ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ПЕРЕВIЗНИК Перевiзник прокинувся — хтось його гукав. У хатi було сутiнно й прохолодно, крiзь вiкно лилося жовтаве мiсячне свiтло, i перевiзник не мiг розчовпати, чи той погук правдешнiй, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стiну з мисником i врiзаним у нього коником та потягся п'ятiрнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають. Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежаннi тiло: хотiлося вилаятися на це невчасне гукання, i вiн забурмотiв щось собi пiд нiс, але почовгав до сiней. Надворi його облило холодним срiблом — нiч була широка й простора, як може бути на початку осенi; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося пiд таку тишу; перевiзниковi зовсiм не хотiлося сiдати в човен та ïхати на перевiз, i вiн до болю в очах вдививсь у потуманений простiр. Рiчка курiла, хвости пари стояли над водою i неначе оживали в мiсячному сяйвi. Здавалося, горить мертвим нiмим вогнем вода, ламалися на течiï мiсячнi зблиски — хтось неначе засипав рiчку золотими й срiбними монетами. Погукали втретє, i вiн посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до рiчки. Осипалася пiд ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручi i, як дрiб, дзвiнко сипалась у воду. Перевiзник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зеленi з червоним вогники застрибали йому перед вiч. Постояв хвильку, щоб вiдкотилася йому вiд голови кров, а тодi влiз у човна i вiдштовхнувся од берега веслом. Плив через водяну куряву — туман i дим; плив по золотих i срiбних монетах, i йому зi сну ще крутилася голова. Кого б то носило поночi? — думав вiн, удивляючись на той бiк, де невиразно бовванiла чужа постать. — Чи в село, чи заблукав хтось? Вода забурунила пiд веслом, i вiн натис на нього сильнiше — переïжджав швид. А коли впорався i човен знову винесло на тихе, почув дзвiночки. Буцiм хтось повiсив ïх над головою, i вони, нiжнi й дзюркотливi, як та ж таки течiя, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув iще кiлька разiв веслом i пристав до пiщаноï коси, по якiй тут i там виднiлися вичавленi слiди його човна. Чоловiк на березi здивував його. Був це розкiшно вбраний пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i в новеньких лискучих чоботях. Сидiв, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В ротi у нього стримiв цибушок, тютюн був духмяний, i перевiзник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортiло запалити й собi, але зважив вiдкласти це на потiм — нинi треба везти цього чепуруна. Перевiзника й досi не покинув сон, в головi ще гули джмелi; вiн був, однак, трохи змерз, i зараз його також пробирало вiд нiчноï вiльги. Тим часом пан умостився на лавi, i перевiзник вiдштовхнувся од берега. Човен розвернуло, i за кiлька махiв об борт уже забилися слизькi хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорi розширювався темно-синiй блават, проколений безлiччю зiрок. Мiсяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Свiтло виливалося з княженка хвилями, здавалося, вiн купався в розтопленiй мiдi, замiшанiй на молочних вершках. Пан сидiв перед ним непорушне, i перевiзник ковтав раз вiд разу чудовi хвилi диму, що вивiювалися йому з-над плеча. Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якiй ще лежали великi перевiзниковi слiди, бо вся трава в тому сивому свiтлi поблимувала дрiбними скалками. Пан вийшов на горб, перевiзник ледве встигав за ним, а коли дiйшли хати, повернувся. Його обличчя здалося перевiзниковi трохи засиненим, врештi, засинений тепер був цiлий свiт; пан вийняв цибушка й сумно всмiхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубiв. Вiд тоï усмiшки трем пройшов по перевiзниковому тiлi, вiн, однак, розсердився на тi смiшки. Скалить тут зуби, — недоброзичливо подумав, а коли вони дiйшли до обiйстя, сказав, вiдверто вколовши пришельця гострим поглядом: — То оце я, пане, вдома. Платiть, бо вже йду. — Заплачу в хатi, — коротко вiдказав пан, i перевiзник пiшов у хвiртку. Вiн не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватiла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Вiдчинив дверi, вже не слухаючи ланових крокiв, — увiйшов у темнi сiни. Йому вдарив у вiчi кислий запах кожуха, замiшаний на сiнi, — перевiзник налапав клямку, а коли розчинив дверi, раптом спинився. Крокiв за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, — було тихо. Вiн повернувся й вийшов надвiр, Навколо анi душi! Тодi заплющився — голова ще й досi була закутана сном. Стояла нерушна тиша, i вiн, розплющившись, побачив спокiйне, закурене рiчкове плесо, втоплений у мiсячному туманi протилежний берег i зарошену траву; покритий сивим попелом ночi тин, хлiв, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якiй давно не було собаки. Дивився на все це спокiйно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; вiн знову вiдчув, що його тягне до сну й пiшов у хату, потягнувши з сiней i кожуха. Прокинувся знову вiд погуку, який вiдразу ж вiдiгнав од нього сон. Сiв на полу, в хатi було темно, хоч в око стрель, йому навiть здалося, що ослiп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвiжоï постелi, неприбраного мешкання, вiдваленоï вiд стiн глини, горщикiв, попелу вiд печi, трухлявого дерева, трав, розтиканих попiд стелею, запах сiна з розчинених у сiни дверей. Вiн сидiв, бо сон, хоч вiдступив, ще не покинув його; якiсь уривки, кольори, обличчя з iкон, шматки облич, наче побито ïх на черепки. Пошукав очима вiкно — ледве мрiло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од мiсяця. Перевiзник заплющився: заграло мiсячне промiння, роса, слiди в росi, побачив хвилi туману над рiчкою, хату, що врiзувалась у порожнiй краєвид, коли дивився на неï од води. Погукали вдруге, вiн почув це так чiтко, нiби покликали його з протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги болiли йому ще тяжче, хруснули суглоби, i вiн заточився, так незручно ступив. Лапав у темрявi клямку — дверi в сiни й справдi не були причиненi. Тут уже прочувалася нiчна прохолода, i вiн мерзлякувато пощулився. Сiнешнi дверi наче вивалилися на подвiр'я, тут теж було темно, хоч i вiльнiше дихалося. Вiн не побачив неба, очевидно, захмарило — там, угорi, висiла чорна прiрва, багатозначна й глибока. I перевiзник не змiг дивитися туди, в ту прiрву, де нещодавно так вiльно царювали мiсяць i зорi, тим бiльше — його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб i дзвiнко впав на рiчкове плесо, нiби птах, що хоче вхопити рибу. Йому здалося, що це вже було: птах i ця риба. Побачив — великий чорний птах, що заслонив небо, крила його — нiч, а тiло його — небо. Побачив — велика срiбна риба, що недавно була мiсяцем, але необережно впала в рiчку i втопилася... Перевiзниковi й цього разу не хотiлося ïхати на перевiз, але чоловiк уже, певне, застоявся, — а хто його перевезе, коли вiн єдиний тут перевiзник. Пiшов iз горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, i намагаючись хоч трохи зiгрiтися. Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевiзник раптом помiтив, що його босi ноги мокрi також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, i той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотiла, забурмотiла вода, його повернуло кiлька разiв, нiби втрапив у вир, хоч виру, вiн знав те достеменне, тут не було. Весло на дотик — мокре й слизьке, як живе холодне тiло, i вiн стис його, щоб поставити човна супроти течiï. Кiлькома дужими ударами перескочив течiю i виплив на тихе. Тодi витер полою сорочки чоло. Повiяло легким, трохи колючим вiтром, вiн вiддихався, а човен зручно врiзався в косу, на якiй так само, як i того разу, сидiв розкiшно вбраний пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i нових лискучих чоботах. У тому мiсцi, де сидiв, впираючись руками на кийок, розливалося блiде мертве свiтло, i те свiтло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися iскри, й курiло так само запашним тютюном. Перевiзник подумав, що вiн забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку. Пан вмостивсь у човнi, й перевiзник вiдпихнувся веслом. Вiн плив по чуднiй чорнiй рiчцi. Вгорi все ще не було неба, темна пуща, густi заростi, бездорiжжя, вертепи з диким звiром, з дикими птахами i з таємничим життям. Небо було й тут, унизу, пiд днищем, його човен плив по тiй неозорiй пущi, перелiтав через столiтнi дерева, дупластi, напiввисохлi, якi простягали до нього корячкуватi руки. Знав: небо завжди вiдбивається у водi, а вода — в небi. Вони переливаються одне в одне завжди, i завжди хапала його човен течiя, йому треба було налягати на весло, щоб перерiзати ïï днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покалiченого мiсяця й зiр. Але сьогоднi не було й цього свiтла, темрява заступила небо й воду, мiж ними проклалася сiра смуга, по якiй плив човен. I вiн поспiшив переïхати швид, поспiшив вислизнути з-пiд важкоï, чорноï брили, що лягала йому на голову й плечi, i таки перевезти цього пана. Пан сидiв до нього спиною, спокiйно кушпелив люльку, спокiйно пускав дим, а коли вони приïхали, неквапно вилiз iз човна. Вони рушили пiд горб, а за хвилю перевiзник спинився перед хвiрткою. — То оце вже, пане, я вдома, — сказав вiн. — Платiть грошi, бо вже йду! — Заплачу в хатi! — коротко сказав пан, i перевiзник знову мiг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб пiд оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу нiс, два пишнi вуса, що чорнiли над губою, в ротi — люлька, а очi дивляться просто, навiть лагiдно. — Менi б оте... — несмiливо почав перевiзник. — Я бiдний чоловiк... — Заплачу в хатi! — сказав пан i трохи рiзко додав: — I за обидва рази! Перевiзник послухався. Пiшов у хвiртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок i вiдчинив дверi. З сiней на нього вiйнуло духом сiна, вiн перейшов ïх i раптом спинився. Крокiв за собою не чув, тож повернувся i, як тодi, вийшов на ганок. Сiв на приступцi й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгомiння, нiч темна й непрозора, навкруги анi шереху, дихнуло на нього запахом рiчки й риби, якихось незнайомих йому квiтiв, кiнського поту, сухого зiлля. Дививсь у глибiнь, немов задумався; крапнуло кiлькома гострими краплями, але навiть не звiв голови. Йому почулося, як iз кручi в рiчку сиплеться пiсок, однотонне й шарудливо, — пiсок сипався навперемiж iз дощем; хвиля за хвилею налiтали на хату, нiби хотiли поховати ïï в собi, а вiн сидiв зацiпенiлий i очманiлий; вiйнув вiтер, i його знову обсипало пiском, пiсок замiтався з ганку в розхиленi дверi хати, а вiн тримав руки на колiнах i дивився. Тодi зiтхнув (одяг на ньому був майже мокрий) i повiльно зайшов до хати, так i не зачинивши нi хатнiх, нi сiнешнiх дверей. Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голоснiше й вимогливiше, i вiн зiрвався з постелi й вибiг iз хати. Було так само темно, вiн спинився бiля хвiртки, затамувавши подих i чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, i вiн пiшов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний бiль. Пiшов до рiчки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, i перевiзник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, i вiдчув полегшу. Вiд тютюну розпогодилося йому в головi, прочистилося, i вiн збадьорiв. Вiдв'язав човна i, пускаючи хмару диму, подався на той бiк. Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидiв, спершись на кийок i витягши ноги в лискучих чоботах. У ротi в нього стримiв цибушок, i хвилi запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевiзник палив i собi, вони дивилися один на одного, пихкаючи навперемiж димом, пан — з цiкавiстю, а перевiзник — iз незрозумiлим йому викликом. Пливла нiч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що вiд неï все покривалося сухим, як цвiркуновий свист, дзенькотом. Дерева пiдступили до самоï води — стояли за пановою спиною, наче вiн ïх привiв, та й сам здавався з дерева. Тi дерева кожне мало обличчя, вiн побачив за пановою спиною багато живих тiл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пiсок: осiнь, подумав вiн, ще не пора б. Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна нiч! Однак перевiзник бачив цей жовтий колiр — все немов тлiло, i той пан, i дерева, — бачив тiльки цi двi барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в нiч, з'ïсть ïï а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врештi перевiзник присiв на нiс човна. В нього тремтiли руки, вiн поставив ïх перед собою: великi, жилавi, потрiсканi, вiн побачив i пановi руки: блискучi, синюватi й виплеканi. На рiчцi вдруге скинулася риба, i вони наче струсили з себе зацiпенiння. Пан пiшов до човна й сiв, як перше, спиною до нього. Перевiзник вiдштовхнувся, й вони попливли. Помiтив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомiсть ковтав дим, що вився з-за пановоï спини, i слухав, як вогко дихає на нього рiка — ота прiрва чорна й бездонна — i як пiд веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода. — Ну, от я й удома, — сказав перевiзник. — Платiть уже, пане, чи що? Пан стояв супроти нього й сумно всмiхався. Здається, виплив мiсяць, повиднiшало, над рiчкою стояв туман, блакитна габа висiла по той бiк ïï, хата заблищала вiкном, солом'яна покрiвля була мокра; перевiзник ступив до хвiртки, хоч пан йому не вiдповiв. Утомився чи образився, спустив голову i йшов додому. Тим часом знову споночiло, i перевiзник почув за спиною сипкий шепiт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестiло листя, вiтер штовхнув його в спину, було достобiса парко, i вiн подумав про дощ. Але я вже не буду такий дурний, — подумав вiн, — i не дам себе окрутити! Знову почув гомiн багатьох голосiв i вслухався. Уривки слiв чи незрозумiла мова, шепiт листя, шепiт незнайомих людей — стояв на ганковi, тримаючись за клямку, i не зважився переступити порога. — Ну йди! — почув вiн панiв голос. — Думаєш, одурю? Перевiзник хотiв повернутися. Але незнана сила скувала йому плечi. Я не дам себе окрутити, — подумав вiн, а позаду знову зашамотiло. I вже по— справжньому захотiв повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому i злiсть, повертав тiло, як повертають заржавiлу корбу. — Казна-що! — бурмотiв вiн, вiдчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя. За спиною так само шепотiли — листя, голоси, нiч, попереду виднiвся шмат бiлоï, аж синьоï, стiни з облупленим рогом — вiн усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух вiд спекоти, на рiчцi плеснуло — знову риба, яку вiн уже не побачить. Небо розмовляло з рибою i з деревами — цей сплеск i шамотiння, подумав вiн, бiжать нiчницi зi своïми снами. Але йому сьогоднi нiчого не снилося; то коротка мить, знав вiн, хвилину тому чув пановий голос, не може вiн далеко вiдiйти. Цього разу, — вирiшив вiн, — я не дамся! Хотiв повернутись i закричати: Це все чортiвня, я знаю, що все це чортiвня! — але вiдчув нехiть i ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. Треба увiйти в хату або обернутися, — стукало йому до голови. Вiн ловив уривки слiв... так, так, все це знайоме й незнайоме... але вiн розумiє... хто знає цей бiль чи сумнiв... нiч така широка, чорна чи бiла, як молоко i як смола...
ДIМ НА ГОРI