<< Главная страница

ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДОРОГА Наприкiнцi лiта 1618 року в маєтку Гудищi сталася неймовiрна подiя. Повiсився господар маєтку пан Юрiй, не сказавши нiкому жодного слова й не полишивши заповiту. Найнезрозумiлiше було те, що у вчинковi пана Юрiя не було глузду. Але нещастя сталося, i це таки напевне. Вранцi в маєтку був переполох. Снiдали похапцем i без звичноï урочистостi. В чоловiковiй кiмнатi жiнка знайшла скриньку з родовими документами — досiль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрiй, певне, переглядав папери. Ïх переглядали загалом рiдко: змiст знали, а доводити своє шляхетство й права конечноï потреби не було. Зачинившись у себе в кiмнатi, жiнка почала мiркувати. Чоловiк, попри все, останнiм часом вiв себе дивно. Те, що вiн не цiкавився господарством, ïï не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на ïï плечi, i вона давала собi раду. Жiнка зiтхнула. Чоловiк полюбляв днями просиджувати у своïй бiблiотецi й навiть занедбував подружнi обов'язки. Господиня вдруге зiтхнула: вже вкотре пошкодувала, що дiтей ïм бiг не дав. Друга пристрасть чоловiка — астрономiя, радше бесiди з астрономом, котрого вiн виписав iз Нiмеччини i якому обладнав невелику обсерваторiю. Панi звелiла негайно покликати до неï астронома. Низенький, кволий чоловiчок зi зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господинi. — Я хотiла б знати, якi розмови вiв iз вами мiй чоловiк? — спитала вона. Астроном стис долонями голiвку, його очi напружено заблищали, а вона раптом вiдчула, що ненавидить цього блазня. — Та, здається, нi про що особливе, — нарештi мовив вiн. — Розмовляли про зорi й безмежнiсть... Про книги й про людське iснування. Я не можу вкласти це до голови! — Я також, — сухо вiдказала жiнка. Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспiшали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрiмала в сiрому свiтлi, ця сiрiсть уливалась у душi людей, i всi ходили трохи роздратованi. Подiя пасувала до пейзажу, пасувала до настроïв астронома й господинi: незрозумiле, незагоєне почуття — тривога, що ïй годi знайти назву. Негода по-своєму визначала ïï i оте стовписько на небокраï, де штовхалися, як вiвцi в отарi, хмари й поспiшали сховатись у насурмленiй далинi. Опрiч цього — нiчого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сiрий, як цi хмари, котився вiн i котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвiтку... В маєтку Гудищi, як i в кожному домi на тi часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовиковi груди стис одчай. Я поставлений для того, — тужно думав вiн, мiряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домi не траплялося лиха! Крiзь вiконце лилася блiдава, мов нежива, нiч, i домовика потягло на свiтло зiр. Було спокiйно й тихо. Виднiлася бiла дорога, що витiкала з маєтку й губилася мiж ночi. Мене зачарувала ця дорога, — думав далi домовик. — А коли домовикiв зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дiм, а не про дороги... Днiв за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справдi завiтав господар. Був похмурий i думний — мав забагато у поглядi пригноби. — Щось пановi сталося? — Астроном присiв на ослiнець i протер хустиною зболiлi вiд напруження очi. Пан Юрiй сiв навпроти. — Як на мене, в життi взагалi не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаєте чому? Дививсь у поставленi проти нього каправi астрономовi очицi й усмiхнувся раптом. — Бо в життi немає нiчого нового, а вiдтак i несподiваного. Зло пригоди чи навiть смерть — це щось таке буденне й нецiкаве. Астроном здивувався. — Що нового там? — вiдразу ж змiнив розмову господар, киваючи в бiк неба. — Там уже мусить бути цiлковитий спокiй! — Спокою нема нiде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно. — Стережiться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпнi згоряє найбiльше зiр... Вони дивилися на оголений i поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навiть цвiркуни замовкли в цiй пригнобленiй теменi. Обоє нараз вiдчули, що ïхнi серця стискає незрозумiла жорстка туга. Такi хвилини траплялися не раз, вони навiть звикли до них й любили переживати ïх разом. — Земля — це маленька крапка, — повiльно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсiм, зовсiм мiзерна... — Можливо, й так, — вiдгукнувся астроном. — Земля таки справдi щось невеличке в цьому великому, — вiн провiв рукою туди, де виднiлися зорi. — Ми й не уявляємо цiєï величини, бо й чи є вона, коли немає краïв? — Астроном сумовито усмiхнувся, тодi встав i поставив шматком крейди на темнiй дошцi до записiв крапку. Крихти посипалися з-пiд пальцiв i запорошили одежу. — А на цiй крапцi ми, — сказав пан Юрiй, — отой порох, що сиплеться вам з-пiд руки. — Але ми є! — сказав астроном. — Маємо нашi справи й пристрастi. Так було й так буде. — Це все марнотна метушня, — пан Юрiй зирнув на спiврозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стiльки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в свiтi таки немає нiчого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двiстi рокiв нiкому не буде дiла до того, що становили як особи такi-от, як ми. Запишуть вiйни, якi вели можновладцi не меншi королiв, цiкавитимуться, чи розводили ми корiв i як обробляли землю. Але до наших душ не буде ïм дiла: вони належать нам i найперше нам... Сидiв, опустивши голову, його думний погляд розгорiвся особливим темним вогнем. В цей момент зацвiрчали цвiркуни. Повiяло леготом: звiддалiк запахло зрiлим хлiбом та сiном. — Стережiться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людинi проростають, i недовго до того, щоб i душу засмiтити... — Гадаєте? — спитав пан Юрiй. — А я от часом думаю, що є рацiя вiдiйти з життя, i це, може, розумнiше, нiж бути його звичайним спостерiгачем... Астроном скинув головою: в словах господаря вiдчувалося щось зовсiм нове. Хотiв ще дооформити свою думку, спрямувати ïï в певнiше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був? Пан Юрiй подивився на астронома тим-таки чудним поглядом i усмiхнувся. Цього усмiху астроном витримати не змiг. Затурбувався, навiть звiвся. Господар тихо засмiявся. — Так скочили, пане, — мовив вiн, — начебто щось має скоïтися! — Менi здалося, — вiдказав астроном, — що вже щось скоïлося... У нiч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур i стрибнув у бур'яни. Зашарудiла кропива — пройшовся вiтер, запалюючи в глибинi ночi метушливi спалахи: нiч народжувала перелесникiв. Малi й веселi, вони гайсали по землi, забивались у глухi забiччя, вишуковували яри й темнi ями, чагарi й кропив'янi нетрi. Це був безтiлесний свiт, наповнений невтишним рухом, i вiн вабив домовика. У селi рипали дверi, вiдьми кралися вздовж тинiв, ведучи на повiддях сонних корiв. Корови безгучно ступали по пухкiй дорозi, i ïхнi очi були заплющенi. Iржали неспокiйно конi, пастухи тислися до вогнищ, що боронили ïх од ночi та ïï дiтей. Домовик не боявся пiтьми, вiн взагалi нiчого не боявся, бо вiдтодi, як запала в нього неспокiйна думка про дорогу, все в ньому поламалося. Треба знайти собi подругу, — думав домовик, залягаючи в заростях дерези. Вiдьми вели своïх корiв, а вiн пожадно вдивлявсь у ïхнi обличчя. Були такi почварнi, що вiн аж здригався. Вiдьми на мить зупинялися, лагiднi корови тислися до них теплими боками, i вiдьми лоскотали ïм животи. Тодi знову тягли за налигачi й пливли по бiлiй спокiйнiй дорозi, немов тiнi. Довкола лiтали перелесники, наче лилики, — свiтлi спалахи, перелесники-влесники!... Домовик поплiвся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименiв. Молоко парувало — солодкий хмiльний дух забивав домовиковi памороки; вiдчував, що тремтить. Лiс глухо застогнав, коли вiдьми ступили пiд його покрову, домовик почув той стогiн — вiдгукнувся йому на серцi. Але не стишив ходи — його вабила незвiдана сила. Це сила дороги, — спогадав вiн, — єдина сила, перед якою я ниций! Астроном прокинувся, вiдчувши холодний пiт. Оточила його зусiбiч темрява, у вiкно дивилися глибокi, як безвiсть, зорi, а все покривалося непрозорою прохолодною плiвкою, яка непроникне, щiльно заслонювала свiт. Тiльки в золотих прорвах розкришувалося промiння зiр; на шиï вiдчувалося кiльце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрiбнi й даремнi привиддя! Нiяк не мiг позбутися враження подiï. Не мiг подолати сьогоднiшню нiч, ïï широкий холод та безмежнiсть. Щодня, — думав вiн, — ми живемо, щоб померти на нiч i знову народитися вранцi. Щодня ми вмираємо i цим звiльняємося вiд потреби розв'язувати найхимернiшу з загадок — темряву. Але приходять такi хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тодi на нас звалюється iєроглiфiчне марення неба, i ми намагаємося його прочитати, щоб вiднайти спокiй. Це не завжди вдається, адже людина — денне створiння i для ясностi ïï думок потрiбне сонце. Я астроном, — думав вiн, — i призначений читати небо. Але я така ж людина, як i всi, i те, що порушую вiдвiчний закон про денне призначення людини, мститься на менi. Земля захоплює мене у свiй полон, як i кожного iншого. Тому безсоннi ночi менi так само нестерпучi, як i всiм... Вiн довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що вiн почав побоюватися, щоб не трiсли йому вiд перенапруги слуховi перетинки... Господиня [економка] обережно ввiйшла до кiмнати панi. — Пана Юрiя вже прибрано й покладено в його мешкальнi. Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла бiля вiкна в тужнiй задумi. Лився крiзь шиби голубий день, великi купчастi хмари тяглися по голубiй дорозi неба i зникали на окоємi. Будинок стояв на горбi, i вона бачила долину рiчки, густо всипану бiлими хатами з пишною зеленню садiв, бачила синю бинду рiчки, мерхотiли жмури, трава зеленiла отавами — темно-зелена й соковита. Панi дивилася на дорогу, що витiкала з села i перебивала розлогi жита: по шляху йшов, одягнений у бiлу полотняну одежу, слiпий дiд. Був без проводиря, витягав руку й стукав по дорозi чорною, аж смоляною палицею. Панi дивилася на далекi горби, що оддалiк заступали крайнебо. Ставало жаль: чи того, що дiтей вони так i не мали, чи того, що залишилася сама. Сьогоднi навiть не займалася господарством — була лише слабкою, ображеною жiнкою. Котилися на нивi жита, вигинаючи золотистi вже хвилi. Слiпий сiв на узбiччi i, очевидно, переïдав — бездумно виставив бiлу пляму бороди. Був сивий, як молоко, а на колiнах лежала, як змiя, чорна смоляниста палиця... Тiєï ночi домовик довго плiвся за вiдьмами, аж доки дiйшли вони до простороï галявини. Було зовсiм темно, все завмерло, мов неживе, дерева стояли, як сторожа, — не постогнували, а суворо-нерушно дивилися. Домовик улiз у лiщиновий кущ, притулився до теплоï вогкоï землi й почав стежити за вiдьмами. Тi поприв'язували сонних корiв — худоба спала, молочно дихаючи й неспокiйно переступаючи ратицями. Вiдьми тим часом зносили хмиз: мали уповiльненi рухи i страшнi, перекошенi обличчя. Тут я не знайду подруги, — сумно подумав домовик. — А ïï менi треба знайти неодмiнно! Вiн почув, як старша вiдьма плеснула в долонi — серед галявини спалахнула раптом велетенська ватра. Вiдьми зарухалися жвавiше, ладналися до танку, пiдтягуючи спiдницi, роззуваючи чоботи й розпускаючи волосся. Вогнище запалало ще яскравiше, кинуло йому в обличчя червоний вiдсвiт, а корови порозплющувалися. — Ну! — гукнула старша вiдьма й знову плеснула в долонi. Вiдьми пiдходили до корiв легкою танцiвливою ходою, корови стали дибки, i вiдьми схопилися за ïхнi переднi ратицi. — Почали! — гукнула старша вiдьма. Вони затанцювали: корови, пiднятi на дибки, й моторнi юрливi вiдьми. Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою музикою, долинав перестук золотих молоточкiв — корови стрибали по зеленiй травi як заведенi. Домовик простер очi. Приглянувся до наймолодшоï iз вiдьом — дивний неспокiй заполонив його душу, а з серця швидко й безболiсно почав змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, якоï не бачив нiколи. Вигиналося юне тiло, розкiшне солом'яне волосся розсипалося по плечах, великi чорнi очi свiтилися рiвним гарячим вогнем, а бiле обличчя сяяло: Це казка, — подумав вiн, — це таки щось неймовiрне! Тихенько покликав ïï. Почула, бо рiзко повернулася до нього. — Чого тобi? — запитала голосно, i вiн вiдчув, що йому заклало дихання. — Втечемо звiдси! — прошепотiв. — Я тебе хочу мати за подругу! Вона засмiялася. — Не треба так голосно, — прошепотiв вiн, — вони почують. — Не почують! — майже вигукнула вона. — А хочеш, пiдемо! Менi все одно не вистачило корови. — Я не корова, — сказав вiн. — Я звичайний собi домовик! Вона знову засмiялася. Тодi вiн подав ïй руку й повiв з лiсу. — Побiгли! — сказав вiн, i вони побiгли. Коли ж зупинилися, дерева хитали над ними кронами, а над головою горлали сичi. — Йди сюди! — сказала вона, лягаючи на траву. — I заплющ очi! Трава запахла сiном, а крiзь вiття прозирнуло небо. Вони притулилися одне до одного, i вiн вiдчув, що його трусить. — Ну, чого ти, дурнику? — сказала вона. Вiн заплющився й простяг до неï руки. Враз щось холодне обпекло йому пальцi, i вiн злякано скочив. Перед ним лежав, розкарячивши коренi, великий, трухлявий, що поблимував мертвим сяйвом свiтлякiв, пень... Панi нiяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловiка з астрономом було замало, щоб класти якiсь визначення. Вiдчула раптом, що чоловiкова смерть, як це не дивно й не страшно... ïï не вражає. Вже у перший день пiсля похорон довго сидiла, зачинившись у своïй половинi, погасивши свiчки й затуливши вiкна. Сидiла в цiлковитiй, крутiй темрявi, i це ïï чорно втiшало. Хотiла плакати, але слiз не мала. Не мала нi жалю, нi урази — нiчого, крiм розпачу й вiдчуття порожнечi. Таки не витримала затворництва, розхилила в нiч стулки вiкна i побачила раптом перед собою небо. Ïï вразила ота спокiйна, неозора, позачасова глибина — несподiвано iскристий мерхiт мертвого промiння. Без мiсяця небо було як поцвяхований срiблом килим. Сiла на услон i втопила обличчя в долонi. Єдине, чого хотiла, — доокруглити розiрванi так нагло кола... Дверi безшумно розчинилися, i вона злякано сахнулася. — Це хто? — Я, — почувся хрипкуватий голос домовика. — Чи можна менi зайти? Вона вiдчула раптом, що хоче з ним розмови. — Заходь! — Тут немає свiтла, — сказав вiн, — i я зважився зайти. — Що це в нас у домi твориться? — безпомiчно спитала вона. — Ти наставлений тримати лад... Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона бачила його всього: вугласта постать — чи людина, чи кiт, чотирикутна голова, а на малому личку — ледве накресленi обриси — палахкотiло двоє розпалених жарин. Жiнка подумала, що нiколи не бачила його так близько, що це, врештi, може бути й сон — його нiхто не бачив так близько. — Чому це сталося? — з мукою в голосi спитала вона. Домовик стенув плечима, а його обличчя раптом освiтилося промiнням зiр — було гладке й синє... Астроном сидiв у себе в обсерваторiï i так само смутився. Поклiпував малими повiками, i йому здавалося, що свiт побудовано зовсiм не так, як уважав ранiше. Сидiв на лавi, тручи пальцем i без того блискуче дерево, а зорi мигали до нього, немов глумилися. Я ранiше гадав, що кожну рiч можна пояснити, — думав астроном, — але тепер мене посiв сумнiв. Бо коли не можна пояснити кожну рiч, для чого нам розум? До нього тяглася листками липа. Зiрвав один, пом'яв i вдихнув пряного аромату. Може, в цьому листку розгадка? В листку чи в зiрцi, — подумав вiн. — А може, в цiлому деревi життя? Безшумно вiдчинилися дверi, i вiн радше вгадав, нiж помiтив домовикiв прихiд. — То що? — спитав астроном. — Можеш менi щось пояснити? — Це я у вас хотiв запитатися, — зiтхнув домовик. — Ми з тобою рiзнi, — сказав астроном, хоч i не бачив, з ким розмоволяє. — Ми з тобою аж геть неоднаковi. Ти прагнеш покинути затишок дому, до якого прив'язаний, щоб пуститися в мандри, — правильно я кажу? У кутку щось важко зiтхнуло. — Я ж навпаки, — сказав астроном. — Єдине моє бажання: завершити мандри i до кiнця днiв осiсти в якiйсь добрiй оселi. — Давай змiняємося, — сказав iз теменi голос. — Я й справдi не можу й кроку ступити за межi будинку, а мене вабить дорога. Мушу охороняти цей дiм, а мене манить широкий свiт... Астроном усмiхався. Дихав пряним ароматом липового листка i вже знав, що буде завтра. Завтра знову почнеться моя мандрiвка, — подумав вiн. Панi наказала покликати до себе астронома. Коли позирнула на нього, видався вiн ïй ще нижчий i мiзернiший. — Гадаю, ви вже зрозумiли, — зимно мовила вона, — що менi в господарствi астрономи непотрiбнi. В астрономових очах зламалися iскри. Але похилився й покiрно мовчав. — Я довго розмiрковувала над тим, що сталося, — сказала панi дому. — I от до чого додумалася: пан Юрiй звар'ятував, а виннi в тому найбiльше ви. Астроном скинув головою. Все тiло його напружилося. — Вам хочеться так думати, — сказав вiн тихо. — Сподiваюся, менi дадуть конi, щоб довезти прилади i книжки? — Нi! — сухо вiдрiзала пани. Звела пiдборiддя i погiрдне глянула на астронома. — За годину вашi прилади та книжки будуть спаленi. Вам же раджу поспiшитись, — ïï голос став дражливо-металевий, — бо коли не виберетеся звiдсiля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем i гнати до меж моïх земель. Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було блiде й спокiйне. — Гаразд, — сказав вiн. — Я попрошу у панi з книжок лише одну. — Одну я вам узяти дозволю, — жiнка встала, i ïï груди заходили. — Але вибирати буду я. I вибiр цей — святе письмо! Блiда усмiшка майнула на обличчi астронома. Вiн повернувся, щоб iти. — Вiзьмiть свою платню! — сказала йому навздогiнцi панi. Але астроном уже виходив. Збиралося на нiч, i вiн подумав, що доведеться йти пiшки серед темряви. Його мале обличчя затвердiло, очi засклiли, на губи поклалася гiрка й мудра усмiшка... Вночi палили книги й астрономiчне приладдя. Панi дому була одягнена в чорну одiж, ïï повне блiде обличчя з гострим носом та великими очима було жорстке й рiшуче. Слуги виносили книги й приладдя з веселими погуками, конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе. Нагадувала в цей момент велику сову, яка чекає на здобич, — вiдчувала приплив великоï й чорноï, як i ïï одежа, сили. Єдине, за чим пошкодувала цiєï митi, — випустила так легко зi своïх рук астронома. Вчений святого письма не взяв, i це була б добра приключка для розправи. Взяв лише суковиту палицю й рушив у нiч. Треба було спалити його разом iз цим диявольським начинням, — думала панi й ламала хрускотливi пальцi. Гаряче спалахнуло полум'я, вона вiдсторонила владним порухом слугу i взяла до рук першу книгу. Книга на летi розгорнулася, зашелестiла сторiнками — вогонь пухкнув догори i начебто проковтнув жертву. Панi ж вiдчула пiднесення. Накоти лютi й утiхи, нахiд темноï сили — все це загасило ïï розважнiсть i потьмарило зiр. Вже не тямила, що чинить, лише хапала книги й приладдя i шалено жбурляла у вогонь. Багаття гоготiло й смiялося, розливало червоне свiтло, заповнюючи небо, подвiр'я й будинок. Навiть чорна сукня панi збуряковiла, а ще червонiше стало ïï натхненне розпашiле обличчя. Ступала довкруж вогнища, як кiшка, волосся ïï розпатлалося, а погляд сипав червоними iскрами. Рот скривився, i вона наче в особливому ритмi коливалася, Чула й задоволення, бо поривало ïï затанцювати в цьому червоному свiтлi, скочити на вогнянi язики i товкти закаблуками те, що лишилось i вiд приладдя, i вiд книжок. Ходила, як кiшка, довкола вогню, i радiсть заповнювала ïï вщерть. — Я зрозумiла, — сичала вона хрипко, — саме це було причиною моïх нещасть! Чортяка мучить нашi душi i завжди знаходить, як нас захопити... Ще довго кружляла, довго сипiла й бурмотiла, а коли багаття загасло i все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закiнчився. Слуги покiрно стояли вiддалiк i чекали розпорядження. — Iдiть спати! — махнула вона рукою. Тiнi зникли. Ще дивилася якийсь час на тлiле вугiлля, вiдтак подалася до покоïв i сама. Була втомлена i вже не вiдчувала нi радостi, нi втiхи. Лишилося все, як було, а коли спинилась у темнiй хатi, крiзь вiкно знову посипався до неï, як струменi вiчностi, зiрковий пил. Квiти зiрок поналiплювалися на скло й нервово здригалися. Пiсля тiєï пам'ятноï ночi домовик уже не покидав маєтку. Вилазив на горище i снував по завитих павутиною кутках. Iнколи пiдходив до вiкна, але знову повертався. Йому було самотньо й тужно. До нього завiтав голова громади домовикiв. — У твоïм домi сталося нещастя, — сказав вiн. — Знаю. — Що можеш сказати на своє виправдання? — Чи можна менi одружитися? — спитав домовик. — Не тобi пояснювати, — сказав голова громади, — ми живемо поодинцi. Порозважатися ми тобi дозволимо, але не бiльше години. — Нi! — сказав домовик. — В такому разi, — гостро мовив голова громади, — маєш померти. Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився. — Вибирай, — сказав той. — Чи можна менi блукати по дорогах? — спитав домовик. — Нi! — вiдповiв голова громади. — Мусиш охороняти дiм, в якому мешкаєш. Чи тобi не кладуть жертов? — Кладуть, — сказав домовик. — Тодi вибирай. — Важко менi, — сказав домовик. — Але вибирати мусиш. Вiн довго мовчав. Дивився з кутка туди, де свiтиться ясною плямою вiкно. — Ну? — вже нетерпеливився голова громади. — Чи, може, менi за тебе вибрати? Домовик зiтхнув. — Гаразд, — сказав вiн. — Я корюся звичаям громади... Астроном iшов мiж ночi. Благенька одежа не хоронила його вiд прохолоди; вiн давно вийшов iз помiстя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землi, не пiднятий за допомогою труб до неба, вiн починав боятися. Боявся кущiв, темряви i своєï самоти. Я завжди любив усамiтнення, — думав вiн. — Мене нiколи не вабили торжиська. Але сьогоднi, позбувшись улюблених приладь та книг, вiн здався собi комашкою, котра повзе i нiяк не може переповзти заклятоï вiдстанi. А може, ця дорога й не веде нiкуди, — гадкував астроном. — Я добре орiєнтуюсь у небi, але погано на землi! Вiн звiв голову, але неба сьогоднi не побачив. Груба вата хмар полонила мерехтливу зоряну стихiю i лягла на землю. Астроном сiв на узбiччi дороги й затулив долонями обличчя. Врештi, куди я йду? — думав вiн. — Навiть не знаю, куди менi йти! Йду, бо дому нiколи й не мав. Сидiв, як малий гном, розгублено клiпаючи очима, хотiлося йому дiстатися до тихоï мiсцини, знайти десь у забiччi добру хату i заходитися вираховувати — папери своï таки захопив. Бо я, — думав вiн, — мушу вирахувати зiрку, яка, можливо, визначає долю свiту. Коли ж не свiту, то принаймнi мою! Його очi спалахнули тугою. Звiвся i знову рушив. Хоч би вийшли зорi, — мрiяв вiн, — тодi можна було б розглянутися й вибрати той чи iнший напрям. Астрономовi здалося, що блукає вiн уже роки. Знайшов калюжу й пригнувся, щоб побачити своє вiдображення. Але було темно, i вiн не побачив нiчого. Треба таки йти, — гадав вiн. — Рано чи пiзно я натраплю на село. Там можна буде переïсти й спочити; головне — подолати цю кляту дорогу! Астроном засунув вузькi долонi в рукави i, притупуючи, побiг. Вiн бiг довго, аж пiт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобi. Десь пiд ранок вийшов на горб i побачив, що внизу розляглося поселення. Довго дивився на хати, до слiз напружуючи очi, i намагався вгадати, куди його пригнала доля. Але з горба вiн таки не спустився. Лише зморено сiв на траву й приплющився. Перед ним лежало те саме мiстечко, вiд якого вiн тiкав цiлу нiч...
ДIМ НА ГОРI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация