ДIМ НА ГОРI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ПАННА СОТНИКIВНА Це сталося вночi, коли мiсяць висiв над ïхнiм високим дахом i розламувавсь у дрiбних шибочках вiкна, коли вiд неï пiшов сон, а вона, розкинувшись у постелi, лежала поверх ковдри i гарячкове дивилась у стелю, — здалося ïй, що чиïсь руки соромiцьке торкнулися ïï грудей. Було то раптово, аж вона здригнулася: мiсяць за шибками сколихнувся й затремтiв, розширюючись на цiле вiкно. У хатi стало видно, вона могла розрiзнити найдрiбнiшi вiзерунки на килимах, що ними обвiшано було стiни. Це тривало, проте, лише мить, бо потiм усе знову стало, як ранiше: мiсяць заповнював лише пiвтори шибочки, в кiмнатi стояла сутiнь, було парко, а вона нiяк не могла заснути — намагалася вловити хоч якусь заспокiйливу думку. Вiд того несподiваного ояснення залишилося тiльки одне: вiдчуття доторку на грудях. Вона схвилювалася, та все довкола спало — всi речi в кiмнатi було охоплено тим зацiпенiнням, яке приносить тiльки сон, i сон прийшов до неï вiдразу, гойднув волохатим хвостом, огорнув ïï розмлоєне тiло, погасив думки, захопив на легкi сiрi крила й заколихав, як дитину. I вона вiдчула себе дитиною, була-бо легка й радiсна, весела й танцiвлива. Скочила на бочку, на ïï кругле лискуче денце, вдарила чобiтками й закрутилася. А тодi повiльно падала мiж зеленi хвилi лiта, гралася з сонячними зайчиками, а потiм збирала ïх у пелену. I сонячнi зайчики гралися з нею: один ускочив у одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоє — на щоки. I коли вона смiялася, дзвонили з неба голубi дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом iз дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком i залицявся до неï, танцював навколо, цiлуючи ïй бiлi босi ноги. I ïй було приємно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка, щоб потiм сховатись у високiй тирсi й послухати цвiркунових секретiв. Вони говорили помiж себе такi чуднi слова i спiвали таких веселих любовних пiсень, що вона боялася дихнути, аби ïх не злякати... Вранцi сотникiвна прокинулася з важкою головою. Сон був свiтлий, але щось тривожило ïï. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею, що затопила ïй груди, потiм пiдiйшла до свiчада. Оголила праве персо, те, на якому вiдчула вночi доторк, i побачила на ньому темний синець. Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Вiн довго стояв заворожений у густому лiсi й роззирався навдокiл. Все було йому дивне й незвичне i зовсiм не таке, як там, унизу. Юний чорт вийшов на галяву. Мiж деревами розгорялося величезне свiтило. Внизу пiд ногами заграла роса, i чорт став на колiна, здивовано розглядаючи чудовi самоцвiти. Боявся торкатися ïх пальцями, а коли торкнувся, розсипалися вони на тисячi дрiбних променят, що запалили довкола тисячi iнших. Чорт звiвся, колiна йому були мокрi. Як увi снi, пригадував настанови, якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тодi довго й нудно, а вiн все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його захоплювала змiна спалахiв, мерехтiння — постiйний гарячковий рух. Подумав iще тодi: Всi настанови мають рацiю, вони даремно не даються. Ми народженi до чогось одного й не повиннi переступати меж. Тут, на землi, все було зовсiм не таке, все у сто крат красивiше й привабнiше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився помiж квiток: здалося йому, що це тi ж таки самоцвiти, яких тiльки-но торкався, але пахливi. Чорт захоплено вдихнув повiтря. Тодi сiв на пеньок, поклав на щоку долоню, i йому захотiлося плакати. Вiд радостi й надмiрного розчулення; вiд того, що є отаке золоте кружало, котре грiє i так свiтить, що несила на нього дивитися; вiд дивного камiння, що розпадається, як торкнешся його пальцем, i вiд ще дивнiшого камiння, яке пахне. Свiт значно багатший од наших первiсних про нього уявлень, — подумав юний чорт. Дивився на свiт широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене море. Було в ньому щось потаємне, щось таке, вiд чого чортова душа зiщулювалася, хоч вiн нiколи не втрачав поважностi. Його пустили на землю з пiдозрою, що вiн так i не втямив урочистих настанов, хоч i сказав: Я буду старанний! — Ти можеш стати бiлим хортом, — казано було йому, — вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як вiтер. Тобi надається сила для перетворень! Юний чорт пiшов через стежку. А що, як справдi перекинутись у коня й помчати, мов вiтер? — подумав вiн, чуючи, як боязко завмирає душа. Та коли ти порушиш закони нашого iснування, — застережено було його, — залишишся тим, ким став. Став конем — будеш конем, став парубком — будеш ним, став хортом — у хорти перейдеш. I переймеш ïхню долю. Вiн був конем i дивувався на своє розкiшне лискуче тiло. А тодi побiг. Застугонiла пiд ним земля, а вiн пiзнав неземну радiсть. Вiтер гостро бив йому в обличчя. Я можу так домчати бозна-куди, — радiсно подумав вiн. — Я вiльний. Можу бiгати й казитися, можу танцювати. Звiвся дибки i затанцював на лiсовiй галявинi. Але танцювати конем було незручно, i вiн став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити i задрiботiв пiдборами. Йому весело закрутилася голова, тодi вiн упав на землю, обiймаючи ïï обiруч, — дихав запахом пахучого зела. I поповз мiж бадилля золотим вигинливим вужем, свiтячи розпаленими оченятами. Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик i покотився стежкою, а коли не стало сили котитися хуткiш, перекинувсь у бiлого хорта, який мчить через лiс швидше за вiтер i має собi за помiчника й невiльника й той вiтер, i сьогоднiшнiй настрiй, i це, вiн зупинився й кинув оком догори, сонце. Його заслiпило промiння, залило з головою, i юному чортовi здалося, що в нього розiрветься вiд щастя серце. Ранок привiв до них студента, чорного i смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив води, й сотникiвна винесла йому глибокого глечика — вiн пив i зорив поверх глечика на чарiвну дiвчину. День видався сонячний, перед цим сотникiвна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню нiч i свiй неспокiй, який так i не полишив ïï. Може, тому той пильний студентовий позир ïï схвилював, тож коли пiшов, гречно подякувавши, вiдчула жаль. Цвiли вишнi, мов оббiлятi молоком, i цей колiр знову нагадав ïй минулу нiч i той спалах, коли все свiтилося таким чудним свiтлом. Стояла в саду й бачила крiзь дерева струнку постать студента, котрий вiддалявся, — аж дихати ïй не стало чим. Так минуло кiлька днiв, у суботу пiд вечiр заïхав до них козак. Був шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срiбнi остроги. — А може, дасте менi кухоль води! — гукнув вiн голосно, i сотникiвна аж рота розтулила вiд здивування: був цей козак одного обличчя зi студентом. Це знервувало чи роздратувало ïï, але води вона винесла, i козак довго пив, зирячи на неï з-над кухля. Уздрiла вона в тому поглядi несподiвану тугу, i стало ïй на мент страшно. Швидко пiшла, як тiльки вiддав ïй до рук кухля, — чула всiєю постаттю: той погляд пронизував ïй тiло. Потiм вона довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози, бiлi пелюстки вишень. Жаль було вiд оцього опадання, через цi сльози, i вона, схилившись на лавi бiля найбiльшоï й найстарiшоï вишнi, даремно хотiла впоратися зi своïми почуваннями. Стискувала ïй серце тривога, в'ялила тiло, i вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана вишневими пелюстками. Захотiлося ïй утекти а чи просто зiрватись i побiгти. Через луки i яри, через долини, кудись у незвiдь, але вона сидiла нерушно й дивилася, як грається вiтер iз леглим цвiтом... По кiлькох днях попросив пити третiй подорожнiй. Був у мiщанському строï, високий i вродливий, як i першi. I знову здалося сотникiвнi, що й вiн, i козак, i той студент, який прийшов перший, схожi один на одного, як три краплi води. Що й обличчя в них однаковi, й постави, й голоси. I тiльки добре розмiркувавши, вона вирiшила, що були вони й рiзнi: два високi, а третiй — нижчий, у студента синi, в мiщуха чорнi, а в козака зеленi очi. Однак боялася вона ïх однаково: не простi це подорожнi, та й не випадковi, подумала вона, нинi — щось iнше... Мiщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звiдкiлясь усi троє знали сотникiвну, бо назвали ïï на ймення, — вона ж бачила ïх уперше. А може, хвилювали ïï не так цi перехожi, як ночi, якi перетворились у неï на несподiванi гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, спiвала, гралася з зайцями, коли до неï злiталися пташки i сходилися звiрi, а вона чулася помiж, них царiвною... Тiльки пiд ранок ïй снилося щось темне й тривожне, i прокидалася вона з важкою головою. Оголювала груди й помiчала на них новi синцi. Проте вiд синцiв груди не болiли, а тiльки солодко вiдчувалися, начебто ось-ось бризнуть молоком i заллють цiлий свiт. Вишнi вже були залитi таким молоком, i коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася. Ворожчина хата була зсередини така бiла, що аж слiпило. Величезна пiч виставляла, наче роти, кiлька жерел, з них курiло синьо-брунатним димом, що пах сосновою живицею; попiд стелею навiшано пучкiв сохлих квiтiв та трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скорiше старою служебкою, а не чарiвницею. Незвичайнi в неï були тiльки очi. Великi й молодi, в якi важко зазирнути, були вони настороженi й несподiвано бездоннi. Сотникiвна сидiла на лавцi й дивилася, як стара порядкує бiля печi. Нарештi повернулася й кинула на стiл пучечок квiтiв. Квiти розсипалися на дошках золотими монетами. — Чiт чи лишка? — спитала ворожка. — Лишка, — прошепотiла сотникiвна. Звела погляд на стару, i мороз пробiг ïй поза спиною. Перед нею стояла суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-пiд очiпка сивими пасмами, а очi... жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Вiд печi бухнув густий клубень диму. — Плесни в долонi! — наказала ворожка. Сотникiвна сплеснула: в димi зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на пiдлогу й зойкнув, шалено викручуючись. — Наступи! — скрикнула ворожка. Сотникiвна скочила, заплющилась i вдарила пiдбором. Вiдчула, як провалюється ïï нога в щось липке та м'яке, й кинулась убiк. ïй стало легше дихати, тодi вона звела очi й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хатi, а в просторому степу. На вiкнi не було перехрестя рами — зяяла в простiр голуба пройма, з кутка, де мали б висiти образи, всмiхалося до неï обличчя. За мить на його мiсцi з'явилося друге, а тодi третє — вона впiзнала всiх трьох своïх гостей: студента, козака i мiщуха. — Вони? — спитала гостро ворожка. Сотникiвна хитнула. — Не думай про них, i покинуть тебе. — Я боюся, — прошепотiла сотникiвна. — Саме тому треба про них забути, — повторила ворожка. — А забути — це значить спровадити. — А потiм? — Потiм звiльнення дiстанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебрецi. — ïй терпко запахло сухими травами. — Бабусю моя мила, — сказала вона. — Ви такi добрi... — Таке вже моє ремесло, — мовила стара. Вони сидiли в порожнiй хатi мiж бiлих стiн, заклечаних сохлим зiллям. З жерел печi пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею. — Нелегка моя праця, — зашамотiла вона. — Живу, донечко, мiж зiлля i мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини — мусять поєднуватися. Кожна людина теж як зiлля, i до неï треба ключа. Твiй ключ, твоє зiлля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята вiдштовхнулась од тебе. Свiтла в тебе душа, доню, — сказала стара, а на свiтло завше нетля летить. Не пускай ïï в душу, щоб не очорнила... Сотникiвна злякано зойкнула. — Серед зiлля, як i серед людей, змагання йде, — сказала ворожка. — Дня й ночi, темного i свiтлого. Але щось у твоïй долi чудне прозирається... Дiвчина глянула у вiкно: рами стояли на мiсцi. Тодi вона поцiлувала ворожцi руку й пiшла через залиту сонцем стежку туди, де розливали бiле молоко цвiту вишнi. Опинившись на землi, юний чорт став веселий i розбишакуватий. Як тiльки запалювалася край неба зоря, вже хотiлося йому розгулятися, вдарити об землю лихом i сколошматити свiт. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а коли спадали сутiнки, крався до мосту: тут бiля води завжди можна було перепинити й полякати подорожнього. Любив вiн i посидiти у легкому смерку, слухаючи мелодiйний дзюркiт води, аж забував часом про замисленi пустощi. У легкому димi, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мрiялося про далеке й несподiване, але був вiн ще юний, тож i мрiяти не вмiв. Тодi знову виникав бешкетливий настрiй, i з нетерпiнням очiкував на подорожнього. Одного вечора вiн застав бiля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залiзла пiд мiст, а коли зрозумiла, вирiшила, що краще сховатися пiд воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном i вже досягла в летi води, коли якась сила повернула ïï, i жаба плеснулася на те ж таки мiсце, де сидiла передоцiм. Чорт засмiявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоïлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе мiсце. Вiд цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, i чортовi на хвильку стало ïï жаль. В цей час через мiст загуркотiв вiз, i вiн миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу бiлим хортом i помчав за возом. Дядько, що сидiв на передку, побачив бiлого хорта i вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугонiла земля, iржали конi, кричав дядько, курiла пилюка, кiнськi копита гупали по дорозi, наче хотiли пробити ïï наскрiзь, — чорт повiв воза вбiк на забутий путiвець, а звiдти погнав його через поле. Конi мчали по рiллi, як по дорозi, трощили молодий хлiб — навколо котилися зеленi хвилi. Конi швидко втомилися i вже брели по колiна в зеленiй водi, iнколи й по круп, i голосно iржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза i хрестив небо, а воно осипало на нього зеленi краплi. Тодi дядько признався боговi в усiх грiхах, а коли й це не помогло, забився пiд передок — конi наче через бурхливе море пливли. Роздимали нiздрi й хапали губами повiтря — очi аж з орбiт вилазили... Чортовi дивно стало на цей страх. Вiн зiскочив з пiдводи, i та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений i наляканий, злiз iз воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Мiсця йому були незнайомi, i вiн зачухмарив роздумливо потилицю... Чого мене бояться? — думав чорт, бредучи через хлiб. — Адже я тiльки бавлюся! Йому самому захотiлося стати отаким дядьком на возi, отож покотився дорогою, повiльно впливаючи в кучерявi задимленi сутiнки. Минав сади, що квiтли, минав тихi, соннi села, переïздив мости. Ото було б любо, — блиснуло йому в головi, — коли i мене хтось полякав! Озирнувся, i серце його радiсно тьохнуло — за ним таки помчав бiлий хорт. Ударили копитами конi, закрутився, замиготiв довкола свiт. Наче в каруселю потрапили й вiн, i хорт — помчали, ламаючи зiлля й кущi, блакитнi сутiнки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чортi сп'янiв, перекрутився кумельгом i сам ударив копитами — помчав конем, а хорт iззаду вже вивалив язика, втомився i знесилiв. Тодi стрибнув угору юний чорт, зчухрав з тополi листя й вичавив сiк iз того зела над хортовою головою. Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, приклеïвся до дороги i обернувся старим як свiт дiдом. Вiдтак скочив юний чорт дiдовi на спину, але той знесилiв до решти, упав i закотив очi. — Ти чого? — засмiявся юний чорт. — Умирати задумав? — Тьху на твою голову! — втомлено звiвся старий. — Думав, хтось iз людей вичворяє. Витер рукавом пiт i сумно похилив голову. — Заганяв я тебе, дiду! — спiвчутливо сказав юний чорт. Опiвночi, коли найяскравiше загорiвся мiсяць, стара ворожка вибралась у лiс по таємниче зiлля. Крадькома пробралася через стежку, щоб ïï не побачив сусiда, теж характерник, який уже кiлька мiсяцiв ïï вислiджував, i з полегшею зiтхнула, коли ступила на бiлу пiд мiсяцем дорогу. Iшла повiльно, нiч була мiсячна й тепла, а вона виспалась удень i бурмотiла заклинання супроти лихого наслання. Думала про своï домашнi клопоти й про сусiда, який заповзявся проти неï, i спершу не помiтила, що ïï залило яскраве свiтло. Але розгорялося все дужче i нарештi стало таке яскраве, що вона спинилася, пiдвела голову i сторопiла. Але зметикувала кинутися вiдразу ж пiд тин, бо повз неï промчав з шаленою швидкiстю вогняний смерч. Забилась у бур'ян i злякано звiдти зорила: свiтло розливалося все бiльше, мiсяць розрiсся на пiвнеба i кипiв, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що ослiпне вiд цього сяйва, але цiкавiсть перемогла, i вона знову розплющилася. I здалося ïй, наче йде землею величезний бiлий чоловiк. Вимахує велетенськими чобiтьми, аж нiчого, крiм них, не видно. Стара ворожка тричi перехрестилася i знепритомнiла. Чорти сидiли в пустицi з забитими вiкнами, дiд палив люльку, було затишно, лагiдна пiвтемрява голубила ïх i заспокоювала. Дiд пихнув димом i несподiвано всмiхнувся беззубим ротом. — Нелегке наше життя, хлопче, — прошамрав вiн. — Але як ти мене, старого, пiдвiв! I треба, щоб удалося таке капосне! Юний чорт загорнувсь у сутiнок i дрiмав. За вiкном плюскотiв дощ, а тут було м'яко й сухо. — Багато я бачив за своє життя, — сказав дiд, посмоктуючи люльку, — а от не пiдводив мене так, як ти, нiхто. Був, правда, колись один чоловiк... — Розкажи, — попросив юний чорт, поринаючи в солодкi хвилi дрiмоти. Пiсля сьогоднiшнiх жартiв тiло болiло, i вiн з насолодою вiдпочивав у сутiнку, що його привiяв сюди знадвору дощ. — А хто це там носом сопе! — скрикнув, аж пiдстрибнув юний чорт, дiд. — Ану вилазь! — Хто, хто! — забурмотiло з розваленого комина. — Розгалакалися тут... Юний чорт здивовано помiтив, як з-за цеглини висунулася чудернацька вусата голова, а за хвилю на долiвку скочило, стукнувши ратицями, дивне розколошкане створiння. — Прийшли в мою господу, ще й гарикають! — Сiдай до гурту, — мирно сказав дiд. — Домовик, — сунуло юному чортовi лапу створiння. — Я тут хтозна-скiльки, показалися моï господарi й покинули мешкання... Живеш, як собака! — Домовик зачухмарився. Дiд пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрiмотi. — Дай тютюнцю, — сказав домовик. Дiд дав йому торбинку, i домовик заклав у нiздрю здоровенну нюшку. — Тiльки не чхай! — сказав дiд. — Як то не чхати? — домовик розтулив рота i ловив повiтря, вибалушивши очi. — Апчхи! — вибухнув вiн, i юний чорт знову здригнувся. — А в цього малого, — сказав домовик, — нерви!... Вже, як нюхати, — повернувся до дiда, — то й чхати... — Не нерви, — сказав поважно дiд, — а молодий ще... То от я й розказую. Наша доля незавидна: вiрять у тебе — живеш, не вiрять — умираєш. Скiльки вже нашого брата переставилося нi за цапову душу... — А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от i сталося: господар петлю собi накинув, а його жiнка вiд того розумом розслабла. Отак i сиджу на пустицi... Коливались у сутiнi, й кожен думав про своє. Здалося тодi юному чортовi, що десь на днi його єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очi — i свiт заллє такими барвами, що не витримає його молоде серце. Хочеться менi чогось незвичайного, — подумав вiн. — Що цi жарти менi, коли вiд них нема доброго задоволення! Вiн довго сидiв i думав, п'ючи солодкий сутiнок. Грала в ньому кров, i це так приємно було! — Малий твiй? — спитав домовик. — Та нє, — сказав старий. — Якийсь вiн трохи не теє... Спить, чи що? — Спить. Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душi стало тривожно й смутно. Тодi вiн i побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвiли, наче срiбнi, вишнi. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарiвне видiння. Панна була гарна, такоï краси ще не зустрiчав вiн на цiй землi, тож, дивлячись на неï, вiдчув на душi смуток i щастя. На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волiв, а по тому загупали бубони. Застрибали тисячi тiней, чорних i вигинливих, якi затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тiл, серед цих срiбних вишень, бiля чарiвноï панни, що витанцьовувала найшпаркiше, упало його роз'ятрене, закривавлене серце... Вчинити так навчила панну сотникiвну ворожка. Мала пiднятися, щоб нiхто не бачив, опiвночi й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокiй душi. Можливо, тодi знову почне спати спокiйно i прожене своïх залицяльникiв, якi почали приходити до неï щоночi. Часом приходили всi три, а часом зливалися в одного — примушували ïï танцювати й веселитися цiлу нiч. Вiкно було заздалегiдь вiдчинене, i вона спустилася через нього до саду. Сад дихав утомою i сном, зiтхав, шелестячи змореним листям, кущi витиналися, наче велетенськi жаби, облитi цвiтом вишнi нагадували сивi голови. Пiшла помiж тих голiв, обережно ступаючи босими ногами, i ïй здавалося, що це сниться ïï важкий сон. В грудях жив неспокiй, знайомий з ночей, коли до неï почали приходити чуднi видiння. Вона сiла на садовiй лавi й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли синi смуги, i вiдчулася вона, немов на днi моря. Довкола плавали великi риби, а на них, наче на конях, перекинувши хвости через круп, сидiли русалки й покурювали маленькi тонкi курички. Мали довгi, пофарбованi в зелене нiгтi, а груди було пiдперезано лискучими нашивками. Риби пiдпливали до неï й тупалися носами в скло — були наче у велетенськiй прозорiй коробцi. Внизу хиталися водоростi й сидiв зелений, зарослий мохом водяник... Сотникiвна розплющилася i скочила на ноги. Перебiгла стежку до виламаноï в парканi дiрки й обпеклась у кропивi. Це остаточно ïï остудило, i вона завагалася: йти далi чи повернутися? Але ноги самi повели ïï до церкви, i за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкi кроки. Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив ïï на узвишшi посеред церкви, роззирнувся. Мiсячне свiтло проливалося через вiконця й трiпотiло на пiдлозi та помальованих стiнах. Святi й титарi з оселедцями на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотiли зрозумiти цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорi залопотiли крила, i студент здригнувся. Стояв у мiсячнiй стязi високий, гарний i смутний. Зiтхнув тяжко i полiз до труни. Стало тихо, дивно тихо, i сотникiвна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотiли крила, а за тим вдруге почулися важкi кроки. У церкву зайшов мiщух. Був у бiлiй одежi й тримав перед собою свiчку. Свiтло вiд неï падало знизу, i його обличчя через те було страшне. — Ти вже тут? — спитав глухо. — Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе? Сотникiвна молилася. Гаряче вишiптувала слова, а на неï так само непорушне дивилися зi стiн святi й титарi з оселедцями. Втретє затрiпотiли крила, i прийшов козак. Був у чорному й безшумно почав крастися до труни. Мiщух рiзко повернувся, i вся церква раптомосвiтилася яскравим свiтлом. Воно потекло через усi вiкна, спадало з банi й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальованi козаки. В глибинi церкви щось ухнуло й кинулося. В трунi трупом лежав студент, а мiщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно пiдстрибнув, i сотникiвна болiсно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвiст, а замiсть нiг виглядали бруднi ратицi. Сотникiвна боролася з хаосом у собi, а може, боролись у нiй сни. З'явилися золотi павуки на довгих тремких лапах, вони сплiтали мiж сонцем та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I коли вона вистрибнула босонiж на iскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягненi в барвисту одежу дiвчата. Розсiлися по цiлому небi, зайнявши простiр од землi до сонця, а бiля сонця сiв бiлий дiд. Дiвчата торкали струнипавутиння, лунала срiбна музика — лилися чудовi пiснi. Дiд ударяв раз по раз у сонце золотою булавою, i згори сипалися iскри; м'яко подзенькували дзвiночки, що ïх безлiч було розвiшано довкола сонця. Похитувалися дiвчата, плакали пiд ïхнiми пальцями золотi струни, а до сотникiвни пiдiйшов бiлий кiнь i став, кланяючись, на колiна. Сiдай на мене, — сказав кiнь, — я хочу тобi свiт показати. Вона сiдала у верхи i мчала, наче вiтер, i заспiвувала й сама. А тодi танцювала на спинi бiлого коня, i було ïй свiтло, аж очi заплющувала. Тодi надбiгав чорний кiнь, сипав вогнем iз нiздрiв i мчав за нею, а сотникiвна обхоплювала руками свого бiлого, i ïï душив страх. Може, через те опинялася на спинi в чорного коня, вiдтак мчав за нею бiлий, але не мiг наздогнати — вороний увозив ïï в царство тiней. Вона потрапляла на вiдьомський шабаш, де вигиналися чорнi стрункi красунi, де струни викидали зруйнованi мелодiï i вила труба. Звук труби нагадував ïй вовче виття, а може, й плач над померлим. Навколо вiдьом вистукували ратицями чорти i вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке сплiталося й творило довкола танцiвникiв вогняне коло, — по той бiк поля стояв бiлий кiнь i тужно, заклично iржав. Тодi до неï i пiдiйшов юний чорт. — Я тобi показую все це недарма, — сказав вiн. — Хочу вiдкритися перед тобою — полюби мене! Вона побачила його темнi чудовi очi, в яких палав глибокий сум. — Нам вiдведено мало часу для життя, — мовив вiн. — I ми, i ви, люди, пiдданi одному прокляттю: прийде огненний чоловiк i потопче нас. Не губiмо часу, панно, вiддамося коханню, бо ж i ми, i ви однаково живi iстоти. — Але в нас є душа, — сказала сотникiвна. — Душа — це байка, — зашепотiв чорт, простягаючи до неï руки. — Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, iнакше ловитимеш самi хвости. Тодi ïй стало страшно. — Не торкайся мене! — закричала вона, вiдштовхуючи гарячi руки, що бралися ïï обiйняти... Прокинулася серед ночi. Мiсяць густо заливав помешкання, в його холодному трепетi грали узорами килими. Довго дивилася крiзь вiкно на отi зорi в дрiбних шибках, i душу ïï поймав дивний жаль. Тодi вона заплакала, бо в нiй зiбрались у цю мить усi свiтовi болi, усi жалi, бо вiдчула вона на душi високе одкровення, яким обдаровує смертних життя один лише раз. — Я не пiддамся тобi, чорте, — прошепотiла вона, — бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою... До неï пiдходив бiлий кiнь, i знову починалася шалена гонитва: мчав, як стрiла, спiвали пiсень дiвчата, дзвонили дзвоники бiля сонця, сонце саме було велетенським дзвоном, а сивий дiд тримався за промiнь i хитав той чудовий дзвiн. Дзвонив вiн, як на Великдень, а сотникiвна опустилася на колiна i звела очi догори — душа ïï заспiвала разом з дiвчатами. Тодi пiдповз до неï чорний вуж i став навпроти на хвоста. Ударив темною головою ïй у груди i скинув ïï з бiлого коня. Летiла, повiльно обертаючись, у запаморочливу прiрву, а бiля неï бiгли чудовi сумнi очi юного чорта, який дивився на неï i нiяк погляду вiдвести не мiг. — Слухай мене, кохана, — шепотiв вiн. — Ми народженi у свiт через випадок: i ти, i я. Ми прийшли сюди насолодитися мiсяцем та сонцем, росами й деревами... Дозволь, я тобi ще одне чудо покажу... Вона сидiла на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала галявина з темно-зеленою травою й бiлими вогниками ромашок. На нiй стояв чорний кiнь, вiн голосно заiржав, а тодi метнувся через зелене поле. Пiдстрибнув угору, вище за дерева, впав на колiна i почав танцювати на заднiх ногах. Срiбнi копита кресали iскри, i сотникiвна зачудовано вдивлялася, як перетворюється кiнь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготiв срiбними пiдборами, застукотiла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тодi впав парубок на землю, i вона впiзнала того вужа, що бив ïï у груди. Зцiпила, щоб не закричати, зуби i непевно намалювала перед собою хреста... Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустицi й печально звiдти зорив. Дiд викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димi, серед м'якого затишшя пустицi, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотникiвни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, i нинi, коли в тiлi не було сили, його опанувала нудьга. Сотникiвна вiдтрутила його, це вiн добре зрозумiв, але те, що почав вiн своє життя поразкою, не давало йому спокою. Ïх не зовсiм можна зрозумiти, людей, — думав вiн, — адже я для неï всього себе клав! — Треба було взяти ïï одуром, — майнуло йому в головi, але здригнувся вiд цiєï думки: не хотiв бути схожим на iнших. За вiкном iшов дощ, а чорт думав про сон, який побачив пiсля останнiх вiдвiдин сотникiвни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього i ледве не роздушив. Менi не заходило на звичайнi зальоти, — думав юний чорт, — хотiлося розбудити у нiй потяг до волi. — Таки не вдалося тобi взяти ту дiвку, — сказав, попихуючи куривом, дiд. — Бо дурний ти i несвiдомий... Зi свого кутка вилiз домовик, зачухмарився i сiв бiля дiда. — Що зi мною буде далi? — сказав вiн. — Хата валиться, i менi вже до того байдуже стає... Дай-но нюшку! Дiд дав тютюну, i домовик голосно чхнув. — Оце я з малим балакаю, — сказав дiд. — Не взяв-таки тоï дiвки. Хiба вона дiвка? — смутно думав юний чорт. — Вона красуня, якоï свiт не бачив. — Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах. — Чув, як кидався тут увi снi... Не з того боку, певне, танцював... Хай би вона була вiдьма, — думав юний чорт, — тодi б ми й зiйтися могли. Або ще простiше: вона дiвчина, а я парубок... — Хотiв ïï умовити, хе-хе, — захихотiв дiд. — А в нашому дiлi так нiчого не вiзьмеш... Кублилися сутiнки, пихкала люлька, а домовик чистив патичк ом ратицю. У свiтi повиннi бути вiдповiдностi, — думав юний чорт, — iнакше вiн не триматиметься купи. Свiт без гармонiï нi до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на смiття. — Певне, i в коханнi ïй освiдчувався, — глумливо сказав дiд. — Мовляв, я таки чорт, але не чортiвська моя любов, хе-хе... — Я випробовував закон вiдповiдностi й гармонiï, — сказав юний чорт. — Що-що? — здивовано вирячив очi дiд. — Щось ти заговорюєшся, хлопче... Закон... як ти сказав? — Закон вiдповiдностi й гармонiï, — смутно повторив юний чорт. — Я не хотiв ïï дурити... Вони сидiли в темрявi, замисленi й похнюпленi. Дiд смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав. Несподiвано вiдчув — щось дивне коïться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повiтрi, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справдi зникали, наче горiв чорний папiр. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокiйнiше. За якийсь час вiн мав уже саму голову, а замiсть тiла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тiла. Як мало я жив, — думав вiн, вiдчуваючи, як звуглюється його язик, — i ще нiчого не встиг удiяти. Певне, не годиться нашому братовi так захоплюватися красою — от i учинив я щось негаразд. По пустицi потягло продувом, i вiн помiтив, що вiтер здуває його згорiле на попiл тiло. Лежала на пiдлозi сама голова. Хай би лишилася голова, — подумав вiн. — Менi ще потрiбно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, — попросив вiн, — я зараз ïï скажу. Немає ж нiякоï рацiï вiдходити, коли тiльки прийшов, коли тiльки почав усвiдомлювати себе, нема ж нiякоï рацiï... Але голова його трiснула, як старий горщик пiд важким чоботом. Величезний, важкий ступак налiг на пустицю й розтер ïï на порох. Велетенська iстота пронесла вслiд за собою хвилi скаженого вiтру — вона поспiшала. Десь гримнув грiм, а навколо задвигтiла земля. Вранцi сотникiвну випроводжували в монастир. Ïï посадили на вистеленого килимами воза, i вiзниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони ïхали довго, здалося сотникiвнi, кiлька рокiв, а може, кiлька десяткiв рокiв бо коли панна витягла з-пiд килима люстерко, побачила раптом старе обличчя незнайомоï жiнки. — Скiльки минуло часу, дядьку? — спитала у вiзницi. Той не вiдповiв, тодi вона торкнула його. Вiзниця похитнувся i звалився з передка: з витрухлоï одежi випав на дорогу давно висохлий кiстяк. Вона, проте, не здивувалася. Зiйшла на дорогу, i ïй здалося, що побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помiтила велетенського чоловiка в бiлих розметаних шатах — рушив на неï, махаючи в повiтрi величезними чобiтьми. Свiтло заливало простiр рiвномiрно й монотонне, вiд того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обiч шляху. Побачила, як побiгли по гiлочках швидкi бузковi тiнi, i дерева раптом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж ïх спопелив. Тодi сотникiвна побачила, що навколо неï згоряє цiлий свiт, вона впала ниць, але ще зберегла ту мить, коли свiдомiсть нагадує спалах блискавки, яка немов застигла в небi. Пожадно вбирала все, що вiдбувається, в очi, бо ïй раптом стало треба навiчно це закрiпити: попiл згорiлих дерев, попiл згорiлоï дороги, що скручувалася, нiби зотлiла тканина, кiлька червоних гiр i могутнi вихори, що несподiвано плюснули на неï. Вона встигла подумати, що все те може вiдбуватися не поза нею, а в нiй самiй, що життя ïï вiд якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось перебачила — ïï захопили швидкi палахкотючi червонi крила й пiднесли над землею. I коли вона падала долi, уздрiла раптом дуже чiтко й близько вiд себе великi, чорнi, повнi ясного вмиротвореного свiтла чоловiчi очi, якi вона знала колись давно, якi, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так i не спромоглася.
ДIМ НА ГОРI