<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роздiл другий СИНЯ ДОРОГА Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози, схованi в пiтьму. Р. Тагор 1 Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв, i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом — попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до неï. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався — стояли вони за скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола, складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби. Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине — вiдчував у тому тлумi перш за все ïï. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьоï дороги — все минуле, повз яке вiн має зараз пройти, перш нiж дiстанеться до прозороï, густо залитоï перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як вабить залiзо магнiт, — невагомо плив по своïй дорозi, вже наперед вiдчуваючи щастя з'єднання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив своє тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала пишноволоса жiнка — Туга його, а з другого боку — Сум, ще один його син. Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на оцi якоï замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й безнадiйно вiн озирався. 2 Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту; один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на неï й дивився, i ïй стало дивно, що очi в нього темно-синi, — мали б бути чорнi чи зеленi. Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ïй незвiдь вiд чого запаморочливо стислося серце. — Слухайте, слухайте! — заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. — Починаймо з садiвника. Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi квiти надоïли, окрiм маку... — Ти мак, мак! — закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й справдi червона наче мак. Потрiбно було ïй вигукнути оте завчене: Ой!, i вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався Микола, який так само сидiв у кутку й дивився. — Що з тобою? — спитала Соня. — Влюбилася! — шепнула Олександра, i ïй стало так млосно, що захотiлося покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свiжою сосною, де стоïть у своïй майстернi батько й теше, теше й теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки. — У кого? — вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть сюди. З червоноï Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиïсь очi? — Я не хочу грати в цю гру, — сказала Олександра. — Голова в мене болить... — Ой! — вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася: з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися. — Ну, ясно! — протягла вона багатозначно й усмiхнулася. — А знаєте що, — вона таємниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям. — Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки, витягла складений надвоє листок, на якому було намальоване широке усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих променях було розсипано ряди цифр. — Оце оракул, — сказала вона. — Гадатимемо! Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неï, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице — Олександра знову вiдчула, як обпiкає ïï той волошковий погляд. Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату, найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до неï, i Олександра вiдчувала, що ïï обплутує тими нитками, що стає вона зовсiм безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки своï i що вони незвичайно мiж собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч роздiляв ïх стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цiєï дiвчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм тратила вiд того голову, непокоïлася й турбувалася, вже хотiла, щоб кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ïй змога побiгти додому й охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки. — Шуро, Шуро! — гукнула Соня. — Ти що, Шуро, оглухла? — Вона скинула очима на подругу, стало ïй зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неï всмiхалася. — Твоя черга, — сказала категорично й тицьнула в руки зернину. Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаєно дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi навколо неï, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту, рятуючи ïï, Микола: — Давайте я! Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру. — Двадцять два! — видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й пирснула. — Нi! — сказала вона. — Цього я вам не прочитаю. Тодi до неï простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно: — Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ïй оракул, не можна! 3 Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першоï взуттєвоï фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб жiночоï статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже досi швець для них — все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi — це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ïм вiд того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ïх зустрiчав той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив ïм роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i йшли вони геть, наче по приску ступали, — похитувався ïм перед очима зелений, дивний i широкий свiт. Очi ïхнi каламутнiли, а дорога, якою йшли, блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт через те волошковiв — нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так несподiвано набралися. В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших утратили глузд на превелику втiху своïм не менш легковажним кавалерам. Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ïм щось чудне, ïх отвережував тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило ïх кволими й немiчними. Сам Микола переймався також цим настроєм. Кожна з тих нiжок випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про всiх фабричних дiвчат: тих, щ на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей, усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам. Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати — оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власноï роботи: всю силу й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок, якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги. Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги, цiлий свiт тодi ïм пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки найсмiливiшi признавалися, що це не покидає ïх дух того незвичайного майстра. Здавалося ïм, що вiн десь тут поруч, йде й тримає нiжно пiд руку, ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не заслiпити тих, кому призначалися. Сам Микола Ващук непокоïвся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару матiр, яка чекала його з обiдом, — не мав сили до обiдiв. Так блукав до сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й небо, — весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й випивав, щоб заспокоïтися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi й чуб, що виглядав з-пiд неï, надмiру широкi груди й плечi, — йшов вiн i плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула б кирпу, — навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий день позбутись. Так воно й тяглося аж до тоï пропам'ятноï вечiрки, коли зустрiв вiн Олександру, але поки дiйде до тоï вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i не одна хвиля гiркоти заллє йому груди. Дивувало його в тiй iсторiï найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це сила так немилосердно й химерно його крутить. 4 Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ïï у вальсi i млiла, дослуховуючись до таємних токiв спарених тiл, у танго. Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки, мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила цей веретiльний, розхитаний у єдиному ритмi тлум. Ще сильнiша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками, взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ïхньоï фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики, i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат ставало на лавках менше — влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й iснувати окремо переставали. — Ну то що? — спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. — Рибку прийшов ловити? Долучився мовчки до своïх хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони: стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали вони зневажливо пiд ноги: по ïхньому ж ряду обережно проходжувалися очi тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли. Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ïх злякавши, але бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася й тiльки торкнулася тоï руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в його руках ватiла, й не ставало ïй повiтря, задихалась i починала спотикатися, i тiльки те, що тримали ïï такi залiзнi й пекучi долонi, не давало ïй втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому — поверталась убiк, але помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона розумiли — це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися. Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з присмоктаними до них пiтними чоловiками. На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених нiжок i туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша — курив вiн швидше й запальнiше. Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками туфель — вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i там, за стовбуром, ïï i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ïï хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i струнка, холодна та врiвноважена красуня. В неï вистачило сили зирнути йому в очi, але i ïй, такiй холоднiй, стало боязко — волошковий вогонь обпiк ïï. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той, коли б вони й справдi стали парою. Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто шив менi туфлi! — скаже подружцi, i вони похихотять вволю... Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ïй тiльки туфлi нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню приятельку-тугу. 5 Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, — за вiкном рiс величезний дуб. Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний зайчик i затремтiв нервово на стiнi. Недiля, — подумала дiвчина, — сьогоднi недiля! Ïй щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона, поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiвує ту ж таки пiсню, яку мугиче в своïй майстернi батько. Стало дивно, що вiн працює i в недiлю — ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа — така, якою стане через п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у неï висiли розсвiченi сонцем сльози. — Це що, батько i в недiлю працює? — спитала здивовано Олександра. — Виконує замовлення, — сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. Ïï миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли. — Але ж i ранiше в тата була нагальна робота... — То було ранiше, — вiдгукнулася мати. — Тодi нiхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабрицi. — Вже не можна мати майстерню? — Приходили iз фiнвiддiлу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!... У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi, коли ïй ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, i є вона, ота батькова пiсня. — А менi, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабрицi зовсiм добре!... — Ми старi! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. — 3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися... — А менi-от легко! — всмiхнулася Олександра. — То й слава богу! — сказала мати. — Збираєшся куди? — До Стефи, — сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до неï голубе пiреньце, Що це воно вiдбувається зi мною сьогоднi? — подумала вона. Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося, що весь дiм просякнутий цiєю мелодiєю, як i сонцем. Весь дiм вiд того стає великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною. — А тобi-от i турботи до нашоï бiди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснiдаєш! Те пiреньце на днi ïï серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося неймовiрно — заголубiло все ïï серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата. — Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, — прошепотiла ïй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, — а наступноï недiлi Соня хоче зiбрати в себе вечiрку. — Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, — трохи нiяково сказала Олександра. — Таке скажеш! — пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. — Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!... Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i затулив весь прочiл могутньою постаттю. — Хтось прийшов? — спитав тривожно. — Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срiбним дзвоном свого смiху. 6 Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що розсвiтився несподiвано, — там попереду лежала прозора куля, до якоï вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ïм i числа не знайти, видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер ïхав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив ïх позаду, в тiй справжнiй хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до якоï простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, i ступне йому назустрiч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ïм не буде нiякого дiла до тоï великоï помiж себе рiзницi. Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, i йому здавалося, що чує навколо шум голосiв i дитячi погуки. На вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ïли в життi, — ïли, а тi, що спали, — спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi — кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер, намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне свiтло. Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше, побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив нiчого — висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цiєю дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд дашкiв долонь сумнi матерi, коло них — матерi iншi, а далi ще i ще — довга низка матерiв. Довга низка й батькiв — безконечний ряд, — що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави, що були наче смужки чи гiлля, — безконечне дерево, розгалужене навсiбiч, з'єднувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на своïй дорозi. Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у неï бiлi й круглi свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до якого нещодавно пiдходив, — п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i зробилися раптом серйознi-серйознi — великий всесвiт навiдався до ïхнiх душ i засiяв ïх своïм попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ïхнiх вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ïй пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ïй здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися, зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала, — була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних, але гарних пiсень... Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козо пас Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв. Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне клопотання дружини — стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе камiння, — вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з якоïсь книжки: Любов свiт цей ушляхетнює. 7 Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що стоïть серед порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й немає нi душi... (Те саме почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й справдi доведеться бiгти через порожнє поле i коли прошиє його, перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi, могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль — стiльки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшоï iз дiвчат, яку досi ще нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед iнших пар i мав у своïх руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дiтися з тiєю колодою, хай i завзято вона гопцювала — ïй теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вiчi дiвчинi, вона витримала його погляд i не затремтiла, як iншi: побачив плоскi зорки, кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би остерiгатися — ця жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ïсти, але все ïхнє життя стане ïï помстою за те, що ïï взяв. Вiн покинув дiвчину, трохи здивовану й розсерджену, i вийшов. На бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв смiшком баритон, змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i вiн упiзнав на кiлькох чепурухах туфлi своï. Були кращi й ошатнiшi iнших, i Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав вiн у своïх руках тi такi виточенi нiжки. Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день, коли знову сяде на шевський стiлець. Тодi його руки знову вчинять диво з кiлькома шматками шкiри, уладивши ïх так, що знову вона засяє i стане магнетична для жiночих очей. Не було й не буде у нас майстра над тебе! — скаже йому старий начальник цеху й подумає, що цьому чоловiковi шити б взуття для тих, у кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подумає про своï лiта i що його старша дочка вже теж одягла такi туфлi: хто зна, може, пора йому ставати дiдом? Микола входив у свiй завулок. Вiд рiчки кумкали жаби, а навдокiл заливалися натхненно цвiркуни. Все спало, залите неживим, мiражним сутiнком, — стояв серед неба великий i голий мiсяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi. — Чому не спите, мамо? — тихо запитав вiн. — Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, — так само тихо озвалася мати. — Хiба може зi мною щось статися? — засмiявся вiн. — З кожним, сину, може статися... — Е, мамо! — розвiв вiн руками. — В мене такоï сили!... Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на неï, нi на покiйного чоловiка. Не був схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ïï пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила i той струм — вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася так печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ïй на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю. — Женитися тобi пора, сину, — сказала, а вiн засмiявся: так просто розв'язує вона й пояснює його неспокiй. 8 Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена бруком, а пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями й костюмами, хлопцi й дiвчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зiрвати квiтку й докласти до букетика, що яснiв у руцi. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло захiдне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька — цiлий день вiн сьогоднi спiвав. Водночас грiло ïï незбагненне ояснення, якого дiзнають дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ïй, що ось-ось хтось прийде до неï, незнайомий i владний, вiдчинить ïï серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, — це поєднання кольорiв також хвилювало ïï. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному краï неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу. — Глянь, який дiд! — показала вона Стефi на ту химерну хмару. — Хiба це дiд? — протягла зневажливо Стефа. — Це на хату скидається... — Сама ти хата! — засмiялася Олександра. — Диви, i книжку читає... — Книжку? Це скорiше на гусака схоже... Ïй перехотiлося змагатись iз Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд, став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоноï та зеленоï хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу, ледь вловиму музику. Щось має невзабарi статися, — мимохiть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло ïï, i вона не захотiла губити його. Забажалося ïй повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона ïм пояснить усе. Повернулася через те до захеканоï Стефи i засмiялася: — Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят... Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсiяне обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ïï справжнi. 9 Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навзаєм: передавав шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його, вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого серце — чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання. Єдиний, хто не усвiдомлював цiєï сили, був вiн сам, але й вiн знав, що його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть — йшла вона звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував такий погiдний настрiй. Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав. Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили набiк. Клеïлися одне до одного плечима — чоловiча рука пiд дiвочим лiктем, а ноги й землi не торкалися — пливли i пливли. Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була вiльна, i Микола продiвся в неï. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi. Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти туди-сюди алеï, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них i пересмiювалися — ïхнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiдає його, адже нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим тiлом, i духу йому вже не стає, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку повтикано безлiч блискучих зiрок. Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши мiж колiна плаття, дiвчата з ïхньоï фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн помахав ïм на привiтання; знав уже добре — мiж ними нема тiєï, що ïï мав пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яноï кладки, з якоï повиростали вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й грає рiчка. Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда. Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного блискоту хвильок i до тих голiвок — чутливих, чудових поплавцiв. Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола не стримався, звiвся й рушив ïй назустрiч. На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф, пальцi натискали на струни i вiдпускали — гiтара плакала у вечiр, наче жива. Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть — щось мале й дочасне, що iснує навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й пишноï зеленi. В ньому є i цей настрiй, який виповiдає зараз гiтара, i вiн кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на кущах по той бiк рiчки. — Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? — спитав Микола. — Не хто ж, як Райко, — вiдказав Бовдя, не припиняючи гри. — Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу? — Бере, — вiдгукнувся Бовдя. — Теперечки замовляти в нього саме раз! — А то ж чому. Колю? — Без копiйки вiн сидить, — озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала веселiше. I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до будочок купалень. — Вiн зараз у труднацiï, — сказав -Бовдя, i його гiтара знову взяла печальний тон, що звучав ранiше. — Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, пiвлiтру захопить. 10 — Так, — сказав йому Райко. — Я спецiалiст — тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був i власником, i директором, i головним майстром. Нiколи не було великих достаткiв, але дiло знав добре... Микола роззирнувся. Сидiли вони в захаращенiй дошками й фанерою кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись панський, пiджак, з-пiд якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа, освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами голову. Очi старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами. Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ïï в руках. — Отакi iнструменти в мене виходять! — сказав i голосно дзенькнув струнами. — Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не гiршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат. Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд руки старого. — Ось з чого я все це клею! — гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи дощок, планок i дикту. Висмикнув вже суху вiд часу, всипану остюками планку iз двома загнутими цвяхами на краях. — Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сiра, — сказав i значуще подивився. — А знаєш, де я ïï дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота! Райко поставив планку до себе, наче це була гiтара чи балалайка, i зробив рух рукою, наче починав грати. — А ти, хлопче, хто по спецiальностi? — Швець, — вiдказав Микола, крутячи в руках музейний експонат. — То й чудово, дорогий ти мiй! — вигукнув старий i вже знову засiв за стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. — Я за цiну не стоятиму. Поший ти менi, бра, черевики зi своєï шкiри, а я тобi, бра, балалайку iз мого дерева. 11 I здалося Олександрi, що та балалайка, яка завжди висить у них на стiнi, раптом глухо застогнала, обiзвалися ïï струни, загувши й забринiвши. Позирнула занепокоєно в той бiк; дiти вже спали, дружно посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар — наче якась постать людська, широка в плечах i приземкувата; свiтло мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний хрест — у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшоï дочки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила ïï бокастий обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика — побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни вторили мелодiï тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього пахло столярним клеєм та палiтурою; вона почала розумiти, що з'єднує цих двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмi. Не було в свiтi кращоï меблi, нiж та, що ïï робив Олександрин батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола. Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ïй мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, руïни — все це щось несусвiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз себе, прокинувшись, та й чи заспiває колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi речей, принаймнi тих, що ïх торкалися його руки. Великi сльози з'явилися на ïï очах, i єдиний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ïх у дiаманти. Вони покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали, притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ïх побачив, озирнувшись, самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями: два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали, це й було первiсне щось, яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола, нi Олександра не усвiдомлювали цiєï гри первнiв, хотiли тiльки наладнати помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб програти на тих струнах мелодiю, яка з'єднувала ïхнi душi, адже з того поєднання й виросла ïхня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще п'ятеро народжених у любовi. 12 Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату (на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд руïнами веселуху Соню, ïï дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ïï. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрiнеш — оте лiжко з матрацом i горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ïï волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його вiдбила. Це й вирiшило ïхню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерiï до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ïхнiй хмiль i пустило гуляти далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста ïï були такi гарячi, що вона аж пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике ïï зчудування вийшовши замiж ранiше за неï, але на те була воля доль ïхнiх. Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна — висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так учасником забави, як ïï свiдком. Зирнув удруге на неï, i вона здалася йому симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ïï голос, а ще за мить побачив вiн ïï руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн починає непокоïтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буває при любовi з першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на неï вже захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отiняв його, начебто ïхнє таємне спiлкування вже стало голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились — з'єднали вони таку спiлку, яка iснує в планети та супутника. Два тiла обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й виверження, неспокiй i перетворення — це перший ступiнь до свiтовоï гармонiï. Вона з'являється пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень приходить тиша й мир... Любов — це i є рух до спокою, — подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, — тi, що руйнують, не знають любовi — це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, — без патетики думав вiн, сидячи на верандi, — не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi — без неï воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грiє боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не твоєму розумовi збагнути велику машину рiвноваги! Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ïхнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою — вмикнуто було те, що безпохибно дiє в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згероïженим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля неï i сказав перше слово, — це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язується захльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ïï серце: обоє пам'ятали тiльки, що ïхнi серця застукотiли влад i обом ïм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ïх на жоднiй вечiрцi. 13 Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всi учасники тiєï добропам'ятноï вечiрки, лишиться тiльки Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи ïï численна родина. Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi, i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iснує посерединi в тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той момент тiльки старшоï дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагадує фортецю, пiде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступає з землi, наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд ногами захитається, бо пiде вiн до тiєï дiвчинки, а вона, помiтивши його, раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але ïй не буде куди тiкати. Тож вона спустить очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ïй узяти вiд чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу... ...Микола й Олександра верталися з тоï вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ïм цiкаво в компанiï. Серед неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ïï пiд руку, i вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв. Через рiк до них прилучиться на ïхньому шляху ще один супутник, i наприкiнцi десятого року стане ïх семеро. Але це ще не буде кiнець ïхньоï iсторiï. Кiнець Микола вiдчує пiзнiше, коли вибиратиметься з оточення... ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули, нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом засмiявшись, кинулися обiйматися. Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче i ближче. Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту своïх патронiв i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт — одноногий птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до неï дiстатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз вiд тоï скирти, до якоï вiн i хотiв дiстатися. Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося раптом попереду... Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. Єдиний раз, коли йому буде треба пiдiйти до вiкна своєï колишньоï домiвки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу своєï родини. Не перешкодить ïм, а тихо вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв. Обмиє листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче перламутровi. Тодi Микола подарує своïй родинi й цьому живому свiтовi листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилює, i вiн довго сидiтиме в своєму лозовому крiслi, тихо все те переживаючи... Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почує вона, як тихенько заграє на стiнi iнструмент, виготовлений колись напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн прокинеться з похмiлля i пошукає рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що ïï почула й Олександра Панасiвна. Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук. Райко всмiхнеться i єдиний раз за своє iснування подумає, що попри все жив вiн недаремно.
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация