вужем. Навiть здалося: тут, серед майдану, осiлося безлiч гаддя, яке обплутало його тiло, сичить ув очi, а вiн, мов кам'яний, сидить серед нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а вiн виповнений здивуванням та болем. Й досi наче спить, бо де це бачено, щоб було стiльки гаддя i щоб воно обплутало так людину, хай навiть вона й кам'яна. — Був один хлопець, — шепотiв його сухий язик, начебто оповiдав дiтям, — який скликав гаддя... Повелитель гаддя! — подумав вiн. Танцювало листя на липi, струмент укривався курявою, вiн сам покривався тiєю курявою, i там, де пролазили вужi, курява злизувалася — залишалися смуги, а може, це так темнiє йому в очах? Були тi смуги наче дороги в степу, i по них повзли великi, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на свiт, i вiн раптом злякався: а що, коли все повторилося? Вiдчув, як закололо йому пiд серцем. Вже добралися й туди, — подумав вiн про мурах. Сидiв на порожньому майданi й думав, що таке не може повторитися двiчi, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той жах. — Вже час би й худобу виганяти, — сказав собi. З двору, де вiн ночував, теж не вигонили корiв, i вiн пожалкував, що таки не зайшов до хати, як прокинувся, — не хотiв набридати. Звiвся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його — нi гавкоту, нi запаху диму, нi квоктання курей, нi пiвнячого спiву, нi iржання коней, нi мукання корiв. Голова його була втомлена. — Двiчi нiчого не повторюється, — сказав вiн. Нiмi вулицi, нiмi городи й двори, нiмий майдан, лише дерева говорять — лопотять i лопотять, начебто не можуть нагомонiтися. Нiмували журавлi бiля криниць, опустивши дзьоби в студеницi й безперестанку п'ючи воду. — Гей, скiльки можна пити тоï води! — пробурмотiв вiн, все ще намагаючись утримати свiй чудний настрiй сну. Бо то не може не бути сон. Вiн раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всi разом пiдняли голови й сичали. Вiн майже побiг, щоб позбутися цього видива, — боявся вiрити й не вiрити, боявся розумiти те, що накладалося одне на одне з такою нещаднiстю. Ускочив у двiр, де ночував, його гнав бiль, гострий та холодний, мов шабля. Побачив садок бiля хати i стiл, за яким учора вечеряв; собаки не було — лежав, певне, в будi; побачив зачинений хлiв, а звiдти — нi звуку; побачив зачиненi дверi й завiшанi вiкна, а на стрiсi — порожнє лелече гнiздо: нi лелеки, нi лелеченят. Вiн позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумiв мозок; врештi вiн давно це знав — ще коли побачив порожнiй майдан; вiдчув, як лопнула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, єдина квола сподiванка, що двiчi нiчого не повторюється. Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтрiпане вiтром i склеєне потом; йому здалося, що на спинi в нього кривава рана, i вiн став скрадатися попiд парканом, щоб тихцем вискочити iз села. — Це я, я! — казав вiн. — Все це треба було зрозумiти ранiше — той горб не просто горб! — Вiн повторював однотонно, наче крапала вода: — Це я, я! Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. Все це, один вузол, — подумав вiн. — Це я, я погубив обидва села! Ну от, — подумав вiн зморено, коли вiдбiг так далеко, що не бачив поселення, — знову те саме! Перед ним здiймалася стерня ледь не людського зросту, вiн iшов мiж цього дивного лiсу рурок, у якi свистiв вiтер, на плечi боляче тиснув тягар. Вiн раптом спинився: сiрi хмари повили небо, сiрi гуси летiли по ньому — все це сповнювало свiт сiрими драглями. Вiн обдивився поле — навколо нi душi, а збоку — заростi верболозу. Рiчка! — подумав вiн. Поступово спадало збудження — стерня бачилася мов стерня, а небо як небо, набрякле й сiре. Вiн довго стояв у тому полi серед почорнiлого пагiння; над головою крикнула сорока — вiтер схопив ïï i жбурнув убiк. Стояв серед великого порожнього поля, вiтер гнув на межi вибiлену траву — вижухлу й суху. Вiн згадав, яке село лежало перед ним, i тихо прошепотiв його назву. Вже надходив вечiр. У селi вечеряють, — подумав вiн. Спадає сутiнок, м'який, голубий, затихає вiтер — чоловiки виходять iз хат, сiдають на призьбах, жiнки стелють у садках обруси на столи. Вiн бачить обвiтренi обличчя, зарослi щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника, чує неквапнi розмови про бiлий свiт. А це вже вiн оповiдає казки дiтворi, що аж вуха порозвiшувала; ось потай прибiгла до нього по жiноче зiлля молодичка, зазирнули дiвка чи парубок, якi захотiли любасного зiлля... Вiн стояв серед голого поля, малий, зiгнутий, у простiй полотнянiй одежi, його босi ноги були темнi, неголене обличчя обросло густiше, пiд кущастими бровами свiтилися настороженi очi. Вже не мiг нести на плечах той горб — знав, що не вступить iз ним у жодне село. Згадував знайомi обличчя, i дивна лютiсть поймала його. — То оце б я мав пiддатися! — гукнув вiн, намагаючись обхопити себе руками за спину. Ляпав по спинi долонями, тодi упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тiльки-но зводився, тягар знову клався йому на спину. Лютiсть торсала його дрiбне тiло, вовнянi клубенi забивали мозок, вiн бiг i падав, знову качався по стернi, а тодi знову бiг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очi палали болем та жахом, сорочка вже висiла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: вiдчував його усiм своïм збуреним єством, хоч не знав: була то жива iстота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровує з себе ту бридоту, але це була омана. Тодi вiн побачив палицю. Лежала на стернi, жовта й довга. Схопив ïï i люто вдарив себе по спинi. Бив i гатив себе, — палиця вже горiла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу i впав обличчям на сиру прохолодну землю. Лежав долiлиць, розкинувши руки й ноги, поклав пiдборiддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був бiля верболозу. Шумiло листя, вiн побачив мiж гiлля синю смужку води — торкнулася ïï швидка синя пташка. Вiн подумав: Воно перемогло! Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як ранiше, давив його. Обливався холодним потом i намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лiкував. Цi люди приймуть мене, — подумав вiн. — Воно знає, що цi люди приймуть мене! Дивився на верболози, на смужку води, i в ньому знову закипала лютiсть. То оце б я мав пiддатися? — подумав вiн. Тодi нова сила влилась у його змучене тiло, молода й мужня. Вiн аж скрикнув, як звiр, що викликає ворога на герць. — I ти, i я! — проказав крiзь стиснутi зуби й, напружившись, поповз по травi, тягнучи своє тiло й тягар, що сидiв на ньому. — I ти, i я! — бурмотiв вiн, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну рiчки, вiдчуваючи, як тiло його заливає водою, i знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водоростi й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожаднiстю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тодi вiдчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тiло. Вогонь спалював i зiлля, за яке цупко тримався руками. Пiдхопила його хвиля й понесла. Вiн побачив, як розкришився пекучий бiль i заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, i вiн покотився в ïï неозорiсть.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация